Проблема “переображення” людини у філософії. Г.Сковороди та творах О.Бердника

Вікторія Марценішко

ПРОБЛЕМА “ПЕРЕОБРАЖЕННЯ” ЛЮДИНИ У ФІЛОСОФІЇ Г. СКОВОРОДИ ТА ТВОРАХ О. БЕРДНИКА


Філософія Григорія Сковороди є складним явищем, оскільки її ідеї, що належать до різних етапів історико-філософського розвитку, поєднуються в одне ціле. У його творах можна знайти і властиве для доби Відродження широке використання творів античних авторів та їх переклади, і притаманне реформаторам розуміння Бога, церкви, таїнств і обрядів, критичне тлумачення Біблії і в той же час визнання її єдиним джерелом віри. Його ідей про самопізнання, споріднену працю, моральне виховання співзвучні з ідеями епохи Просвітництва. Одні ідеї Сковороди тяжіють до містики, інші – до пантеїзму. Усе це дає можливість характеризувати Сковороду як мислителя доби бароко, яка в Україні припадає на ХVІІ – ХVІІІ ст. і компенсує в філософській думці нашого народу пропущені в порівнянні із Західною Європою етапи культурного та філософського розвитку.

Філософія Сковороди не має чіткої системи в класичному значенні цього слова 1, подекуди вона може здатися безладною і сплутаною.

Спочатку читач може розгубитися від розмаїття підходів, від уявних суперечностей, безлічі образів, символів та біблійних цитувань, якими користується філософ, щоб висловити свою думку в діалогах, байках, поемах, оповіданнях, а особливу розгубленість викликає велика кількість символів та алегорій. Але якщо читач виявить наполегливість у пошуках єдності в його творчості, він поступово відкриє загальну основу, цілісність у мисленні філософа.

Ідея переображення є центральною у філософській творчості Сковороди. Всі його твори перейняті пристрасним закликом, зверненим до кожної особистості, стати істинною людиною, із зовнішньої – внутрішньою, із тілесної – духовною і в такий спосіб поєднатися з Богом, а отже, з природою всього сущого. Названа ідея у Сковороди вже вміщує вимогу жити в гармонії з природою, яку розвивав і Жан-Жак Руссо 2 , але український мислитель акцентує саме на духовній природі. Вона (ідея) виступає складовою частиною проблеми самопізнання, що також посідає центральне місце у працях філософа.

Проблема самопізнання актуальна і для сьогочасної людини, що живе у світі, порушеному у самих своїх основах. Її питома вага зростає в українському духовному житті. Не оминув цієї ідеї Олесь Бердник, життя і творчість якого – це суцільна боротьба за відкриття і народження в собі людини з людини. Бердник незвичайний у всьому, в тому числі, і у своїй унікальний обдарованості: прозаїк, поет, художник, мислитель, мудрець, громадський діяч. Проблема людини перебуває у центрі усіх його творів.

Як і Сковорода, він ставить собі такі основні питання: що таке людина? яка її природа? її доля? що таке сенс її життя? У своїх літературних героях Олесь Бердник уособлює постійний двобій вічних категорій Добра і Зла, благородства і підступу, любові і ненависті. Його твори, як і твори Сковороди, піднімаючись до притчевих узагальнень, високої категорії, завжди утверджують перемогу світла над темрявою.

Самопізнання з цього погляду має на меті розкрити перед людиною її глибинну духовну суть, причому людина, розкривши себе, має себе перетворити, або, як говорить Сковорода, “вдруге народитися”.

Сковорода визначає двоїстий характер єдиного буття: біля світу видимого – світ невидимий. “Крім онтологічних визначень: мінливий, нетривкий, минущий – то світ видимий, а незмінний, тривкий, вічний – світ невидимий, він надає обом світам ще й етичні визначення: видимий світ – то втілення зла, нечистости, а невидимий – втілення добра, чистоти, правди” 3, 258 . Отже, і в людині є “два серця”: “ангельське і диявольське”, вони “в кожній людини ведуть вічну боротьбу” 4, 439 .

Олесь Бердник символічно називає такий поєдинок змаганням квітки і звіра в душі людини. “Квітка – взірець світоносності, викінченості, вічної й мовчазної жертовності, настійного творення, а звір – взірець страху й хижацтва, жадібності і невтоленності, безумності й тотального всепоїдання...” 5, 3 .

