24-06-2016 Микола Терещенко 1257

М.І. Терещенко

О.Є. Засенко

В останнє десятиріччя перед Великою Жовтневою соціалістичною революцією українська література зазнала тяжких втрат: з нечисленних лав її діячів вибули Борис Грінченко (1910), Архип Тесленко (1911), Михайло Коцюбинський (1913), Леся Українка (1913), Михайло Павлик (1915), Лесь Мартович (1916), Іван Франко (1916)...

До того ж сталося так, що з життя тоді пішли найвидатніші, провідні діячі літератури демократичного напряму, до голосу яких чуйно прислухалася найпередовіша і найдіяльніша в культурно-громадському житті частина українського суспільства — як на східних, так і на західних землях. Отож, переддень соціального і національного визволення українського народу його література зустріла ослабленою, без необхідних для цього історично відповідального часу творчих сил. Дуже поріділі ряди її діячів були не тільки територіально, а й організаційно роз’єднані. З початком першої світової війни поліційний нагляд з боку царських і цісарських урядових органів за поведінкою діячів української культури значно посилився; багато хто з них перебував на війні. Здебільшого мало ознайомлені з суспільно-політичними обставинами, що змінювалися з незвичайною швидкістю, невповні розуміючи суть гострих класових боїв, які були змістом і рушійною силою подій, українські письменники-демократи діяли кожен на свій власний розсуд, намагаючись взяти посильну участь у боротьбі трудящих за нове життя.

Незважаючи на численні суб’єктивні й об’єктивні труднощі в добу докорінної перебудови суспільного життя в країні, українська література розвивалась, набувала нових мистецьких ознак. Поряд з поколінням демократичних письменників, діяльність яких розгорнулась наприкінці XIX і на початку XX ст., з різних, але переважно трудових класів і прошарків українського народу, в літературу йшла нова зміна. Саме їй випала велика історична місія бути живою ланкою безпосереднього зв’язку дожовтневої і радянської української літератури. Це завдання (певна річ, не з однаковою ідейно-мистецькою силою, отже — й не з однаковим суспільно-культурним значенням) виконали передусім представники найчутливішого до вимог часу і найоперативнішого роду літератури — поезії. А вже невдовзі за ними пішли прозаїки, драматурги, критики.

Твори численних робітничих, селянських і червоноармійських поетів, що в значній кількості друкувалися на сторінках періодичних і спеціальних агітаційно-пропагандистських видань у роки громадянської війни і в перші роки мирного соціалістичного будівництва, були свідченням масовості літературного руху, багатообіцяючим початком дії розкованої революцією творчої енергії народних мас. У тій благотворній атмосфері, на тому магістральному шляху розвитку літератури не знаної до того мистецької якості формувалися й зростали перші її творці— поети П. Тичина і В. Чумак, В. Еллан-Блакитний і В. Сосюра, І. Кулик, М. Терещенко, Є. Григорук, М. Рильський...

Своїми визначними художніми здобутками радянська література зобов’язана не тільки творчим подвигам видатних митців слова, а й невтомній праці багатьох самобутніх талантів, які все своє життя чесно й самовіддано служили народові, були скромними рядовими будівничими української радянської культури. До їх числа належав, зокрема, Микола Терещенко — поет, перекладач, культурно-громадський діяч, людина щедрого, доброго й щирого серця. З вікопомного 1917 р., коли надрукував свої перші твори, і до останніх днів життя він був на трудовому посту письменника-патріота.

* * *

Народився Микола Іванович Терещенко 1 (13) вересня 1898 р. в с. Щербинівці Кропив’янської волості Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Золотоніського р-ну Черкаської обл.) в сім’ї селянина. Невдовзі батьки переїхали на хутір Ходаківку сусідньої Чорнобаївської волості, де й минуло дитинство поета. Після початкової школи юнак учився в Золотоніській класичній гімназії, яку закінчив 1917 р. і восени вступив на хімічний факультет Київського політехнічного інституту, водночас відвідуючи курси іноземних мов.

У гімназії М. Терещенко належав до нелегального революційного гуртка, який мав зв’язок із соціал-демократичним підпіллям у Золотоноші. В інституті він також був членом революційної організації молоді, зв’язаної з соціал-демократичною партією (більшовиків). У грудні 1918 р. поет брав участь у повстанні проти уряду гетьмана П. Скоропадського —ставленика німецьких окупантів, які мали на меті реставрувати буржуазно-поміщицький монархічний лад на Україні.

