Класицизм і драматургія Івана Котляревського

Лариса Мороз

 "Мистецтво класицизму часто-густо сприймають однобічно й поверхово – як начеб розсудкове, статичне й холодне у своїй ідеальній гармонійності, - зазначав відомий дослідник Ю. Віппер.


 І вів далі: - Істина є складнішою. За врівноваженістю й відшліфованістю форми трагедії Расіна, за образами людей – носіїв вишуканої цивілізації, за приводом до прекрасної й чистої духовної гармонії приховується водночас напруженість пекучих пристрастей, зображення гостродраматичних конфліктів, непримиренних душевних зіткнень". Важко втриматися від коментаря до процитованого: у якому ж суспільстві ми жили, що треба було шукати виправдань для "пориву поета до прекрасної й чистої духовної гармонії...". Це було опубліковано 1987 року в узагальнюючій праці, яка мала підсумувати надбане радянським літературознавством (зазначимо, що заплановане видання зупинилося на 7-му томі), Бачимо спробу "виправдати" мистецьке явище, яке "завинило" перед панівною ідеологією лише тим, що не закликало до класової непримиренності. Історія цих спроб "реабілітувати" класицизм розпочалася значно раніше, вона дає й зразки трагікомічних, сказати б, формулювань, як-от "французький революційний класицизм" або ж "істинно громадянський класицизм". Одначе ще 1981 року в Києві вийшла монографія Д. Наливайка "Искусство: направлення, течения, стили", де обгрунтовано точнішу термінологію, визначено природу таких явищ, як "античний класицизм", "просвітительський класицизм" тощо.

 Заведено вважати, що в українській літературі класицизм як ідейно-художня течія не сформувався – за винятком так званого "шкільного класицизму" ХVІІ-ХVШ століть. Можемо, отже, лише вишукувати окремі його елементи й типологічні явища.

 Поза будь-яким сумнівом, є зв'язок "Енеїди" Івана Котляревського з класицизмом. Цю проблему розглянуто в кандидатській дисертації М. Шаповал; необхідно нагадати висновок дослідження: "В Україні класицизм, особливо завдяки "Енеїді" І. Котляревського, виконав ту саму функцію, яку він успішно здійснював і в інших єврпейських культурах, - увів національну мову в писемну літературу за допомогою "низького" стилю і сприяв її очищенню, унормуванню і піднесенню внаслідок тенденції до витонченого, делікатного комізму в класицизмі".

 Не можу не скористатися нагодою висловити думку: потаємна (може, й не цілком, а може, і цілком усвідомлена) мрія про воскресіння української Держави прочитується в поемі не там , де згадано пісні про Сагайдачного, про Січ тощо, а скоріше в самій "генетиці" твору: ВергілІй, пишучи "Енеїду", виконував бажання імператора Августа утвердити Божественне походження, отже, і вічність Імперії, заснованої сином богині Венери, а не вирощеними вовчицею сиротами-близнятами Ромулом і Ремом.

 У зв'язку з "Енеїдою" та іншими творами І. Котляревського доречно, гадаю, прислухатися уважніше до твердження Д. Наливайка про те, що класицизм "як тип художньої творчості був породженням першого античного циклу культурного розвитку Європи", і тому - "література і мистецтво нового часу мали до діла лише його "готові" зразки, відлиті в завершенї форми, й не торкалися того первісного ґрунту, з якого ті свого часу виростали". Слушною видається думка вченого, висловлена ним принагідно: "Цікаво відзначити, що заглиблення у цей ґрунт, зокрема у гомерівський епос, що почалося у другїй половині XVIII ст., дало цілком несподіваний результат: воно сприяло переростайню класицизму у романтизм". Себто, з одного боку, класицизм має в собі "зерно" романтизму, треба лише приділити йому увагу, і, з другого боку, - національні різновиди романтизму, закорінені не тільки у фольклорах "рідних", а й у ніби спільній для європейських літератур основі – античній. Про драматургію І. Котляревського досі писано лише в аспекті зв'язків із рідним українським народним словом. Чому ж поетика "Наталки Полтавки" не переростає у романтичну, - за всієї ідеалізації героїні, що ніби перенесена до п'єси з народних пісень? Вочевидь, драматургові тут достатньо класицистичних принципів краси ("краса проявляється і в природі, і в мистецтві; вона є законом у природі, але метою у мистецтві").

