Пісенно-обрядовий матеріал в ідейно-художній системі «Наталки Полтавки» І. Котляревського

С.В. ЗАДОРОЖНА

 «Наталка Полтавка» І.П. Котляревського – одне з тих явищ літератури минулого, часова віддаленість для якого неспроможна затьмарити його свіжості й принади.


 З глибини років п'єса донесла в наше сьогодення правду почуттів, настроїв і переживань народу, завдяки чому й стала невід'ємною частиною духовної культури нашого сучасника. Художнє зображення життя й побуту найбільш гнобленого класу феодального суспільства – селянства, відтворення особливостей його моралі, психології, інтересів стали тим добрим зачином, що значною мірою зорієнтував ідейно-художню спрямованість нової української драматургії, визначив її жанрову специфіку.

 П'єса Котляревського як ідейно-естетичне явище нової української літератури, що з'явилося за умов розкладу феодалізму і становлення буржуазної нації, своєрідно виявила і закономірності мистецтва нових суспільно-історичних процесів. Активізація реалістичного типу художнього мислення, наближення літератури до життя народу, настанова на художню правду – все те, що становило, за словами В.Г. Бєлінського, «альфу і омегу: мистецтва, - визначили в «Наталці Полтавці» і об'єкт художнього аналізу, і осмислення матеріалу.

 Одним із джерел ідейно-тематичного спрямування нової драматургії, ї поетики була усна творчість трудового народу. Прикметно, що критерієм художнього відбору й узагальнення життєвих явищ, їх емоційно-психологічного вмотивування з усіх фольклорних жанрів І. Котляревському найперше прислужилася народна пісня, бо немає такої значної події в житті народу, немає такого людського почуття, яке б не мало в українській пісні свого поетичного еквівалента.

 «Наталка Полтавка» і народна пісня – проблема, що цікавила і цікавить не одного дослідника історії літератури, бо осмислення її сприяє з'ясуванню таких важливих питань, як народність і національна самобутність традиції і художнє новаторство, закономірності розвитку літературного процесу. Поділяючи в основному думки А. Шамрая, П. Волинського, О. Гончара, В. Шубравського, подаємо й свої міркування, які, гадаємо, будуть корисними вчителю при вивченні нової української драматургії.

 Народна пісня як елемент художньої структури входила в українську драматургію ще до Котляревського. Вже в інтермедіях і вертепній драмі зустрічаємо випадки використання пісні, хоч такий процес був позначений стихійністю у її відборі. Пісня в інтермедії звучить як розважальний дивертисмент і часто виконує функцію декору. Іноді автори інтермедій пропонували самим виконавцям добирати пісні або ж спрощували пісенний матеріал до примітивних вигуків «о гоя, гої».

 Трохи іншу картину спостерігаємо у вертепній драмі. У відомих нам текстах вертепних дійств світського характеру XVIII ст. народна пісня уже посідає помітне місце. По ходу дії персонажі виконують і героїчні пісні часів Хмельниччини («Та не буде лучче, та не буде краще, як у нас на Вкраїні»), і побутові різного змісту, переважно жартівливі («Ой під вишнею, під черешнею», «Де, цигане, ти живеш» та інші).

 Поспіль із певною національною традицією використання народної пісні існував досвід російської комічної опери, вже сам жанр якої передбачав чергування драматичних частин із пісенними партіями в супроводі відповідного музичного акомпанементу. Використання народнопісенного матеріалу, ясна річ, була однією з найяскравіших прикмет опер на народні теми, бо сама пісня як елемент народного життя і водночас як етнографічна реалія несла не лише поетичну чи емоційну, а й соціально-психологічну інформацію про духовну і матеріальну культуру народу. Але народнопісенний матеріал здебільшого перетворювався на декорацію, на елемент так званого «народного колориту», що потрапив у художню структуру п'єси передусім з обрядом («Мельник-колдун, обманщик й сват» А. Аблесимова, «Санкт-Петербургский гостинный двор» М. Матинського). Більшість пісень, написаних авторами комічних опер як арії персонажів, відзначаються легкістю, а тому ще не доводиться говорити про ідейно-виразну функцію пісні, про пісенний матеріал як засіб соціальної характеристики персонажа чи життєвого факту. Зауважимо, що в опері М. Ніколєва «Розана і Любим» автор у ремарці зауважує: «Рыбаки, поплывши, поют. Выбор песни отдается на произволение актеров. Впрочем, могут они й совсем не петь».

