"Суду історії я не боюся, бо я роблю моє діло..."

"Суду історії я не боюся, бо я роблю моє діло..."

Наталя Бабанська

Друга половина XIX століття — доба відродження самосвідомості українського народу через літературу, культуру, зокрема через театр, адже в ті часи на широкому терені всієї російської імперії українське слово лунало тільки в театрі.

У листі до українського культурного діяча В. Уманова-Каплуновського в лютому 1902 р. він гірко констатував: “В Україні моїй живій по-давньому нема ні школи народної на рідній мові, ні газети, ні журналу; по-давньому українську мову висміюють, не визнають, силкуються знищити: за що ж все це, за що... Невже все за те, що предки наші вистлали кістками своїми і полили своєю кров’ю той край, який називається благословенним і благодатним... Прикро, боляче, тяжко!..”

Л. Старицька-Черняхівська писала про українських акторів: «Мало сказати — геніальні артисти, вони були глибоко народні генії. Хто вчив їх? Ніхто. Хто міг цьому навчити? Ніхто. Хто читав їм лекції? Ніхто і ніхто. Це сама історія скристалізувалась в них і ожила. Це були не тільки актори, це були громадські діячі».

Попри багатогранну обдарованість, Кропивницький, відповідно до особливостей своєї натури, мабуть, за всіх життєвих обставин став би тільки людиною театру. В листі до Б. Грінченка від 19 грудня 1900 р. на схилі свого життя він писав: “...Я, добродію, артист, перш усього артист, і не схибив я перед українським театром ані на півмізинця... Я українському театрові, як і собі, придбав славу і звернув на себе очі як провінції, так і столиць... Суду історії я не боюся, бо я роблю моє діло, як умію, і як можу...”.

Реформатор української сцени, він добивався повного ансамблю акторів, не задовольняючись талановитою грою "зірок”, постійного спілкування акторів на сцені. Його вистави відзначалися розробкою внутрішнього життя персонажів, високою культурою всіх компонентів — художнього й музичного оформлення, психологічно розробленою мовою героїв, постановкою мізансцен з відповідним стильовим режисерським вирішенням. На той час, коли панував театр акторський, а не режисерський, це було рідкістю. Театр Кропивницького мав певний стабільний репертуар, який весь час поповнювався.

Один з глядачів перших вистав писав: “Ми мусимо дякувати Кропивницькому, бо він своїми виставами збудив нас від духовного сну, в якому ми перебували десять років”. Розуміючи важливість театру для України тих часів, Кропивницький 1892 року в листі до М. Садовського писав: “...Кожен баче вже, що український театр пустив і парості, і коріння... десятирічне його існування показало і його вартість, і впливовість, і користь...”.

На твердий грунт український театр поставила і драматургія Кропивницького. Він писав п’єси для свого театру, в якому був і актором, і режисером. Через цензорські заборони всіх тем, крім селянських, Кропивницький здебільшого писав про українське село. Зо всіма своїми героями він зустрічався, тому його п’єси побудовані на доброму розумінні психології, а не на раціоналістичному висловленні ідей.

Відзначимо, що за 10 років до чеховського “Вишневого саду” Кропивницький у п’єсі “Олеся” з сумом написав про занепад дворянських маєтків, які переходять до глитаїв. Новий господар безжально наказує зрубати старий розкішний клен...

На драматургії Кропивницького виховались покоління українських акторів. Блискучим інтерпретатором його творів була Марія Заньковецька. Вона здобувала найвищу оцінку в Марка Лукича й найсуворішу критику. Вимогливий батько й улюблена донька, суворий учитель і найталановитіша учениця, драматург і виконавиця головних ролей в його п’єсах, режисер-диктататор і примадонна, геніальні артист і артистка, і, зрештою — дві нескінченно вразливі натури. Складний комплекс їхніх стосунків позначився і на творчих взаєминах. Притягання і відштовхування між ними тривало протягом 28 років, і кожного разу після розриву вони обоє робили кроки назустріч один одному. їхній спільний творчий доробок — майже 50 вистав за п’єсами різних авторів, поставлених Кропивницьким-режисером, в яких головні ролі грала Заньковецька, а також 15 образів, які Заньковецька створила в п’єсах Кропивницького. Саме в драматургії Кропивницького, в тих образах, які грала Заньковецька, був той нервовий, болючий тон, що відповідав струнам душі актриси.

На яких же засадах була побудована їхня спільна робота? “Закликайте в суфлери почуття” — радив своїм учням Кропивницький. І ця настанова стала головною в творчій роботі Заньковецької. Вочевидь творчі натури обох митців були подібні за емоційною структурою, відкриті до чужого болю й страждання. В листі до Садовського від 20 лютого 1890 року Кропивницький писав: “Біль — головна рушійна сила людських думок і поривань”, а в листі Заньковецької до її біографа Н. Лазурської є такі слова: “Ти також актриса і повинна добре знати психологію або, вірніше сказать, страждання людей”.

У трактовці образу Кропивницький давав акторам змогу виявити свою індивідуальність, проявити ініціативу. Але під час роботи з акторами над ролями він суворо стежив за тим, щоб образи відповідали сутності і стилю п’єси. Актор О. Дорошевич згадував епізод, коли під час репетиції “Тараса Бульби”, де Заньковецька грала панночку Марильцю, Кропивницький рішуче запропонував їй змінити побутові інтонації з “Наймички” на тон, відповідний романтичному творові М. Гоголя та нещирій героїні.

