Сергій Єфремов. Історія українського письменства. Квітка

Сергій Єфремов. Історія українського письменства. Квітка. Читати онлайн

Слідом за першими зародками віршового письменства в оновлених формах починаються і перші спроби української художньої прози. Батьком української повісті був Григорій Квітка (1778 - 1843), що під своїми українськими творами підписувався звичайно псевдонімом - Грицько Основ’яненко.

Молодший сучасник Котляревського, малоосвічений, але з добрими культурними традиціями, з основами „сковородинства”, що стало було немов ознакою культурної того часу людини на Слобожанщині, - Квітка добрий шмат життєвої дороги пройшов, поки на свою стежку письменника натрапив. Писати він починає аж року 1816-го в „Украинскомь Вѣстнике”, та й то спершу російською мовою. Про ті свої російські писання Квітка і сам згодом, під старість, згадує не дуже прихильно. „Съ таковыми познаніями, - признається він у листі до Плетнева, згадавши про вбогу свою науку, - писатели не бывають. Молодость, страсти, обстоятельства, служба заставляли писать, но какъ? - я въ то не входилъ. Еже писахъ - писахъ!” Був з Квітки звичайний тоді провінційний російський письменник, Фалалей Повинухин - і псевдоніма навіть собі добрав відповідного до тодішньої російської моди, - письменник, яких десятками постачала розбуркана провінція, але на яких згорда поглядала письменна столиця - всі оті столичні „Телеграфы” та „Телескопы”, „Библіотеки для чтенія”, „Сѣверныя Пчелы”. І згинув би отак собі Фалалей Повинухин згодом і ніхто б про нього не згадав, хіба що майбутній історик, переглядаючи пильно пожовклі листки старих альманахів, кинув би кілька поблажливих слів на його літературну могилу. І щоб вийти з болота провінціального аматорства на свіже плесо справжнього письменства - треба було переродитись. Треба було на щиронародний стати - на Україні на український ґрунт. Треба було зволікти з себе „ветхого чоловіка , отого Фалалея Повинухина, і наново вродитися - вже Грицьком Основ’яненком. Це й сталося вже в 30-х роках: „Супліка до пана іздателя” позначена 1833-м роком, „Маруся” написана трохи раніше. І тільки по такій операції, переродившись на Основ’яненка, давній Повинухин міг придбати, і придбав справді, і певне обличчя, і ходу добру, і блиснув таким хистом, якого мури довгого ряду літ од нас заступити не можуть, і нарешті перший у світовому письменстві взяв щиро-народницьку й народну ноту, дістав до рук своїх власну склянку, з якої й сам пив з достоїнством і яку нащадкам лишив не порожню. А всенька причина цього в тому, що Фалалей Повинухин на Грицька Основ’яненка переродився.

