Епіграф у поетичній творчості Г.С. Сковороди

Вероніка Міхно

ЕПІГРАФ У ПОЕТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ Г.С. СКОВОРОДИ


Як відомо, “епіграф (від гр. еpigraphe – напис) – влучний вислів або цитата, що ставиться на початку літературного твору чи перед окремими його розділами” [1, 116]. Дослідники відносять появу епіграфа до початку ХV ст. Вперше він зафіксований у “Хроніках” Фруассара (написані в 1404 р., опубліковані в 1405 р.), “Максимах” Ларошфуко (“Наші доброчинності – це здебільшого майстерно перелицьовані вади”).

Вдало дібраний епіграф допомагає автору увиразнити свій задум, спрямувати асоціації читача в потрібне русло. За влучним виразом В.Шкловського, епіграф – це “смисловий ключ” твору.

Висловлюючи своє ставлення до зображуваного, митець водночас прагне відійти від прямолінійності, дидактичності. В цьому йому допомагає “чуже” слово. Саме тому одна з найважливіших властивостей епіграфа – цитатність.

Епіграф вимагає повторного прочитання, притягує до себе увагу читача, як слушно зауважила М.Шагінян, “він ніби говорить читачеві: тут глибше, ніж ти думаєш!..”

Ось чому вправне й тонке володіння епіграфом – ознака вишуканої майстерності.

Але поряд з цим “добір епіграфа характеризує стиль мислення автора, його манеру означувати асоціативні зв’язки твору з літературною традицією і сучасністю” [3, 352].

Широке поширення епіграф отримує в кінці XVII – в ХІХ століттях в Західній Європі (Руссо, Стендаль, Гюго). В Україні ж епіграф охоче використовували ще в XVII ст. Про це свідчить творчість Касіяна Саковича, Олександра Бучинського-Яскольда, Сафронія Почаського.

Ці письменники беруть епіграфи переважно з Біблії. “В XVII ст. помітно посилився скепсис щодо догматичних міркувань і абстрактних моральних приписів християнських богословів. Крізь заклики до традиційних християнських доброчинств, крізь біблійну образність фразеології, крізь середньовічну барокову схоластику в творах тодішніх проповідників час від часу прориваються спостереження і постанови породжені живим життям і природним людським прагненням до пізнання навколишнього світу” [2, 12].

Мета нашої статті полягає в тому, щоб з’ясувати особливості використання епіграфів Г.С.Сковородою, їх значення в творчості митця, адже ця проблема недостатньо висвітлена в літературознавчих джерелах.

Філософські погляди Г.С.Сковороди яскраве виявлення знайшли в збірці “Сад божественних пісень”. З “священным писаніем” ці пісні (вірші) здебільшого пов’язані формально. Автор брав лише епіграфи до цих віршів з Біблії, але за своїм змістом вони досить далеко відступають од біблійних першотекстів. Мислитель дібрав до кожного вірша епіграф, який в дусі барокових традицій назвав “зерном”.

Щоб зрозуміти особливості вживання епіграфів у збірці, необхідно поглянути на Сковороду як людину своєї доби (епохи Бароко) та мислителя-філософа. Загалом, на думку дослідників, для доробку письменника характерні такі риси бароко, як тверда, всеосяжна християнська релігійність, віра у поєднанні з прагненням зрозуміти Бога, дослідити його закони; надзвичайно шанобливе ставлення до надбань античної філософії та літератури; на переконання мислителя, пізнати довколишній світ і Бога можна, лише пізнавши себе, свою справжню природу, адже людина є часткою Бога, його образом і подобою; інтертекстуальність (пов’язаність з іншими текстами.

У Г.С.Сковороди простежується величезний зв’язок з Біблією. Деякі дослідники біографії Г.С.Сковороди стверджують двоїсте ставлення поета-філософа до Біблії. Тобто митець піддавав сумніву деякі постулати, заперечував догматику і в той же час проповідував Біблію, жив за нею, закликав шукати там істину. Інші ж літературознавці говорять про те, що такого двоякого ставлення не було [4, 113]. На нашу думку, цілком доречно вважати, що мислитель використовував біблійні цитати з моралізаторською метою, але не наполягав на фанатичній вірі.

