Гуманістичні ідеали Григорія Сковороди

Олександр ЛИСЕНКО

 Мислитель, поет і педагог Григорій Савич Сковорода – за визначенням Івана Франка, чи найпомітніший з усіх духовних діячів наших XVIII ст. – лишив глибокий слід в історії духовного розвитку народу.


 І сьогодні гуманістична філософія Сковороди, його патріотизм, любов до людей праці, ідеї про вільний і всебічний розвиток людини багато в чому не втратили свого значення.

 Сковорода був справжнім сином свого суперечливого і неспокійного віку. В його творчості, де поезія часто виступає рупором філософських ідей, а філософські трактати, в свою чергу, нерідко несуть і літературно-художні функції, пильне око сучасника розпізнає соціальні і морально-психологічні конфлікти тієї далекої епохи, які не завжди (якщо врахувати своєрідну символічну мову Сковороди) піддаються легкому і цілковитому розшифруванню. Здається, чи не найближче до «розкодування» алегоричних і символічних текстів Сковороди підійшов уперше у своїй відомій симфонії Павло Тичина.

 Справді, в творчості Сковороди химерно переплітаються реальне і міфологічне. Однак провідна тенденція все ж простежується завжди: це протест проти кріпосницького гніту, духовного поневолення людини, прагнення соціальної, майнової і правової рівності, мрія про вільну людину, її вільну працю і щастя. Тим часом у дореволюційній дворянській і буржуазній історіографії світогляд Сковороди розглядався ізольовано від соціально-політичного життя того часу. Видатний мислитель зображався таким собі одинаком, диваком і містиком, далеким від будь-якої політики. Зокрема, подібної думки дотримувався Б. Хашдеу, І. Срезнеиський та ін. Правда, вже в середині XIX ст. трапляються спроби по-іншому глянути на Сковороду і його творчий доробок Наприклад, Г.П. Данилевський одним з перших намагається розглянути філософську систему Сковороди, його творчість у зв'язку з історичними умовами, що склалися в Росії та на Україні у другій половині XVIII ст.: він бачив у Сковороді «людину суспільну, бійця нового віку». Захищала Сковороду від необгрунтованих, надуманих звинувачень у містицизмі і відомий історик та етнограф О.Я. Єфіменко.

 Досить ґрунтовну критику поглядів І. Срезневського на Сковороду як на богословського філософа, який нібито обмежувався тільки тлумаченням біблейських текстів і «очищенням віри», знаходимо в ряді праць Д.І. Баталія. Та лише в останні два-три десятиріччя в дослідженнях радянських філософів і літературознавців, зокрема Б. Деркача, А. Ніженець, Л. Махновця, І. Пільгука, П. Попова, М. Редька, І. Табачникова, П. Шкуринова та інших, незважаючи на ряд розходжень дискусійного характеру, дано справді об'єктивну оцінку світогляду Сковороди.

 Міцно зв'язаний своїми філософськими і літературними творами з епохою європейського і російського Просвітництва, Сковорода, як і багато його сучасників та ідейних однодумців, намагався дати відповідь на животрепетні соціальні питання, що хвилювали тоді всю передову суспільну думку. Передусім його цікавить проблема розвитку особистості, а відтак – і суспільства в цілому, шляхи його раціонального і справедливого вдосконалення, моральний та естетичний ідеали, що найбільшою мірою відповідають і сприяють природному розвиткові і вічному й нестримному прагненню людини до прекрасного і доцільного.

 В умовах назріваючого в другій половині XVIII ст. соціального вибуху, що завершився Великою французькою революцією, що стала могутнім фактором вивільнення людини від середньовічних оков, мертвотної церковної схоластики, сама вже постановка згаданих питань була досить показовою для ідейних шукань великих гуманістів того часу.

 Сповнена драматизму, а дуже часто – й трагізму доля багатьох сподвижників думки минулого, що насмілилися посягнути на існуючий соціальний статус, прадавні, вкорінені й усталені традиції і звички сучасного їм суспільства. Досить пригадати життєвий шлях Еразма Роттердамського, Спінози, Вольтера, Руссо, Радищева, Новикова та багатьох інших. Панівна меншість дуже швидко відчула смертельну небезпеку їхніх ідей для свого існування і нещадно боролася і проти самих ідей, і проти їх носіїв усіма доступними їй засобами. Тюрма і батіг, прокляття з церковного амону, відлучення від церкви, найжорстокіша цензура – все використовувалося в затятому намаганні паралізувати руйнівну силу нових прогресивних ідей, не допустити широкого їх розповсюдження.