 Опозиція "розум-серце" властива класицизмові, що, чітко програмуючи поведінку людини, надавав перевагу раціональному, Одначе щодо цієї антитези І. Котляревський має своє уявлення: він прагне ідеалу – гармонії й у внутрішньому світі людини, і в її взаєминах з оточенням (а це прагнення, як уже сказано вище, наявне у поезії класицизму). Моменти розвитку цієї опозиції у п'єсі мають щораз нове значення. Скажімо, у куплетах возного йдеться про розум як про інструмент здобування матеріальних вигод, робиться натяк на те, що він здатний служити бісові для наживи. Із сумом у дуеті возного і виборного констатуються примхи "неправдивої" долі:

 Без розума люде в світі живуть гарно,

 А з розумом та в недолі вік проходить марно. 

 Письменник явно відступає від культу розуму, що зовсім не є всесильним. І у вигукові Наталки, котра захищається від материних докорів, - "Нехай вони будуть розумні, багаті, < ... >та коли серце моє не лежить до їх і коли мені вони осоружні...", - знов серце виходить на перший план: воно обирає судженого, і віщує про його вірність, і щемить у тривожному передчутті. Прийшовши сватом, виборний радить дівчині "взятись за розум", а вона тим самим, як останнім аргументом, намагається переконати присутніх у неможливості задуманого шлюбу: "Мені страшно й подумати, щоб такий пан – письменний, розумний і поважний – хотів на мені женитись..."

 У другій дії "взаємини" цих понять (хоч їх і рідше згадувано) поступово змінюються: важливішим стає серце. Щасливим фіналом п'єси є визнання й утвердження права і логіки серця. Розум як холоднокровний розрахунок не може визначити вибір супутника життя. Так виявлено у творі українську ментальність І водночас – причетність п'єси до сентименталізму як літературної течії, що віддає перевагу почуттю над раціоналізмом. Разом із тим долі героїв пов'язані з обставинами (хоча, ясна річ, не лише ними зумовлюються), автор дотримується міметичних принципів (художнє відтворення життя у формах самого життя), звертаючись до своєї сучасності, - ці особливості п'єси пов'язують її з реалізмом.

