Громадянський пафос лірики Михайла Старицького

Громадянський пафос лірики Михайла Старицького

Хропко П.

Поетична творчість Старицького тривала чотири десятиліття — від середини 60-х років XIX ст. до початку наступного віку. В історичній долі України це був складний час придушення царськими колонізаторами будь-яких виявів національного життя народу. Не встигла українська література піднятися на ноги після розгрому Кирило-Мефодіївського братства і вимушеного десятирічного мовчання, як з початку 60-х років знову наше слово забороняється Валуєвським циркуляром, Емським указом царя, численними цензурними інструкціями. Передчасна смерть забрала Шевченка, і здавалося, що над Україною вже навіки зависла пітьма політичної реакції.

Та, за висловом Герцена, ідеї не ловляться на багнети. На якийсь час можна придушити, загнати їх у підпілля, проте знищити потяг до свободи нікому ще не вдавалося. Особливо це стосується національної ідеї, яка жевріє впродовж століть неволі і зрештою таки спалахує, щоб надихнути нові покоління на подвиг в ім’я мільйонів. Саме в 60-ті роки стає зрілою молодь, вихована на Шевченкових ідеалах; вона сміливо підхоплює прапор українства й несе його впродовж десятиліть колоніальної ночі. її кращими представниками були М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисенко, В. Антонович, Т. Рильський, П. Житецький.

Знову письменство, переслідуване, цьковане московськими сатрапами, стає на трибуну непокори, опору насильству, згуртування всього прогресивного, готового помірятися силою з самодержавно-бюрократичною системою. В його перших рядах виступає поет Михайло Старицький. Щоб відчути новаторство його творчості, потрібно зрозуміти складності українського літературного процесу. Ще недавно, в часи Шевченка, з’являлися твори, позначені відгомонами шкільного класицизму (О. Духнович), бурлеску (П. Кореницький, К. Думитрашко), етнографічного побутовізму (М. Макаровський), фольклорного преромантизму, сентименталізму, романтизму (В. Забіла, М. Петренко, М. Костомаров). Водночас Шевченкова поезія викликала стилізації під неї (П. Куліш, О. Кониський, В. Кулик), які Франко, може занадто різко, оцінив як епігонство.

Зрозуміло, потрібно було шукати нові поетичні шляхи, суголосні в ідейному плані піднесенню громадівського руху, зорієнтовані на художнє осмислення ролі інтелігенції в пожвавленні культурно-освітнього життя, в консолідації національних, демократичних сил українського суспільства. Життя вимагало й власне мистецького оновлення літературного слова. І тут піонером виступив Старицький, який, вирвавшись з полону магії Шевченкової творчості, заговорив своїм голосом. Він перестав дивитися на світ “очима співучого селянина", "перескакувати" від горя народного до свого "горя” чи “щастя”, він, зрештою, відкинув стилізовану сентименталістську, часом і фальшиву, образність, якої було чимало в поетів-"основ’ян" О. Кониського, О. Шишацького-Ілліча, О. Навроцького. Ліричний герой Старицького страждає від того, що обдурено сподівання, “оббрехано псалми" виплеканої “віри”, "знесилено кайданами заміри й столочено найкращії квітки". Звісно, безнадія героя зумовлена наступом реакції, утиски якої особливо нестерпні після короткочасних мрій про поліпшення життя, зумовлених буржуазними реформами початку 60-х років. Швидко минули “святки", коли брат пізнавав брата, “працею заворушилась хата на користь рідного села". Алегорична картина вірша "І знов нудьга" ("Хуртовиною розкидана отара: так на садок збіжить північна хмара — й посмалить цвіт, порозкида листки”) символізує політичний терор, спрямований проти народницького руху.

Франко відзначав, що у творах Старицького заговорив “український інтелігент не до фікційного українського) народу, який з елементарних причин не міг ані слухати, ані розуміти його, — але до своїх рівних інтелігентів, про свої інтелігентські погляди та почуванння”. Ясно, що цей інтелігент ще багатьма нитками пов’язаний з російським народництвом, проте відчувалося й те, що він еволюціонує до розуміння завдань, які поставали перед українськими громадівцями. У цьому переконує вірш “Нема правди”, звернений до "рідної нені” України, до її “нещасливого люду”, з якого “кров п’ють всюди" колонізатори та їхні прихвосні. З праці народної багатіють, що “мають цукерні й палаци". Смуток героя посилюється ще й спогадами про народ, який у минулому героїчно боровся проти іноземних зайд, але, потрапивши в невільницьку кормигу, “помарнів і перевівсь”, отож, "без освіти й віри йде з клеймом догани на лиці", нагадує того блукальця, який “в пущі неомірній в глупу ніч без світла у руці” не може знайти виходу з пітьми.