 На перший погляд, здається парадоксальним для XVIII ст., коли тон задавали «аристократи духа», що ідеї гуманізму і вільнодумства знайшли глибокий відгук в людини з народу. Та в цьому – одна з найприкметніших тенденцій тогочасної доби, коли ідеї свободи і рівності людей все більше проникають у середовище трударів, селянства.

 Шістнадцятирічним юнаком Сковорода починає навчання в Києво-Могилянській академії, єдиному на той час вищому учбовому закладі на Україні (1738-1741, 1744-1750), яка дала Сковороді знання гуманітарних наук, класичних і новоєвропейських мов, філософії і літератури, знайомство з філософськими системами Декарта, Лейбніца, Вольтера та ін. У 1759-1763 роках Сковорода у складі посольської місії як перекладач побував закордоном (в Угорщині і Польщі), а після повернення викладав курс поетики в Переяславській семінарії. В 1759-1764 і в 1768 роках він читає курс поетики і грецької мови в Харківському котегіумі, звідки його звільняють за вільнодумство. Протягом наступних 25 років, до кінця свого життя Сковорода мандрує Україною і Росією, проповідуючи свої ідеї серед народу і ліберальне настроєної частини дрібномаєтного дворянства.

 Світогляд Сковороди сформувався під впливом європейських просвітницьких ідей, античної філософії та української народнопоетичної творчості, що, природно, й визначило характер його філософії. Слід якнайуважніше врахувати і ту обставину, що Сковорода жив і творив у період загострення кріпосницького гніту, повстань Пугачова і Гайдамаччини, що не могло не відбитися певним чином і на його політичних та етичних переконаннях. Протест мислителя проти кріпосництва, приниження особистості йшов в одному річищі з протестом проти кріпосницького рабства О. Радіщева, М. Новикова, Д. Фонвізїна.

 Як філософ Сковорода стояв у цілому на позиціях пантеїзму. «Природа, - писав він у трактаті «Алфавит, или букварь мира», - есть первоначальная веему причина й самодвижущаяся пружина». На його думку, бог існує як «внутрішнє начало речей», «першопричина» всього сущого. Філософ виступає проти буквалістського розуміння сприйняття біблійних чудес, оскільки вони суперечать природній закономірності розвитку світу і людини. Він створює теорію «трьох світів»: макрокосмосу (що складається з багатьох малих світів), мікрокосмосу (світ людини) і символічного (біблійного) світу. Логічним продовженням «трьох світів» є «дві натури» - видима й невидима. Перша – лише тінь вічного «древа життя», його тлінна оболонка, в той час як невидима натура являє собою дух, тобто животворну основу вічно змінної природи у розвитку. «...Одного мЬста граница єсть она же й дверь, открывающая поле новых пространностей, й тогда ж зачинается цыпліонок, когда портится яйцо... Вся исполняющее начало в мір сей, находясь тЪнью его, границ не имЪет» (І, 382).

 Складні відносини були у Сковороди і з офіційною релігією. Виступаючи з критикою біблійних міфів, Сковорода воднораз намагався розкрити символічний зміст багатьох біблійних притч, зробити їх «земними і людськими», що, звичайно, було поступкою теології, бо, хоч би як там було, очищення «святого письма» - це і його захист, хоча, загальновідомо, що Сковорода був рішучим противником православної церкви, зневажливо ставився до «білого духовенства» та рішуче відмовився від запропонованого йому церковного сану. Будучи на рівні раціоналістичних і просвітницьких шукань свого часу, мислитель славить могутність розуму, відзначає велику роль природничих наук у пізнанні світу, зокрема вчень Дж. Бруно і Коперніка.

 Головним у світогляді Сковороди, його стрижнем була концепція людини, з провідною ідеєю гармонійного розвитку особистості. Помітне місце в цій антропологічній концепції належало символові «петры» (каменю) як духовному центрові недосконалої, відкритої різноманітним зовнішнім впливам душі, яка, в кінцевому підсумку, повинна знайти себе саму.

