Інтимна лірика Павла Филиповича
Галина Райбедюк
Павло Филипович як автор інтимної лірики на сьогодні майже не досліджений. Наукові розвідки вітчизняних та зарубіжних вчених — це найчастіше загальні огляди життя і творчості поета, рідше в них спеціально розглядаються окремі аспекти його поетичної та літературно-критичної діяльності. Виняток становить хіба вступна стаття Наталі Костенко («Врятує вроду і себе людина...») до збірки П. Филиповича «Поезії» (1989) з аналізом деяких інтимних віршів у контексті загальної характеристики творчості поета (поезії поза збірками фактично лишились поза увагою, окрім «Кримської елегії»). Тим часом перу Филиповича належать прекрасні, повновартісні взірці любовної поезії високого мистецького рівня, настільки свіжі, витончені й своєрідні, що цього не могла замовчати навіть упереджена критика 20-30-х рр. (Д. Загул, Ф. Якубовський).
Пожовтнева епоха, в яку випало жити Филиповичу, породила передовсім революційно-романтичну літературу, позначену урочисто-пророчим пафосом. Филипович ніяк не вписувався у цей пласт, основним змістом якого стала непримиренна класова боротьба, виправдання крові в ім’я великої ідеї нового суспільства. Для поета були чужими вир революції та братовбивчої війни, лихоліття «кривавих днів» і «чорних, високих могил», як і виробнича поезія 30-х рр. з її поетичними гаслами. Саме в інтимних віршах, які представлені й у першій («Земля і вітер»), і в другій («Простір») збірках, а також у тодішній періодиці («Розіта», «Напівосінній дощ») поет з великою силою утверджує відродження людського в людині. На тлі тогочасних суспільних подій і революційно-романтичного піднесення поезій звернення Филиповича (як, скажімо, й М. Рильського) до теми кохання видавалось зумисне конфронтаційним, несучасним. (Співці складних людських почуттів і взаємин оголошувались втікачами від бурхливих соціальних перетворень, а висока поезія кохання — відгомоном ворожої буржуазної культури.) Тим-то і видається цікавим сьогодні (а ми, як ніколи, відчуваємо потребу в пристрасному слові про сокровенні і чисті людські взаємини) звернення до інтимної лірики Филиповича, яка на тлі тогочасної поезії вирізнялась щирістю почуттів і глибоким розумінням людського серця. Заслуговують на увагу і складні, часто неоднозначні мотиви й мінливі настрої його віршів, багата образна насиченість і, безперечно, своєрідні жанрово-строфічні особливості його поезії.
Принагідно варто нагадати, що дожовтнева українська література в цій галузі порівняно з іншими слов’янськими літературами була надмірно одноманітною, часом слізливо-сентиментальною, не завжди формально вправною (вірші В. Масляка, І. Грабовича, М. Старицького, навіть М. Вороного). Винятком може бути творчість І. Франка (зб. «Зів’яле листя», «З днів журби», цикл «Картка любові», поема «Бідний Генріх», «Поема про білу сорочку»), яка за глибиною чуття, мелодійністю, художньою досконалістю сягнула європейського рівня. Інтимна лірика пізнішого часу дала досконалі зразки любовної поезії (вірші В. Сосюри, Є. Плужника, П. Тичини, М. Иогансена, О. Бургардта).А епохальною і міродайною стала — за зразком І. Франка — любовна поезія двох київських неокласиків: Рильського і Филиповича (В. Державин).
Інтимна лірика П. Филиповича різнобарвна й багатогранна. Важко виносити однозначні судження про її стильову домінанту (вона ввібрала в себе кращі художні досягнення й прикметні ознаки багатьох течій і стилів). Любовні вірші поета закономірно пов’язані й почуттями, й інтонацією з концепцією всієї його творчості, з її загальною атмосферою.