 Слід пам'ятати, що поява «Наталки Полтавки» Котляревського віддалена від періоду розквіту комічної опери значним проміжком часу, характерною прикметою якого були звернення творчої інтелігенції до культури народу, захоплення наново відкритим українським фольклором, Але сам факт звернення письменника до усної творчості взагалі і до народної пісні зокрема ще не гарантував ідейно-художньої спроможності твору. Ефект від використання пісні залежить як від світоглядних позицій автора, так і від його таланту, художньої вправності, першопочатком яких є глибина осмислення народнопоетичних джерел.

 Сучасники І.П. Котляревського підкреслювали його великий інтерес до побуту, пісень, обрядової творчості – усього того, що було джерелом для пізнання суті національного характеру, основ його життєдіяльності. С. Стеблін-Каміиський згадував: «...Бував він (Котляревський) на зборищах і забавах простолюду, уважно слухав і записував пісні і слова, вивчав мову, спостерігав звичаї, повір'я, обряди українців, ніби готуючи себе до майбутньої праці. Час показав, що це було наслідком поетичної діяльності». Такий процес творчого осмислення народнопоетичних джерел і становив оте «внутрішнє достоїнство» п'єси, на яке вказував ще І. Срезневський у передмові до першого видання «Наталки Полтавки».

 У «Наталці Полтавці» пісня є суттю твору, формою його існування. Це той класичний зразок, коли художня форма є матеріальною реалізацією змісту, його діалектичним породженням. Взявши за об'єкт художнього відображення життя трудового народу, Котляревський не міг не показати особливостей національного характеру. Саме пісенність і вважалась в усі часи однією з найвизначальніших рис характеру українця. Народна пісня, музика були невід'ємною частиною духовного життя народу.

 Прикметно, що народне образотворче мистецтво України кінця XVIII – першої половини XIX ст. досить яскраво відтворює цю специфічну рису національного характеру. Так, народні картини «Козак-бандурист», «Біля корчми», «Литаврист», «Козак – душа правдивая», малюнки на кахлях того часу свідчать про надзвичайну музикальність українського народу, його постійну духовну потребу в музиці, пісні. Дуже показовою є картина «Слухають лірника». Шанобливе ставлення до пісні і того, хто її виконує, урочистість моменту передають не лише замислені, одухотворені, просвітлені якимось внутрішнім сяйвом обличчя селян, а й підкреслено яскраві кольори, що переважають в їх одязі – білий та червоний. Гадаємо, що саме народним характером сприймання пісні зумовлена репліка Тетяни із «Москаля-чарівника»: «Глядіте ж, повагому співайте».

 Зрозуміло, що жанрові і стилістичні прикмети п'єс Котляревського дають підстави зближувати їх з російською комічною оперою. Але вже в самому жанровому визначенні «Наталки Полтавки» як «опери малоросійської» Котляревський намагався підкреслити якісно відмінну ідейно-художню основу п'єси, інший характер функціонування в ній народнопісенного матеріалу.