Як воно сталося - про це сам Квітка з щирою незграбністю, простосерде оповідає в листах до того ж таки столичного приятеля свого, Плетнева. „По случаю, - пише він тією російською мовою, що вже й тоді була анахронізмом, - быль у меня спорь съ писателемъ на малороссийскомъ нарѣчіи. Я его просилъ написать что-либо серьезное, трогательное. Онъ мнѣ доказывалъ, что языкъ неудобенъ и вовсе неспособенъ. Знавъ его удобство, я написалъ „Марусю” и доказалъ, что отъ малороссийскаго языка можна растрогаться. Здѣшніе предлагали мнѣ напечатать и я, предохраняя себя оть насмешекъ русскихъ журналистовъ, написалъ „Салдацький патрет”… Так народився Основ’яненко. Що це - випадок був? Ні, не випадок, хоча сам Квітка й пояснює його випадковими причинами. Народився він через те, що сам боляче відчував, як йому тісно в чужому вбранні того Фалалея Повинухина, як убрання це в однім місці муляє, в іншім само тріщить по цілому, а все загалом не відповідає насамперед правді життя та його непоборним вимогам. „Мнѣ было досадно, - писав Квітка в іншому листі все до того ж Плетнева, - что всѣ летаютъ подъ небесами, изобрѣтають отрасли (?), созидаютъ характеры, почему бы не обратиться направо, налѣво и не писать того, что попадется на глаза?” Літав під небесами, вигадував якісь „отрасли ” та „характеры”, тобто, небувале щось, і сам Фалалей Повинухин, як і цілий сонм інших провінційних та столичних Повинухиних. Основ’яненкові ж, який жив під чужим того Повинухина убранням, було це прикро, було органічно не до душі й не до мислі. То була не література, а літературщина - бліда, анемічна, вбога, позбавлена соків і барв життя, чужа йому й безконечно від нього далека. Позбавлена свого літературного життя, Україна, поза спробами власного письменства, жила тоді відгуками столичних змагань, переймаючи їх тільки формально, поки її письменні люди „літали під небесами”, небувалі „отраслі” та „характери ” будуючи. Та оглядаючись навкруги, бачили талановитіші люди, що вся ота літературщина тут ні до чого, що всі оті вигадки, од мови почавши й на високих „характерах” скінчивши, доброго слова не варті, коли рівняти їх до живого життя - до „того, что попадется на глаза”. Воно вабило до себе очі своєю яскравою різноманітністю. Перед його живою мовою, перед потужною піснею яка бліда була ота позичена літературщина!… І наш Фалалей Повинухин не видержав. „Живя въ Украинѣ, пріучася кь нарѣчію жителей, я выучился понимать мысли ихъ и заставилъ ихъ своими словам и, - підкреслює Квітка, - пересказать ихъ публикѣ”. Тільки і всього ніби, але з цим анемічний Повинухин помирає, а натомість кремезна постає постать Основ’яненкова. Переродившись на Основ’яненка, тобто виступаючи з українськими оповіданнями народною мовою. Квітка починає - „Салдацьким патретом”, ніби „латинською побрехенькою, по-нашому розказаною”, але навсправжки таким реальним і навіть реалістичним малюнком, із самого життя вихопленим, до якого не додуматись було не тільки повітовим Повинухиним, а й столичним їхнім кумирам. І характерно, що Квітка знає, що робить. Почитайте лишень його „Супліку до пана іздателя”: там він „на догад буряків”, але досить виразно таки виказує, що „не усе ж для москалів: може б, треба і для нас що-небудь”. І мабуть ще більш переконала перерожденого в Основ’яненка Квітку, що став він на правдиву дорогу, ще одна річ, про яку теж маємо власне авторове свідчення в цитованих вже листах до Плетнева. „Извѣстность моихъ сказокъ, - пише тут Квітка, - разохотила ЗДѣШНИХЪ переложить ихъ по-русски, и совершенно по-русски, точно какъ вы желаете. Слушаемъ въ чтеніи: и что же? Малороссы, не узнаемъ своихъ земляковъ, а русскіе… зѣваютъ и находять маскерадомъ; выраженія, несвойственный обычаямъ, изьясненія - національности, дійствія - характерамъ, мыслящимъ по своему, и брошено, хотя правду сказать, переводъ былъ сділанъ и вычищенъ отлично”. Це одворотна спроба вернутись до Повинухина од Основ’яненка і вона, як аг§шпешшп а соп-ігагіо, самим ділом довела останньому всю анемічність першого. Риса надзвичайно цікава й характерна. Спроби такі робили всі наші тієї доби письменники, аж до самого Шевченка - і результат завжди один і той самий: нічого путнього не виходить. Та й не могло вийти, бо це ж було вороття назад, до безсилого і безґрунтовного Повинухина, до безнадійного провінціалізму, тобто, до того щабля, що його український письменник вже був переступив з того моменту, як став українським письменником. Вертатись од того, що бачив і на що озивався кругом себе, од реального малювання живого життя й живим у даних обставинах словом, до того, що Квітка назвав був літанням попід небеса, - це вже психологічно було занадто важко. Піднестись до Основ’яненка Повинухин міг, вирісши, але Основ’яненкові до Повинухина впасти, змаліти - це було; б уже надприродною річчю, справжнім, глибоким і непоправним занепадом. Український письменник міг стати чимсь оригінальним у своєму крузі, російський же в обставинах українського життя засуджений був фатально на рабське копіювання централістичних зразків, тобто насправді глибокий провінціалізм, з якого не було нікуди ходу. Літературна доля такого-от Гребінки, як побачимо згодом, дає найкращий тому приклад, яким було небезпечним вороття назад до перейденого вже Повинухинського етапу. Це розумів Квітка, коли заявляв, що своїх Марусь та Галочок він не може, не вміє описувати інакше, як по-українському.