Знаменитий “Сад божественних пісень” прямо в назві визначений як “прозябшіи із зерн священного писанія”. Цитацією з Біблії та зауваженнями “из сего зерна”, “из сего семени”, “в сію силу” розпочинається кожен з віршів цієї збірки, розгортаючись у поетичне трактування, суголосне з приписами Біблії.

Статистичні підрахунки вказують на те, що письменник майже рівноцінно використовує цитати, як із книг Старого Завіту, так і з текстів Нового, але в той же час вживає тези із Псалтиря (Новий Заповіт – 15 цитат; Старий Заповіт – 14 цитат; Псалтир – 9 цитат).

Автор поезій водночас сполучає цитати з Нового Заповіту, Старого Заповіту та Псалтиря, по-різному їх комбінуючи. Деякі епіграфи складаються лише з цитат Старого Заповіту (однієї чи двох-трьох).

Наприклад: “Пісня 8-ма” (“О, о! Біжіте за гори” (Книга пророка Захарія). “Чого ти спиш, уставай” (Книга пророка Йони). “Спокій дасть Бог на горі цій” (Книга пророка Ісаї).

Інші ж – лише з Нового Заповіту. Прикладом може слугувати “Пісня 28-ма”: “Веселість суще – життя чоловіку, а радування мужа – довгодення”. “Коли хто погубить душу свою заради мене, той спасе її”

(Євангеліє від Луки). “Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить?” (Євангеліє від Матвія).

Ці епіграфи надають поезіям глибокого філософського звучання. У “Пісні 8-ій) автор бачить порятунок від страждань, страху і тьми у вірі в Бога, митець звертає свою увагу на Бога, саме він є його порятунком.

Цитати з Нового Заповіту у “Пісні 28-ій” очевидно допомагають донести читачеві одну із своїх філософських ідей, а саме: щастя людини – в її веселості душі, тому треба берегти її чистоту.

Цікаві епіграфи, які є комбінацією цитат із Старого і Нового Завіту.

У “Пісні 13-ій” читаємо такий епіграф: “Зійдіть із середовища їхнього”, “Ідіть у село, яке перед вами” (Євангеліє від Луки). “Там повила тебе мати твоя” (Пісня над піснями). В поезії бадьорий настрій. Поет змальовує поля, які порослі зеленою травою та квітами, ліси, сади, сільську ідилію. Автор твердить, що немає на землі кращого куточка, ніж тут. У цей же час він намагається показати, що природне середовище – це найкраще місце для мешкання людини. Гармонія з природою – це запорука щасливого існування. Свої глибокі філософські ідеї він підкреслив авторитетними ідеями з Біблії, знайшовши споріднені думки і в Старому і в Новому Завітах.

У “Пісні 4-ій” маємо такий епіграф: “З нами Бог, розумійте народи”, тобто “Дихнув ти був духом своїм” (Вихід, XV-10). “Бог сина свого однородженого послав у світ, щоб ми з нього жили” (Перше послання апостола Івана). Ця поезія величає свято Різдва Христового. В ній яскраво виражений радісний настрій. Автор виявляє свою величезну любов до Ісуса Христа і прагне, щоб і інші люди розуміли і любили Бога. Сковорода дає поезії епіграф, що складається з 2-х цитат (одна із Старого Завіту, інша з Нового Завіту), але вони співзвучні і величезним моралізаторським змістом впливають на звучання всієї поезії.

Є “Пісні”, що мають епіграфи, як уже зазначалося, взяті із Псалтиря.

Наприклад: “Блаженні непорочні в дорогі, що ходять законом Господнім”

(“Пісня 1-ша” (Псалтир, С.ХІХ – 1) [5, 34]. Безперечно, релігійна настанова простежується в поезії, але в той же час автор дає суб’єктивну оцінку реалії буття, намагається наблизити духовне і буденне.

Інші епіграфи містять поєднання цитат з Нового Завіту і Псалтиря або Старого Завіту і Псалтиря: “Боже Саваофе. Споглянь із небес, і побач, і відвідай цього виноградника, і охорони його...” (Псалтир, LXXIX – 15). “А плід духа: любов, радість, мир” та інше (Послання апостола Павла до галатів, V – 22) (“Пісня 27-ма”) [5, 55]; “Добрий дух твій нехай попровадить мене по рівній землі” (Псалтир, CXLII – 10). “Тож зійдімо і змішаймо там їхні мови, щоб не розуміли вони мови один одного” (Буття, ХІ – 7) (“Пісня 9-та”) [5, 45].