 Відома теза французького матеріалізму XVIII ст. про те, що людина не може бути щасливою, якщо її діяльність суперечить власному природному розвиткові (найповніше викладена Ж-Ж. Руссо в його творі «Еміль, або Про виховання»), була складовою частиною всієї соціально-політичної і моральної доктрини Просвітництва. В цілому поділяв цю тезу І Сковорода. Зазначимо тут, що багато негативних явищ, суспільного життя в Західній Європі, Росії та на Україні (кріпосництво, панування церковної ідеології, гоніння на вільнодумних, нехтування елементарними правами людини) були в своїй визначальній суті однотипними, що не могло не позначитися на близькості основних соціальних й антропологічних концепцій.

 Воднораз не можна не відзначити, що слабкою ланкою цієї доктрини був позаісторичний, абстрактний погляд на людину, майже цілковита відсутність класового, соціального аналізу існуючих суспільних, зокрема майново-правових, відносин. Лише через півстоліття до цього питання впритул підійшли французькі історики епохи Реставрації, зокрема Міньє і Гізо, а справді наукове трактування питання про розвиток особистості дали пізніше К,. Маркс і Ф. Енгельс. Розв'язання проблеми природного права людини на вільний розвиток, без врахування соціально-економічних відносин, закономірно виявило свою теоретичну неспроможність, мало чим різнячись від усіляких утопічних і зрівнювальних теорій, так поширених у другій половині XVIII ст. Адже насправді люди зовсім не рівні у тому розумінні, що всі вони однакові перед природою. Соціальний і моральний статус людини, будучи пов'язаним з такого об'єктивною закономірністю, як виникнення поділу праці, а звідси і неоднаковим розподілом її результатів, практично виключав можливість загальної рівності всіх. Крім того, люди не могли бути, як цього хотілось просвітителям, вільними у своїх діях і уподобаннях від середовища, в якому вони жили, бо їхня життєдіяльність так чи інакше регулюється створеними ними ж політичними і правовими інститутами.

 Отже, перед мислителями XVIII ст., в тому числі і перед Сковородою, врешті-решт поставала ілюзорна картина суспільного буття; рівність і свобода уявлялись природженою властивістю людини – як вищого творіння природи. Все ж Сковорода далеко не в усьому поділяв гасло «Назад до природи», не приймав він і положення раннього Просвітництва про те, що за своєю сутністю людина завжди лишається самотньою, ізольованою особистістю.

 Для Сковороди передусім найважливішими є принципи здійснення правової і моральної свободи, яку він цінує понад усі блага і якій співає урочистий гімн.

 Проголосивши своїм життєвим і філософським принципом «жребий с голяками», український мислитель ішов всупереч сумнозвісним «робінзонадам», що панували протягом усього XVIII ст. За винятком хіба що Руссо, більшість видатних тогочасних мислителів і письменників розглядала народ як інертний, пасивний феномен, якому необхідні мудрі вершителі його долі.

 Що ж до Сковороди, то він саме в народі шукав опору і «горючий матеріал» для своїх ідей, прагнув внести в його середовище чисті, благородні помисли.

 Нарешті, ще одне принципове зауваження, що дає змогу наблизитися до правильної оцінки мислителів XVIII ст., а серед них і Сковороди. Перебуваючи на рівні тодішньої європейської науки, вони відчували приглушені підземні поштовхи близького соціального струсу. «Весь світ спить, пора прокинутись», - пророче сказав Сковорода.

 Вивчення суспільної думки того періоду засвідчує, що мислителі Просвітництва, поставивши в центр філософської проблематики природний розвиток людини, були людьми надзвичайно цілісними в своїй світоглядній позиції. Звичайно, тут далася взнаки й та обставина, що класові антагонізми XVIII ст. ще не сягнули свого апогею, як пізніше, в середині XIX ст. Визначальним був традиційний погляд на природу і людину як на єдиний організм. Панівні натурфілософські концепції, як відомо, вбирали в себе і вчення про людину. Для періоду Просвітництва і раціоналізму весь світ, природа, хоча за своїми масштабами і уявлялись не відповідними людині та її внутрішній організації, але разом з тим вважалися цілком доцільними, розумними. Тому й життєвий, соціальний і моральний статус людини мусив збігатися з цією «розумністю». Лишалося тільки поширити цей раціоналістський принцип, цю «світову механіку» на всіх, зробити його здобутком більшості, і, отже, настане, як здавалося, загальне щастя. Саме в цьому плані думки Сковороди про розвиток людини йшли в одному річищі з провідними ідеями епохи Просвітництва, ідеями прогресивними і волелюбними, але, як бачимо, утопічними в своїй основі.

