20-12-2015 Осип Маковей 953

З історії українського фейлетону (лінгвостилістичний аспект)

О.Г. Муромцева

На сучасному етапі розвитку українського мовознавства одним з актуальних завдань є дослідження стилів української літературної мови в їх історії і функціонуванні. Базою синтезуючих, узагальнюючих праць про стилі мають стати конкретні розвідки, присвячені лінгвостилістичним особливостям кожного стилю, адже саме жанри становлять необхідні ланки в системі стилю, саме через них виявляється своєрідне, індивідуальне в загальних стильових ознаках. Предметом цієї статті є історичний екскурс у жанр українського фейлетону, що має на меті показати особливості формування його мовностилістичної системи.

За основний матеріал дослідження ми обрали фейлетони О. Маковея, надруковані в журналі «Зоря» і «Літературно-науковий вісник» протягом 1894-1899 рр., оскільки, за свідченням самого письменника, саме з фейлетонів «Зорі» почалося становлення його як гумориста-сатирика. Значна частина його літературної, зокрема художньої, спадщини видана, прокоментована літературознавцями (на жаль, у мовознавчому аспекті творчість О. Маковея майже не розроблялася). Проте поза увагою дослідників і досі лишається його публіцистика. Тим часом аналіз цих матеріалів, на нашу думку, може дати цікаві відомості про становлення жанру фейлетону, його мовностилістичної системи. Адже, очевидно, небезпідставно в роботах літературознавців спостерігається розходження у визначенні жанру того чи іншого твору О. Маковея: як синоніми, наприклад, уживаються терміни новела і фейлетон щодо одного й того ж твору, інколи оповідання і фейлетон. Тому цілком закономірно постають питання: що ж сам О. Маковей розумів під фейлетоном і яким він був, фейлетон другої половини і кінця XIX ст., які жанрові і мовностилістичні ознаки були йому властиві?

Фейлетон як літературний жанр, незважаючи на існуючу солідну теоретичну базу, ще й сьогодні є об’єктом наукових суперечок. В енциклопедіях і енциклопедичних словниках, спеціальних теоретичних працях, в яких дається визначення фейлетону, крім спільних рис спостерігаються і певні розходження у встановленні того, який бік у нього є переважаючим: публіцистичний чи белетристичний. Тим часом ще в 20-х роках у дискусії з приводу фейлетону наголошувалося, що це — змішаний за своїми функціями жанр. На нашу думку, подвійна природа фейлетону зумовлює залежність його як літературного жанру від двох важливих факторів — місця і часу. Місцем функціонування фейлетону насамперед є газета (сатиричний журнал). Саме в періодиці фейлетон одержує своє найповніше ідейне і художнє вираження. У контексті публіцистичного, інформаційного матеріалу, яким насичена газета певного періоду, фейлетон з повним правом виступає як жанр публіцистики. Коли він, написаний талановитим письменником чи журналістом, вилучається із своєї газетної стихії, виходить в окремій збірці, та ще й віддаленій за часом від моменту його написання, тоді фейлетон не тільки формою, а й функціонально стає твором художньої літератури.

Український фейлетон як жанр у сучасному розумінні сформувався не одразу, що спостерігалося і в ряді літератур інших народів. У періодичній пресі в Галичині і на Буковині за західноєвропейською традицією фейлетоном називалося спеціальне місце в газеті, рубрика (сучасний підвал). У фейлетонах друкувалися оригінальна белетристика, переклади, суспільно-політичні огляди, промови на різних ювілеях, святах, науково-популярні статті. Ця рубрика газети користувалася широкою популярністю у читачів, що спонукало О. Маковея написати спеціальний огляд «Про фейлетони українсько-руських політичних часописей в р. 1898». У ньому письменник зазначав, що «це найбільш занедбана ділянка газетної справи, хоча, якщо завдати собі заходів, то і в нас можна подавати читачам не які-небудь фейлетони, а по змозі вибрані і різнорідні». Фейлетони, на думку О. Маковея, «мають збагачувати літературу,.... бавити і учити читачів». Як бачимо, назва газетного розташування матеріалу переносилася і на самі матеріали. Тому протягом усієї другої половини XIX ст. слово фейлетон могло означати і наукову статтю, і літературознавчу розвідку, і навіть некролог.

