12-09-2018 Юрій Федькович 5193

Юрій Федькович і народна творчість

О.І. Вертій

Ще в дитячі роки глибоко запали в серце малого Юрка материні пісні, в яких вона виливала радість і тугу, біль і сподівання. Силу-силенну пісень знала і сестра Марія.

Моя старша сестра, — згадував пізніше про неї поет,— знала незраховані казки і пісні русько-народні (в нас дома натурально лиш по-руськи бесідовано), а же ми ся обоє так дуже любили, то я хлопчиком, бувавши раз у раз при ній, ся забавляв і всі тоті співанки і казки переймав.

Незгладимі враження справили на майбутнього поета перекази і легенди про народних героїв — Довбуша, Кобилицю, Марусяка, Гінду та їхніх побратимів, багата гуцульська міфологія. У них майбутнього письменника вабили поетичні уявлення народу про людину і світ, багатство його фантазії, яскраві народні характери, чарівність мови. З часом Юрій Федькович сам починає збирати фольклор і писати (на зразок народних пісень та казок) власні твори. Захоплення дитячих років переростають у серйозні заняття на ниві фольклористики (збірник «Народні пісні Буковини в записах Юрія Федьковича» (К., 1968)).

Так, мотиви пісень «Гой доріжка, гой та битий шляшок» і «Гой не зозулька жалібно кувала» звучать у поемі «Новобранчик», пісень «Ходить жовняр по шельваху по крутій горі», «Стоїть жовняр на шельваху на крутій горі» — у поезіях «Рекрут», «Шельвах», «Старий жовняр», повісті «Три як рідні брати». Картина суду над безневинним солдатом, змальована в поемі «Дезертир», перегукується із змістом пісні «Стоїть явір над водою, явір зелененький». Відгомін пісень «Ой ковала зозулечка, ковати забула» та «Ци думаєш, Джурджуване, що твоя Віжниця» чується в поемі «Лук’ян Кобилиця», а балада «Гий, попід гай зелененький» надихнула поета на написання цілого ряду творів про Олексу Довбуша.

У народних піснях часто зустрічаємо образ зозулі, яка кує. Він пройнятий тонким ліризмом, що передає глибоко трагічні переживання селян, викликані нестерпними умовами життя, втратою сина, єдиного годувальника, якого насильно розлучають із старими батьками і беруть до війська. Поєднання ліричних та епічних засобів вираження посилює цей трагізм. Скажімо, у пісні «Гой не зозулечка жалібно кувала» система образів будується відповідно до наростання ліро-епічного трагічного начала. Порівняння із зозулею засмученої матері, серце якої під час розлуки з сином сповнюють лихі передчуття, з максимальною силою експресії передають душевний біль героїні, настроюють на ліричне сприйняття пісенної оповіді. Та з появою образів осідланого коня, чистого поля, глибокого моря почуття героїв виходять за межі внутрішніх переживань, а монологічна форма викладу материнського болю і тривог переходить у діалог, першою частиною якого є запитання уже не однієї, а багатьох матерів, а другою — безутішна відповідь капітанів про очікувану смерть синів у чужих краях.

В інших піснях збірника трагічні переживання жовніра, пов’язані з безповоротною втратою найкращих літ своєї молодості, відтворюються засобом художнього паралелізму. Кучерики — то літа молоді, яких не догнати жовнірові навіть на чотирьох конях («Ходить жовняр по шельваху по крутій горі»); явір, що одиноко похилився у воду, асоціюється з молодим жовніром, якому судилися розлука, самотність, безжалісні удари долі («Стоїть явір над водою, явір зелененький»). Паралелізм тут має глибокий соціальний зміст, передає народні морально-етичні уявлення про добро і зло, правду і кривду. Образ жовніра ще й тому асоціюється з образом явора, якому вода підмиває корінь, що пани-капітани чинять суд над безневинним солдатом, нехтуючи при цьому його найелементарнішим людським правом на спілкування зі своїми друзями, рідними, «гнуть» його долю, як вітер той явір, що стоїть над водою. Довгі і тяжкі роки військової служби не дають змоги солдатові допомогти матері, яка помирає в самотині («Стоїть жовняр на шельваху на крутій горі»). Трагізм становища жовніра тут з незвичайною тонкістю переданий у ліричних образах кучериків, води, дрібного листя, у його думах-сподіваннях та у сповненій гіркого болю відповіді матері, якій уже «насипали на ручки землі».