 Сковорода був видатним філософом-гуманістом. Його творчість, починаючи з циклу «Сад божественних пісней» і кінчаючи останніми філософськими трактатами й листами, пройнята ідеєю людської рівності, критикою паразитизму експлуататорських класів, любов'ю до «людей праці», тих, хто «в поті чола» заробляє свій хліб насущний, полум'яним патріотизмом. Він прославляв особу Б. Хмельницького, називав його батьком вільності, народним героєм.

 Високі моральні якості людини, за Сковородою, це передусім результат істинного знання, це добрі вчинки людей. А добрі вчинки – в мудрості, бо й сама мудрість є джерелом всіх доброчесностей: «Як глупота є мати всіх пороків, в тому числі і пихи...- писав філософ у листі до М. Ковалинського, - так мудрість є справжня мати як інших чеснот, так і скромності...». Головний зміст соціально-етичного ідеалу людини у Сковороди виразно протистояв нормам релігійної моралі. Мислитель добре розумів вбогість і станову обмеженість панівної феодальної моралі, бачив, що антигуманна в своїй основі культура, мораль і «божественні» істини феодалізму є бар'єром на шляху розвитку людини, її природних здібностей і талантів. Сковорода, хай і в абстрактній формі, ставить корінне для людини питання: "як і де жити в цьому несправедливому, рабському світі? І відповідає: лише, не в поміщицьких палацах, лише не в монастирських келіях,    лише    не    в місті багатому, де панують користолюбство, егоїзм і розпуста.

 Виступаючи на боці народу, сіроми, Сковорода широко використовує народну творчість, порівнюючи її з тритисячолітньою піччю, що випікає і «неопально» зберігає своє багатство. Можна загалом погодитись з А. Ніженець, яка тривалий інтерес Сковороди до біблії пояснює саме тим, що це — цінне джерело стародавнього фольклору. Завдяки поетичним образам і символам, на думку Сковороди, легше збагнути закони буття і пізнати найголовніше – істину. В передмові до збірки «Басни Харьковские» Сковорода розкриває роль художнього образу, живішого, яскравішого і зрозумілішого, якщо він витворюється з допомогою «притч, басен, подобія, пословицы».

 Принагідно цікаво навести свідчення П. Тичини про те, як він, працюючи багато років над образом Сковороди, дійшов думки про соціальні і класові моменти в його творчості, на що раніше, по суті, майже не звертали уваги: «Працюючи над драмою з історії голоти у XVIII віці (конкретно 1768 рік), - писав поет, - я вивчив, у жменю взяв, як живу побачив оту всю гниль дворянську, що проти неї боролася голота. Усій оцій гнилі протиставляю ватажків голоти: одного, що його ведуть у заслання, і другого, що одбиває заарештованого. Ученій гнилі тодішній треба було протиставити когось із учених, що йшли з найбіднішим народом, з цехами, з сіромою. Напрохувався образ революціонера О. Радіщева, але під цей момент, коли я беру, йому було лише (у Лейпцігу) [дев'ятнадцять] літ... Отже, я взяв Гр. Сковороду... Друге. Чи був Сковорода без хитань? Звичайно, ні. Але моменти злиття з найбіднІшими, з простаками, з голяками у нього про-ступа[ють] увесь час. Моменти – його біографія може гордитись моментами протесту проти монархії, проти єпіскопів, поміщиків, - у нього були».

 Починаючи з раннього періоду своєї творчості, вже у відомому циклі віршів «Басни Харьковские», Сковорода обстоює думку про необхідність для людини бути на «своєму місті», там, де вона найкраще може себе виявити. Але ж для цього людина спочатку повинна вивчити свою «натуру». Багато хто з людей, каже Сковорода, починають хороші справи, але ж не доводять їх до завершення саме тому, що це не відповідає їхній натурі (байка «Жаворонки»).

 Людяності, скромності, чесності, благородству вчить Сковорода в байках «Ворона й Чиж», «Алмаз й Смарагд», «Голова й Тулуб (перша)», «Оленица й Кабан» та ін. Високе достоїнство людини в світі «погони за грунтами», розумна доцільність, простота – лейтмотив багатьох віршів поета. Проти хижацтва і дармоїдства спрямовано вістря байки «Пчела й Шершень». У написаній пізніше поетичній збірці «Сад божественних пісень», поряд з глибоко ліричними віршами про природу рідного краю («Сон», «Ах поля, поля зелены», «Ой ты, птичко жолтобоко»), є чимало поезій соціального змісту, а деякі з них мають виразну антимонархічну тенденцію. Так, в одному з них використовується символічний образ вихору, що розвіє ненависний поетові світ «царей й лиходеев».