У 1894 р. на сторінках часопису «Зоря» з’явилася рубрика «фейлетон», яка вже означала дещо інше порівняно з поширеним уживанням слова фейлетон у той час. Фейлетон містився в кінці часопису, перед інформаційними та хронікальними замітками, оголошеннями. Щоправда, з другого номера часопису за 1895 р. вона змінюється рубрикою «Світло і тіні», проте редакція в змісті журналу в дужках зазначає — фейлетон. У «Літературно-науковому віснику» фейлетони разом з іншими матеріалами друкувалися під рубрикою «З життя і письменства».

Фейлетони, писані О. Маковеєм у цих журналах, помітно відрізнялися від сучасних: вони не мали заголовка, були безсюжетними і нагадували скоріше суспільно-політичні чи літературознавчі, мистецькі огляди, вміло пов’язані певними асоціативними ланцюжками. Замість заголовка фейлетону передував його зміст, викладений короткими реченнями, часто афористичного характеру, що повинно було одразу привернути увагу читача. Зміст друкувався петитом і брався в квадратні дужки. Наприклад: [Два ювілеї, або мадяри і ми.— Сто тисяч золотих і сто тисяч слів подяки.— Мужчини — вороги жінок.— Жіноче питання, а радикали, народовці і москвофіли. Всі разом великі боягузи.— Не такий страшний чорт, як його малюють]. У фейлетоні йшла мова про ювілеї І. Нечуя-Левицького і М. Старицького. Для порівняння ставлення українського і мадярського суспільства до своїх письменників О. Маковей згадав про ювілей мадярського письменника Маврикія Иокая: «Коли ми не в силі нашим ювілятам дати 100 тис. зр. дарунку, як дали мадяри Иокаєві, то хоч 100 тис. слів подяки можемо їм дати, подяки щирої, як золото, подяки такої, що її на ніякі гроші не можна купити».

Далі письменник переходить до питання про рівноправність жінок. У гумористичних тонах змальовує виступи Н. Кобринської в оборону жіночих прав, підкреслюючи їх надто перебільшений і загострений характер. Подібна будова, прийоми заінтриговувания читачів змістом були властиві майже всім фейлетонам О. Маковея у згаданих журналах, а також фейлетонам В. Щурата, який продовжував певний час вести рубрику після того, як О. Маковей перейшов на роботу в газету «Буковина». Останнє може свідчити про традицію в написанні фейлетонів, складання певних норм і правил.

За тематикою аналізовані фейлетони різноманітні: в них відображалась і оцінювалась боротьба галицьких партій навколо правописних питань, аналізувались національні відносини з Галичині, становище письменника в суспільстві, доля літературної продукції українських письменників, події культурного життя у Львові, рецензувались художні твори. О. Маковей уїдливо критикував так звану «азбучну війну», об’єктом його іронії було надмірне і безплідне занурення галицької інтелігенції в політику, письменник висміював низькопробні художні твори, виховував у галицької громадськості почуття поваги і вдячності до письменницької праці. Безумовно, літературні виступи О. Маковея в «Зорі» і «Літературно-науковому віснику» прислужилися вихованню галицького суспільства в прогресивному, демократичному дусі.

До яких же засобів вдавався письменник, створюючи новий літературний жанр — фейлетон, який уже не зливався з «чистою» публіцистикою, не належав до літературно-критичного відзиву, відрізнявся від гумористичного чи сатиричного оповідання? Насамперед впадає в око динамізм, жвавість, здатність тримати увагу читача від початку до кінця, що досягається рядом композиційних прийомів: інтригуючим зачином і завжди виразно публіцистичною, прямою, без літературних прикрас кінцівкою, застосуванням типово белетристичних елементів — діалогів, сюжетних вставок, алегоричних картин. Широко користується письменник прийомом асоціацій, який дозволяє об’єднати різнорідні теми фейлетону, перейти від одного питання до іншого. Вдається О. Маковей з метою пожвавлення викладу до аналогій і стилізацій. Наприклад, в одному з фейлетонів проведено зіставлення подій, що відбувалися в лютому 1695 р. у Львові і через 200 років по тому: напад татар на Львів, героїчна оборона міста і «побоєвище», як іменує автор, а насправді вечір у «Народному домі» в фонд літераторів, артистів, художників. Для стилізації під старовинні літописи письменник використовує латинський вираз «в рік»:

Зіставленням двох нерівнозначних за своєю суспільною вагою фактів О. Маковей викликає іронію читача саме з приводу останнього, сучасного.

