06-12-2015 Василь Стефаник 2394

Конфлікти доби й авторська манера митця

Віктор Зубович

Конфлікти диктує й зумовлює доба, традиція, тому й говоримо про типологію конфліктів у літературі певного часового проміжку, хоча є й так звані конфлікти “вічні”. Сюжети, колізії, характери потребують адекватних форм утілення, залучення авторських формотвірних елементів. Так складається авторська манера, авторська поетика, авторський стиль. Митець творить свій текст, а текст виражає індивідуальність митця.

Манера митця складається з певних чинників, усталених маркерів, деякі з них — прикметні, панівні, — впадають в око. Скажімо, для А. Крушельницького притаманним є нахил до творення паремій, а також використання загальновідомих, народних паремій, в них письменник утілює свої погляди на життя, власний духовний світ. Автор, митець — це суб’єкт свідомості, що відбивається в художньому просторі твору, в його поетиці.

А. Крушельницький явно тяжіє до засад психологічної школи, засновником якої в українському літературознавстві був О. Потебня. Прихильники цього напряму внутрішній, психологічний бік художньої творчості вважали за сутність мистецтва, а джерелом мистецтва — духовне життя автора. Але між психологією творчості й психологією її сприйняття є середня ланка — психологія героя-протагоніста. Саме на цей аспект творчості А. Крушельницького звернув увагу С. Трофимук, посилаючись на працю І. Франка “3 останніх десятиліть XIX в.”, де зазначено, що А. Крушельницький, поряд з О. Кобилянською, В. Стефаником, Марком Черемшиною, М. Яцковим, належить до письменників, котрі наприкінці 90-х років привнесли в західноукраїнську літературу новий напрям художнього осмислення життя через психологію людини. Провідні мотиви їхньої творчості постають під впливом соціальних, етичних, релігійних конфліктів доби.

Аналізуючи психологію своїх героїв, митець характеризує й оцінює типові конфлікти доби. Увагу А. Крушельницького привертає, зокрема, такий чинник людської поведінки, як сумління: воно формує поведінку героя, втримує від хибних кроків, від ненависті, бажання помсти. В його творах загалом мотиви — відгалуження конфліктів, їх породження (наприклад, мотиви омріяного щастя-добробуту, сімейного затишку, роду-племені, землі) окреслюють екзистенційне буття людини в певній власній ніші.

Мотив — усталений смисловий елемент літературного тексту, який повторюється як сюжетна одиниця у фольклорних чи авторських художніх творах; це й образна єдність ситуації та дії. Виявлення мотивів — шлях до розуміння світогляду й психології автора. Паремії А. Крушельницького — вдало знайдена форма втілення провідних мотивів і мрій людини з її потягом до власності як надійного осідку на землі: герой “повинен був якнайшвидше завести садок, загосподарювати всю ту площу, бо що встромиш у землю сьогодні, те за рік уже вгору йде і вшир; чим скоріше встромиш у землю деревину, тим раніше розкошуватимеш її овочем, тим вигіднішу забезпеку перед сонячною спекою знайдеш у її тіні”. Дерево — символ життя, центральна точка світу, алегорія природи в її постійному відродженні. Це й символ роду: сім’я відпочиває під своїм деревом, відчуваючи опіку Бога.

Герой Крушельницького (йдеться про Степана Білинського з роману "Буденний хліб”) відчуває не лише потяг до землі як власності, а й непереборне бажання трудитися й відпочивати на цій землі, прикрашати її. Так до мотиву землі приєднується мотив праці й відпочинку після неї. Хата, дім, оселя, свій дах над головою — одвічна мета й мрія. Дім — найважливіше місце перебування на землі. У своєму домі людина почуває себе так, ніби перебуває всередині світу, адже дім сприймається як символ світу. Дім — це мешканці його, це родина, рід, покоління. З мотивом дім пов’язаний мотив віри, Бога, адже “дім Божий — місце всюдисущої присутності Бога. Всі, хто вірить в Бога, покладає на нього надію, не повинні блукати по світу як приблуди...”. Надія на Бога, віра в нього, покладання на його опіку, переплітаються з ключовим мотивом землі. “А хто ж то може знати, яка в Бога сила! Що Бог дасть, те й буде. Картопля підніметься, пустить свіжу гичку... Горох також відновиться... У Бога все можливе”. Різні мотиви створюють певну ауру навколо землі, побуту, екзистенції. Коли йдеться про дім, землю, господарку, то повинен бути й кінь — помічник і товариш. Кінь ще в сиву давнину був символом руху сонця й місяця, належав до того навколишнього світу, який постійно оточував людину. Отже, і цей мотив тяжіє до семантичного гнізда людина на землі. Земля, щоб родила, потребує праці й — дощу, води. Волога, дощ — умова всілякого зростання, життя, вияв Божого благословення. Промовляв Бог до людей в часах Давида: “...буду посилати дощ у зручний час...”. Всемогущий дає знати про себе через дощ, який посилає з неба.