І от коли анемічний Повинухин справді міг здаватись „ужаснымъ провинціаломъ” для всяких столичних письменників, то з Основ’яненком інша вже була справа. Правда, літературні диктатори того часу пробують і про Основ’яненка тієї ж поблажливо-глузливої пісеньки заспівати. Але тут вони вже самі попеклися й незабаром спали з тону, не доглянувши, як сучасники, того факту, який нам, нащадкам, кидається сам у вічі. Українські повісті Квітки з народного життя були у всьому світі першими, в яких реально змальовано селянське життя. В світовому письменстві це був перший голос про народ, навіяний щирою до нього прихильністю, бажанням знайти, як сам Квітка говорив, „героїв і героїнь у квітках і запасках”, показавши, що і під простим сіряком людське серце б’ється. З цього погляду-українське письменство першим промовило своє слово в оборону селянських мас і веде перед щодо народницьких симпатій між усіма письменствами світу. Французька й німецька літератури, в особах Жорж-Занд та Ауербаха, опізнились проти нашого автора на якийсь десяток літ: російська з Тургеневим іще більше. З Основ’яненком у світову літературу вступив мужик - та потріпувана і зганьблена маса простолюддя, що незабаром займе своє місце в письменстві на покуті й зовсім змінить

З творів Квітки російською мовою найбільш популярні були його романи - „Панъ Халявскій” та „Жизнь и похожденія Столбикова” і деякі комедії, як „ Дворянскіе выборы”, „Прі%зжій изъ столицы” тощо. З останньою зв’язано один історичний епізод, а саме - питання про джерела Гоголевого „Ревизора”, якого дехто вважає за наслідування названій комедії Квітки.

А що це був український мужик, то петербурзькі мудрагелі попробували були його висміяти: провінціалізм, мовляв, - але ніяке глузування й ніяке трактування згорда не можуть перед нашими очима закрити факт світової ваги. А факт маємо такий, що цей „провинціаль ужасный”, цей висміюваний колись письменник, цей Основ’яненко нову розпочав сторінку в історії світового письменства, і саме тому, що лишивсь „провінціалом”: “живя въ Украинѣ, - ще раз нагадаємо цитовані вже слова, - пріучася къ нарѣчію жителей, я выучился понимать мысли ихъ и заставилъ ихъ своими словами пересказать ихъ публикѣ”. І коли од пишних на той час диктаторів літературних і слід, пропав, - хто ж бо й справді тепер може читати якогось там Барона Брамбеуса - то скромний Основ’яненко от і зараз ще викликає сльози на очах у багатьох із своїх читачів.

