27-12-2015 Микола Вороний 2947

Микола Вороний

Микола Вороний

Григорій Костюк

Із неясних перших проявів і шукань кінця XIX ст., що почалися прозою Ольги Кобилянської, М. Коцюбинського, поезією Лесі Українки, трохи згодом М. Вороного, П. Карманського та інших, склався той початковий, амальгамічний процес, що відомий в українській літературі під назвою модернізму чи декадентства. Але добу його чіткішої мистецької і сталевої кристалі­зації на критичному зламі XIX і XX ст. звикли пов’язувати з ім'ям Миколи Кіндратовича Вороного, 80-ліття якого українська громадськість ц. р. відзначає. Підставою цього стала дуже незначна подія: на початку 1901 р. в «Літературно-Науковому Віснику» М. Вороний, тоді ще молодий поет, видрукував свій лист-заклик до україн­ських митців слова. В цьому листі він закликав моло­дих українських поетів розривати рішуче з старою «мужикофільською» народницькою поезією і ставати на шлях нової, символічної, тоді в письменстві модної, течії «Старі шабльони збивають з стежки наші молоді поетичні сили, — писав він, — і раз в поезію увійде нова течія, то освіжить, певно, і їх малі дарування чи таланти, і вони заспівають цікавіше... Любов (в широ­кім значенні), краса і шукання правди (світла, знання, початку чи Бога) — це сфери символічної поезії, вона найкраще про це може оповісти». Він закликав відійти від буденних громадянських поривів, піднестись до високості й поетичної уяви, до недосяжного, але зав­жди привабливого своєю таємничістю блакитного неба, що віками манить нас своєю незбагненністю, гасло «мистецтво для мистецтва» стає, мовляв, дороговка­зом нашої справжньої сучасної поезії.

На це і подібні інші явища реаґував гостро і дотеп­но охоронець народницьких і громадянських мотивів у поезії Сергій Єфремов у великому циклі статей «В шуканні нової краси». А з другого боку, Іван Франко, що геніяльно поєднував у своїй творчості і в теорети­чних висловлюваннях принципи старого, сказати б, бальзаківського реалізму і модерних мистецьких напря­мків. Він (Франко) реагував на ці виступи М. Вороного відомим своїм посланням («Миколо, мій друзяко дав­ній, ідеалісте непоправний!»).

Саме через цей розголос і звикли історики літерату­ри виступи Миколи Вороного вважати маніфестом українського модернізму, а його самого за одного з ви­разних основоположників української модерної поезії.

Правда, майже через півстоліття після цих голосних виступів М. Вороного, коли наша поезія пройшла три етапи свого мистецького стилевого розвитку, коли вже змінили себе в циклічному русі три покоління мистців українського слова, в ретроспективному погляді сучас­ного критика поетична діяльність і спадщина Миколи Вороного та його покоління дістає дещо відмінну оцін­ку і характеристику.

Поет другого покоління українського літературного процесу XX ст. (Євген Маланюк) має різко критичний погляд на Вороного — поета. Йому здається, що хи­мерна, бантом в’язана краватка, розлогий комір блю­зи, зневажливе пенсне і довге волосся повинні були підкреслювати у М. Вороного те, чого бракувало йому як поетові.

Другий наш сучасник, людина того ж покоління і не менш гострої вибагливости критик Віктор Домонтович у своєму фрагменті «Болотяна люкроза» (Календар Аль­манах на 1948 р.) про покоління Вороного писав: «Письменники-модерністи з ґенерації 90-900 років, що розриваючи з традиціями народництва в письменстві, модернізували українську літературу, були автодидакти. Письменники-самоуки, за освітою — недоуки. Ніхто з них не мав закінченої освіти, середньої або вищої...

Письменники цієї ґенерації культивували в собі зо­внішність поетів і звичку до богемної безладности жит­тя, але ніколи вони, за винятком Івана Франка, не ви­являли жодного нахилу до вченої поезії як науки, до творчої дисциплінованости вчених. В своїй творчости вони покладались на натхнення».

В суті своїй, як психологічне окреслення певних рис першого покоління українських модерністів XX ст., та­кий погляд має тільки деяку рацію. Але, не зважаючи на його свідоме перебільшення і загострення, він в жодній мірі не є, як дехто думає, перекресленням по­зитивної ролі і Миколи Вороного, і його покоління в іс­торичному процесі української поезії XX ст.

* * *

Він, як і О. Олесь, М. Філянський і Г. Чупринка та інші, як і молодомузівці, як і критики та поети «Укра­їнської Хати», серед відсталого і дикого тогочасного українського поля, де протягом півстоліття плекались смаки зумисно простакуватої психологічно-селянської лірики, де під поняттям української нації розумілося тільки ідилічне село з круторогими волами, вишневи­ми садами і вишиваними плахтами — раптом заговорили і мовою, і поняттями, і образами цілком відмінними від своїх попередників. В протилежність виключній селянськості минулого в нашій літературі запановує місто з усім складним плетивом свого психологічно-побутового життя.