 У свій час Тичина звернув увагу на пряме перегукування цих рядків Сковороди з думками Радіщева в оді «Вольность». Справді, вони написані в одній тональності, прославляють свободу і вселяють впевненість у торжестві народу над престолами царів. Проте в Радіщева це уславлення має конкретніший, суспільно практичний смисл, він глибоко вірить у революційність народних мас, які «престол чугунный разрушают».

 «Я не високо шаную і не поважаю не тільки таких царів, яким був Ірод, але навіть і хороших царів...» - писав Сковорода в одному з листів до свого учня М. Ковалинського.

 Проти соціальної несправедливості, існуючої бюрократичної системи, що принижує людську гідність, спрямовано й основний пафос відомого вірша «Всякому городу нрав і права...»:

 Петр для чинов углы пански трет,

 Федька-купец при аршинЬ все лжет.

 Тот строит дом свой на новый манЬр,

 Тот все в процентах, пожалуй, повЬрь!  

 У філософії Сковороди людина своїм буттям і своїм ставленням до світу являє собою частину природи, її «мікрокосмос». І все ж, незважаючи на свою «божественную» натуру, людина не лишається незмінною. За Сковородою, добро, мудрість, сердечна щирість, а отже – і щастя не існують у готовому вигляді, а виробляються людиною в процесі життя, насамперед трудової діяльності. Мудрість – якість не вроджена, передусім це – життєвий досвід, який освітлює шлях людини. Цікавим є прагнення Сковороди обгрунтувати принцип єдності людини і природи як життя по «сродній» праці, в якій персоналізується «большое в малом.

 Додержуючи аналогічного методу Сократа, де кожній тезі протиставлено антитезу, Сковорода в усьому бачить полярність явищ, їхню протилежну єдність («мір гибнет й не гибнет», «ложь в истине», «свет во тьме» тощо), що, по суті, визначає і ставлення людини до самої себе. Тому відоме сократівське «пізнай самого себе» у філософії Сковороди звучить як вияв духовної свободи, вища духовна гармонія, де розум, дух завжди перемагають «враждебные духу» пристрасті.

 Головним у житті людини вважав Сковорода принцип в діяльності за покликанням. Природжена схильність людей до тих чи інших занять, за Сковородою, найбільше допоможе їм розвинути індивідуальні якості лише тоді, коли люди займатимуться своєю улюбленою справою, отже, творчо працюватимуть.

 Сковорода вважав, що праця по «сродности», за покликанням принесе максимальну користь як окремій людині, так і – врешті-решт усьому суспільству, коли людина поступово пізнає свою власну природу і не буде силувати: «Отнять от души сродное дііланіе — зна-чит ее лишить живности своен. Сія смерть єсть люта». Разом з тим жадібність, користолюбство, невідповідність людини своєму призначенню, посаді згубно відбиваються на ній самій.

 Зрозуміло, що соціально-етичний ідеал людини в філософії Сковороди історичю обмежений. Ідея про те, що основою розвитку суспільства повинні бути чесність, мир, любов, дружба, праця, є ідеєю утопічною. Добрі побажання якось поліпшити засноване на експлуатації суспільство шляхом морального вдосконалення індивідів не могли, певна річ, привести до позитивних результатів. Але не можна й не помітити характерну особливість утопічних ілюзій Сковороди: звертання не до «верхів», а до «низів», пристрасна проповідь у народі ідей особистої свободи, сродної праці, радості світосприйняття.

 У літературі про Сковороду (слід сказати, що аж до XX ст. дослідників більшою мірою цікавила самобутня особистість мислителя, ніж його твори, його етика і філософія) звернено увагу на зв'язок поглядів українського мислителя й ЕпІкура. Безумовно, такий зв'язок простежується. Епікурейство Сковороди, посилання на славетного грецького філософа в обгрунтуванні концепції щастя як внутрішнього спокою (атараксії), здається нам, мали позитивне на той час значення. Торкаючись питань про зміст людського буття, Сковорода вважає, що неминучий фінал життя людини не страшний тому, хто прожив його чесно, має чисте сумління.