У цьому зв’язку можна згадати думку Лесі Українки, яка слушно відзначала, що поет, який переживає чужі болі, не може терпіти їх мовчки, “як мужеві пристало”. Такий вже фатум тяжіє над поетами, що “мусять гукати на майданах і “прорицати аки одержимі” в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути навіки”.

Про ошукані сподівання йдеться й у вірші-присвяті Михайлові Драгоманову “На проводи другу”. Відомо, що 1876 року вчений змушений був залишити Україну й емігрувати до Швейцарії, де організував український видавничий центр. Старицький з болем пише про радість навісного ворога від того, що “мовчать одуренії діти здавен забитого раба”, більше того, “цілують руку в того ката, що їх окручує кругом”. Колонізатори тішаться, бо похилилися й народні захисники, "немов тяжкий, достиглий колос, підбитий в корені серпом”.

Старицький належав до тієї когорти громадсько-культурних діячів, які на демократичних і національних засадах згуртувалися в товариство. За слостереженням Франка, їхня інтелектуальна діяльність характеризувалася “новаторством і європейською широтою, що за сприятливих умов гарантувало б їм широкий вплив, і славу, і забезпечене життя". Справді, здається дивом, що в Київському університеті початку 60-х років, який був розплідником чорносотейних прислужників самодержавства, ницих і підлих україножерів, сформувалася гру­па національно свідомих діячів, які обрали тернистий шлях служіння своєму обездоленому краєві. Вражає громадянська мужність цих вихідців із дворянства (скажімо, Старицький по батькові зі стародавнього князівського роду, з гілки самих Рюриковичів, а по матері — з роду козацького старшини Лисенка, що вславився під час Хмельниччини), які повірили в Шевченкову правду і не тільки впряглися у траурний віз з домовиною поета, яку у травні 1861 року везли Дніпровською набережною, а й упродовж усього наступного життя “не могли випрягтися з того Шевченкового воза”.

Нелегке було їхнє життя, над ними постійно тяжіло “прокляття зацофаного (відсталого. — П.Х.) осередка, непочатого перелога. їх гаряча душа рветься до суцільної, гармонійної і широкої діяльності, а дійсність ставить їх перед самі урізки, щерби, прогалини”.

Звідси витоки медитативної лірики Старицького, яка у роздумах автора узагальнено відтворює безнадію, душевні муки чесних інтелектуалів, що не змогли відкрити очі затуманеним облудою і темрявою гречкосіям. Серце стукотить у грудях, дзвонить, “мов на трунне”, не дає героєві спочинку й на мить. Так окреслюється образ ліричного героя, що в багатьох поезіях дуже близький до автора своїми переконаннями. Громадівцям було нестерпно бачити селянина, який бідував “на власній землі”, гірко усвідомлювати його борсання у моральній сліпоті, коли він нездатний був і сам пізнати “самого себе" ("Тяжко, важко по світу блукати”).

Аналогічні мотиви наявні і в багатьох інших віршах-роздумах, втілюючись у характерні для народницької поезії образи: “Наче ніч на серці бліднім, думи чорні, як ті хмари, в краї милім, в краї ріднім, де не глянь, — страшенні чвари" (“Темрява”); “Без просвітку, без жодної мети, як мертвий шлях в безлюдяній пустині: в минулому самі німі руїни — поламані всі символи святі” ("Сиділи ми, каганчик миготів"). Промовистим узагальненням душевних болів інтелігенції є поезія “На спомин Т.Г. Шевченка”, в якій Старицький, пригадуючи сумні дні похорону поета,виступає від імені свого покоління:

І клялись ми ховать в серці твій заповіт,
Возлюбить щирим серцем голоту,
Сподівалися ми, що словес твоїх світ
Просвітить незабаром темноту...