Специфічна мовна організація фейлетонів О. Маковея протистоїть мовній організації інших жанрів, принаймні не зливається з нею. її ядром, центром є синтаксис, починаючи від найменшої комунікативної одиниці — речення і закінчуючи більшими структурними об’єднаннями — абзацем, фрагментом. Чергування питальних, спонукальних, окличних речень, вживання вигукових слів у функції речень — все це створює ефект усної дискусії, гострої, жвавої, темпераментної. Один із фейлетонів, у якому йдеться про становище українського журналіста (денникаря), починається з афористичного вислову, нібито належного королеві Гумберту: «Якби я не був королем, то хотів би стати денникарем». Письменник ставить питання, що виступає зав’язкою фейлетону: «Чи не честь це для мене, українсько-руського денникаря, що король ставить своє заняття нарівні з моїм?» Основна частина фейлетону побудована у вигляді промови автора, зверненої до короля, в якій використовуються типові прийоми ораторського мовлення: повтори окремих слів, що мають певне смислове навантаження, звертання, афористичні висновки, якими закінчується аргументація автора та ін. Наприклад, говорячи про труднощі, з якими стикається денникар, щоб зорієнтуватись у великій кількості різних псевдонімів, прибраних українськими письменниками, автор використовує різні типи речень за метою висловлювання і за характером суб’єктивної модальності, що й створює динамічний ефект: «Покажіть, будьте ласкаві, чи має котрий денникар на світі таке гарне товариство?.. От якби то попали в се товариство! Зміняйтесь зі мною, я вам перо, а ви мені престол!». Окремі фейлетони О. Маковей будує у формі діалогу, що також пожвавлює виклад, сприяє кращому донесенню до читача головної думки автора. Введення прямої мови — типовий прийом в аналізованих фейлетонах письменника. Часто чужа мова (як правило, це мова опонента або згадка автора про слова, що належать близькій або відомій особі — письменникові, політичному діячеві) стає відправним пунктом для вираження авторських міркувань з того чи іншого питання.

Якщо синтаксична будова фейлетонів спрямована на збудження уваги читача, спонукання його до роздумів, дій, переконання в чомусь, то лексика, крім своєї прямої функції — називання предметів і явищ, забезпечує загальну експресивність фейлетонного мовлення, надає твору сатиричного забарвлення.

Одним з улюблених прийомів О. Маковея є прийом контрасту, протиставлення, зіткнення парадоксальних явищ, який базується здебільшого на антонімічних словесних одиницях або синтаксичних структурах — антитезах. Наприклад, висміюючи нестійкість політичної орієнтації газети, О. Маковей уживає антонімічну пару шити — пороти: «Якби він [король] був редактором політичної газети, то по звичаю нашому одного дня шив би, другого поров би...», «Тут [на полі політики] за місяць здобудеш славу, за другий стратиш її». Пор. також: тихий або й голосний патріот, нові звороти в старій політиці та ін.

Важливе місце в системі експресивних засобів аналізованих фейлетонів займають оказіоналізми — слова, словосполучення, значення, що є результатом індивідуальної мовотворчості письменника, які тією чи іншою мірою виходять за межі існуючих функціональних норм мови. Окремі оказіоналізми виконують номінативно-характеризуючу функцію, глибоко розкриваючи суть поняття. Наприклад, політику галицьких партій письменник називає прихильно-вижидаючою, галицьку інтелігенцію за її пристрасть до політики характеризує епітетом хоровито-розполітикована, а прагнення займатися виключно політикою позначає словом політикоманія. Інші оказіональні одиниці разом із зазначеною функцією виконують ще й певні художні завдання, зокрема виступають засобом сатири. Пор. словосполучення азбучні герої, яким О. Маковей характеризує представників різних партій, що змагалися за галицький правопис. Узуальна несполучуваність слів в оказіональному вживанні стає засобом вираження іронії.

О. Маковей майстерно використовує семантичні потенції лексики, створюючи різного роду перенесення значень — метафоричні, метонімічні, функціональні. Проте призначення їх дещо інше порівняно з художніми творами: не образність як необхідний естетичний компонент твору, а засіб вираження певної оцінки, переважно ідеологічного характеру, засіб ідеологічного впливу на читача. Письменник вдало розширює сполучуваність слів, досягаючи при цьому сатиричного ефекту. Наприклад: «Скорше вже дізнаємося від часу до часу, що сему або тому Боннові від політичного морозу пальці заклякли, так що не може по струнах перебирати, і горло попало в політичну мутацію...» Увагу привертають також і інші прийоми використання семантики слова, зокрема відношень між значенням слова і денотатом. Маємо на увазі процес, зворотний перенесенню значень, а саме: відновлення прямого значення слова, приписування існуючої семантики його колишньому, а не сучасному денотату. На основі такої деметафоризації виникають алегоричні побудови: наприклад, відновлюючи первинне значення слова вогнище, яке усталилося в переносному «джерело освіти, культури», і метафоризуючи словосполучення північний вітер, письменник створює алегоричну картину діяльності двох галицьких партій — москвофілів і народовців — і ролі царської Росії в їх боротьбі:

«Як той хромий, що о кулі ходить, привикне до свого каліцтва і до своєї кулі, так ми привикли до того двоякого огнища духовного життя в Галичині і думаєм, що вже інакше не може і не повинно бути. Від неодностайної температури огнищ і зимних подувів північного вітру ми всі подіставали нежить і з запамороченими головами жиємо, аби — дальше».

Щоб показати комічну суть деяких явищ, письменник звертається до іншого засобу використання семантики слова, близького до розглянутого: відновлення внутрішньої форми власних назв (деономатизації). Так, зокрема, він критикує звичай українських письменників виступати під кількома псевдонімами без поважної на те причини:

«Микола Вербицький назвав себе «Білокопитим Миколайчиком», хоч мені зовсім не хочеться вірити в то, щоб він мав білі копита. Будь же ту мудрий! Знай, хто автором якогось твору, коли певно заблукаєшся у тім лісі псевдонімів, де почавши від поетичних калин аж до дубів є всі дерева, де коли не всі птиці, то хоч ворони крячуть, виють вовки, співають дрозди, щипають щипавки, лазять жуки, росте хрін, під лісом скиглять чайки, а над лісом зірка світить ... Без жарту, коли о зібрати всіх наших письменників, то можна би зложити оригінальний краєвид».

Проте мета автора — не розважання публіки, а заклик до громадянської мужності: «Відвага — прикмета така, що годиться її мати». В іншому фейлетоні об’єктом іронії стали назви українських періодичних видань, у доборі яких О. Маковей не без підстав убачав відгомін застарілих романтичних навичок в українській літературі, які сучасним читачем вже не сприймалися натхненно або ідилічно, а принаймні іронічно, несхвально:

«Кількадесять літ ми назвали свої видавництва Русалками, Ладами, Вечерницями, Нивами, Рідними хатами, Стріхами і Левадами, Веснами, Степами, Дзвонами, Снопами і Зорями — і лиш декому за той час прийшло на думку інакше їх назвати, от як Мета, Основа або Молот (що за анархістичний заголовок!). І було нам з тими Русалками, Вечеряннями і Зорями якось так любо-поетично: у своїй хаті мало ся русалку (а русалки гарні), без великих коштів можна було собі устроїти дома вечерниці, а цілу ниву, хату, дзвін і ще до того зорю можна було взяти в руку або сховати їх у шафу. Нехай мені хто скаже, що в тім нема великого чару! Се просто чудо, а не то що! Ціла маса поезії в самій назві».

Суто сатиричним цілям служить енантіосемічне вживання слів. Лексеми, що мають елемент позитивної оцінки, будучи вжитими для називання осіб чи явищ негативного характеру, набувають протилежного значення і протилежного емоційно-експресивного забарвлення, причому чим більший заряд позитивної енергії в слові, тим сильнішим стає його протилежне — негативне — значення. На такому прийомі побудований один із фейлетонів, який по суті є рецензією на повість «з народного життя» В. Омікрова «Донька пастуха, або гра судьби». Письменник засуджує псевдонародний характер повісті, вигадані, штучні перешкоди на шляху героїв, ходульність стилю та ін. Проте за формою цей в основі своїй різкий фейлетон — панегірик на честь автора і його повісті. О. Маковей уживає епітети, що виражають високий ступінь позитивної якості: славнозвісний наш письменник, многоповажаний письменник, твір немаловажного таланту, повість чудова і т. п. Насиченість тексту фейлетону суперлативами, серйозність тону, поважне і коректна інтонація вступають у суперечність з тим, що видається за позитивне фейлетоністом, внаслідок чого сатиричний ефект посилюється.