Лірика кохання поета не вирізняється підвищеною екзальтацією, як «вибухові» інтимні поезії В. Сосюри («Так ніхто не кохав. Через тисячу літ Лиш приходить подібне кохання») чи окремі вірші Майка Йогансена («До кінця цілуй. До зубів. До холодного цілуй поту. Так ніхто тебе не любив...»), його поезія «не галаслива» (Н. Костенко), «немає в ній навальної пристрасті, нема розпачу» (Д. Загул), немає і зневіри та розчарування. Натомість — зіткані з протиріч і мінливих настроїв елегійні медитації з високою концентрацією філософської думки. Ніжність і стриманість у виявленні почуттів поета (а в таких протиріччях — цілісність психологічної натури його ліричного героя) нагадує строгу й врівноважену манеру Є. Плужника («Місток замшілий і хисткий», «Бо я дивлюсь і бачу: все навіки...»). Образна система Филиповича побудована на драматичних контрастах і протиставленнях у межах одного вірша («Не плачеш» — «стріваєш сонце», «умруть бажання кволі» — «дзвенять мої пісні», «примара сліпої журби» — «світло і любов»), У них виявляється психологічна динаміка настроїв ліричного героя — складна, часто ледь вловима гама його переживань.
Почуттєві експресії матеріалізуються в художню ідею ліричної поезії Филиповича не так високими емоційними регістрами, як поглибленим смисловим оформленням поетичної думки. Це позначилось ї на образно-стилістичних прикметах його віршів (ощадність у поетичних засобах, лаконізм, місткість фрази).
Минеться все, уже минає,
Змінився я, і ти не та.
Над нами вічність пролітає —
Шляхи безкраї заміта.
Поет, як мало хто з його сучасників, поєднує рух почуття і думки. Звертаючись до серця, він часто будить розум. Іноді його філософські формули змінюються напівосвідченнями, відвертими зізнаннями:
І ти взяла моє надбання —
Безжурний подих, сяйво слів;
Перегоріла радість рання,
І день притих і занімів.
Так з’являються почуття непевності, роздвоєності, розладу з собою (тут відчутна традиція російської філософської лірики, зокрема Ф. Тютчева).
Інтимна лірика Филиповича щедра на одкровення, іноді затуманені смутком («І за тобою тихою, чужою, Скорботний світ не вперше бачу я...»), бо не лише з радостей зіткане життя. Але його любовні медитації не стають щоденниками зболеної чи спаленої коханням душі (як поезії М. Вороного, зокрема цикли «За брамою раю», «Разок намиста»), Душевна зворушеність (а не сум’яття й безнадія) аж ніяк не є виявом сентиментальності (вірші «Коли почую твій співучий голос», «Я ждав: промине тоска», «І ти взяла моє надбання»), — це швидше «чуттєва вразливість, характерна для психічного стану героя» його любовних поезій,
Будучи своєрідним (взяти б хоча його симетричний дольник, як от: «Я ждав: промине тоска» чи вільний вірш: «Немов оту з пожовклими листами», «Напівосінній дощ»; це спростовує твердження про строгу традицію і консерватизм поетики неокласика), він усе ж не уникає усталених поетизмів («тужливий спів», «німа пустеля», «чорні, німі поля» — помітний вплив символізму).
Окремі вірші — це миттєві суб’єктивні рефлексії, викликані певним спогадом чи станом душі: Смеркає знов — і на папері, Мов марево, твоє ім’я. Постукай тихо в темні двері — Тепер такий самотній я.
Настрій цих рядків аж ніяк не вичерпує атмосфери любовної лірики поета. Загалом вона перейнята невтомною жагою почуття, що непівладне знищенню чи забуттю:
І я уже не маю сили
Тебе забути, відійти
Я чую тільки голос милий,
Я бачу світ, бо в світі — ти.
