Біля витоків української ідеї (Нечуй-Левицький і «формально-національний» напрям)

Інна Абрамова

 Національно-культурне відродження України Франко пов'язував з конкретними постатями, що їх уважав найхарактернішими репрезентаторами ідей свого часу, своєрідними ідеологами поколінь.


 Розвиток української ідеї активізувався й поглибився, твердив Франко, «під впливом трьох українських діячів, представників трьох різних поколінь, поширився здебільшого між інтелігенцією, а частково й між народом: у 60-х роках XIX ст. домінував вплив Куліша, у 70-х і 80-х — Драгоманова, а в 90-х — Грушевського. З цих трьох напрямів перший можемо назвати формально національним, другий — радикально-соціальним, і третій — національно-радикальним».

 Унаслідок тодішнього бездержавного статусу розділеного двома імперіями українського народу його суспільно-політичний самовияв відбувався у формах легальної неполітичної культурно-освітньої діяльності. Франко відніс Нечуя-Левицького до першого напряму й поставив «першим <...> у цьому ряду». Свій вибір він пояснив заслугами Нечуя як прозаїка, не згадавши за браком місця його публіцистичних, літературно-критичних, народознавчих праць, в яких концептуально було сформульовано сутність самосвідомості українців того періоду. Написані в різні роки статті й розвідки І. Нечуя-Левицького «Органи російських партій», «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», «Українство на літературних позвах з Московщиною», «Сьогочасне літературне прямування», «Школа повинна бути національна», «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка», як і його художня спадщина, загалом укладаються у визначений Франком і хронологічно (60-ті роки), і якісно («формально національний») період визрівання національної ідеї.

 Окрім того, Франко, поставивши письменника на чолі національно-культурного руху пошевченківських часів, фактично зняв свої давніші суб'єктивні закиди щодо характеристики, яку дав Нечуй-Левицький стану й перспективам розвитку української ідеї та літератури. Аргументи власної полемічної статті «Література, її завдання й найважніші ціхи» (1878), написаної в драгоманівському, антигромадівському дусі як концептуальне заперечення суджень і висновків статті Нечуя-Левицького «Сьогочасне літературне прямування», постали для самого Франка непереконливими і в художньо-естетичному, і в політичному сенсі. Неспростовними контраргументами виявилися репресії російського шовіністичного царизму проти українства, декларативність цісарської конституції щодо прав національностей в імперії та антиукраїнське забарвлення польського визвольного руху. Що ж до загального пафосу, ідейних позицій авторів, то сучасні дослідники схильні відновити слушність тверджень не молодого, тоді дещо категоричного, Франка, а зрілого Нечуя-Левицького.

 Початок осмислення Нечуєм національних проблем слід пов'язувати не зі статтею «Сьогочасне літературне прямування», як традиційно вважають, а з надрукованою в журналі «Правда» десятьма роками раніше (1868) рецензією на п'єси Марка Онука «Мотря Кочубеївна» та Михайла Старицького «Малоруська опера». Тут висловлено народницьке розуміння літератури як фактора виховання національної свідомості на основі історичної пам'яті, а також дано актуальну політичну оцінку гетьманові І. Мазепі. На думку рецензента, спираючись на цей образ, можна було б переконливо розгорнути національну ідею.

 Найчастіше порушував Левицький-публіцист проблему українсько-російських взаємин, розглядаючи її, як і весь тогочасний національний рух, в етнічному, мовному та культурно-літературному аспектах. За його дійової участі громадівський рух і народницька ідеологія почали формувати філософію національної ідеї, завдяки якій Україна в плині історії постала як окреме явище, як суб'єкт історії. Одначе історію в сукупності всіх її складників (народ + територія + держава + духовне життя) Нечуй-Левицький розумів у громадівсько-народницькому сенсі. Народ він зазвичай ототожнював із селянством як сформованим етнічно-соціальним класом, підтримував твердження Костомарова й Антоновича про винятковість, окремішність історичної долі українців (утім, як не без гумору висловився О. Пріцак, українці завжди були «нормальним народом»).

 Безперечно, найпослідовніше систему своїх політичних поглядів, національних переконань і художніх принципів письменник виклав у відомій, однак досі не перевиданій, статті «Сьогочасне літературне прямування». Затаврована офіційним радянським літературознавством як «націоналістична», вона в останні роки перепрочитується без ідеологічних застережень.