Багато уваги приділяє Крушельницький родинним стосункам персонажів, мотивам продовження роду. Досить натуралістично змальовує він народження дитини, але водночас і звеличує цей акт, надає йому концептуального значення: “Крики, зойки, плачі, прохання, благання, заклинання — все це злилося в один акорд. Настав момент божевільної метушні, момент, в якому всі нерви доходять до найвищого напруження — завмирають... Нараз у цей величний акорд вплітається новий звук — перший плач дитини”. З темою продовження роду автор пов'язує тему материнської любові, матері-берегині: "Одне щастя: перший звук малого єства дає матері повне забуття усіх її страждань”.

Афористичні вислови, в яких генеруються наскрізні мотиви творів, утілюють філософські роздуми митця, його світоглядні засади, передають складність і суперечливість життя в цілому, стосунки між людьми, відбивають конфлікти — вічні й породжені добою. Дуалізм навколишнього світу у прозі Крушельницького набуває форм амбівалентності, бінарних опозицій. І хоча герой стверджує, що “все мусить піти своїм ладом!”, та ладу нема й не може бути, бо все зіткане з двох начал. Так, дощ це благо, але злива приносить господареві великі збитки. Народження дитини — щастя, але супроводжується стражданнями матері (“Рятуй мене, Степанку, рятуй мене, коханий, рятуйте, хто може, рятуйте мене!”). Щастя для батька — народження сина, але з часом набирає сили закон одвічного конфлікту батьків і дітей. Отож два аспекти творчої манери Крушельницького — паремії й антитези — досить повно відбивають проблему втілення конфліктів доби з її суперечностями.

Головний конфлікт новелістики В. Стефаника — соціальний, породжений тяжким життям українського селянства на теренах колишньої Австро-Угорщини. Граничні межі конфлікту: влада — селянин. У ці загальні виміри ввійшли й інші конфлікти, підкорені головним і зумовлені ним, які оформилися такими темами, як роль жінки-селянки в сім’ї, мати та її дитина, стосунки селянина з Богом, доля сільської молоді, рекрутство, тема виснажливої селянської праці, побуту, селянин і його оточення, зокрема природа, громада.

В. Стефаник виробив свою манеру творення; як сам казав, брав тему у свою кріпку хлопську жменю і витискав з неї всю воду. Такий спосіб письма називають, за Е. Гуссерлем, ейдетичною редукцією феноменології, коли за дужки виноситься все зайве. Спираючись на принцип ейдетичної редукції, Р. Інгарден у праці “Про пізнання літературного твору” (1937) писав про “особливий спосіб скорочення”, про “певну конденсацію значення”, яку пов’язує з рецепцією читача. Саме цей спосіб творення прози — головний чинник авторської манери Стефаника.

Чи був В. Стефаник експресіоністом, як стверджує О. Черненко? Гадаємо, що ні. Деякі риси його стилю могли б слугувати ілюстрацією до міркувань Шопенгауера, Гуссерля, Бергсона. Але в цілому твердження Черненко видається неприйнятним: “Інтуїція дозволяє людині безпосередньо проникати в сутність реальности, що лежить в основі феномену. Вчення Шопенгауера, що постійною турботою філософії і поезії є збагатити інтуїцією усвідомлене пізнання, відповідає теж переконанням Бергсона; ця думка впливала і на світогляд експресіоністів. Нема сумніву, що творчість Стефаника побудована на інтуїтивному сприйманні душевних станів людини та явищ дійсності”.

Серед чинників, під впливом яких укладався стиль Стефаника, чільне місце, на нашу думку, посідає національний — тема України, поневірянь українців у чужій державі. Тема ця приглушена, часом уведена в підтекст. Іноді й заголовок новели, і розвиток сюжету до деякої міри відвертають увагу реципієнта від конфлікту “українці на своїй — не своїй землі”. Показовою тут є новела “Сини”. Старий Максим, втративши синів та дружину, самотужки провадить своє господарство, люто вгризається в землю. Про нього говорять сусіди: “втратив обох синів; відтоди все кричить і на полі, і в селі”. І фізично, і духовно страждає Максим, проте не відразу читач дізнається про долю синів, про патріотичні почуття героя, про долю його дружини. У першій половині новели наскрізний образ кінь виникає 14 разів. Ніби непомітно, але органічно для сюжету цей образ переливається в образи синів. Сам батько Максим віддав синів Україні, благословив їх на боротьбу за Україну: “най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріння її не віторгав у свій бік”. Історичні події, геополітичні конфлікти автор не вводить до художньої тканини, для нього головне — ідея єдиної України. Хоча батько й не одразу зрозумів, якій справі вирішив віддати своє молоде життя Андрій: Тату, — каже, — тепер ідемо воювати за Україну”. “— За яку Україну?”. А він підіймив шаблею груду землі та й каже: “Оце Україна, а тут, — і справив шаблев у груди, — отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати...”. Старий Максим також лишає кров на своїй землі: "То він оглянувся назад себе та побачив попри борони довгу нитку червоної крові і сів”.