Невситиме утвердження природного почуття кохання у Филиповича поглиблюється лобов’ю до людей, добра. Кращі його вірші («Коли почую твій співучий голос», «Коли летять, як сиві зграї», «Саломея», «Снігова королева», «Немов оту з пожовклими листами», «Розіта») увиразнюють гуманістичний зміст поезії, бо в них — людський біль, надія, страждання і доброта. Поет не може бути щасливим, коли «кругом старці й каліки. І обідніло серце вкрай». Він переймається проблемою відродження спустошеної людської душі (такі хвилювання бачимо і в О. Бургардта, напр.: «Не знаю, не знаю, не знаю, Як душу твою відновить...»). Узвичаєна дефініція — «втікач від пекучих проблем дійсності» — є, безумовно, ілюзорною. Але, якщо, скажімо, класик української пожовтневої любовної лірики В. Сосюра зближує жанри інтимної та громадянської поезії на грунті прийняття життя і віри в завтрашнє вселюдське щастя, то у Филиповича немає таких світлих перспектив. У любовних сюжетах, що розгортаються на тлі трагічних суспільних процесів, відчуваємо драматичні інтонації, тривогу за долю людяності («Коли летять, як сиві зграї», «Віл тікав, і дививсь, і знову»).
Естетизм поета активний і динамічний. Квінтесенція його поетичної творчості — «Будую душі, викликаю гнів, Любов і волю вводжу в кожний дім...» — проймає й інтимну лірику. Вона виявляється в осмисленні істини кохання як перетворюючої сили. Найхарактернішим щодо цього є, напевно, один з кращих любовних віршів «Снігова королева», в якому поет переосмислює відому казку Г.-Х. Андерсена (зауважмо принагідно, що феномен Филиповича меншою мірою позначений «книжністю», культурологічними асоціаціями, ніж, скажімо, М. Зерова чи О. Бургардта). Звернення до казки, мабуть, не випадкове, бо саме вона є своєрідною призмою для осмислення неперехідних моральних цінностей. Цей жанр співвідноситься з вічними пошуками добра і справедливості, пронесеними через віки казковими героями. У Филиповича казка сприймається як реальність. У поетичних рядках «Снігової королеви» — світлих, радісних і таємничих — відчуваємо потужний гуманістичний імпульс. Лірична героїня Герда в боротьбі за щастя «Всі подолала завади, 3 Києм вернулась, і знов Квітнуть сади та левади, Сяє, як сонце, любов...».
«Казка з дитячої книги» переростає в образ-символ всеперемагаючої сили любові. У «Розіті», «Саломеї» поет підтверджує ідейно-художній пафос «Снігової королеви». І загальним піднесенням, і поетичними прийомами (любов — «велика сила», «краща вигадка життя», «непереможна врода», яка «спопелить могла б життя народу») він передає силу земної любові:
Велика сило почуття,
Наївна казко нагороди,
Тебе прославили народи,
Мов кращу вигадку життя!
Інтимні рядки в основному позбавлені традиційної атрибутики (гіперболізація почуттів, ідеалізація коханої в дусі Данте чи Петрарки). В зверненні до коханої (тут виразно вчуваються давні літературно-фольклорні традиції) немає особливої патетики й урочистості, як, приміром, у Тичини. Филипович не уподібнює жінку до богині, як його великий попередник І. Франко, чи до образу-мрії, незнаної й незбагненої, бажаної і святої, як О. Бургардт («Лесбії», «Беатріче»), Він створює не божественний, а реальний, земний образ жінки, якій звіряє душу, несе думки, чуття, помисли («Небо осіннє, мов квітка, марніє»).
Філософія кохання поглиблюється у Филиповича вірою в його силу («Я бачу світ, бо в світі — ти»).
Усе ж інтимні вірші другої збірки досить виразно набирають забарвлення елегійності. В психологічній структурі ліричного героя дедалі частіше з’являються драматичні інтонації («квіти, поблідлі в росах», «майдан зоріє так убого», «вертаюсь тихий і сумний», «змарнілі трави»), Особливо болісно і прощально звучать рядки, пов’язані з реаліями особистого життя (передчуття близької трагедії пізніше справдилися — і він, і його дружина були репресовані, розлучені навіки): «І та, що їй цілуєш ніжно руки, Забуде все, — Вітри холодні горя і розлуки Життя несе».