Та не здійснилися сподівання на те, що “розтануть сніги вікової зими", збратаються люди і “засяє тоді над убогим селом світло правди, любові, науки". Розвіялися “рожеві мрії" і як тоді, на похороні, у молодих серце розривалося з печалі, так і через двадцять років, коли юнаки вже й посивіли, болісні роздуми продовжують ятрити душу.

Тому поет з новими сподіваннями звертається до наступного покоління, яке покликане продовжити естафету служіння народові (“До молоді”), покладає на “завзятців-юнаків” свої “найкращі гадки”. Жанр вірша-заклику насичений експресивними інтонаціями, “енергійною дикцією”. Це ріднить твір Старицького з аналогічними поезіями Куліша, Франка, Лесі Українки, Грабовського. Громадянський пафос твору виявляється у виразно окреслених звертаннях взяти в руки світоч “правди і науки”, спрямувати “чересло на переліг”, перевести через бар’єри і перешкоди нашу скалічену долю. Впадає в око, що Старицький утверджує художньо-публіцистичне мислення в українській поезії, і ця якість згодом розпросториться у творчості Франка, Кониського, Грінченка, Грабовського, Самійленка.

Творче кредо Старицького яскраво розкривається віршах про роль митця і мистецтва в громадському житті. У посланнях “До Миколи Лисенка”, “Артисту М.К. Садовському”. “До І. Білика” звучить заклик плекати, розбудовувати національну культуру. Коли козак-січовик після погрому Січі “поклав на могилі бандуру”, вітер доніс “згуки сумні” до славетного полтавця, і той “дає струни нові" тій бандурі. Пісня Котляревського розбудила край, надихнула інших співців, “гуртом зложився величний псалом — така ідея поезії “На спомин Котляревського”. Автор вдається до асоціацій, використовує прийом синтаксичного паралелізму, передаючи поступ національного відродження, зініційований творцем “Енеїди”:

Як сонце у надрах і моря, й землі
Пробуджує твори живущі,
Так ріднеє слово у рідній землі
Викликує сили немрущі.

Старицький висловлює впевненість у силу слова. Воно єднає людей, звільняє від кайданів, кличе вперед: “Угору наш стяг, де правда — там сяйво звитяг!"

Як і поети всіх часів та народів, Старицький висловив своє розуміння суті творчої праці митця. Тому й сприймається як художня декларація його тетраптих “Поету", де сконденсовано роздуми про долю літератора, пригніченого колоніальним режимом. Кожен вірш циклу висвітлює тему з іншого боку: так створюється багатоаспектний образ митця. Картина грізної бурі, яка застилає млою небо, вириває з корінням дуби, заливає човен у розбурханому морі, передає хистке становище поета-плавця в боротьбі з "силою сліпою”. Другий вірш розкриває зневіру митця, якого “на шарварку людському, де брат на брата точить ніж”, ніхто не чує; тому він роздумує, чи “не замкнути” від громади ліру, тішити нею тільки себе. Наступні частини твору рішуче заперечують і страх від небезпеки, і гіркі сумніви, природні для кожної людини, зокрема й співака. Поет мобілізовує себе на герць з темною силою, бо не можна спокійно дивитися, як у “дочасні труни борців лягає гурт тісний”. Його завдання — скропити росою рани від ударів ката, надихнути відвагою знесилених. Оптимістичні акорди завершують цикл, поет виступає проти “вражої наруги", автор закликає його до готовності “замість лаврового — терновий вінець узяти на чоло”.

Яку б тему поет не висвітлював, завжди поставала перед ним рідна земля, поневолена, зруйнована, обікрадена, зганьблена. її недоля втілена в образі халупи з дірявою покрівлею, де страждає з дрібними дітками “сердешна мати” (“Край коминка”), ниви, що простяглася “від Карпату аж до Дону”, розіслалась килимами біля Дніпрового лиману, але глушиться лободою (“Нива”). Вражає безпросвітність долі швачки з “шитвом панським на коліні”, її “спина зігнута в роботі”, “глухий кашель серед ночі”, “червоні завжди очі, не спочиті й разу сном”. Цими реалістичними деталями поезія “Швачка” Старицького споріднена з відомим твором Грабовського під такою ж назвою. Це типово народницькі образи. Аналогічних чимало у творах Кониського, Щоголева, Грінченка, Манжури. Та впадає в око й суто індивідуальна, властива Старицькому совісність інтелігента, який страждає від думки, що в його помешканні “тепло, сухо й палають весело дрова", а там десь голота дрижить від холоду “в нетопленім хліві”.