 Уже перший пісенний монолог Наталки «Віють вітри, віють буйні», написаний самим Котляревським, показує особливості використання ним народної пісні. Пісня не просто вводить глядача в атмосферу сценічної дії, а й дає значний матеріал для характеристики Наталки, її передісторію, певні досценічні факти із життя героїні, що є ознакою реалістичного методу, відтворює світ думок і почуттів дівчини. Разом з тим арія Наталки настроює всі наступні картини п'єси на ліричну тональність, таку суголосну народній пісні, створює емоційно-психологічний фон для розвитку подальшої дії. Пісня недаремно стала народною і перейшла в численні фольклорні збірники, бо реальний світ думок і почуттів Наталки переданий відповідно до принципів народнопісенної поетики, зокрема її символіки і поетичного паралелізму (вітер як символ звістки, повернення когось).

 Важливо, що з усього розмаїття української народної пісні Котляревський орієнтувався для художньої реалізації задуму насамперед на пісню ліричну, бо вона чи не найповніше увібрала в себе все багатство почуттів, усю глибину людської душі.

 Недаремно Леся Українка в одному з листів відзначала: «Я таки не можу не дивитись на народну поезію «літературним» поглядом, і, може, через те я так люблю наші ліричні  пісні. ...Мені  завжди здається, що коли де можна побачити вдачу народу, то се скоріше в ліричних піснях...». Українські пісні до появи «Наталки Полтавки» зустрічалися в збірниках, були переважно пісні жартівливі любовно-еротичні. Котляревський звертає увагу на ідейно-художню цінність саме ліричної пісні, вплив якої відчувається на всіх рівнях п'єси: і композиційному, і мовному. Тому справедливим є зауваження одного із дослідників творчості Котляревського, що вся п'єса є ніби розгорнутим, розгалуженим і творчо осмисленим сюжетом народної ліричної

 Кожна пісня п'єси, як народна, так і написана автором на народній основі незначна за характером свого функціонування, але найзначнішою з усіх є характеристики героя. Оскільки усі персонажі передають істотні риси зображення дійсності, то і їхні пісенні моноло зрозуміло, містять досить значну > характеристичну інформацію.

 «Кожна людина має свою пісню», - любив повторювати М. Лисенко. Саме цим.принципом і керувався І. Котляреський як для художньої типізації  характєру так і для відтворення індивідуальних рис його вияву. Так, пісенні партії Наталки «Ой я дівчина Полтавка», «Ой мати, мати!», «Видно шляхи полтавськії», «Віють вітри» та інші) уяскравлюють основні риси характеру  дівчини, зокрема її працьовитість чесність, тонкий розум і добре серце, відданість коханому і вірність у любові, зрештою, визначальним критерієм людської значущості в народній моралі й етиці. Водночас усі вони увиразнюють і естетичні позиції драми – прагнення Котляревського показати моральну вищість представників селянства над усякого родуп «п'явками людськими».

 Пісні Наталки – ліричні, щирі, чисті як і взаємини закоханих. Здебільшого вони звучать у моменти особливої психологічної напруги, стаючи ніби кульмінаційним вузлом у розвитку дії. Така емоційно-психологічна наповненість пісень Наталки виправдана самим задумом п'єси – показати високість душі простої людини, не тільки не спрощеної в своїй простоті, а возвеличеної, піднесеної. Тому такі органічні в пісенних монологах дівчини схвильованість і патетичність. Пригадаймо розпач Наталки після згоди подати возному рушники. Ця сцена неможлива без пісні «Чого ж вода каламутна, чи не хвиля збила?». Вона є органічним продовженням прозового монологу дівчини про своє гірке безталання. Звернемо увагу на спосіб викладу думок, їх інтонаційне і ритмічне оформлення: «Боже милосердний! Що зо мною буде!.. Куда мені діватись? Де помощі шукати? Кого просити?». Оцей біль дівочої душі, цей вибух почуттів так органічно переливається в пісню «Чого ж вода каламутна...», що треба лише дивуватися з художньої майстерності І. Котляревського, який серед українських ліричних пісень підшукав саме ту, що рівнозначна за емоційною напругою розпачливим запитанням Наталки:

 Чого ж вода каламутна, чи не хвиля збила?