В зазначеному щойно надзвичайному, здавалось би, факті пріоритету нашого письменства власне нічого немає дивного. Молоді письменства - а таким було до якоїсь міри й українське після деякого занепаду літературної традиції на Україні, - взагалі менше зв’язані умовними традиціями й формами, ніж ті, що розвиваються без упину, - це з одного боку. З другого - стаючи вже самою мовою своєю на ґрунт щиронародний, демократичний, українське письменство повинне було й сюжети брати щиронародні, і демократичну, народолюбну ноту тяги в обробці тих сюжетів. Мова до певної міри й самий зміст визначала. Сам батько української повісті пояснює своє захоплення народними сюжетами саме цими причинами і з означеного погляду. Ми вже знаємо, як про це говорив Квітка в приватних листах, але такі ж думки разом з першим своїм українським оповіданням висловив він і прилюдно, друком. Перелічивши відомі тоді українські віршовані твори Котляревського, Артемовського та Гребінки, Квітка додає: „та є й другі , прочі, що на стихах - на стихах, а то таки і просто розмовою пишуть”, - отже, виходить, не тільки до жартівливих віршів здатна українська мова, а й до поважного прозового оповідання. „За цюю вигадку, - писав Квітка до видавця „Утренней Звѣзды”, що не цурався в своєму збірнику й українських творів, - аж тричі тобі дякую. Нехай же знають і наших! Бо є такі люди на світі, що з нас кепкують і говорять та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було, як вони кажуть, і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полєзне, і що, стало бить, по-нашому опріч лайки та глузування над дурнем більш нічого не можна й написати” („Супліка до пана іздателя”). Ще виразніше, стаючи вже цілком на національну позицію в письменстві, висловивсь Квітка в одному з листів до Максимовича. „Мы должны, - пише він, - пристыдить и заставить умолкнуть людей съ чуднымъ понятіемь, гласно проповедующихъ, что не должно на томъ языкѣ писать, на коемъ 10 мілліоновъ говорять, который имѣеть свою силу, свои красоты неудобоизъяснимыя на другомъ, свои обороты, юморъ, иронію и все какъ будто у порядочного языка”. З цього бачимо, що не самі тільки місцеві традиції водили пером Основ’яненка, а й цілком ясно таки позначена національна свідомість, яка вміє цінити свою мову вже задля неї самої, задля її абсолютної вартості навіть без усяких практичних міркувань. Нічого й говорити, що на такому ґрунті цілком натурально було Квітці висловити бажання: „що як говоримо, так і писати треба”, - і цим Квітка ясно сформулював найперше і найголовніше домагання всякого письменства, що на живій мові народу розростається. Та ці Квітчині домагання народної мови й життєвого змісту в письменстві, як згадано, мали ще одну коштовну рису: вони були овіяні прихильністю до простого народу, тими народолюбними ідеями, що служать окрасою всякому письменству. Погляньмо ж тепер, як ці думки прикладав до справи в своїй літературній практиці сам автор.

Народолюбний, демократичний, щиро-гуманний напрям захопив саме Квітку, що був людиною надзвичайно чулого серця та м’якої вдачі й виховався до того ж у традиціях і під впливом гуманістичної філософії Сковороди, та й у житті повсякчасно перебував у товаристві такої високо ідеальної особи, як його дружина Ганна Григорівна. Обставини виховання, релігійного переважно, і потім чотири роки перебування в монастирі в ролі справді таки трудящого послушника - глибоко прищепили Квітці релігійний світогляд: жива натура, навпаки, тягла його на арену громадської діяльності, кидаючи ним од університету до театру і клубу, од театру до просвітніх заходів і заснування шкіл, звідси до журналістики, до громадської діяльності. Як жартома характеризувала його сучасна епіграма. Квітка

Былъ монахомъ, былъ актеромъ, Былъ поэтомъ, былъ танцоромъ, - але всюди вносив він запал щирості, шукав усюди живої людини й сам нею не переставав бути ніколи. Живих людей шукав Квітка і в письменстві, і через те й було йому так досадно з тодішньої російської літератури, що літала попід небесами, „творючи характери”, й нехтувала тією невичерпною скарбницею характерів, що саме життя постачало. Через те і його власні повісті дають цілу галерею таких живих постатей. Нехай би з боку він до них заходив - чи то малюючи вищі прояви людської натури, чи дивлячись на світ крізь призму добродушного гумору - всюди в свої твори вносить Квітка свою людяну симпатичну вдачу. Гумор його - не ущипливий, колючий жарт Ювенала; це лагідна, м’яка посмішка людини, що теплотою сердечною вміє й гіркеє слово зігріти. Він не картає, а добродушно всміхається над людськими вадами: він не просто малює своїх героїв у свитках та героїнь у запасках, а навчає. Навчителем був Квітка не тільки в отих дидактичних, навіть (на свій час досить наївних „Листах до любезних земляків”, але і в повістях, і цей неодмінний елемент дидактичності, не самими образами, а й авторськими ремарками виявлений придає принадно-наївного тону його писанням і тієї манери, що довгий час здавалась сентиментальністю. Та з Квітки не сентиментальний був письменник. Його тодішнім кажучи терміном, „чувствительность” не з вимагань літературної моди випливала, а з серця, повного гарячої до людей любові; це не штучна манірність, а притаманна манера, непідроблене чуття, непозичена щирість. Через те й за наших часів не так то вже зрідка стрічаєш людей, що можуть плакати над Квітчиною „Марусею”.