З перших днів перемоги Радянської влади М. Терещенко працював в органах політосвіти на Полтавщині, в Губнаросвіті та Народному комісаріаті освіти Української РСР у Києві. Наступні роки й десятиріччя минали в напруженій праці й творчості, їв багатогранній діяльності, сповненій боротьби за розвиток української радянської культури, літератури.

У 20-х роках М. Терещенко віддав певну данину модним тоді серед літературної молоді захопленням новітніми течіями, зокрема симпатизував прихильникам теорії деструкції класичних форм вітчизняного віршування. Це привело його в літературну організацію «Комункульт» («Асоціація працівників комуністичної культури»), утворену футуристами (1923). Брав він також участь у літературній групі «Жовтень» (1924), пізніше — став одним із організаторів й активних членів ВУСПП (1927).

З самого початку літературної діяльності М. Терещенко був відомий як автор оригінальних віршів і талановитий перекладач з інших літератур. У 1922 р. в Києві вийшла невелика збірка творів Е. Верхарна в його перекладі, а двома роками пізніше з’явилась і перша книжка власних віршів під назвою «Лабораторія».

Поряд з цим М. Терещенко багато уваги віддавав редакційно-видавничій справі: працював у редакції газети «Більшовик» (пізніше — «Пролетарська правда»); з його ініціативи і за його ж редакцією вийшла в світ (як додаток до «Пролетарської правди») серія невеличких книжечок — збірок віршів та оповідань українських радянських письменників. Протягом дев’яти років (1926-1934) М. Терещенко був одним із редакторів щомісячного літературно-художнього і культурно-громадського журналу «Життя й революція», який відіграв значну роль у згуртуванні творчих сил радянської літератури, в розвитку критичної думки, перекладацької справи і культурно-мистецького будівництва на Україні. На сторінках журналу вперше з’явилося багато нових творів українських радянських письменників, також чимало творів західноукраїнських письменників-демократів і революційних авторів, опубліковано цінні матеріали з історії дожовтневої української літератури, численні переклади з російської та багатьох інших літератур народів СРСР і зарубіжних країн, величезну кількість статей на теми поточного суспільно-політичного й культурно-мистецького життя. Щоправда, в цій колосальній за обсягом і змістом праці були й огріхи, похибки, але загальне позитивне її значення незаперечне. Значна заслуга в цьому належить і М. Терещенку.

Наприкінці 1928 р. М. Терещенко разом з О. Влизьком, М. Семенком та І. Фефером побував у Німеччині. Враження від тієї подорожі він використав у ряді нових творів, скерованих на викриття світу гноблення й наруги над трудящими, на уславлення їх революційної боротьби («Ожеледь», «Західна балада», «Сорок мільйонів», «Крах» та ін.). Особливо хвилювала поета доля західноукраїнських трудящих, що перебували під тяжким соціальним і національним гнітом польсько-шляхетських окупантів, уряду пілсудчиків («Трус», «Мовчить країна», «Окраєць хліба»).

Вельми пам’ятною подією для М. Терещенка, як і для багатьох українських митців слова, стала друга Міжнародна конференція революційних письменників (Харків, 6-15 листопада 1930 р.), яка проходила під гаслом інтернаціонального єднання пролетарських письменників світу. В ній взяли участь понад вісімдесят делегатів з 22 країн.

М.І. Терещенко входив до складу президії конференції і був обраний від українських радянських письменників членом Президії створеного тоді «Міжнародного об’єднання революційних письменників». На одному із засідань він виступив з промовою, наголошуючи на потребі боротьби революційних сил світової літератури проти небезпеки війни.

Під час роботи конференції її делегати — українські письменники І. Микитенко, М. Терещенко, Іван Ле, І. Кириленко, І. Гончаренко, М. Ірчан, В. Бобинський, В. Коряк, П. Усенко та інші — познайомилися з багатьма зарубіжними діячами літератури. Це сприяло появі цілого ряду перекладів творів німецьких, французьких, угорських, чеських, польських письменників українською мовою, в чому помітною була участь і М. Терещенка. В свою чергу зарубіжні друзі виявили в ті роки жвавий інтерес до творчості українських письменників, активно перекладали їх твори. На жаль, цей багатообіцяючий творчий зв’язок у період панування культу особи загальмувався і на тривалий час майже припинився.