Сучасний дослідник М. Бондар помітив, що Старицький — автор таких віршів, як “І гвалт, і кров...”, “Болить моє серце”, “Сиділи ми, каганчик миготів...’’, “Не сумуй, моя зоре кохана" — це “Ієремія української поезії”, який “творить національну інтерпретацію світоглядно-філософської ідеї страждання, притаманної XIX століттю”.

Проблема хвилювала кирило-мефодіївців, порушувалася Шевченком та Кулішем і знову стала болючою у зв’язку з національно-визвольною боротьбою південних слов’ян проти османського гніту.

Промовистим у цьому плані є вірш “Поклик до братів слов’ян”, в якому від імені громадівців поет звертається до сусідів з проханням зрозуміти історичну недолю українців. Розпочинається твір болісним запитанням: чому, здавалося б, "одної... матері діти”, брати-слов’яни, не хочуть зрозуміти права українців на власний розвиток, чому це природне бажання великого народу викликає в сусідів насмішку й зневагу.Звертаючись до росіян і поляків, чехів і словаків, сербів, поет конкретизує характер взаємин, що історично склалися в українців з ними, викриває велику неправду, яка в їхніх очах спотворила одвічні змагання українців за свободу й незалежність. Ніколи й нікому українці не чинили кривд чи руйнувань, вони тільки прагнули зберегти свої звичаї й обряди, бажали, щоб “дума славутня і мова співоча ширіли й пишались в народі”.

Сьогодні, коли Україна відзначила шестиріччя своєї незалежності, відновленої державності, що визнано всім світом (хоч, правда, є ще чорні імперські сили, які злобно шиплять на вхід України у світове співтовариство), актуально звучать слова поета:

Ми тільки боролись за власную хату,
За те, що нам дорого й нині;
Бажаємо ми і тепер небагато:
Рідного розвою родині...

До слова, свого часу, при першій публікації твору у львівському журналі “Правда” за 1872 р., виникло непорозуміння щодо його авторства. Драгоманов твердив, що цей вірш (“Поклик до слов’ян”) написав він, але його змінений текст журнал подав під ім’ям Гетьманець (псевдонім Старицького). Людмила Старицька-Черняхівська пізніше розповіла у спогадах, що батьків вірш було прочитано в Київській громаді і схвалено як “виклад поглядів українського гурту”. Драгоманов також написав вірш, своїми думками й образами дещо відмінний від твору Старицького. Це переконливо показав Франко при порівнянні обох текстів. Він довів, що маємо "два майже зовсім окремі твори”, “хоч і на одну тему, з двома виплодами одного круга думок при різнім складі талантів і знання”. Отже, вірші Старицького і Драгоманова є, власне, цікавими літературними пам’ятками початку 70-х років в опрацюванні злободенної слов’янської теми.

Ідея слов’янського єднання звучить у кожному з шести катренів вірша “До броні!”, причому останній рядок у них сприймається як приспів. Заклик виступити проти насильників зі зброєю в руках звучить спочатку ніби від імені повсталих болгарів, але потім він набуває ширшого, універсального характеру. Тягар “срамотних, тяжких кайданів” носили під гнітом усі недержавні слов’янські народи, отож у вирішальну годину потрібно єднатися всім слов’янам у боротьбі “за право людське":

Хай змиє з нас рідна, пролита вже кров

Знаки від рабської супоні,

І в січу славутнє ми ринемо знов...

До броні, слов’яни, до броні!

Як відомо, визвольний рух балканських слов’ян знайшов прихильне розуміння і підтримку в Україні: звідси йшли добровольці, збиралися кошти на допомогу повсталим. На Балканах воювали поет Манжура, актор Садовський. У боях загинув у Герцеговині М. Рубінштейн, брат щирого українофіла, відомого композитора А. Рубінштейна. Публіцист Теофан Василевський опублікував під псевдонімом Софрон Круть у галицьких журналах статті й спогади про боротьбу сербів і чорногорців, адже ж і сам був учасником визвольних змагань південнослов'янських народів. Тому й вірші Старицького на цю тему звучали злободенно.