Сковорода засуджує “зовнішніх людців” (матеріалістів), які “бачать тільки зовнішню плоть і всюди її подивляють, описують, вимірюють, а духовну суть, яка криється в плоті, не знаючи її, змішують із плоттю та називають примарою” (т.1, с.152). Людина повинна зректися власних потреб і забаганок, повинна жити для спільноти, для майбуття. Таких позицій дотримується і Бердник: “Для більшості людей життя – це насолода, задоволення бажань, погоня за матеріальними можливостями, честолюбні зазіхання на життя і свободу інших людей. ... Вони нічим не оволодівають – ні жінками, ні машинами, ні владою, ні багатством. ... Вони здобувають Майю (ілюзію, мару. – В.М.). А єдина реальність – Атман (душа, суть. – В.М.) залишається поза їхнім прагненням, хоч вони несуть його в собі, хоч вони побудовані з нього, хоч вони і є – Він” 6, 73 . Отже, обоє мислителів вважають, що переображення можливе тільки тоді, коли людина звільниться від усіх зовнішніх обмежень і глибоко проникне у свою внутрішню сутність. На шляху самопізнання, тобто на шляху всередину до Бога, людина пізнає протилежність внутрішнього і зовнішнього, або “половин і зерна”. Інакше кажучи, хто хоче стати на шлях внутрішнього пізнання, не може залишатися в полоні зовнішнього світу, а мусить розірвати зовнішню оболонку і пережувати, щоб знайти ядро.

Сковорода високо цінував героїзм, моральні подвиги людини, що вірна собі, не боїться матеріальних утрат, злиднів, переслідувань, навіть смерть. Така людина залишається вірною собі, бо зуміла пізнати себе докорінно. Люди високо героїчного духу постійно діють в усіх творах Олеся Павловича, в одних вони постають як взірець досконалої еволюції (наприклад, Зоряний Корсар в однойменному романі), в інших творах вони ще знаходяться на шляху самовдосконалення (наприклад, Свамі у романі- феєрії “Чаша Амріти”). Письменник майстерно змальовує вагання, душевні переживання героїв, які не позбавлені ілюзій стосовно важкості обраного шляху. У майбутньому Бердника люди – як Боги, смисл життя яких – у пізнання невідомого, у творенні прекрасного, у прагненні піднятися на духовно вищий щабель.

Людина перебуває на землі для того, аби висловити, здійснити і розвинути своїх прагнення. Адже людина від свого народження до самої смерті – це істота, що прагне до чогось. Дія і слово також повинні витікати з прагнень серця людини, щоб розвиватись у сприятливі для людини результати. Ось як висловлюється стосовно вічного прагнення людей до пошуку один із героїв Бердника: “Істина знаходиться в серці, у неперервному пошукові. Для мудрого щастя полягає у вічному пошукові, для нерозумного – в непорушності, а непорушність – то смерть” 6, 104 .

Сковорода висловлює переконання таким чином: “Всякий, хто пізнає вічну і справжню людину, не помре, смерть не має над ним ніякої влади, тому що він має вічну владу, владу пана відносно свого вірного слуги, владу людини, що зняли з себе старе покривало, щоб одягти нове тіло” (т.1, с.112).

З багатопланової творчості Олеся Бердника, з розмов з ним випливає: у нашому світі є дві космоісторичні стратегії щодо нього. Одна є узагальнено-диференційованим виразом споконвічного прагнення людей покращити своє життя, якомога зручніше, комфортніше влаштуватися в цьому світі. Друга живиться таким же споконвічним відчуттям інфернальності цього буття і в найусвідомленіших формах виходить з того, що в цьому світі є не просто певні деформації, котрі можна й треба усунути, а що цей світ за своєю суттю є деформацією, яку можна усунути лише водночас з таким світом.

Перша з них – це стратегія полону стратегія в’язнів, котрі не збираються залишати свої “камери” і стурбовані лише одним – якби пом’якшити режим. Це суто земна стратегія, умовно кажучи, “господаря цього світу”. Стратегія СНУ. Маючи на увазі її небесних інспіраторів, мудрець Г.Сковорода писав: “Весь світ спить... Спить глибоко, простягнувшись, наче вбитий об землю. А наставники, що пасуть Ізраїля (старозавітній Бог Ієгова – В.М.), не лише не будять, а ще й погладжують: “Спи, не бійся! Місце хороше. Чого лякатися?” (т.2, с.169). Друга стратегія – це стратегія Христа, не заколисувача, а Будителя. Стратегія виходу із споконвічного полону і тілесності. Свободи, у порівнянні з якою свободи у межах земної стратегії – це не більше, ніж “кишенькові” свободи! Адже є пророцтво Христа про “Нову Земля” і “Нове Небо”, про світ свободи, в який входять теж силою, але не зброї, а духу, причому не всякого, – а Духу Добра і Людові.

То як же нам все-таки бути? Що робити? “Для народжених в темниці, – відповідає О.Бердник, – є три можливості: повірити Вісникам Свободи і безоглядно спрямуватися за ними за ниткою любові; пробудити в своєму єстві геноми батьківської пам’яті про Вільне Буття; або відкинути всі “верзіння” про Звільнення, залишаючись навіки-вічні у “пітьмі зовнішній” [5, 3].

Гносеологія Григорія Сковороди базується не лише на інтелектуальному, концептуальному, а й на кордоцентричному та інтуїтивному пізнанні. Тільки “серце” може відчувати життєві прагнення, божественне натхнення. Основна філософська ідея Сковороди сконцентрована навколо поняття “серце” людини. “У Сковороди серце – реальний символ, який пробуджує думку, – вважає Калюжний. – Серце означає первісну єдність яка і є його суттю. ... Серце – це також символічне сугестивне слово-першоджерело, бо завдяки здатності створювати образи воно породжує в людині щось піднесене, величне, прекрасне. Воно також нагадує про остаточну мету і повноту буття” 7, 308 . У Олеся Бердника серце – це також слово-ключ, що найчастіше згадується у його творах, це шлях, який веде людину до переображення. У нього серце – символ джерела життя: “Лише серце допоможе оберегти єдиний струм згармонізованої мислесерцевої енергії”, “дух мудрості перебуває у відкритому серці” 8, 24 .