 Здається, що коло замкнулося. Можливо, тому, зокрема, у цікавій роботі М. Шаповал жодним словом не згадано драматургію І. Котляревського, у полі зору дослідниці цілком слушно опиняються п'єси Г. Квітки-Основ'яненка. Тут, можливо, виявив свою силу й стереотип (який, поза сумнівами, тяжів і досі над мисленням дослідників – і не лише молодшого покоління) "народності", "фольклорності", навіть "реалізму" "Наталки Полтавки" (див. переважну більшість літературознавчих видань), у кращому разі – її "просвітительського реалізму". "Реалізмоцентризм" щодо української літератури, здається, найдовше зберігав свою силу. Дуже прогресивною на час виходу "Історії української літератури XIX ст." (у трьох книгах), виданої Інститутом літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України у 1995-1997 роках, була "прив'язка" твору до Просвітництва як загальноєвропейського явища (лише – з якого "боку"?.. Класицизм же існував і в цю добу). Одначе надто важко, як виявилося, відмовитися від акцентування на "визначальній ролі" соціальних обставин, на "причинних зв'язках між людиною й середовищем" у формуванні особистості й мотивів її поведінки. Можемо, нарешті, наголосити: стосовно персонажів Котляревського ці фактори значно перебільшувалися, - з найкращими, ясна рїч, намірами. Аргументи Наталки щодо того, що пан возний "нерівня" їй, "бідній дівці", послаблює вона сама словами ніби й непомітними - "та й по всьому я вам не під пару"; остаточно все перекреслює виборний; "Наталка обманювала вас, коли говорила, що ви їй нерівня. У неї не те на серці..." І на нетерплячу репліку возного "А що ж би такеє?" - повідомляє: "Уже не що, другого любить..." Не можна, щоправда, сказати, що соціальні мотивування у творі цілком відсутні. Але, уважно вчитуючись у текст, мусимо бачити, якою насправді є їхня роль: соціальні міркування, керуючи поведінкою людини, призводять до катастрофи в її житті, та й не лише її (згадаймо правдиву розповідь виборного - передісторію сім'ї героїні: "Но Терпило, понадіявшись на своє багатство, почав знакомитись не з рівнею, бач, заводити з повитчиками, з канцеляристами, купцями і цехмістрами..." тощо). Значно потужнішим, навіть за наявності відомих куплетів возного, є тут мотив Долі: розділені соціальним статусом виборний і возний разом співають пісню про Долю сумну. Значне місце у п'єсі посідає мотив "надії на Бога" та Його всесильності ("все у Його владі й волі"); лише живучи з цими істинами, герої отримують здійснення своїх бажань і прагнень. Загалом слушним є висновок М. Яценка: "< ... >суть конфлікту в творах Котляревського полягає не в зіткненні класових інтересів, а в порушенні індивідами загальнолюдських морально-етичних принципів" - з невеликим конкретизуючим уточненням: християнських принципів. Логіка описаних подій визначається Вищим Законом. Закохані, зустрівшись після довгої розлуки, співають куплети:

 ...Бог поможе серцям вірним пережити муки;

 Душі наші з'єдналися, з'єднались і руки.

 Це підтверджує і Микола: "Так, Наталко! Молись Богу і надійся од Його всього доброго. Бог так зробить, що ви обоє незчуєтесь, як і щастя на вашій стороні буде." Прикметне, що серед персонажів твору немає негативних – носіїв зла. Кожен із них є живою особою, зі своїми слабинками, житейськими проблемами: грішить, упадає в розпач і гнів, помиляється, і часом непоправно, нарікає на долю, але не забуває Бога і мірою своїх сил намагається виконувати Заповіді, передовсім - "Возлюби ближнього, як самого себе". Тож, коли доходить до проблемних ситуацій, - як каже Микола, - "От такові-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються".

 Мимоволі згадується репліка Вольтера – людини не просто світської, а й досить сміливої в питаннях віри та моралі: "Ідея Бога необхідна, як закони". Коли слово "серце" постійно звучить і в мові, і в піснях Наталки, то це цілком природно. Однак це поняття виявляється не чужим і для возного Тетерваковського, і в тому не-має жодної авторської іронії, скоріше є християнське співчуття: кожна людина – хоч дивакувата, грішна, хоч навіть лиха – має серце, яке завжди прагне любові. Можна навіть припустити, що у долі возного, як і в його несподіваній самопожертві, є частина біографії душі Івана Котляревського (рокованого на самотнє – безсімейне – життя). Цілком серйозно, без жодної іронії каже про нього Наталка: "Такий пан – письменний, розумний і поважний". У цих словах звучить Іще один важливий акцент, який на той час набував дедалі більшої гостроти – осмислення неабиякої ролі освіти і місця письменної людини серед загалу. Варто наголосити, що возний Тетерваковський є першим в авторському списку дійових осіб п'єси (хто вперше бере її до рук, може подумати, що він є головним героєм). Далі ніде його прізвище не виникає – так ніби підкреслюється його самотність у селянському середовищі. Дослідник О. Русов на початку XX ст. зробив спробу "реабілітувати" Возного, оскільки на цей час уже склалася традиція показувати його на сцені як старого й непривабливого чоловіка, часом і не дуже розумного, - ніби забували, що тим самим знижується і образ Наталки. А в І. Котляревського цей персонаж палко закоханий і до того ж шляхетний чоловік, котрий прагне законного шлюбу. Це особливо яскраво виявляється, якщо порівняти його з графом Альмавівою з трилогії П.-О. Бомарше. Справді, є підстави говорити і про чесні наміри Тетерваковського, і навіть про його моральний подвиг у фінальній сцені, про здатність поступитися своїми інтересами, своїм ніби вже й здобутим щастям.