 Чого ж і я смутна тепер, чи не мати била?

 Як бачимо, використання пісні сприяє емоційній виразності характеру, підсилює тональність передачі почуттєвого світу героїні.

 Зауважимо, що народна пісня, характеризуючи почуття героїні, виконує в драмі подвійну функцію. Завдяки їй Наталка постає як тип глибоко національний: переживання Наталки передають особливості почуттєвого світу української дівчини, що понад усе ставить справжню любов, - звідси типовість характеру. З іншого боку, народна пісня передає суб'єктивно-моральні риси персонажа, а тому й набуває цілком конкретного звучання. Це одна з характерних ознак творчого осмислення Котляревським народнопісенного матеріалу.

 «Свою» пісню в драмі мають інші дійові особи. Петро – образ певною мірою схематичний, позначений впливом сентиментальної традиції. Вже перша пісня, з якою він з'являється на сцені, підсилює сентиментальну розчуленість персонажа, індивідуальні риси його характеру, - вірність у коханні і певну пасивність у боротьбі за своє щастя, покірність долі:

 Ой, як я прийду.

 Тебе не застану,

 Згорну я рученьки,

 Згорну я білії

 Та й нежив стану.

 Деяких нюансів до характеристики Петра додають рядки й іншої «його» пісні («У сусіда хата біла»):

 А я марно часи трачу.

 Один в світі – тільки плачу.

 Водночас із характерологічною функцією пісня забезпечує й відтворення соціальної детермінованості персонажа. Відповідно до внутрішньої суті героїв змінюються і характер виконуваних ними пісень, і регістр звучання пісні, її тональність. Наталка й Петро виливали почуття в піснях, здебільшого ліричних, тому й обставини, за яких вони виконуються, вмотивовані, природні. Пісня ж виборного – це радше не закономірний вияв його почуття, а змістовний елемент ситуації, хоч і не позбавлений характеристичної функції. В основному це сатирично-гумористична чи жартівлива народна пісня - «Дід рудий, баба руда», «Ой під вишнею, під черешнею», що свідчить разом з тим про певний зв'язок «Наталки Полтавки» з вертепом.

 Найвиразнішою щодо визначення внутрішньої суті виборного є пісня «Ой доля людськая – доля єсть сліпая!», яку він співає разом з возним. Пісня відображає не тільки те, як розуміють возний і виборний значення «долі» в житті людини, а й хижацьке єство «п'явок людських», особливо увиразнюючи лицемірство виборного. Показові останні рядки:

 Ой доле людськая, чом ти не правдива,

 Що до інших дуже ґречна, а до нас спесива?

 «Ой доля людськая» не випадково виконується дуетом: автор свідомо підкреслює спільність думок возного й виборного. Дуетом виголошують вони й досить промовисту для розуміння соціальної сутності обох репліку: «Вон, розбишако, із нашого села зараз... І щоб твій і дух не пах! А коли волею не підеш, то туда заправторимо, де козам роги правлять».

 Ідейно-художня спрямованість пісень персонажів змінюється Котляревським залежно від того середовища, яке вони репрезентують. Пісня Наталки, Петра, Терпилихи – здебільшого лірична народна чи створена автором на основі поетики народної пісні, пісня виборного - сатирично-гумористична чи жартівлива, а ось арії возного взагалі позбавлені елементів народнопісенної стильової манери. В середовищі чиновників, канцеляристів народна пісня, ясна річ, поступається перед книжними піснями, романсами. Тому пісенний матеріал возного – це або декларація «природності» брехні і хабарництва («Всякому городу нрав і права»), або незрозумілі Наталці освідчення їй у коханні.