У піснях «Ци думаєш, Джурджуване, що твоя Віжниця», «Ой ковала зозулечка, ковати забула», баладі «Гий, попід гай зелененький» картини життя трудящих, подвиги легендарних народних героїв Лук’яна Кобилиці та Олекси Довбуша яскраво відтворені в динаміці сюжету, пластиці словесного малюнка, жвавості діалогів і монологів-роздумів. Так, у пісні «Ци думаєш, Джурджуване...» застереження панові про народну помсту одразу змінюється розмовою-радою Лук’яна Кобилиці І Кошута-угринчука, з якої постають образи месників, що вболівають за долю своїх народів. Подальше звернення ватажка до селян і, побратимів сповнене рішучості, оптимізму, палкої любові до них. Воно органічно продовжує попередній монолог і надає водночас дії жвавості.

— Тепер, годні легіники, бувайте здорови!

А ви, славні путиляне, не тратьте надії,

Доки угре не пропали, то й нам нема гії! —

говорить Лук’ян Кобилиця. Тому образи зозулі, що «кує на парканах», і залізних кайданів привносять лише нотки трагічного передчуття, але не визначають усієї емоційної тональності твору.

Глибокопоетичний образ ватажка опришків Олекси Довбуша виведено в баладі «Гий, попід гай зелененький». Сюжет її — то Хвилююча розповідь про незвичайну силу пристрасного і трагічного кохання гірського легіня-звитяжця до Дзвінки. Поєднання драматизму з глибоким і тонким ліризмом робить надзвичайно привабливим образ Олекси Довбуша, створює відповідну емоційно-психологічну атмосферу твору. Портрет героя хоч і поданий у загальних рисах, але одразу викликає симпатії:

Гий, попід гай зелененький

Ходить Довбуш молоденький,

Та й на ніжку налягає,

Та й на хлопці покликає.

(«Народні пісні Буковини...»).

Необхідно звернути увагу на поєднання в баладі портретного малюнка з ледве окресленим пейзажем. «Гай зелененький» — то психологічна деталь, яка говорить про джерело звитяги героя, адже ліс, гай — друга домівка опришка, місце, де гартувалася його воля. Уже з самого початку ці два мотиви будуть постійно наростати, взаємопроникати, створюючи єдине смислове і художнє ціле.

Важливим джерелом поетизації в баладі є народна мораль. Герой, пристрасний і запальний у своїх почуттях і задумах, навіть в останню хвилину життя залишається вірним у коханні, благородство і сила якого перемагають смерть. Такий же вірний він до останку і суворим опришківським законам. Коли побратими вирішують, як діяти з пораненим ватагом, Довбуш спокійно їм радить:

— Ні рубайте, ні паліте,

Ні живиці не топіте.

Людська кровця не водиця,

Проливати не годиться,

А озьміть мя на топори,

Занесіть мя в Чорногору,

Най ся ляхи не збиткують

Моє тіло не чвертують.

(«Народні пісні Буковини...»).

У грайливо-драматичному тоні оповіді часто вчуваються коломийкові інтонації, в баладі використовуються різноманітні рими, прийоми алітерації, асонансу. Місцевий колорит відтворюється за допомогою лексичних, морфологічних і синтаксичних діалектизмів.

Народна творчість стала для письменника важливим джерелом пізнання багатовікової історії боротьби трудящих за визволення з-під соціального, національного і духовного гніту, грунтом, на якому формувався його поетичний талант. Тому Федькович мав повне право стверджувати: «Я — просто собі — гуцул. Моя школа була Чорногора, а не львівська або віденська академія».

У Ю. Федьковича простежуються три основні цикли поезій, побудованих на фольклорних мотивах: про тяжке життя жовніра і його смерть («Шельвах», «У Вероні», «Марш на Італію»); про розлуку матері з сином-жовніром, його тугу за родиною і рідним краєм («Рекрут», «Під Маджентов», «Золотий лев»); про силу, чистоту й красу трагічного кохання дівчини до жовніра («Хустка», «Рожа»).