У 20-х і на початку 30-х років поет брав діяльну участь у громадському житті і в літературному процесі, працював з великою творчою напругою. За якихось десять років з часу виходу в світ першої збірки Терещенко видав ще десять книжок оригінальних творів («Чорнозем» 1925; «Мета й межа», 1927; «Країна роботи», 1928; «Республіка», 1929; «Сенька-арсеналець», 1930; «Риштування», 1931; «Порив», 1932; «Поеми», 1934) і дев’ять книжок перекладів, зокрема байки і вірші Д. Бєдного, поему «Ленін» В. Маяковського (1931), «Поеми» Е. Верхарна (1927), повісті «В землі» А. Барбюса (1928), «Повідь» Е. Золя (1928), «Червоний фронт» Л. Арагона (1932). Тоді ж таки вийшли дві книжки віршів М. Терещенка в перекладі російською мовою («Избранные стихи», К-, 1930; «Избранные стихи», М., 1933). Усе -це промовисто свідчило, що талант поета мужнів і розкривався з неабиякою щедрістю.

У 1932 р. після появи постанови ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» М. Терещенко входить до складу Оргкомітету по скликанню Першого з’їзду письменників СРСР і Першого з’їзду письменників України, який відбувся в липні 1934 р. З того часу він постійно обирався членом правління Спілки радянських письменників України.

В середині 30-х років Микола Іванович почав свою плідну працю в Державному літературному видавництві України на посаді редактора відділу поезії. В той час він займався переважно перекладами. В 1935-1938 роках трьома виданнями в його перекладі вийшов роман А. Барбюса «Огонь», три книжки байок і віршів Д. Бєдного, «Руслан і Людмила» та «Камінний гість» О. Пушкіна. До 100-річчя від часу загибелі і до 140-річчя від дня народження великого поета М. Терещенко переклав ще ряд його творів, але опублікувати їх тоді не зміг. У грудні 1937 р. він зазнав репресій і тільки через два роки повернувся до творчої праці.

В останні передвоєнні роки Микола Іванович особливо багато уваги віддав перекладацькій справі. Ще задовго до того у нього з’явився задум — дати українському читачеві антологію французької поезії, до багатющих джерел якої зверталися всі видатні поети світу і серед них — Шевченко, Франко, Грабовський, Леся Українка. Над здійсненням цього задуму М. Терещенко працював усе своє творче життя.

У роки Великої Вітчизняної війни поет жив у Ташкенті, видав там кілька збірок патріотичних віршів — «Дівчина з України» (1942), «Верба рясна» (1943), «Зорі» (1944), «Ташкентская тетрадь» (1945). Водночас він був організатором українських радіопередач із столиці Узбецької РСР для евакуйованого в Середню Азію українського населення. Тоді ж М. Терещенко створив два вінки сонетів — «Вінок слави» (1942) і «Слово і слава» (1943) та підготував у власних перекладах антологію узбецької поезії «Зі Сходу на Захід». Видана вже після переможного завершення Великої Вітчизняної війни (1947), антологія ця посіла помітне місце в братніх українсько-узбецьких літературних взаєминах.

Незабаром після визволення Києва від фашистських загарбників М. Терещенко повернувся додому і зразу ж взяв діяльну участь у культурно-громадському житті рідного міста. Разом з іншими письменниками він виступав з читанням власних творів і перекладів перед трудящими столиці, у містах і селах республіки, несучи палке слово митця-патріота народові.

Під час декад української літератури і мистецтва в Москві, тижнів української національної культури в союзних і автономних республіках М. Терещенко входив до складу літературно-мистецьких бригад, зустрічався в багатьох селах і містах з робітниками, колгоспниками, інтелігенцією — все це сприяло розширенню творчих обріїв українського поета, зокрема збагаченню його перекладацької практики.