 «Свою» пісню, абсолютно відмінну од пісень інших персонажів, має в п'єсі, й Микола. Як і інші герої, вже в першій пісні він підкреслює своє соціальне становище. Краще, ніж у довгому монолозі, в пісні «Гомін, гомін, гомін по діброві» постає його сирітська доля «без племені і без приюту». А взагалі ідейно-тематичний задум «Наталки Полтавки» міг бути художньо реалізований і без арій Миколи. Тому й структурний принцип введення пісні в цьому випадку трохи інший, ніж той, який ми спостерігали раніше. Репліки типу «Заспіваю лиш пісню..., що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив» чи «Заспіваю тобі пісню про Ворсклу» нагадують принцип введення пісні в інтермедії та вертепі. Річ у тім, що Микола виконує роль рупора авторських думок, висловлює ставлення письменника до національної історії, розуміння ним ролі народу в житті суспільства. До того ж образ козака-патріота особливо прислужився Котляревському в той час, коли ідея патріотизму, історичної значимості народу набувала особливої ваги. Тому автор довантажує драму ще й таким ідейно.смисловим матеріалом, який і реалізовано в піснях Миколи.

 Пісня – незмінна супутниця багатьох народних обрядів, що супроводжували людину впродовж усього її життя. Обряд сватання, зокрема, відіграє важливу ідейно-художню роль і в драматичній системі «Наталки Полтавки». Це, так би мовити, зримий прояв введення в художню тканину п'єси елементів народної обрядовості (Терпилиха приймає старостів, Наталка на догоду матері подає за возного рушники). Існує і цілий ряд інших доказів впливу обряду як синкретичного театрального дійства на вироблення Котляревським художніх принципів відтворення реальної дійсності, жанрову специфіку «Наталки Полтавки», яка на довгі роки визначила ідейно-художню природу національної драматургії.

 Літературознавці досі мало звертали увагу на час дії драми. У «Наталці Полтавці» автор на це й сам спеціально не вказує, та, здавалося б, це й не так важливо. Тим часом осмислення головного моменту п'єси призводить до трохи іншого висновку, бо значною мірою просвітлює характер естетичного опрацювання дійсності українськими драматургами дошевченківського періоду, з'ясовує національну специфіку української драми.

 Дія так званої «серйозної» драми – родинно-побутової п'єси – завжди відбувалася в свято («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка, «Чари» Кирила Тополі, «Чорноморський побит» Я. Кухаренка, «Купала на Івана» Стецька Шерепері (Степана Писаревського), «Назар Стодоля» Т. Шевченка). Про ознаки святкового дня в названих п'єсах свідчать і репліки персонажів, і елементи святкового хатнього інтер'єру (стіл, накритий чистою білою скатертиною, з хлібом-сіллю на ньому).

 У «Наталці Полтавці» немає жодного посилання на час дії, але є окремі елементи розвитку дії, що прояснюють це питанням Виборний Макогоненко після випитої із засідателем кварти вишнівки йде, співаючи, вулицею села. Безперечно, подібна поведінка в будень розцінювалась би народною мораллю як явище неприпустиме і гріховне. Протягом багатьох століть відносно ізольованого, регламентованого незмінними формами трудової діяльності способу життя в народній свідомості виробилася і набула сили морального закону обов'язкова поведінка селянина в усі моменти життя. Певна річ, Котляревський добре обізнаний з побутом сучасного йому села, не міг не передбачити цього в своїй художній творчості. Глибину пізнаня Котляревським народного життя, звичаїв і моралі народу підкреслював С. Стеблін-Камінський: «Знання Котляревським історії Малоросії і взагалі усього, що стосувалося народного побуту України, були досить ґрунтовні: багато письменників російських при написанні творів про малоросійський край і народ з ним листувалися і мали від нього найточніші дані і пояснення на їх питання». Святковий час як час дії драми стверджувався і одним із компонентів сюжетної організації п'єси – рушники в будень Наталці не годилося подавати. Старостів завжди засилали якщо не в якесь свято, то  просто в неділю. Виняток становили піст, жнива і Різдво, коли будь-який світський обряд церквою заборонявся (згадаймо як обумовлює обряд сватання на Різдво Тарас Шевченко в «Назарі Стодолі»). Не випадково часове визначення обряду сватання неодноразово відбито в народних піснях.