Не раз зазначала вже критика, що саме в жіночих образах, які вийшли з-під пера визначних письменників, найкраще можна пізнати національну вдачу, національний дух, саму навіть ідею національну кожного народу. Адже завжди і всюди жінка творила й охороняла домашнє вогнище, під її доглядом та піклуванням були оті „хатні пенати”, отже й традиції роду, а значить і самої породи певного ґрунту людей. Натурально, що саме в жіночих постатях знаходять своє втілення найтиповіші вияви національного духу, найглибші його ознаки та разом і ті ідеальні змагання, які хвилюють почуття, якихось глибоко-інтимних і надзвичайно принадних собі набираючи рис. Гретхен Гете, чудові постаті жінок у Дікенса, Пушкіна - Тетяна, низка звабливих образів у Тургенєва, жінка-патріотка у польських письменників і т. ін. - на весь світ уславилися, і ми не тільки зазнаємо від них утіхи, чекаючи, як од образів, краси, але й дістаємо спроможність зазирнути до національної істоти даного народу, краще зрозуміти, чим він живе. У нашому письменстві майстром на такі типово-українські ідеальні образи був Квітка; його жіночі постаті варті того, щоб зайняти своє місце в галереї світового письменства. Критика наша вже в перших своїх спробах це була зауважила і на цьому спинилася виразно. „Написав Квітка свою повість „Маруся”, - так писав ще Куліш на новий вихід Квітчиних повістей, - хто не прочитає її, всяке плакало. Чого ж плакати, читаючи „Марусю”? Хіба її доля дуже нещаслива? Ні, тут не печаль обгортає душу - не з цієї криниці течуть у читача сльози. Душа тут обновляється, вбачаючи пишну красу дівочу і чисте дівоче серце. Це не Маруся в нас перед очима: це наша юність, це тії дні святі, пріснопам’ятні, як і в нас було красно, чисто і свято в серці… Побачили ми себе в тій дівчині, пишній красою і непорочній серцем, мов глянули в воду на свою молоду вроду - і як же, то нам жити на світі схотілось!” Куліш дуже добре підгледів ті ідеальні риси дівочої чистоти й юної свіжості, якими сяє Квітчина Маруся, цей справді високо-принадний образ української дівчини, наділений од автора усіма прикметами національної краси, фізичної й духовної. До якої міри може занестися в своїй любові українська жінка, показує Квітка в Галочці („Щира любов”), яка справді усе своє життя занехаяла задля милого, себе забула, аби йому було добре, і цей подвиг життя донесла аж до гробової дошки. Та Квітка не тільки в таких „неземних”, кажучи виразом одного критика, ідеальної вдачі істотах кохався, не тільки малював жінок пасивної натури. Ївга („Козирь-дівка”) теж жертвує собою задля коханого, але жертвує активно, кохання дає їй і крила орлині, надихає енергією без краю, водить нею по всіх митарствах соціально-державного пекла, - проте незаплямованим проносить вона крізь них своє почуття, щоб віддати його визволеному її заходами обранцеві. Це вже такої жінки тип, що в старовину бралась до зброї, щоб оборонити родинне вогнище, була не тільки товаришем і помічницею чоловікові, а частіше навіть перед вела, головувала в родині. Нову цьому ТИПУ варіацію бачимо в Оксані („Сердешна Оксана”), в ЦЬОМУ традиційному образі українського письменства, навіки-вічні вирізьбленому в Шевченковій Катерині. Та ж таки природна енергія й мужність дала Оксані сили витерпіти наругу і не тільки з праведної путі не звихнутись, а й інших на праву стежку напутити. Чотири жіночі постаті Квітчині являють собою різні сторони у вдачі української жінки взагалі. Маруся й Галочка з одного боку, Ївга та Оксана з другого - з перевагою у перших ідеальних мотивів і з твердою практичністю цих двох - добре єднають чисту вдачу української жінки, її велику силу любові й самопожертви з її ж-таки енергією та незламністю - ті риси, що роблять з неї самостійну особу і в індивідуальному, і в громадському житті. Запашними квітками розцвіли ці благоуханні жіночі постаті в творах батька української повісті, і маючи велику ціну самі по собі, служать разом і тій загальній ідеї, якою перейнято всі до одного Квітчині твори.