Трагічні сторінки війни відтворює поезія "Смерть слов’янина". У пам’яті воїна, "пронизаного ножем", проносяться похмурі картини неволі, “гірке життя під канчуком ворожим”, затьмарене “покором тим негожим”, наруга окупантів над рідними святинями. Тому й в останні хвилини стискались його руки, адже лютий ворог пускав з димом рідні оселі, глумився над мирними людьми.

Підтримуючи справедливу боротьбу повсталих, Старицький водночас осуджував реакційну імперську публіцистику, яка підносила на щит “силу русского оружия”. По-громадянському мужньо про це йдеться у вірші “Редакторові", надрукованому через двадцять три роки після написання. Слід сказати, що публіцистична гострота твору збереглася, бо Російська імперія постійно проводила загарбницькі війни, придушувала непокірних то на Кавказі, то в Середній Азії, демонстративно брязкала зброєю. Поет обурений, що "часописи лукаві розпалюють, розносять скрізь брехню” про народ, який, мовляв, “прагне слави кривавої", а тому й несе на війну свою працю, “остатній шаг", навіть власну голову. Газетна брехня спростовується нужденним життям у “хатах обдертих”, голодом у робітничих сім’ях. Звідси й висновок-ідея: “Нащо ж старцям здалася тая слава? Чи закрасить вона біду свою?”

Надзвичайною поетичною активністю позначене останнє п’ятиріччя у творчому житті Старицького. Долаючи важку недугу, поет з оптимізмом дивиться в майбутнє, його вірші наснажені романтичним пафосом, що дає підстави вважати його, як і Лесю Українку, Дніпрову Чайку, О. Олеся, репрезентантом нової стильової течії, що дістала назву новоромантичної. У цьому, зокрема, переконує поезія "Борвій”, алегоричні образи якої передають наростання соціальної бурі. Правда, образ борвію (від міфічного образу бога Борея, що символізував різкий північний вітер, ураган) не піддається однозначному трактуванню. “Чорне хмарище”, що “заступає світ, стеле темряву”, нагадує “страховище з пекла зрушене”, можна сприймати як уособлення самодержавної політичної реакції, коли “душно, млосяно, і задуха та, мов гнітить усе важким каменем”, коли не можна “вільно дихати, в голові гуде, думи сковані, в серці млявому — рабські острахи”.

А може, “лиховісна туча" символізує й наростання “грому-грюкоту”, стихійного бунту обездолених, бо “смерті наглої” лякаються “багатирщики”, а сіромі вже ніщо не страшне. Буття бідняків — суцільне страждання, злидні, “то хоч смерть ота угамує їх, в ямі темній дасть відлежаться”.

Авторська позиція щодо ставлення до бурі згодом прояснюється. Поет, з одного боку, осуджує руїнницьку стихію бунту: буря реве, як дикий звір, все трощить, знищує на своєму шляху, від її гуркоту — “із страшних гармат разом вдарила" — аж земля здригається. Та, з другого, він переконує “бідарів”, що “горобина ніч” — їм “не мачуха”, бо коли осмислити розумом причини й наслідки грози, то можна мати й певну “порадоньку”:

Після борвію легше дихати, —
Із заліз думки вириваються,
Серце в грудях б’є якось сміливо,
І окриляється знов надіянка,
Що й окривдженим правда станеться!..

Не випадково Юрій Хорунжий свій біографічний роман про Старицького назвав образом вірша поета — “Борвій". Цей образ якнайкраще передає складні взаємини письменника-громадянина з середовищем, його душевні боріння, його прагнення бачити рідний край вільним і щасливим.

Л-ра: Дивослово. – 1997. - № 11. – С. 49-52.


ЗМІСТ
СТОРІНКА АВТОРА



Ключевые слова: Михайло Старицький,Михаил Старицкий,критика на творчість Михайла Старицького,життя і творчість,критика на произведения Михаила Старицкого,скачать реферат,скачать бесплатно,украинская литература 19 века,українська література 19 ст

Читайте также