 Може скластися думка, що святковий час був потрібний письменникам для того, щоб позбавити себе необхідності художньо відображати основний зміст тогочасної епохи – кріпаччину, а звідси – і замовчування найпекучіших проблем сучасного письменникові села. Таке міркування можливе лише в тому випадку, коли конкретний аналіз особливостей певного історичного періоду в розвитку літератури, художнього явища чи процесу здійснюється без урахування ідейно-художніх закономірностей літературного розвитку, коли ігнорується принцип соціально-історичної зумовленості літератури, що передбачає розуміння складної діалектики такої зумовленості.

 Час дії привносився в драму разом з обрядом, художньо відтворюваним у ній. Звернення ж українських драматургів першої половини XIX ст. до самого обряду, ритуалу зумовлено цілим рядом факторів. Одним із них є нерозробленість жанру. (У цей період нова драма перебувала на етапі становлення). Яскравим взірцем для наслідування, а згодом і для вироблення певної традиції був обряд – високохудожня вистава із сталим сюжетом, що наснажений виграшними в сценічному плані драматичними моментами, з визначеними дійовими особами. Введення обряду в драму надавало основному тону розповіді серйозного звучання, бо вже сам він був серйозним дійством, що пов'язане із визначеним часом, місцем і обставинами. Так звана «серйозна» драма, яку письменники дошевченківського періоду називали «малоросійською оперою», одним із визначальних моментів і передбачала введення в свою структуру обрядового матеріалу. Легкий тон водевілю виключав таку можливість.

 З обрядом у драму переносився не лише час дії, виграшні у сценічному плані драматичні ситуації, а й проблеми, пов'язані з ним. І. Франко недаремно підкреслював високу естетичну вартість обряду: «Скільки чуття, скільки геніальних порівнянь, скільки глибоко старовинних споминок та окрушин, що становлять цінний матеріал соціологічний, етнографічний і язиковий. А скільки здорових, ясних і правдивих людських поглядів на життя».

 Показово, що народний обряд, як і пісня, об'єктом зображення стає лише за відповідних суспільно-історичних умов, коли посилюється загальне зацікавлення творчої елігенції життям народу, його мовою, історією, фольклором. Схоластична шкільна драма виключала можливість введення в свою структуру обряду чи народної пісні, і це зрозуміло, бо світський матеріал, земні турботи і радощі відповідно до естетики класицистичної літератури були несумісні з біблійними чи агіографічними легендами про створення світу та гріхопадіння праотців, про народження, смерть і воскресіння Христа, про подвиги святих. Але і в релігійні дійства починають проникати світські елементи. Так, у драмі про «Олексія, чоловіка божого» сцена весільної гулянки в домі римського сенатора Евфіміана відтворює чимало звичаїв та ритуалів народного українського весілля: запрошення на весілля, відповіді чоловіків на це запрошення з деякими характерними народними приказками, традиційні привітання й побажання молодим.

 В інтермедіях та вертепі, як і в схоластичній шкільній драмі, обряд просто не існував як об'єкт зображення. Наука і література відкрили для себе естетичне й соціальне значення обряду, як і пісні, пізніше. Феодально-релігійна ідеологія, породженням якої і була шкільна драма, перестає задовольняти потреби часу. Нова література, що була не релігійною, а світського спрямування, стає одним із факторів утвердження національної самосвідомості, бо джерелом її ідейно-естетичного оновлення була поетична та обрядова творчість народу.