У поезіях Ю. Федьковича жовнірської тематики досить часто зустрічаємо народнопісенний образ калини, що втілює красу; соколів і орлів, які уособлюють молодих воїнів. Світ природи і світ людини тут, як і у фольклорі, гармоніюють, доповнюють один одного. Змучений солдатською службою герой поезії «Шельвах» не може знести гіркої самотності і виливає біль своєї душі, звертаючись до місяця як до живої істоти. Поширені у Федьковича і фольклорні мотиви перетворення дівчини у квітку («Рожа»), пересилання подарунка вітром, образи весілля-бою, весілля-смерті тощо. Мати в поезії «Під Маджентов» впізнає пораненого сина, «красного, як калина в гаю», але краса молодості і чари кохання вже не для нього,

...бо в гаю калина

Не для него зацвіла;

Гей, цвіла, цвіла висока могила —

Твому сину дружина.

Під гуркіт гармат, звертаючись востаннє до неньки, молодий жовнір «вінчається» з «високою могилою» і відходить у вічне небуття.

Елементи голосінь, рекрутських і жовнірських пісень органічно вплітаються в художню тканину поезії «Золотий лев». Голосіння змінюються авторськими відступами-коментарями, в яких подається історія життя головного героя, індивідуалізується образ матері.

Письменник творчо підходить до освоєння змісту фольклорних образів, використовує їх відповідно до ідейного спрямування того чи того твору. В уже згадуваному вірші «Під Маджентов» використання народнопоетичної символіки допомагає авторові глибше розкрити внутрішній світ матері і сина, трагізм їх становища, зумовленого соціальною несправедливістю, жорстокістю моральних основ існуючого суспільства. Цікаво також порівняти щодо цього пісню «Стоїть жовняр на шельваху на крутій горі» та вірш «Рекрут».

Стоїть жовняр на шельваху на крутій горі,

Зачесує кучерики в своїй голові,

Зачесує кучерики в своїй голові.

Вмивається слізоньками, як гусь по воді,

Вмивається слізоньками, як гусь по воді.

Пише, пише дрібне листя до мамки свої,

Пише, пише дрібне листя до мамки свої.

Чей відпише рідна ненька хоть слово, хоть дві.

— Не відпишу, мій синочку, ні слова, ні дві,

Бо вже мені насипали на ручки землі.

(«Народні пісні Буковини...»).

Ті самі сльози, кучері, та сама туга жовніра за рідною матір’ю, яка так і не написала йому бажаного листа; бо вже назавжди знайшла спочинок у сирій землі. Але у «Рекруті» маємо і нові деталі, за допомогою яких автор конкретизує події, розкриває душевний стан героя, увиразнює ідейне звучання та соціальну спрямованість твору. Так, жовнір стоїть на варті не просто «на крутій горі», а «в цісарськім дворі». Змучений службою, він засинає, схилившись на багнет, і бачить сон-видіння про те, що мати не може «листок написать», бо ж їй «насипали на рученьки сирої землі». З відчаю жовнір на варті гине. У порівнянні з піснею твір Федьковича має не лише нові моменти в розгортанні сюжету (сновидіння і картина смерті героя), а й нові засоби інтимізації: слова здрібніло-пестливого значення могилонька, рученьки, личенько, звертання до сина як до соколонька, постійні народнопоетичні епітети сира земля, синя гора та змістовна деталь — глибоке дно. Все це сприяє поглибленню емоційно-психологічного малюнка, викриттю соціальних виразок експлуататорського суспільства, його людиноненависницької вовчої моралі.

Такий підхід до зображення дійсності маємо і в поемах «Новобранчик» та «Дезертир», присвячених темі жовнірського життя. Ідейно-естетичні функції фольклору полягають тут у поглибленні психологізму художнього розкриття гострих суперечностей соціальної дійсності, трагічного становища жовніра. Оскільки програмою передбачено вивчення поеми «Дезертир», детальніше розглянемо, як письменник освоює в ній фольклор.

