24-05-2016 Павло Тичина 3679

Поезія Павла Тичини крізь призму світобачення поета

Фасоля А.

Системний підхід як методологічна основа літературознавчого аналізу не є новацією. Одним із тих, хто розробляв його теоретичні основи, були М. Храпченко, О. Бушмін, Л. Тимофєєв; на засадах системного аналізу прбудовані дослідження О. Білецького, Л. Новиченка, інших учених. Однак викладання в школі літератури як системно організованої цілісності, системний підхід до методики предмета ще не набули значного поширення, особливо у шкільній практиці. Хоча йдеться не про створення системи, а про зведення в систему складових традиційного розгляду творчості письменника: знайомство з біографією, аналіз тематики, проблематики, художніх образів, мови творів.

І оскільки аналіз творчості як цілісності є розкриттям взаємозв'язків, взаємовпливів і взаємозалежності між її складовими, то окремі елементи такої цілісності є розповіддю учителя учням про вплив оточення, природи, освіти на формування митця, про те, як громадянська позиція відобразилася у його творчості. Врешті, широко декларований принцип аналізу твору в єдності змісту і форми є, по суті, спробою системного аналізу. Але для того, щоб ці елементи утворили систему, потрібно ще:

1. Побачити (зрозуміти, осягнути) творчість письменника як цілісність. А це можливо тільки тоді, коли, за словами Г. Клочека, вдасться «зрозуміти взаємодію факторів, під впливом яких це явище (у даному разі художня творчість — А.Ф.) формується в систему».

2. Побачити (зрозуміти, осягнути) вивчення літератури в школі як системно організовану цілісність, метою якої є формування духовного світу особистості школяра шляхом проникнення в духовний світ письменника та його героїв (розкриття їх, аналіз), і знову ж таки, якщо вдається побачити і проаналізувати взаємодію факторів формування духовного світу і впливу тих чи інших методичних прийомів на формування як окремих його складових, так і духовного світу як цілісності.

Одним з основних принципів системного аналізу є чітке бачення (і формування) його кінцевої мети. Якщо кінцевою метою системного літературознавчого аналізу творчості письменника є розуміння його особистості, духовного світу його і героїв художніх творів, то кінцева мета системного аналізу творчості письменника в школі — це забезпечення максимального впливу на духовний світ учня, пошук найефективніших методів і прийомів такого впливу. А оскільки, як уже зазначалося, формування духовного світу особистості учня засобами літератури можливе тільки Через проникнення в духовний світ автора і його героїв, то стає зрозумілим, що вирішальним тут є саме системний підхід до творчості письменника, розкриття особливостей його поетики. У сучасному розумінні цього поняття, поетика — це не тільки форма (стиль), а й зміст (світогляд, специфіка сприйняття дійсності), який визначає своєрідність форми.

Отже, перший і визначальний крок до розуміння творчості письменника — це розуміння особливостей його світобачення, творчої індивідуальності. Саме творчу індивідуальність, поряд з впливом дійсності, засвоєнням досвіду попередників вчені називають найдієвішим фактором формування творчої манери письменника, який формує з окремих елементів цілісний організм творчості.

Зрозуміти цю індивідуальність без психологічного аналізу неможливо. Адже письменник пише саме так, тому що саме так бачить, відчуває світ, думає, і по-іншому думати, відчувати, сприймати не може.

Одним з перших, хто почав аналізувати поетику художнього твору із застосуванням психофізіологічного інструментарію, був І. Франко. Розгляд поезій Т. Шевченка «Заповіт», «Садок вишневий біля хати», зроблений ученим у відомому трактаті «із секретів поетичної творчості», показав, що глибоке проникнення у художній текст можливе тільки при умові аналізу його засобами, які відповідають його природі.

Спробуємо зупинитися на психофізіологічних характеристиках поезій П. Тичини. З огляду на те, що в останні роки уже з'явився ряд публікацій, присвячених новому прочитанню його творчості, зупинимося лише на питаннях, які з тих чи інших причин не стали об’єктом аналізу.

Природа як дієва особа та музичність поезій П. Тичини досить грунтовно проаналізовані дослідниками його творчості. Однак, взяті як складники творчої системи, вони дають змогу виявити ще одну суттєву особливість світосприйняття: прагнення гармонії.

Синестезія (гр. — одночасне відчуття) — це виникнення у людини відчуттів у кількох органах чуття (наприклад, кольоровий слух).

«Гудок паровоза в квінту, — занотовує поет у своєму щоденнику. — Він мені видається увесь жовтавого, але ж густого жовтавого кольору — так, як буває ото розрізаний кавун сахарний білий. Отак, гудок паровоза — м’якість і рахманність у кольорі, а зате холоднуватий і приречений у своїй тембровій ідеї». В іншому гудку поет бачить уже сусідство синього і білого кольорів, але сприймає їх не безсторонньо, а дуже емоційно, воно видається йому «тісним», «глухим», «безперспективним» і навіть «відразливим», «противним».