Яка ж це ідея?

В одному, на мою думку, з найкращих з художнього боку оповідань своїх, у „Перекотиполі”, Квітка дає зразок того, як правда перемогла й подужала неправду, виявивши її через такого випадкового й німого свідка, як степове бадилля. Мотив це в світовій літературі досить звичайний, але Квітка надав йому свіжих барв і цілком самостійної обробки. Мені здається характерним для Квітки вже те, що він зацікавився таким сюжетом. Оцей потяг до правди, невтомне шукання її й повна віра, що правда переможе навіть там, де, здавалось би, жодних на те виглядів немає - це головний мотив Квітчиних творів і власне всі вони в тій або іншій формі, позитивну чи негативну дають ілюстрацію до питання, як жити по правді, або виставляючи просто ідеал правдивого життя, або показуючи, що робиться з людьми, коли вони одбігають од того найвищого мірила людських учинків. Правду Квітка розуміє широко, перед лицем її на цім світі всі рівні: всі тут, каже Квітка, „такі ж гості, як ти і усякий чоловік - чи цар, чи пан, чи архиєрей, солдат, чи личман” („Маруся”). За наших часів це трюїзм, але не забуваймо, що за Квітки інші думки панували, інший і погляд був на личмана, на кріпака, на трудящого взагалі чоловіка. І всіма своїми творами Квітка протестує проти поділу людей на вищих і нижчих, дарма що жодним не обізвався словом проти кріпацтва і не в ньому бачив сучасне лихо світове. Лихо для нього було найстрашніше в моральному занепаді людини, добро і правда - в моральній вищості людської природи. Звідси й виникає у Квітки нехтування соціальною стороною людського життя та моралізаторський тон його оповідань, їх дидактична тенденція, що скрізь проглядає од першого й до останнього оповідання. Подекуди й шкодить художній цілості оповідання ця тенденція і читач з досадою од неї одмахується; подекуди вона міцно злютована з самим змістом, випливає з образів і читач мимоволі вбирає її в себе разом з художніми образами. Але без науки, без моралізування не можна собі уявити Квітки, як не можна й одібрати в нього отого невпинного шукання життєвої правди. Правди шукає Наум Дрот („Маруся”) і знаходить її в покірливості перед тим, що вважає за вищу волю. В ім’я правди побивається Тихін Брус („Добре роби, добре й буде”), що принципом життя поставив широку формулу: „брат наш - усяк чоловік, хоч з нашого села, хоч з другого, хоч з города, хоч німець, хоч турок, - усе чоловік, усе боже создание”, і практично свою діяльність звів до того, що „треба тут заробляти, щоб там від нього (Бога) милость мати”. Через те ось і вражає таким дисонансом дивовижний кінець цього оповідання - з тією медаллю нещасною, бо він величну і вічну ідею цілого розмінює на дрібняки хвилинної суєти. Задля правди терпить знущання і правди добивається Ївга („Козир-дівка”), що не розуміє навіть, як можна спинитися на половині дороги, не дійшовши цілої правди. Ради правди зреклася власного щастя і світ собі зав’язала Галочка („Щира любов”), що мала право сказати: „я сполнила самий святіший закон його (Бога): душу мою положила за мого друга, щоб відвернути від нього горе! Себе не змогла, не здужала зберегти… Я старалася… не змогла… я чоловік”. Правду - знайшов Петро („Сердешна Оксана”), що мав досить сили в собі, щоб простити за зневажене кохання і своє розбите серце віддав таки любій людині. Правдою керуються герої повісті „Божі діти”, та й зміст інших оповідань, навіть жартівливих анекдотів, можна скрізь звести до примату правди в людському житті. Не кожного разу ви згодитеся з автором щодо вартості його правди. Іноді вона здається вам, а надто тепер, прописною правдою; іноді, як у згаданому медальному епізоді з Брусом, вона аж верне од себе, - але все-таки ви не можете в героях не бачити особи автора, що не з холодним серцем ставиться до насущних, здавалось йому, питань. Ставлячи за найпершу повинність натури людської моральну чистоту, особисту правдивість та добрість, Квітка й шукав зразків цього в людях і найлюбіші йому постаті були ті, що „душу свою полагають за други своя” в якомусь чистому, ідеальному пориві.