 Проте не важко помітити і значну відмінність поглядів Епікура і Сковороди на щастя. Прагнення до розумної насолоди життям як убереження себе від страждань, природна мрія людини про душевну рівновагу, за Сковородою, повинні «трудолюбієм утверждаться». Що ж до Епікура, то він проблему щастя не пов'язував з роллю праці в житті людини і суспільства в цілому.

 У концепції самопізнання і самовизначення людини було закладено гуманістичну ідею любові до людини, її духовної свободи. Пізніше ця ідея досить чітко окреслюється в антропологізмі Фейербаха, теорії «розумного егоїзму», ідеалістична сутність і теоретична неспроможність яких була подолана потім марксистською критикою. Водночас не слід забувати, що ідея самопізнання, з акцентом на самозреченні аж до нехтування земними благами, «сковородинський аскетизм» так чи інакше були конфліктом, а інколи навіть і розривом з соціальною, ворожою «людській природі», дійсністю, своєрідним протестом проти феодально-кріпосницького рабства.

 Особисте життя Сковороди, його живе й образне слово мали вплив і на сучасників, і на наступні покоління. Від Сковороди бере свій початок нова українська література, нова філософська традиція – розгляд сенсу буття людини під кутом зору її внутрішньої свободи. Проте до розуміння концепції людини як «предметно-діяльної суспільної істоти» було ще далеко. На нашу думку, причина психологічної, духовної драми Сковороди, особливо в останні роки життя, криється в неможливості на тому етапі історичного розвитку розв'язати теоретично і практично проблему гармонійно розвиненої особистості.

 Справді, мрія видатного українського мислителя про животворну працю по «сродности», що приносить моральне задоволення й естетичну втіху, і яка, за його словами, мусить бути «вЬнцом радости» й відповідати вільному творчому духові вільної людини, не могла на той час бути реалізованою. Безпорадними виявились також спроби розв'язати проблему людини й іншими діячами європейського Просвітництва. Добрі побажання, нерішучі заклики до «верхів» здійснити принцип рівного равенства і сродної праці легко паралізувались ще досить стійкою системою феодальних відносин. Тому в кінці життя Сковорода побачив марність своїх зусиль хоч якоюсь мірою реалізувати власні ідеї.

 Але й сьогодні творчість Сковороди, його морально-естетичні ідеали багато в чому не втратили своєї життєвої сили. Ім'я філософа і поета-гуманіста, який так рішуче зміг сказати «Ні!» існуючому тоді правопорядкові і протиставити йому своє розуміння добра і справедливості, не забуто в наші дні.

 Сковорода застерігає нові покоління людей від можливих трагічних наслідків для майбутнього людства, якщо воно знехтує елементарними, виробленими протягом багатьох сторіч і відповідними людській природі моральними нормами співжиття, пробуджує в людей тверду впевненість у неминучості перемоги добра над злом.

 Характер «потоків творчого мислення» Сковороди, за висловом П. Тичини, міцний сплав «логічного» й «морфологічного», прагнення відшукати найраціональнІше, найдоцільніше застосування фізичних і духовних сил людини, проповідь «життєрадісної гуманності» зробили помітний вплив на наступні покоління, починаючи від поетів-романтиків, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. КвІтки-Основ'яненка аж до болісних роздумів про осягнення «людського в людині» Достоєвського і міркувань Л. Толстого про Сковороду. «Мені хочеться написати про нього – говорив Лев Толстой. - [...] Його біографія, мабуть, ще краще за його писання. Але які добрі й писання!».

 Своїм негативним ставленням до сучасної йому дійсності, нетерпимістю до світу визискувачів, до їхньої відверто споживацької, принижуючої людину культури, палкою мрією про «республіку горню», де панують рівність і свобода, Сковорода готував грунт для майбутніх соціальних битв за звільнення людини від експлуатації, за створення необхідних умов для її всебічного гармонійного розвитку.

 Джерело: Радянське літературознавство. – 1972. - № 11. – С. 61-70
 

   




Ключевые слова: філософія григорія сковороди,григорий сковорода,григорій сковорода,сковорода критика скачать бесплатно,скачать реферат сковорода,украинские писатели,украинские писатели 18 века,українські письменники,гуманизм,гуманистические идеалы,гуманізм