У поезіях «Кримська елегія», «Мов сірі дні, умруть бажання кволі» відсутня пишна екзотика в доборі мистецьких засобів (це й загалом не властиве естетиці Филиповича), що природньо відбиває стан душі ліричного героя (біль, передчуття розлуки, прощання). Але навіть у найдраматичному з віршів («Немов оту з пожовклими листами») той самий життєствердний гуманізм, характерний для поезії Филиповича взагалі:
Як доторкнеться до руки рука,
Почую хвилі, теплі і невпинні,
І кличу радість буйну і весняну...
Павло Филипович створює ліричні медитації, де переплітаються мотиви природи й кохання (класичні традиції А. Фета, Ф. Тютчева):
Небо осіннє, мов квітка, марніє,
Сохне стерня, затихають лани.
Птиці у вирій вертають, Маріє,
Вільним трикутником височини.
Поет чутливий до традицій змалювання природних метаморфоз. В ототожненні ліричного героя чи його коханої з природою («А ти лети і ластівкою в полі Над колосками срібними кружляй» або ж: «Уся земля, мов килим, під тобою, 3 усіх джерел дзвенять мої пісні...») поет узагальнює думку про незнищеність людської любові. Вона вічна, як вічне буття людини (типологічна спільність з «Лісовою піснею» Лесі Українки). Поет оспівує життя в гармонії з природою (аж до розчинення в ній). Аспект пантеїзму (він більше виявився в зб. «Простір») засвідчує зв’язок Филиповича з естетичними шуканнями його сучасників (В. Сосюра: «Може, ми квітками, може, васильками Станем, я і ти»). Важить тут насамперед авторське усвідомлення гармонії в природі, в коханні як космічного закону всесвіту.
Мотив залежності від космосу, єдності з ним звучить у любовному вірші «Хай на небі зовсім змарнілий» — щасливі закохані йдуть по землі. А в цей час «срібний місяць хмарку шука», «радо зустрічаються зорі». Рядки перейняті радістю від панування всесвітньої гармонії.
І не може бути іначе,
Я не чую світів чужих,
Коли серце землі гаряче
Б’ється в ніжних грудях твоїх.
Космогонічні відчуття й уявлення втілені й у відповідному словнику поета (він послуговується такими поняттями, як «чужі світи», «планетні сни»). Це поезії буттєвого розмислу, в яких звучать любовні теми, концептуально вписуються в загальний тон філософської лірики поета («Єдина воля володіє світом», «Я часточка мала всесвітнього зв’язку»).
Своєрідністю поезії Филиповича є також співіснування в її межах любовних й урбаністичних мотивів. У першій збірці їх небагато (фактично один вірш: «Синіє сніг, і стеляться розмови»).
Окремі урбаністичні поезії не є кращими в доробку Филиповича. Йому не до кінця пощастило протистояти загальній тенденції «прогресу» поетичного мистецтва, що призвело до деяких штучностей, повторів, а відтак — і до зниження емоційно-смислової вартості поезії. Але, на противагу авангардистам (урбаністичне середовище в них стає детонатором гармонії), Филипович уводить міські реалії, окремі урбаністичні деталі в єдиний асоціативний план з інтимними емоціями (правда, не завжди природньо, як, напр., у віршах «І десь надійшло, наостанку», «Вмовляє ніч вогні біляві», «Напівосінній дощ»). Гармонійний тон урбаністичної лірики виявлений характерним для Филиповича мажорним закінченням віршів («Місто кличе білі блискавиці, В п’янім серці радість і теплінь»). Прагнення до гармонії підсилюється певною мірою частим вживанням слів-образів «світло», «сонце», які символізують щастя, радість, оптимізм.
У любовних віршах Павла Филиповича відчуваємо тяжіння поета до естетичних шукань європейського (та й українського, в особі М. Вороного) модернізму. Це засвідчує, зокрема, їх метрика (строфічні форми в найрізноманітніших сполученнях), майстерність звукопису. Поет розширив музичні можливості українського вірша (любовних поезій це стосується передусім). Деякі з них («Коли почую твій співучий голос») стали піснями.
Л-ра: Слово і час. – 1993. – № 7. – С. 68-72.
Твори
Критика
Читати також
Поділитися