Сини Максима, ймовірно, пішли до українських січових стрільців, загони яких на початку першої світової війни в складі австро-угорської армії були організовані з національно-свідомої студентської, селянської та робітничої молоді Галичини, охопленої ідеєю єднання з братами великої України.

Тема України в А. Крушельницького має дещо інше висвітлення, конфлікт виникає на релігійному й мовному ґрунті. Степан Білинський працює в бюро, де панує польська мова, польський дух. Тим-то українець Білинський перебуває в постійному роздвоєнні, починає ходити до костелу, дедалі більше користується чужою мовою, яка витісняє рідну. А його син відстоює українську мову. Так окреслюється початок конфлікту між батьком і сином.

У новелі Стефаника до “редукованого залишку” входять передусім наскрізні образи як маркери конфліктів. Коні — біблійний образ, тісно пов’язаний із землею і працею на ній, в новелі “Сини” несе ще одне важливе значення. Символіка коні — сини простежується на багатьох рівнях новели. На початку твору подається багато інформації про характер героя, про його соціальне й майнове становище, зовнішність, є тут і характеристика коней (добрі, молоді). Сюжет розгортається в паралельному зіставленні: старий господар — молоді коні (сини). Коні мають імена — Босак і Звіздочолий, окреслено їхні характери, певну манеру в роботі; вони одухотворені. Дорікаючи Босаку за невгамовність, старий Максим протиставляє йому іншого коня: “Звіздочолий у мене чоловік: він чорними очима за мною водить; він мене жалує; свойов гривов обтирає дідові сльози; а ти поганий, серця не маєш”. А от чи сини Андрій і Іван відрізнялися характерами, невідомо, бо це не має значення для фабули — їх об’єднала й зрівняла смерть за Україну.

Наскрізний образ коня творить контраст, типологічне узагальнення контрадикторного характеру. Система антиномій охоплює всю структуру новели на різних її рівнях, зокрема портретному — “То він потряс сивою головою попід чорні кінські гриви...”. Кінь — постать амбівалентна в очах Максима ("Так не мож робити, бо хоть ти дуже красний кінь, але за це поганий”). Виснажлива праця селянина контрастує з її результатом: "Максимові ноги чули під собою м’якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика...”.

У систему контрастів уведено й суперечку із Богом. Втративши дружину і синів, Максим відчув своє право говорити із Всевишнім, із Дівою Марією як із рівними. Ця суперечка також містить зернину амбівалентності, — богохульство Максима поєднується з його щирою вірою в Бога. Жайворонок — посланець Бога — викликає у старого злість: “Лети собі геть до неба, скажи свому Богові, що най не посилає мені дурну птаху з співом, бо як він такий моцний, най мені пішле моїх синів. Бо із-за єго волі я лишився сам на всі землі. Най твій Бог співанками мене не гулить...”. Конфлікт старого з небом вирішується на користь людини. У словах Максима, які завершують новелу, — концепт твору, його найвищий злет. Багатостраждальна людина землі стає врівень із небожителями: А ти, Мати Божа, будь мойов гадзинев; ти з своїм Сином посередині, а коло Тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох”. У цій завершальній думці також відчутно контрадикторність, протиставлення.

Амбівалентність дає поштовх різним проявам антитези як світоглядної категорії — контрастові, зіставленням, протиставленням, допустовим реченням, парадоксальній мові тощо. У характері Максима, щирої, працьовитої людини, свідомого патріота, — поєднується любов до дітей і сварливість.

Сучасний дослідник мови вважає, що українці майже не вживали ні лайки, ані прокльонів (хіба що такі собі, як "Бодай тебе нагла кров залляла!”, “А щоб ти скапав, як свічка!”). Але не можна підкреслювати лише лагідність і поблажливість у національному характері. Мовний репертуар старого Максима якраз і відбиває правду тяжкого селянського життя, говірка його колоритна, виразна, амбівалентна за сенсом. Земна людина, він здатний на найтонші людські почуття, шляхетність думок, злети духу. І тут же — лайка, прокльони.

Наскрізний мотив у творчості Стефаника — дорога життя. Долання простору складова хронотопу, точніше хронотопного комплексу, дорога це й домінантний образ-символ. Конфлікт у новелі "Дорога”, болісний і неминучий, прояснюється вже на початку твору, — мати — дорослий син — дорога: “А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалека дивиласи, як з неба. А як я їх скидав на колії, то казав: “Андрію, Іване, взад не йдіть, за мене пам’ятайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла...”.

Не можна погодитись з одним із дослідників творчості Стефаника в тому, що в його новелах “герої виписані недомовленими словами, і ті недомовлені слова звучать тяжким стогоном”. “Недомовлені слова” — це підтекст, прозорий для уважного читача, а те, що в тексті, все вимовлене до кінця, все гранично ущільнене, нічого зайвого. Фактура тексту групується і вилаштовується навколо ключових образів і наскрізних мотивів, серед них мати, дорога, земля, люди, природа — найвизначніші.

Л-ра: Слово і час. – 2002. - № 9. – С. 27-34.

Біографія

Твори

Критика