 У «Наталці Полтавці» йдеться про обряд сватання, але Котляревський не відтворює етнографічної справжності цього обряду, а виносить його за межі сценічної дії. Річ у тім, що на Україні передвесільні акти, зокрема сватання, змовини, заручини, відбуваються без співів, за участю батьків молодої та старостів. Відсутність пісенного матеріалу і багатослів'я старостів про «порошу та куницю» завадили б стрункості композиції, порушили б динаміку розвитку дії. Але, уникнувши детального показу процесу сватання, І. Котляревський використовує енергію обряду, його соціально-психологічний підтекст. Тут варто нагадати народне прислів'я: «Людина тричі славна буває: коли народжується, одружується і помирає». У сценах заручин, сватання, весілля як одних із найвизначальніших у житті людини виразно проступають важливі соціально-етичні проблеми, розкриваються людські характери.

 У сцені заручин Наталки з возним Тетерваковським зав'язуються в один вузол усі сюжетні лінії твору, конфлікт досягає найвищої напруги. Маємо справді класичний варіант творчої трансформації естетики народного обряду, що цікавив драматурга не з погляду звичайного побутописання, не як театральний дивертисмент, а як матеріал для пізнання життя народу. Котляревський розкриває соціальне значимий аспект у сватанні, наголошуючи, що простий народ позбавлений матеріальних розрахунків у вирішенні родинних справ.

 У названій вище сцені виразно виявляється основна ідейно-психологічна наснаженість характеру і епохи, що його породила. Стара Терпилиха змушує Наталку подати за возного рушники, бо «в нього буде чим і жінку. і другого кого годовати і зодігати». Наталка всупереч собі, але на догоду матері, згоджується на такий шлюб. Вчинок дівчини психологічно вмотивований, бо пошана до батьків І слухняність – характерна риса дівчат-українок того часу. Повернення Петра наповнює ситуацію новим змістом. Наталка як натура вольова, здатна на протест проти духовного пригнічення, рішуче заявляє матері, що одрікається от Петра, але й за возним ніколи не буде. Відмова ж Петра від свого щастя сприймається радше не як данина сентиментальній манері письма, хоч і такий момент незаперечний, а як розуміння ним невідворотності того, що сталося. Намагаючись дізнатися від Миколи про Наталку, Петро просить його: «Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори». Справа в тому, що обряд заручин, а тим більше сватання навіки єднали наречену й нареченого, після чого весілля було уже тільки питанням часу. Недарма заручини, сватання і заручена дівчина так часто згадуються в народних піснях.

 Тому й зрозуміла погроза возного: «А понеже рушники і шовковая хустка суть доказательства добровольного і непринужденного єя согласія бить моєю а жительницею, то в таковім припадкі станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі».

 Соціально-психологічний підтекст обряду сватання увиразнює зображення й інших дійових осіб п'єси, надає їм соціальної конкретності та психологічної періеконливості. Так, Терпилиха, зламана горем і злиднями, беззахисна перед «вищими світу цього», боїться не так людської осуду, як можливої «розправи» з боку сільської влади, а тому зі страхом благає: «Батечки мої, умилосердітесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв'яжіте і до вінця ведіте!».

 Як бачимо, обрядово-пісенний матеріал у «Наталці Полтавці» І. Котляревського завжди підпорядкований загальному художньому задумові і сприймається не як декоративний елемент, а як глибоко соціональна життєва стихія. Етнографіча достеменність не протистоїть ні поетичному живописанню, ні проникненню в глибину психології героя. Навпаки, поглиблюються реалістичне начало в зображенні, персонажів, національна своєрідність характеру, досягається певна повнота у відтворенні їх світовідчуття і світорозуміння Все це мало першорядне значення для вироблення ідейних основ нової національної художньої літератури.

 Джерело: Українська мова і література в школі. - 1984. - №12. - С. 18-24

   



Ключевые слова: іван котляревський, критика на твори котляревського, критичні статті, драматургія котляревського, котляревський реферат, скачать бесплатно, українські письменники, украинские писатели 18 века, иван котляревский, критика