Ради цієї правди ідеальної він навіть правдою реальною, правдою життя ладен був поступитись, - ось звідки взялись у нього ті добрі справники та губернатори, що, немов класичний отой сієш ех таспіпа, з’являються на допомогу доброчинним героям, коли драговина життя от-от має їх засмоктати. Квітка дуже добре бачив увесь нелад сучасного життя і сам завдавав йому досить дошкульних ударів, малюючи здирство, кривосуддя, продажність („Конотопська відьма”, „Козир-дівка”, „Шельменко”, „От тобі і скарб” і т. ін.), але все це знов-таки брав він як особисті вади, як гріхи проти тієї правди самоствердження, яку над усе ставив він у житті. Він і в думках собі не покладав, що ці вади мають підвалину в соціальному ладу, - більше, соціальні кривди не існують для нашого письменника, хоч не раз до них він так щільно підходив, що треба було один тільки останній крок зробити, щоб зрозуміти, де корінь і сила усього лиха. І Квітка того ступеня останнього не зробить. Здається, трудно й уявити собі картину соціального розпаду страшнішу над ту, що змальовано в повісті „Козир-дівка”, коли Ївга ходила правди у всякого начальства шукати, і ці сторінки своїм живим реалізмом є, мабуть, чи не найкращим з усього, що написав Квітка. Типи отих „судящих”, од низу до самісінького верху, що „вони на те судящі, щоб підписувати, а на те секретарі, щоб писати, як їм хочеться”, змальовано так реально і з такою правдою художньою, що можуть бути найдужчим документом проти того загального ладу, який їх плодить і їм потурає. Що ж Квітка? Раз тільки не видержав і дав загальний, синтезуючий штрих: „вже начальники позбігалися, як тії мухи до меду, бо вже звісно, що кому припаде біда, кому лучиться лихо, а судящим то відсіля, то відтіля перепадуть хаптурки, попаде дещо і у кишеню: вони на те судящі”… Але це випадок, автор усе-таки кінець-кінцем обмежиться безсилим: „лиха година з такими судящими”, або вичитає їм нотацію: „коли ти суддя, так покинь і карти, і жарти, і усякії скоки. Дав Бог день - і йди до свого діла та розглядай пильно, щоб усе по правді зробити, а опісля вже й гуляй”. І як найвищу інстанцію, згадає він їм хіба що на тому світі кару: „Нехай лишень ніс поткнуть от туди! Згадаються їм і бублички, і сахарець, і родзиночки, і усе-усе. Не минеться і те, що не знаючи діла, тільки підписували за секретарем; ніщо не минеться”. Мала це втіха для цьогосвітських Левків та Ївг і лиха знайшли б вони, а не правди за такого ладу. І щоб не дати їм пропасти, щоб таки правда зверху була, не зостається нічого іншого, як доброго губернатора вигадати, нанизуючи випадок на випадок наперекір усякій правді - і реальній, і художній.