 Одначе до ідеального героя возний не вивищується. Автор бачить його негативні риси: певну самозакоханість, схильність до брехні, нехай і "в пользу ближніх", виправдання "закону сили", хабарництво. Та все ж возний не однолінійна особа. Його вади є симптомами хвороби цілого суспільства, і він усе те бачить: "Хто тепер – теє-то як його    - не брешеть і хто не обманиваєть? Повір мені: єжелі б здесь собралось много народу і зненацька ангел з неба з огненною різкою  злетів і воскликнул: "Брехуни і обманщики!., ховайтесь, а то я поражу вас..." - єй-єй, всі присіли би к землі совісті ради". Цілком очевидна іронічність і водночас самоіронічність цього монологу, адже Тетерваковський має досить розуму й освіченості, щоб усвідомлювати себе частиною людності. Поняття "совість" для нього не пустопорожнє слово, персонаж просто відсуває його на периферію свідомості – для життя в цьому суспільстві воно не є актуальним. Тому і знамениті куплети возного слід розуміти не як його особисту мораль, а скоріше як сумне авторське спостереження навколишнього життя.

 Відповідно й перероблено І. Котляревським відому поезію Григорія Сковороди. Справжнім виявом розуміння персонажем дійсності є його міркування: "Блаженна лож, когда биваєть в пользу ближніх, а то біда – теє-то як його, - що часто лжем ілі раді своєй вигоди, ілі на упад других". Заслуговують на увагу прийоми подання драматургом повчальних сентенцій, загально моралістичних міркувань. Уже 1885 року О. Кониський помітив класицистичну, по суті, умовність, а на його думку, - невідповідність міркувань персонажів І. Котляревського їхньому рівневі освіченості. От його спостереження над мовою Наталки: "< ... >вона, як і мати її, часто говорять речі, яких не почуєш в українськім народі" - то, вважав дослідник, не відповідає їхній справжності, тобто, з'ясуємо мовою термінів, реалістичності. Далі веде О. Кониський: "< ... > замісто простоти у Чупруна проскакує щось розумне: він розказує іноді таке, що не всякий чумак знає. < ... > Додам тут к слову, що у Котляревського звичайний гріх – усі говорять у його речі не під їх розвій. Візьмімо хоч Тетяну. Молодиця вона проста, може, й не учена зовсім грамоти, а говорить якось по-книжному, інде по-панськи, говорить так, як не говорять українки". Реалістичному мисленню письменника ті класицистичні умовності видаються "гріхом".

 Справді, у тексті п'єс І. Котляревського бачимо ряд висловлювань, які суттєво перегукуються з моралізаторськими сентенціями драматургїв-класицистїв. Згадаємо хоча б репліки Стародума з "Недоростка" Д. Фонвізіна, що відрізняються лише деякою багатослівністю: "Всякой найдет в себе довільно сил, чтоб быть добродетельну < ... > не делать того, что б совесть угрызала", та ще: "Прямую цену уму дает благонравие. Без него умной человек – чудовище. < ... > Умного человека легко извинить можно, если он какого-нибудь качества ума й не имеет. Честному человеку никак простить нельзя, ежели недостает в нем какого-нибудь качества сердца. < ... > Достоинство сердца неразделимо". В аспекті даного дослідження видається недостатньо обґрунтованим і визначення жанру "Наталки Полтавки" як "соціально-побутової драми", і навіть запропоноване М. Яценком – як "міщанської драми". Чому І. Котляревський визначив жанр "Наталки Полтавки" та "Москаля-чарівника" як "опера"? Вочевидь, не тому, що в них є чимало пісень, які виконують "роль" оперних арій.