Вірш В. Чумака «Сьогодні ходив на могилу матусі» викликає в свідомості (душі?) поета мотив чотирнадцятого етюду Скрябіна.

Синестезичне сприйняття світу — це не тільки бачення звуку в кольорі чи виникнення під його впливом образних уявлень. Це і здатність помічати подібність окремих явищ, предметів, взаємозв’язків між ними. Зрозуміло, що для вираження усіх найтонших нюансів сприйняття світу П. Тичина змушений шукати мовні відповідники чи, не знайшовши їх, створювати сам.

Тичина зумів не тільки освоїти усі найновіші досягнення літератури кін. XIX - поч. XX ст., а й, творчо використавши їх, піти далі. Насамперед це стосується психологізму поезії: переходу від опису предмета (почуття, явища до заглиблення в його суть). Вловити мить, розкрити настрій і передати його читачеві — ось надзавдання поета. А це можливо, коли образ несе не тільки зміст, а й емоцію, стає виражальним. Звідси увага до художньої деталі, метафори, асоціації. Елементи асоціативної образності присутні уже в О. Олеся, М. Вороного, однак тільки у Тичини «змістово згущене, асоціативне художнє слово» (Г. Клочек), у якому тісно і нерозривно переплітаються метафора і пряме називання стає основою вірша.

Це стосується і строфіки, ритмомелодики. Пошуками нової форми як засобу підсилення виражальних можливостей вірша (коли семантичні можливості були майже вичерпані) пройнята творчість французьких та російських поетів-символістів, не обійшли увагою її і попередники П. Тичини. Ритмомелодика поетичного рядка О. Олеся, ритмомелодика поетичної строфи М. Вороного знайшли своє вивершення у «Сонячних кларнетах».

Арфами, арфами —
Золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними...
Гей дзвін гуде —
здалеку.
Думки пряде — над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.

Віртуозне володіння ритмомелодикою вірша, використання змістовно-згущеного, метафоричного слова, здатного викликати широкі асоціації, синтез словесних і музичних способів вираження (власне, багато образів П. Тичини, як слушно зауважує Г. Клочек, є, по суті своїй, словесно-музичними (музично-зоровими? — А.Ф.)): гаї обізвалися арфами золотими, світи біжать музичною рікою, звуки танцюють, Дніпро торкає струни, сміх буде, і плач буде перламутровий — складові невмирущості «Сонячних кларнетів» та їхнього автора.

Однак визначення системотворчих факторів лише перший крок до зрозуміння творчості митця. Наступним має стати уважне прочитання тексту з урахуванням особливостей його сприймання. Особливо це стосується поезії П. Тичини.

«Розшифрування» тексту можливе завдяки застосуванню тих прийомів, що використовувалися під час його створення, серед яких:

1. Принципи ефекту оберненої воронки. За Ч.С. Шеррінгтоном, у нашій свідомості із безлічі звуків, предметів, запахів, речей відбивається дуже незначна кількість. Тобто свідомість людини нагадує воронку (лійку), у широкий отвір якої (органи чуття) вливається багато, але через вузький отвір (свідомість) витікає значно менше. Причому, що саме «протече» крізь цей отвір, залежить від внутрішньої установки самої людини.

Суть ефекту оберненої воронки – у реконструкції загальної картини за окремими (тими, що пройшли крізь вузький отвір) деталями.

2. Загальні, абстрактні картини поезії створюються на основі конкретних уявлень. Саме їх потрібно сформувати у читача для повноцінного її сприймання. А це можливо тільки на основі власного досвіду.

3. Сприйняти поезію можна, лише активно використавши наявний життєвий досвід, викликавши в пам’яті конкретні образні картини, а в разі їхньої відсутності, — сконструювавши їх.

4. Поезія (а тим більше поезія-мініатюра) — це, за словами О. Блока, «покривало, розтягнуте на вістрях кількох слів». Завдяки цим словам існує сам вірш, і саме спираючись на ці слова — «вістря», ми зможемо проаналізувати поезію, глибоко проникнути у її зміст, внутрішню структуру, настрій.

5. П. Тичина прагне не стільки показати світ, скільки відтворити його внутрішнє життя: вловити настрій, мить. Відповідно і зусилля читача повинні бути спрямовані не тільки на те, щоб побачити, а й на те, щоб відчути.

Із уведених до шкільної програми творів чи не найскладнішим для сприйняття і аналізу є цикл «Енгармонійне». Тому учитель часто або обмежується простою констатацією його наявності, або поверховим ознайомленням учнів із змістом віршів. Хоча аналіз саме цього циклу не тільки дає змогу глибше проникнути в поетику П. Тичини, а й дає учням можливість аналізувати «малу» прозу Г. Косинки.