І так у Квітки всюди. Без усмішки не можна тепер читати, напр., його „Листів до любезних земляків” з наївними порадами жити великими сім’ями, не ділячись, тікати од „проклятої горілочки”, працювати („сюди-туди мотнися, сокиркою порубай, ціпом помахай, скотинкою пороби”) та дбати про чорний день, кидаючи всі зайві гроші на схованку в забиту скриньку. В „Листах” довелося Квітці вперше говорити на цілком соціальні теми, довелося згадати й кріпацтво - питання, яке він систематично обминає в своїх повістях, - і от яка ідилія вихопилася з-під його пера: „як над казенними справник або становий порядкує, об подушнім і усякім зборі хлопоче, роботи загадує і усякий порядок дає, так над своїм підданним усяк поміщик убивається (!), подушне розприділя, порядок дає і захищає їх від усяких обид чи по сусідству, чи від чого б то не було; некрут дає по своїй волі кого і скільки слідує, і усяке таке, як є у своєму господарстві. За те (!) вони повинні поміщику своєму робити, слухати його у всякім ділі і як отця і начальника почитувати; а через те облегчениє є начальству: вже їм нема хлопот прямо з мужиками” і т. ін. Що це - кріпосник завзятий пише? Ані трохи, - просто людина, для якої зверхні обставини життя дуже мало що важать, а через те заведений соціальний лад мусить бути недоторканим; ця добра собі людина навіть не журиться питанням, чи підкреслене у нас „за те” справді стоїть у якомусь логічному зв’язку з „клопотом” пайовим, бо для неї особиста мораль, а не громадські форми на першому стоять плані. Так само і з державним ладом. Заохочуючи, напр., платити податки прикладом Христа, що своє „кесареве кесареві” оддав грішми, з риби вийнятими, автор цілком забуває, що тепер таких чудодійних грошей не буває, і через те вся його наука б’є якось мимо мети, яку він собі націлив. Кінець-кінцем ось на яку вбогу, пісну мораль зводяться у Квітки неначе силоміць видушені міркування на громадські теми: „поперед усього вчіте їх (дітей) Богу молиться, до церкви божої ходити, начальників і батька й матір слухати, старших себе шанувати і против усякого, хоч против меншого себе, звичайним бути” („Листи до любезних земляків”). На більше не спромігся наш симпатичний автор, хоча дуже близько стояв був од зовсім іншої науки. І тим ближче, що картини його з панського побуту багато подають антитез до змальованої щойно ідилії в людських стосунках.

Он до яких мізерних результатів довело нехтування громадської сторони в житті людину, що вміла добре спостерігати життя й мистецьки його малювати. Оте нехтування викривило цим разом його художнє дзеркало, в якому поруч дійсного життя, що хотів автор показати (згадаймо - „почему бы не обратиться направо, налево и не писать того, что попадется на глаза?”) - часто одбивалась ніде в світі небувала й неможлива ідилія добрих начальників, гарного життя під панською рукою, чудових порядків там, де вся держава, мов червою, кривдниками кишіла й була „черна неправдой черной”, мовив один із Квітчиних сучасників. Те ж саме викривлене особистими поглядами дзеркало одбило в собі й надзвичайний роялізм Квітки, що іноді доходить до блюзнірських, як на релігійну людину, поривань, і цілковите нерозуміння таких політичних подій, як, напр., польське повстання. Квітка на все кругом дивиться очима непоправного романтика, що в своїй душі утворив собі якийсь ідеальний лад і міцно за нього держиться, хоч би яке каміння сипалось йому на голову, руйнуючи рису за рисою той лад і саму правду його розбиваючи на друзки. І скільки для нас може бути симпатичний отой особистий ідеалізм такого романтика з його невпинним шуканням правди та несвідомим демократизмом, стільки ж повинна бути антипатичною його громадська низькоокість, що не може звести в систему правду особисту з правдою громадською й зв’язати їх міцною ниткою синтезу. Симпатична й гарна особисто людина. Квітка був жертвою свого панського походження й становища, однобокого виховання й малої освіти, і це все заважало йому шукати не самої правди особистої, а далеко ширшої й міцнішої правди громадської, що вбирає в себе, як частину, і ту любу Квітці особисту правду. Згадуючи нашого письменника добрим словом, як батька української повісті й творця чудових типів, особливо жіночих, ми все ж повинні одкинути цілком мало не всю його моральну науку - вузеньку й дрібну та навіть і для свого вже часу негодящу.

Сергій Єфремов


СТОРІНКА АВТОРА



Ключевые слова: Сергій Єфремов,Історія українського письменства,Квітка,Читати онлайн

Читайте также