Урбаністичні мотиви, міський пейзаж, образи лю­дей модерного, роздертого суперечностями міста з надтріснутою психікою і мораллю щораз більше і бі­льше опановують українську літературу. Рівночасно приходить в більшій масі новий міський читач і спожи­вач українського письменства. Серед міської інтеліге­нції, серед фабричного робітництва закладаються товариства й гуртки, легальні і нелегальні, які в основу своєї праці кладуть українську соціяльну й національ­ну дійсність, а українська література стає основним допоміжним засобом їхньої пропаґандивної і культурно-освітньої діяльности.

РУП (Революційна Українська Партія), а трохи піз­ніше УСДРП (Українська Соціял-Демократична Робіт­нича Партія) були закономірними конечними явищами того бурхливого, неспокійного і шукаючого нових шляхів часу. В цілому це був новий, вищий, виразно про­мовистий етап становлення української нації доби пе­редгроззя, першої революції 1905 року.

І саме одним з творців нової психіки модерного українства, своєю мистецькою творчістю, своїми мис­тецькими шуканнями, своєю орієнтацією на чисте ми­стецтво — був Микола Вороний. І цього від нього не можуть відібрати жодні критично наставлені переоцінщики минулого.

Можливо, творчість М. Вороного не того гарту і не тієї проби, що витримує століття. Можливо, що не ко­жного сучасного читача вона вже хвилює і зворушує. Але як масштабне явище своєї доби поезія Вороного зіграла свою велику ролю. Творчість М. Вороного (як і багатьох його сучасників — О. Олеся, М. Філянського. майже всіх молодомузівців і хатян), безумовно, в українській дійсності визначає якоюсь мірою ту поту­жну течію в світовій літературі, що має вже канонізо­вану назву символізму. Але, як я вже колись зазначав у статті про О. Олеся, український символізм народжувався, формувався і мистецьки діяв у специфічних умовах національно-суспільного буття українського народу. Ці специфічні умови української дійсности про­диктували дещо відмінний від світового, а зокрема російського символізму, шлях і поетичне наставлення нашому поетові. Проблема державности, безперерв­на боротьба українського народу за свою повну і все­бічну національну і соціяльну волю були всепроймаючими і всевизначаючими в українській дійсности. Саме це накладало своє тавро, свою специфіку на нашу поезію того часу. Саме цю ідею чистого, абстрактно-космополітичного і містико-філософічного мистецтва, як це, скажімо, мало місце в російських символістів, робило в українській дійсности неможливою і нереа­льною. Українські символісти, а в першу чергу М. Вороний, попри всі свої деклярації про «мистецтво для мистецтва», попри всі свої кпини з поезії ветеринарів і аґрономів, попри агресивне відштовхування від сус­пільних, злободенних мотивів, по суті ніколи від них не відходили і не могли відійти. їхнє «мистецтво для мистецтва» в результаті практики перетворювалось на «мистецтво — це служіння народу», це «страждання з народом», це «обов’язок перед народом».

* * *

Микола Вороний, переживши період тяжкої ностальгії, 1926 року повернувся з еміґрації. До цього його заохотили, очевидно, ті великі творчі і культурні перс­пективи, які мало перше пореволюційне десятиліття. Для нас, тодішньої студентської молоді, це була вели­ка і підбадьорююча дух надія. Ім’я заслуженого і відо­мого поета, що повертається до нас і починає працювати серед нас, додавало нам сил і віри в перемогу української правди й ідеї.

Добре пригадую собі, як два роки пізніше — 1928 р., в Києві в Будинку Освіти на Думській площі відсвят­кував він свій, здається, 35-літній ювілей літературної діяльности. Тоді я вперше побачив М. Вороного. Ще було і «зневажливе пенсне», і грайливий, квіткою чор­ного кольору розлогий бант замість краватки на біло­му фоні сорочки, і рештки граційної ходи леопарда і колись буйного, а тепер поріділого і посивілого волос­ся. Скромно й інтимно відзначали цей ювілей читачі і друзі поета.

Вірші ювілянта деклямував Гнат Юра. Привітань було багато, але одно мені врізалось у пам’ять. Це привітання Г. Юри. Він пригадав, як під час 25-літнього ювілею Вороного 1918 чи 1919 р. вітав головний отаман С. Петлюра такими словами: «Як головний ота­ман війська Української Народної Республіки вітаю Вас як головного отамана української поезії».

Не знаю, чи це відповідає правді. Можливо, що в цих пригадуваннях була доза іронії. Але авдиторія, а зокрема ми, тодішня молодь, сприймали це поважно і шанобливо. Бо цими словами піднеслася серпанкова заслона не зовсім ясного і романтичного минулого, в якому ювілянт, очевидно, відогравав не останню ролю.