 Звернімо увагу на особливості трактування поняття «народний характер», що постає у статті з відомої тріади («реальність, народність, національність») як підґрунтя нової літератури. Адже саме це поняття письменник найповніше реалізував у власній художній творчості. Він не лише створив класичну художню панораму до- і пореформеного життя українського села, а й вивів галерею оригінальних характерів і типів із виразними рисами етнічної індивідуалізації, увів у літературу раніше не помічені нею постаті. Сміливо вийшовши за соціально-побутові й етнографічно-фольклорні виміри, прозаїк започаткував творення етнопсихологічних літературних типів як носіїв національної ментальності. «Од Кавказу за Карпати не може бути жизнь народа зовсім однакова», — стверджував він, наголошуючи на необхідності диференціювати художні характери відповідно до етнографічних регіональних особливостей, специфіки побуту, способу господарювання, виявів громадської психології.

 У час написання статті «Сьогочасне літературне прямування» історико-етнографічного регіонування України та окремих етнографічних груп українського народу дослідниками лише окреслювалося. Відбувалося становлення й оформлення етнографії як такої в самостійну наукову галузь. Провадилися етнографічно-статистичні експедиції, зокрема унікальні матеріали про побут, обряди, звичаї, народні світоуявлення й вірування зібрала експедиція П. Чубинського на великій території підросійської України (видані протягом 1872-1878 р. в 7 томах у Петербурзі). З 1878 р. у Києві почав працювати Південно-західний відділ Російського географічного товариства, співробітники якого виконали кілька ґрунтовних етнографічних програм. Тоді ж з'явилась етнографічно-фольклористична розвідка І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу. Ескіз української міфології» (1876), задум якої О. Мишанич виводить з «історичних і філологічних зацікавлень письменника».

 Фольклористичні, етнографічні та етнопсихологічні дослідження, здійснені в 60-70-х роках XIX ст., сприяли тому, що змінилася сутність української ідеї: козакофільська романтично-сентиментальна поступилася народницькій, яка вже мала виразні національні аспекти, передусім — розуміння історичних перспектив етносу.

 У статті «Сьогочасне літературне прямування» Нечуй-Левицький розробив програму втілення народницької ідеології українським письменством. Його власна художня творчість наближалася до цієї програми. «Брак літературної фантазії він поповнював етнографічною правдою», — пояснював певну одноманітність Нечуєвих тем і образів Ю. Меженко. Але, гадаю, це була свідома настанова, що її письменник пропонував усій літературі. Його розуміння народного характеру набагато глибше етнографічних вимірів.

 У другій частині статті, що побачила світ через шість років, у доповненні до XIII-го річника «Правди» (1884), автор оперував переконливими етнопсихологічними категоріями в обгрунтуванні української ідеї. Письменник веде мову вже не про літературне прямування, а про перспективи розвитку різних сторін національного життя в «тюрмі народів». Реальна дійсність з її валуєвською та емською заборонами, бачилася сумною: «Україну жде погана перспектива в Росії». Порятунок він бачить у нових людях: «нові українські інтелігентні сили» будуть жертовно боротися за нові ідеали «широкого розвиття усієї маси нації зверху до самого дна».

 Ці нові люди з'явилися спочатку як художні типи у прозі Нечуя-Левицького («Хмари», «Над Чорним морем», «Неоднаковими стежками») та у творах інших письменників народницької орієнтації (Б. Грінченка, Олени Пчілки, О. Кониського), а невдовзі, в третій — «національно-радикальний» — період розвитку національної ідеї як реальні діячі «Молодої України» (І. Франко). У статті «Ювілей Івана Левицького — (Нечуя)» (1905) Франко писав: «Доля судила дожити йому до своєї публіки; вона, ота українська, не гібридна, бо одужуюча вже від гібридизму, публіка святкуватиме його ювілей».

 Художня творчість, публіцистичні статті, народознавчі розвідки І. Нечуя-Левицького в категоріях «народний характер» і «нова людина» зафіксували особливості розвитку українського руху та його естетичного осмислення й художнього втілення в другій половині XIX ст.

 Джерело: Слово і час. – 1999. - № 12. – С. 56-58.

 

   




Ключевые слова: Іван Нечуй-Левицький,критичні статті,критика творів Івана Нечуя-Левицького,життя і творчість нечуя-левицького,твори нечуя-левицького,українська література 19 ст.,скачати реферат,скачать бесплатно,скачать биографию,микола джеря,кайдаш