Енгармонізм як музичний термін – це особлива форма гармонії, коли «зрівнюються й ототожнюються звуки, які мають однакову висоту, але різні назви». У переносному значенні — «співвідношення далеких або різнорідних явищ і понять».

Чотири мініатюри циклу — це чотири природні явища, які різні за своїм змістом, суттю, емоційною «тональністю», «висотою звучання» (Г. Клочек), але перебувають між собою у гармонії. Є гармонійною і природа, зображена в кожному з них.

Дощ

А на воді в чиїйсь руці
Гадюки пнуться... Сон. До дна.
Війнув, дихнув, сипнув пшона —
І заскакали горобці!..
- Тікай — шепнуло в береги.
- Лягай... — хитнуло смолки.
Спустила хмарка на луги
Мережані подолки.

Надзавдання цієї поетичної мініатюри — передати стан природи і людини перед сходом сонця. І виконати його можна було, лише використовуючи згущене, асоціативне письмо.

Вірш будується на словах-«вістрях»: райські птиці — вино-зелено — озера — косарі — полум’я квіток — перса дівчини.

У природі відбувається таїнство, дія: райські птиці (жар-птиці, павичі-краса, барвистість, розмаїття) ... клюють. У мініатюрі «Дощ» дія крапель дощу, які падали і зникали у воді, передавалася образом «заскакали горобці». Дієслово «клюють» теж вказує на дію, в процесі якої щось відбувається, щось змінюється: то зникає, то з’являється. Це може бути коливання зелених листочків на деревах (що можна підтвердити, розшифрувавши наступний рядок: вино-зелено — все навкруги молоде, свіже, яскраве, пахуче), і цей, і два наступних образи («Розпрозорились озера», «тінь») — зорові. Поет подає широку панораму передсвітку: неозначене «десь» (на горизонті? за горизонтом? вдалині?) і уже конкретніше, але не менш широке «розпрозорились озера» (озер багато і це можна побачити тільки здаля, але видно, що вони розпрозорились, тобто посвітлішали, значить, кілька з них чи одне близько). Образ «Тінь» вказує, що дія відбувається перед сходом сонця, коли все перебуває неначе в тіні, природа завмерла, приготувавшись до величного таїнства — сходу сонця. І так було завжди. Тому слово «давно» вказує саме на вічність природи. Разом з тим воно несе в собі емоційний заряд непорушності законів, спокійної впевненості у їхній незмінності.

Наступний образ — слуховий. В урочисту тишу природи вриваються звуки клепання коси. Людина зустрічає схід сонця своїм гімном (як тут не згадати слова О. Довженка про клепання коси?). І ніби у відповідь на звуки цього «гімну» сходить сонце. Поет знаходить надзвичайно економний і точний прийом: він раптово опускає наш погляд донизу і фіксує його на квітах, які раптом заполум’яніли, заіскрилися — зійшло сонце. Радість, свято життя (на це вказує знак оклику в кінці речення) — і дівчина уві сні теж (як?) відчуває це свято життя і прагне його.

Кожен знак — символ (слово-«вістря») несе свій зміст, вони знаходяться у різних «тональностях»: райські птиці, вино-зелено — абстрактний образ, вказує на буяння, красу природи, озера — конкретний зоровий образ, «Тінь. Давно» — абстрактний образ на підкреслення вічності життя, косарі кують — слуховий образ, «буденність» праці, полум’я квіток — конкретний зоровий образ, перса дівчини — конкретний зоровий образ.

Однак у поезії вони створюють гармонію — енгармонію! — картину пробудження природи і людини. І у контексті вічності («Тінь. Давно») конкретне «косарі кують» — також набуває філософсько-узагальнюючого звучання, і мрії дівчини про дитину — це думка автора про невмирущість життя. І читач не тільки бачить, і чує, він і відчуває стан природи і стан поета, який змалював цю картину.

Після такого аналізу можна уточнити сформульоване надзавдання: не тільки передати стан природй і людини, а й відтворити гармонію природи і гармонію людини, і гармонію природи — людини, своє замилування ними.

Зазначені принципи допоможуть учителеві проаналізувати мініатюри циклу «Енгармонійне», «Пастелі», поезію «О панно Інно...», «По хліб ішла дитина», «Золотий гомін», збірки «Замість сонетів і октав», інші твори.

Зрозуміло, що зробити такий аналіз у змозі далеко не всі учні. Однак використання принципу системного аналізу художнього твору можливе (і потрібне!) у кожному класі, аби школярі вчилися читати і розуміти поезію, вчилися бачити за поетичним рядком душу поета. Завжди, незалежно від прізвища, тонку і вразливу. Якщо це справді поет.

Л-ра: Рідна школа. – 2001. – № 2. – С. 53-55.

Біографія

Твори

Критика