 Комедія традиційно (іще й до появи правил класицизму) в професійному театрі вважалася низьким жанром. У наукових працях важко знайти чітко визначену послідовність процесів жанрових змін. Доречно тут звернути увагу, наприклад, на академічну "Историю русской драматурги" (1989), зокрема на заголовки відповідних розділів: "Драматургия русского классицизма. Трагедия", "Драматургия русского классицизма. Комедия", "Комическая опера ХVІІІст." – так, ніби цей жанр не "вписувався" в рамки класицизму, хоча й інших якостей мовби ще не набув. "Комічну оперу", зокрема російську, дослідники пов'язують із жанром "слізної" комедії, де героями виступають "представники середовища, яке до того не зображувалось у п'єсах, - селянства; виникла ж вона ("слізна комедія") " в кінці XVII - на початку XVIПст. в Англії, а потім стала широко популярною у Франції й усій Західній Європі". Деякі з них, зокрема "Збитенник" Я. Княжніна, "Мельник – чаклун, брехун і сват" О. Аблесімова та ін., завдяки турботам І. Котляревського йшли на сцені Полтавського театру, як і комедії Я. КняжнІна "Хвалько" та "Диваки", О. Писарєва "Лукавін" (переробка п'єси Р. Шерідана "Школа лихослів'я"), П.-О. Бомарше "Севільський цирюльник", Ж.-Б. Мольєра "Пан де Пурсоньяк" та інші. "Наталку Полтавку" та "Москаля-чарівника" цікаво порівняти з популярними тоді виставами – побачимо чимало подібностей, а ще більше відмінностей (як на мене, українські твори багато в чому виграють), - і тим переконливішим стає висновок про оригінальність і національну специфіку творів І. Котляревського. Твердження про "побутописання" в п'єсах нашого драматурга цілком позбавлені підстав: жодних описів інтер'єру традиційного українського житла, вбрання, звичаїв тут не знайдемо. Усі ремарки в них, до речі, подано російською мовою. У "Наталці Полтавці" є така інформація: "< ... >село при реке Ворскле...улица малороссийских хат", а в яві 3-ій дії 2-ої читаємо таке: "< ... >Возный выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковым платком. Выборньш в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии старостам при сватанье". У "МоскалІ-чарІвнику" – ще цікавіше: крім таких назв інтер'єру, як "изба" та "горница", знаходимо "етнографічні" деталі - "с белым домашним хлебом", та ще у відповідь на запитання солдата, щоби його заплутати, Тетяна називає кілька предметів - "діжка, корито, ночви, горшки, макітра, поставець, гладуші, козубенька, кошик, діжа, підситок, решето". Щоправда, специфіка сюжету змушує ще згадати кілька страв: ковбаса пряжена, курка печена, "спотикач" - наливка "з вишень свого садка". Оце й увесь "побут" в обох творах. Відсутнє навіть створення "другої природи" за канонами класицизму, натомість є лише спонуки для читача або ж режисера-постановника "бачити" ті елементи оформлення сценічного простору, які він спроможний уявити.