Як твердять дослідники, “пісні щодо епіграфів мали відігравати функцію ілюстрацій-прикладів, у яких філософські думки втілюються у віршованій формі. Однак між епіграфами і віршами...немає органічної єдності. Здебільшого ці епіграфи з’являються пізніше, коли Сковорода об’єднав вірш у збірку” [6, 15].

Історія утворення циклу “Сад божественних пісень” переконує в тому, “що пізніші пісні мають більш моралістичний характер і що в межах циклу ранні “світські пісні”, завдяки епіграфам із Святого письма та філософсько-моралістичним приміткам, включаються в незвичний для них ідейно-естетичний контекст [6, 15]. Так, у чернетці пісня “Всякому городу нрав і права” мала епіграф з Горація, творами якого вона почасти й навіяна. А в циклі вона дістала епіграф з іншого “зерна”, а саме – з Біблії. (“Блажен муж, що в премудрості помре і що в розумі своїм повчається святині” (Сирах) [5, 40]. Це вже цілком виразна спроба поета по-новому осмислити стару пісню під кутом зору тих етично-естетичних поглядів, які склалися в нього у 70 – 80-ті роки.

Г.С.Сковорода вже в епіграфі наголошує на своїй філософській ідеї морального ідеалу людини. Подібні епіграфи супроводжують більшість пісень. (Пр.: “Візміть...меча духовного, який є слово Боже” (Пісня 19-та) [5, 483]. “Хто зійде на гору Господнюю?” (Пісня 20-та) [5, 49]. “Прикликає безодня безодню”, тобто “В законі Господнім його воля”. “Дав би тобі воду живу, волі волю, а прірві твоїй прірву мою” (Пісня 11-та)). Навіть пісня “римського пророка Горатія, перетолкована малоросійським діалектом в 1765-м годі”, включається в контекст “божественних пісень” [6 16].

Справедливо твердити, що “Сковорода був цілком закономірним породженням тої культури, яка протягом кількох століть розквітла в європейських країнах. Це культура бароко, на ґрунті якої формувалися смаки Сковороди, і принципи якої є ключем для з’ясування багатьох характерних особливостей спадщини мислителя й художника” [6, 8].

Стиль творів Г.С.Сковороди, безсумнівно, бароковий. Ясна річ, що й епіграфи з Біблії також працюють на цей стиль. Він вважав, що коли зрозуміє читач бодай одну істину, то зрозуміє й іншу, а так – і всю Біблію.

Ми бачимо, що вся збірка пронизана біблійними ідеями, які органічно співіснують з буденщиною. Настановча роль епіграфів розвиває думки мислителя, змушує читача заглибитися в суть поезій, які можуть за смислом і не пов’язуватися з ними. Митець у віршах репрезентує свої філософські думки, а в цьому йому допомагають провідні мотиви з Біблії.

Отже, творчість Г.С.Сковороди стала плідним підсумком надбань літератури українського бароко, продемонструвала яскраве і ефективне використання епіграфів у творах, які несуть емоційне, дидактичне, просвітницьке значення.

ЛІТЕРАТУРА

1.Кравченко В.Словник літературознавчих термінів: Навч.посібник злітературознавства за оновленими програмами для вчителів та учнів середніх шкіл, проф.училищ, ліцеїв, гімназій. – К., 1997. – 232 с.

2. Крекотень В.І. Українська література XVII ст. //Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика /Упоряд.і прим. В.І. Крекотня. – К.: Наук. думка, 1987. – 608 с.

3. Літературознавчий словник-довідник. – К.: Академія, 1997. – 752 с.

4. Сивокінь Г. Григорій Сковорода як читач Біблії //Слово і час. – 1993. – №9. – С.11 – 16.

5.Сковорода Г.Вірші. Пісні. Байки. – К.: Наук. думка, 1983. – 544 с.

6.Іваньо І.В.Григорій Сковорода // Сковорода Г.С. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. – К.: Наук. думка, 1983. – 544 с.




Ключевые слова: Епіграф у поетичній творчості Г.С. Сковороди, критика, критична стаття, сковорода читати, твори, григорий сковорода онлайн