Отже, у цих мислителів серце є поняття, яке має уявний, символічний і чуттєвий зміст. Тісно пов’язаний із серцем інший символ: символ вогню. Вогонь – символ любові й водночас світла, символіка сфери Духу. У творчості Бердника вогонь це головна стихія, поєднуючись з якою людина, людство очищається від зла й слабкості, “хворої матерії”: “Кого Вогонь не спопелить, того народжує. Хто не згноїв зерно Духу – гряде у Вогні!” 8, 26 . “Якщо зогрілося серце твоє у тобі, – говорить Сковорода, – ти повинен, повчаючись, роздмухувати вічнотворчу іскру воскресіння, поки не розгориться яскраво це блаженне полум’я і не поглине всю супротивну тлінь... Зогріте серце – це вогненний духа святого язик” т.1, с.70 .

Призначення людини, кінець світу і людини, реальність Бога, суспільства, спосіб життя – над усіма цими проблемами розмірковують

Григорій Сковорода і Олесь Бердник. Думки мислителів зосереджені навколо істоти, яка відчуває і думає. Для них “проблемою проблем” є проблема людини, її онтологічної структури і її центру – людського серця.

Головне – це пошук справжньої, істинної людини: світ, суспільство відійшло далеко від абсолюту, і людина втратила сенс свого покликання. “Прокинься, християнине”, – закликає Сковорода. Людина – більше, ніж сума її раціональних знань, більше, ніж соціальна структура, яку вона створює і в яку включає себе, бо суть справжньої людини не залежить від її становища у видимому світі. Людина – це загальна сума прагнень, здогадок, безконечних бажань всього людства. Раціональне мислення є безсилим, тоді як людина у Сковороди і Бердника має необмежені можливості серця.

ПРИМІТКИ

1. Сковороду часто називали і називають “філософом без системи”. Причина такого ставлення полягає не лише в нездатності декого з дослідників розуміти спекулятивну глибину думки Сковороди, а й в тому дивовижному фактові, що у творах Сковороди справді часто-густо трапляються протилежні твердження про одне й те саме. Петров В. пропонував укласти цілий каталог “Sic et non” філософа.

Такий каталог скласти не важко, та при складанні його помітимо, що протилежні твердження присутні в Сковороди не у різних творах та не висловлені ним у різні періоди життя, а звичайно стоять поруч одне одного. Це означає, що він висловлював протилежні твердження свідомо та з наміром. Іншими словами: Сковорода є представником “діалектичної” форми мислення.

2.  Ідея переображення, або тезису має багатовікові традиції у світовій філософській і теологічній думці. На відміну від тогочасних західних авторів, які шукали шляхи переображення через раціоналістичне теоретизування і логіцизм, Сковорода був ближчий у своїх роздумах до зеленізованого християнства грецьких отців і пізнішої вітчизняної традиції, котра широко використовувала їхній доробок. Вона виходила з переконання, що людська природа не є статичним, замкненим та автономним єством, а в самому своєму існуванні визначається через зв’язок із Богом, подібно до якого людина створена. Переображення є процесом наростання цієї подібності, він передбачає свідоме спрямування на його здійснення всієї волі, розуму, чуттів та інших пізнавальних потенцій.

3.  Козій Д. Три аспекти самопізнання у Сковороди. До 250-річчя з дня народження (1722 – 3 грудня 1972 р.) // С.Григорій: дослідження, розвідки, матеріали / Відп. ред. В.М. Нічик. – К., 1992. – С.253 – 266.

 

4.  Сковорода Г. Твори. У 2 т. – К., 1994. – Т.2. Далі, посилаючись на це джерело, будемо зазначати в дужках том і сторінку цього видання.

 

5. “Quo vadis, homo?..” Діалог Олеся Бердника та кандидата психологічних наук Олексія Губка з приводу актуальних проблем сьогодення і прийдешнього // Літ. Україна. – 1988. – 7 квітня. – С.3.

6. Бердник О. Чаша Амріти. – К., 1989. – 270c.

7.  Калюжний А.Е. Філософія серця Григорія Сковороди // С. Григорій: дослідження, розвідки, матеріали / Відп. ред. В.М. Нічик. – К., 1992. –С.288 – 312.

 

8. Бердник О. Свята Україна. – Балтимор, Торонто, 1980. – 206с.


   



Ключевые слова: Проблема переображення людини,критична стаття,критика,читати онлайн,сковорода статті,біографія,твори сковороди,про сковороду,у філософії. Г.Сковороди та творах О.Бердника,символи сковороди,символ води,символ вогню,Призначення людини, кінець світу і людини