Широкий спектр взаємин відбився в листуванні Заньковецької і Кропивницького. У фондах Державного музею театрального, музичного і кіномистецтва України зберігся, на жаль, тільки один лист — відповідь Заньковецької Кропивницькому. Цей лист належить до того періоду, коли на хвилі великого успіху петербурзьких гастролей 1888 року трупа Кропивницького розпалась на три театральні колективи. М.К. Заньковецька з того часу працює в трупі М. Садовського. Але прикрості особистого й творчого життя з Миколою Карповичем змушують її шукати захисту й притулку. І в ці моменти вона звертається до Кропивницького. З 1890 року актриса на прохання Кропивницького приїздить на короткі гастролі в Єлисаветград, щоб урятувати його трупу від матеріального краху. В наступному їхньому листуванні йшлося про перехід Заньковецької до трупи Кропивницького. Кропивницький відверто написав, що прихід Заньковецької вкрай необхідний, бо з трупи пішли актриси Л. Ліницька і М. Маркович. Заньковецьку образило таке запрошення, і вона написала про це Кропивницькому в середині травня 1891 р. Подаємо цей лист.

Многоуважаемий Марко Лукич!

Простите, что, находясь все время в разъездах, я не могла сейчас же ответить Вам на Ваше письмо. Ви пишете, что “не предложили лишь условий потому, что ожидали от меня письма и вправе били ожидать этого от меня после последнего нашего свидания в Харькове”.

Я же считаю себя вправе, имемно после этого свидания, ожидать письма от первого Вас. Действительно, я чекала и жаждала обрести тот духовный мир, который мог бы хоть несколько успокоить мои больные нерви, и, поверьте, что если би я встретила его, то встретила би с наслаждением жажды и никогда безрассудно не пренебрегла бы им, но вся беда в том, что этот мир только изредка мерещился, только являлся, как мирок, который еще больше расстравлял жажду, но и не давал удовлетворения, и в чем я виновата, если после всего этого я изверилась в действительном существовании чистого духовного мира в людях, а убедилась только еще больше в их беспощадном эгоизме. Что касается поездки к Саксаганскому, то я, давши слово, считаю своею священной обязанностью сдерживать его, ни в коем случае не желаю за подлость людей отплачивать им той же неблагородной монетой. Я должна поехать и еду, а затем могу приехать и в "храм Ваших Богов, очищенний от всех житейских сутолок и пертурбаций”, но если это так, то мне немножко обидно за то, что я теперь только сделалась необходима, так как ушли от Вас некоторые, — значит, необходимость во мне явилась чисто случайная, временная. Неужели это так? Затем на прощанье скажу, что уважаю Вас, как уважала раньше, и играть с Вами буду и с прежним наслаждением, за что и примите художественный поцелуй от любящей и уважающей, если не откажетесь, вашей дони М. Адасовской.

Отож, через необачні слова Кропивницького Марія Костянтинівна їде в трупу П. Саксаганського і до 1899 року з М. Кропивницьким не працює. Але 1892 р. вона зробила дві важливі в її творчій біографії ролі в п’єсах М. Кропивницького — Зіньки (“Дві сім’ї”) і Домахи (“Зайдиголова”). 1898 року актриса знову залишила Садовського, і Кропивницький пише їй 9 квітня 1898 року лист-запрошення, в якому звеличує актрису, ставить її врівень зі світовими зірками театру: “...В вас я завжди уособлював всю мою любиму Україну і ніколи жодної з артисток я не поставив навіть на перший підніжок того п’єдесталу, на якому Ви завжди стояли у моїх мріях. Ви були для мене: Дузе, Беланчіоллі, Сара Бернар, — Ви були для мене вся Україна. У Вас так багато було горя в житті, так багато Ви страждали, що не в силі були цих страждань позбутися ніколи й навіть на сцені”.

З 1899 по 1904 рік Заньковецька і Кропивницький працюють разом спочатку в трупі М. Кропивницького, потім в об’єднаній трупі корифеїв української сцени.

Протягом усього свого життя в особі Кропивницького Заньковецька мала справді суворого вчителя й захисника. І вона це добре, за всієї складності їхніх стосунків, відчувала. Її нотатки 1910 року з приводу смерті Кропивницького пройняті розпачем і трагізмом. І ці слова сприймаються беззастережно, тому що писалися Марією Костянтинівною тільки для себе: “...Смерть Кропивницкого отравила и пришибла меня окончательно. Мысль о нем не отходит от меня, как черные тучи ползут воспоминания о нашей общей жизни в труппе Тобилевичей, и, не видя в этой жизни ничего, кроме зависти, ненависти, злобы, дикого стремления принизить, потоптать в грязь все, что ж я — я страдаю невыносимо. От моей веры в мои силы, в ту пользу, которую я приносила родному искусству, не осталось ничего...

Все то, чего так искренно, так горячо желала, представляется мне теперь каким-то бредом, я чувствую, что сердце мое пошарпано, силы подломлены совершенно бескрыльно, без всякой пользы для меня и для других. Я потеряла вместе с тем и самую веру в счастье, не только в мое личное, но и вообще в счастье...”.

Гірка і болюча сповідь... За настроєм ці нотатки схожі на листи Заньковецької, написані після смерті матері. І так природно словами батько, учитель визначити ту роль, яку відіграв у житті Заньковецької і в українському театрі Марко Кропивницький.

Л-ра: Слово і час. – 1995. - № 5-6. – С. 25-28.



СТОРІНКА АВТОРА



Ключевые слова: Марко Кропивницький,Заньковецька,критика на творчество Кропивницкого,критика на творчість Кропивницького,життя і творчість,драми Кропивницького,скачать критику,скачать реферат,скачать бесплатно,украинская литература 19 века,українська література 19 ст

Читайте также