Складовою частиною мовностилістичних експресивних засобів фейлетонів О. Маковея є фразеологічні одиниці мови, зокрема народні прислів’я, приказки. Народна фразеологія служить, з одного боку, важливим засобом характеристики певних предметів і явищ, з другого — надає мові уснорозмовного характеру, забезпечує її народність, доступність широким читацьким колам, сприяє повнішому донесенню до читачів ідей автора. Так, натякаючи на роль язичія як опори офіційної Росії в Галичині, на його консервативність, а отже, нешкідливість і для австро-угорського уряду, О. Маковей характеризує язичіє за допомогою приказки: галицько-руський воляпюк, котрий має мати ту дивну прикмету, що від нього і вовк ситий, і коза ціла. Інколи народне прислів’я виражає головну ідею фейлетону, служить його кінцівкою. Так, наприклад, в одному з фейлетонів, черговий раз висміявши «азбучну війну» і характеризуючи дії молоді, О. Маковей робить висновок: «Яке дерево, такий клин, які старші, такі й молодші».

Близькими до народної фразеології є власні афоризми письменника, побудовані на перифразах, антитезах, порівняннях та інших засобах афористичного мовлення. Вони роблять мову фейлетонів динамічною, вражають читача, сприяють «запам’ятовуванню головних положень фейлетону. Пор. зразок використання афористичного мовлення для характеристики діяльності галицьких «патріотів»:

«В тій цілі (для заснування часопису.— О. М.) знов винаходиться спеціальну правопись, воляпік, і все, що потрібне для відповідного держання читача в непевності. Непевність — сестра надії, надія — сестра радості, а радість пересічному християнинові все мила».

Афористичність створюється тут за допомогою вживання перифрастичних присудків та використання ампліфікації — повторення однотипних речень, у яких кінець одного є початком другого. Афоризми часто служать у О. Маковея засобом аргументації якоїсь думки. Наприклад, у фейлетоні, в якому письменник скаржиться на брак гумору в сучасній йому літературі, робиться висновок: «Пиши щось веселого: часи тепер такі смутні, що грам гумору більше варт, як кілограм поваги».

Відповідно до прийнятого в XIX ст. звичаю освічених людей уживати афоризми іншомовного походження без перекладу, в фейлетонах О. Маковея знаходимо крилаті вирази з латинської, французької, німецької мов. Це зближувало фейлетони з публіцистичними і науковими статтями.

Визначальною рисою фейлетонів О. Маковея є виразний, зримий образ автора, який не ототожнюється з героєм або вигаданою особою, від імені якої ведеться розповідь. Образ автора формується з сукупності екстралінгвістичних (зміст фейлетону) і власне лінгвістичних (його моностилістична система) чинників. Ефект присутності автора відчувається в усьому, особливо він посилюється вживанням прямого авторського «я», що викликає особливу довіру у читача, створює враження безпосереднього діалогу: автор — читач. Автор виступає як носій прогресивних, демократичних поглядів, пристрасного громадського темпераменту. Він шанує рідну мову, знає її в усіх виявах, вміло нею користується. Це людина освічена, наділена тонким почуттям гумору, афористичним способом мислення. Образ автора є важливим конструктивним елементом, який скріплює не лише частини одного фейлетону, а й усі фейлетони разом, надаючи їм змістової і стильової єдності.

Таким чином, відокремившись від матеріалів газетного підвалу, перебравши на себе його назву, фейлетон розвивався насамперед як своєрідна стаття публіцистичного характеру. Публіцистичність фейлетону створювалась актуальною тематикою, цілком відкритою позицією автора в оцінці того чи іншого суспільного явища, системою мовностилістичних засобів, у якій одне з визначальних місць належить синтаксису. В той же час у фейлетоні розвивалися такі особливості, як виявлення комічного боку певного факту, застосування прийомів іронічного та сатиричного зображення — риси, які в сучасному фейлетоні стали провідними. Цьому сприяло цілеспрямоване використання насамперед лексичних та фразеологічних засобів мови, переосмислення семантики слів. Безсюжетність і, як наслідок, відсутність заголовка надавали фейлетонам схожості з суспільно-політичними оглядами, на відміну від сучасного фейлетону, який здебільшого має сюжет, що розвивається за законами белетристичного твору.

О. Маковей,. можна гадати, був цілком свідомий, що фейлетон як окремий жанр (а не всі матеріали, в тому числі й белетристика, переклади, які друкувались у фейлетонах, тобто підвалах газет) мусить мати свою специфіку порівняно з творами інших жанрів, зокрема художніми. Ось чому є свідчення, що матеріали деяких своїх фейлетонів письменник пізніше обробляв, посилюючи їх белетристичний бік, надаючи їм художньої форми оповідань, новел, гуморесок тощо.

Л-ра: Мовознавство. – 1989. - № 4. – С. 18-25.

Біографія

Твори

Критика