 У контекст епохи І. Котляревського ставить інформація його біографа про наявність у домашній бібліотеці письменника "кількох латинських та французьких авторів класичної доби", російських книжок – здебільшого перекладних романів письменників, "що були тоді в ходу: Августина, Лафонтена, Дюкре-Дюменіля, Коттень, Жанліс, Радкліф", латиномовних творів і доробку французьких класицистів, які, отже, І. Котляревський читав в оригіналі. Та, беззаперечно, читав не тільки те, що мав удома. Тому висновок щодо рис поетики класицизму в його творах робимо не з цієї інформації, а з аналізу текстів. Так само лише поштовхом до зіставлень і досліджень може бути повідомлення театрознавців про те, що І. Котляревський грав на сцені роль студента Синекдохоса в п'єсі Я. КняжнІна "Невдалий миротворець, або Без обіду додому поїду": зацікавлює і загальний малюнок ролі, і деякі текстуальні збіги. За досить значного песимізму, породженого спогляданням сучасного світу, західні мислителі (Вольтер, Дідро, Руссо) не відкидали ідеї історичного прогресу, сподіваючись на благотворність Просвітництва. Водночас красномовний акцент ставить Д. Фонвізін: "Просвіта підносить лише добродійну душу"  ("Недоросток", 1782). І. Котляревський, видається, більше покладався на народні етичні й естетичні традиції, відчуваючи їхню потужність в українському суспільстві, відрізаному діями імперії від національної освіти. Просвітницька ідея "природної людини" в Україні набувала іншого змісту, адже українець, навіть після всіх історичних катаклізмів, істотно відрізнявся від напівцивілізованого африканця чи наївного азіата (які ставали героями творів Вольтера, Монтеск'є та інших західних письменників). У своєрідності життєвого укладу своїх земляків драматург шукав ту рівновагу "природи" та "ідеї" (слова Петра стосовно Терпилихи "Дай Боже, щоб її природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя" неначе почуто Богом, а суть їх поширюється у творі на всі взаємини персонажів). І. Котляревський віднаходив гармонійну ясність внутрішнього світу своїх персонажів, виявлену їхніми вчинками, що її, зрештою, можна кваліфікувати як вираження класицистичного ідеалу. Тому в "Наталці Полтавці" не виникає суперечність між націопальними та загальнолюдськими первнями. У "легкі форми оперетки", як зазначав свого часу М. Шашкевич, автор увів серйозну національну проблематику, яка постійно хвилювала українців, - "< ... > ідею необхідності взаємної поваги й рівності, що мусить усунути < ... > зверхнє ставлення до "хохлів" і створити належний modus vivendi». Класицизм, за всієї своєї універсальності, не відсторонювався від національних проблем. Дослідники відзначають, наприклад, що у творах Ж. Расіна "патріотизм завжди зростає до справжнього культу". А культ вишуканої галантності зумовлював сувору вимогливість до чистоти літературної мови. Найяскравіший вияв цієї тенденції бачимо в комедії Ж.-Б. Мольєра "Смішні манірниці", її переробку І. Криловим під назвою «Урок дочкам» (1807), природно, спрямовано вже на захист російської мови від французоманії. Традицію захисту російської мови бачимо в ряді драматичних творів – від Я. Княжнша.до О. Грибоєдова.

 У журналі "Зритель" 1792 року один з організаторів російського театру П. Плавильщиков обстоює принципи творення національного мистецтва, розуміючи «природність» видовища як точність зображення національного характеру та правдивість показу звичаїв: "Досягти правдивості мистецтво може лише на основі народної творчості, з урахуванням специфіки національного характеру, національного смаку". Мотив захисту рідної мови, оборони честі й гідності українців, як відомо, був важливий і для І. Котляревського. Можна говоти й про вишуканість мови його п'єс – живої української народної мови, що стала літературною відтоді й донині функціонує в незмінній якості. Письменник у своїх драмах створив такий національний характер, через який можна зрозуміти сутність і нації як «особистості», тобто частини людства, і тим самим пізнати внутрішню сутність людства, невіддільною частиною якого є дана наці.

 "Наталка Полтавка" є твором, таємницю якого ще й досі цілком не розгадано. Суть його можна визначити трьома взаємопов'язаними категоріями: особистісне, національне, загальнолюдське. Цією п'єсою І. Котляревський одразу взяв високий тон – і в плані морально-етичному, і в художньому, - тим самим визначивши основні напрямки розвитку української драматургії, та й усієї вітчизняної літератури.

 Джерело: Рідний край. – 2003. - №2. – С. 93-98

   







Ключевые слова: іван котляревський, критика на твори котляревського, критичні статті, драматургія котляревського, котляревський реферат, скачать бесплатно, українські письменники, украинские писатели 18 века, иван котляревский, критика