Вдруге і востаннє я бачив М. Вороного напередо­дні страшного і фатального для української літератури 1933 року. Це було в Харкові, в їдальні будинку літера­тури ім. В. Блакитного на Каплунівській вулиці, — де обов’язково бували всі як місцеві, столичні, так і при­їжджі літератори. За одним із столиків сиділи мій зна­йомий О. Кундзіч і Микола Вороний. Вони були кияни, приїжджі. Тому, очевидно, почуття регіональної спіль­ноти їх тут пов'язувало, а іскриста пляшка на столі на­дала їм, не зважаючи на солідну різницю віку, друж­ньої і щирої веселости. Я радо познайомився з поетом, що переживав тоді свої виразні присмерки творчого життя. За час свого підрадянського існування він ні­чого не написав. Було ясно, що творчо він остаточно викінчений, а психологічно і ідейно ізольований від жи­вої дійсности. Я саме тоді закінчував досить велику (понад 10 друкованих аркушів) історико-літературну працю «Нариси з історії українського модернізму», яка, хоч і була доведена до кінця, загинула в трагічні для мене роки (1933-1935). Миколі Вороному там був при­свячений досить ґрунтовний розділ. Я про нього зібрав чимало літературних і біографічних першоджерельних відомостей. Мав я чимало фактів про його перебуван­ня на еміграції у Львові і Відні. Про його дружбу з Франком, М.Коцюбинським та ін., про його студії на філософічному відділі Львівського і Віденського університетів, про його зв’язки з тодішнім віденським лі­тературним середовищем, пов’язаним з ім’ям відомо­го новеліста імпресіоністичного напрямку — Альтенбергом, про його досить значні контакти з відомим тоді політичним діячем Адлером і багато подібних.

Збуджений усіма цими фактами і зустрівшись з са­мим носієм цих фактів, я в цілком добрій волі й намірах, розмовляючи, звернувся до нього з такою думкою:

Миколо Кіндратовичу, наскільки мені довелося довідатися, Ви за своє життя мали надзвичайно бага­то цікавих зустрічей і розмов з людьми, що своєю ді­яльністю залишили культурний слід на довгі роки. Ви були свідком і учасником дуже цікавих і непроминальних процесів і зламних етапів у нашому літератур­ному житті. Чому б Вам не взятися і не написати спо­гадів про все це? Я, студіюючи зараз цей відтинок нашої історії, дуже гостро відчуваю цілковиту відсут­ність саме цікавої, глибокої і авторитетної мемуаристи­ки. Справді, Миколо Кіндратовичу, треба Вам узятися за це і то якнайшвидше. — Я сподівався, що це зво­рушить М. Вороного, і він, якщо не пообіцяє відразу взятися за спогади, то принаймні визнає, що дійсно такі спогади дуже потрібні. Натомість Микола Кіндра­тович на мить застиг на своєму місці, проштрихнув мене, як мізерного хробака, наскрізь своїм зневажливим поглядом, почервонів, очевидно, від внутрішнього обурення і ображеним голосом промовив:

—То ви що, вважаєте, що я вже поезії писати не здібний? Тому ви намовляєте мене братися за спога­ди? Ні, вибачте, — гордо піднявши голову і труснувши рештками колись буйного волосся, закінчив він. — Я ще поезії писати можу! І напишу. Про них ще заговорить критика. А на спогади я ще маю час!

Я був приголомшений і знищений такою поставою заслуженого поета. Я мав почуття школяра, якого учитель упіймав на чомусь дуже дурному. Я пробував якось з честю вийти із цього становища. Але мені, здається, зовсім це не вдалося. А збоку сидів чи не найтонший спостережник людського характеру, обличчя, психіки і злорадно своїм шрамистим, з ознаками жовтачки обличчям посміхався О. Кундзіч.

Через дуже короткий час події завертілись смертоносно. Син Миколи Вороного Марко, цікавий і зовсім відмінний від батька поет, був заарештований і засуджений в справі «націоналістичної, терористичної групи М. Зерова» на 8 років концтабору. Самого ж Миколу Вороного, старого ветерана нашої поезії, НКВД вхопило й, не зважаючи на старість, адміністративним порядком вислало далеко за межі України. Там він, за непевними відомостями, дуже швидко втративши останнє здоров'я, помер.

А як шкода, що тоді, коли я так нефортунно з ним розмовляв про спогади, він ще жив оманою нових творчих можливостей і зневажливо зігнорував моє побажання. В результаті ми не маємо ані нових останніх поезій, ані, можливо, цікавих спогадів одного з видатних поетів раннього українського модернізму.

«Сучасна Україна», Мюнхен, ч. 25, 23 грудня 1951, ст. З, 4.

Л-ра: Урок української. – 2003. - № 10. – С.51-53.

Біографія

Твори

Критика


Читати також