Трагічний образ сироти Івана Званича розкривається тут у двох планах, пов’язаних з реаліями навколишньої дійсності і народно-поетичними уявленнями про долю. Органічний синтез цих планів зображення надає характерові головного героя, як і всій поемі, цілісності, глибокої ідейної переконливості, високої художньої довершеності. Мотив шукання сиротою своєї долі, властивий народним пісням, баладам, казкам, вже з перших рядків вводить читача в атмосферу безпросвітної нужди і горя, в якій живе Іван Званич. Тяжкі умови формують погляди його на світ. Хлопець прагне хоч коли-небудь звідати хвилину щастя. В основі уявлення про щастя лежать знову ж таки принципи народної моралі: вірність у подружньому житті, злагода, батьківська турбота про дітей, чесна праця. Та годі виблагати бідному чоловікові доброї долі.. Вона жорстока і несправедлива до нього. Сироті, що залишився у світі сам-самісінький, «як билина в полі», немає з ким поділити біль своєї душі. Але і в горі не черствіє його серце.

Про завтрашню долю,

Подивиться на місяця,

Помолиться богу,

Та й знов собі у господу,

Щоб в хаті й не чули...

Ця єдність з природою, в якій людина знаходить розраду, носить у поемі народнопісенний характер і загострює, виразно підкреслює соціальні витоки внутрішнього конфлікту в душі героя. І далі мотив долі розкривається у двох сюжетних лініях, які грунтуються на традиційному народному розумінні щастя і горя. Ідилічні картини родинного життя переплітаються з пейзажними малюнками, незмінними атрибутами яких є біла хата, червона калина, що «аж у вікна упустила широкії віти», із жартами та дотепами. Ці деталі підкреслюють багатство і гармонійність внутрішнього світу селянина, його поетичну натуру і благородство життєвих ідеалів, поетично оспіваних у народній творчості.

Та не надовго прийшло щастя до Івана. Званича забирають у рекрути, тьмяніють у поемі і картини такого бажаного та короткого, як зимовий день, сімейного щастя. У подальших частинах поеми письменник знову звертається до мотивів і образів українських народних пісень про жовнірську долю.

Вражаючим драматизмом сповнений розділ «Лист». Посилання листа милому в чужий край — прийом досить поширений у фольклорі. Є він і в поемі Ю. Федьковича. Катерина з усією любов’ю матері і дружини благає в листі до чоловіка зарадити горю, бо сама вона з дітьми на грані смерті. Звертання її пересипані пестливими словами, традиційними фольклорними формулами і порівняннями, які вносять в оповідь ліричний струмінь, сповнений гарячої любові, сподівань і безнадії, засвідчують чистоту і щирість почуттів Катерини, а водночас і невблаганну жорстокість долі. Як у цьому, так і в подальших розділах, ліричні струмені, пов’язані з особистою долею Івана та його родини, зливаються з виразними соціальними мотивами. Якщо Іван, Катерина та жовніри є носіями високих принципів народної моралі, натурами поетичними, співчутливими до чужого горя, то офіцери зображені бездушними, цинічними і жорстокими виконавцями волі цісаря. Зіставляючи образ головного героя з іншими образами, поет увиразнює картини всенародного горя, а в долі Івана з епічним розмахом узагальнює типові явища тогочасної дійсності.

Назва «опришок» походить від латинського слова, що означає «порушник, пригноблювач, знищувач» (у даному разі шляхти). Опришками називали ту частину селянства, яка, будучи вщент розорена, ставала на шлях активної збройної боротьби проти панів і шляхти за права народу. У фольклорі опришки зображені палкими захисниками інтересів трудящих, волелюбними, рішучими борцями проти соціального зла та несправедливості.

У поемі «Лук’ян Кобилиця», наприклад, зустрічаємо окремі рядки або їх переспіви з пісень «Послухайте, люди добрі», «В Краснім Ділу Кобилиця», «Ци думаєш, Джурджуване...» Але не подібними текстуальними збігами, а народними характеристиками явищ, подій і героя близька поема до народної творчості. Уже на початку твору Ю. Федькович звертається до народнопоетичної символіки, завдяки чому досягає глибокого ліричного і водночас виразного ідейного звучання твору. Минуле Буковини, яке постає в образі молодої, «як у траві чічка», дівчини та з розповіді про її щасливе життя у рідної неньки, різко контрастує з картинами всенародного горя і страждання. Фольклорний мотив про долю дівчини-сироти поглиблює наше співчуття до страждань поневоленого буковинського народу.

Л-ра: УМЛШ. – 1984. - № 8. – С. 19-26.

БІОГРАФІЯ

ТВОРИ

Популярні твори:

КРИТИКА