Невдовзі після повернення до Києва М. Терещенко знову став працювати редактором у Держлітвидаві України. Разом з М. Рильським, П. Тичиною, М. Бажаном, А. Малишком, Л. Первомайським він стояв біля джерел майже всіх поетичних перекладів, що вийшли в світ у перші післявоєнні півтора десятиріччя. Серед тих численних видань згадаємо передусім твори О. Радіщева, поетів-декабристів, І. Крилова, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Некрасова,В. Маяковського, X. Абовяна, А. Ісаакяна, А. Акопяна, К. Хетагурова, В. Пшавели, І. Чавчавадзе, С. Чиковані, Я. Райніса, С. Неріс, Я. Коласа, Я. Купали, Я. Неруди, А. Міцкевича, Ю. Словацького, X. Ботева, І. Базова, Ш. Петефі, Г. Гейне, В. Гете, В. Гюго...

Перед уважним редакторським поглядом М. Терещенка пройшли сотні тисяч поетичних рядків і серед них — рядки всесвітньовідомих поем— «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі (пер. М. Бажана), «Доби року» К. Донелайтіса (пер. П. Тичини), «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна і «Пан Тадеуш» А. Міцкевича (пер. М. Рильського), «Фауст» Гете (пер. М. Лукаша).

Багато уваги віддавав Микола Терещенко культурно-громадським справам,— він входив до складу керівних органів Спілки письменників, брав участь у всіх з’їздах письменників СРСР та УРСР. І в той же час писав нові твори, перекладав і буквально по зернині призбирував факти, документальні дані для унікальної праці, яка нині стала широковідомою під назвою «Літературного щоденника» — своєрідної енциклопедії світової літератури в одній книзі. За короткий час після виходу з друку (1966) «Літературний щоденник» став тим, чим його бажав бачити укладач, — «настільною книжкою-довідником для вчителя і студента, письменника і бібліотекаря чи взагалі кожної культурної радянської людини», як сказано про це в передмові.

Повна бібліографія за півстоліття літературної діяльності М. Терещевка ще не складена, — але й те, що нині є на попередньому обліку, вражає своїм широким обсягом. Тільки в післявоєнні роки від часу повернення в Київ і до смертної години (30 травня 1966 р.) вийшло з друку сорок книжок М.І. Терещенка — п’ятнадцять збірок оригінальних творів («Ужинок», 1946; «Вибрані поезії», 1949; «У битвах і трудах», 1951; «Правда», 1952; «Щедра земля», 1956; «Ліричний літопис», 1958; «Літа і люди», 1960; «Серце людське», 1962; «Дружба», 1962; «Крилате відлуння», 1966 та ін.) і двадцять п’ять видань його перекладів — серед них твори Лєрмонтова («Пісня про купця Калашникова», 1954), Міцкевича («Гражина», 1947), Радіщева («Вольність», 1952), Некрасова («Руські жінки», 1952), Маршака («Як друкували вашу книгу», 1954), Мукімі («Сатира та лірика», 1954), Р. Купали («Тарасова доля», 1954), Д. Бєдного («Павуки та мухи», 1954), Беранже («Ключі від раю», 1957), Меріме («Жінка-диявол», 1957), Твардовського («Ленін і пічник», 1958), Барбюса («Огонь», 1958), Турсун-заде («Голос Азії», 1962), Размшеара («Серце сходу», 1964), Верхарна («Вибране», 1966) та ін. А ще ж треба взяти до уваги участь М.І. Терещенка як перекладача майже в усіх збірниках поетичних творів вітчизняних і зарубіжних авторів, що вийшли на Україні за два повоєнні десятиріччя...

Незвичайною працьовитістю, широтою творчих інтересів, любов’ю до художнього слова, до рідної мови й літератури, ерудованістю в галузі літератури й мистецтва М. І. Терещенко був гідним продовжувачем традицій таких славетних попередників, як Іван Франко та Агатангел Кримський, і справжнім побратимом таких своїх сучасників, як Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Бажан.

* * *

Вірші М. Терещенко почав писати ще підлітком, а друкуватися — з 1917 р. Оцінюючи тепер ці перші проби пера молодого поета, марно було б вимагати від нього повного усвідомлення свого місця у вирі великих історичних подій, сучасником і свідком яких він був. Однак йому не можна відмовити в палкому прагненні зорієнтуватися в суперечностях складного часу, в бажанні не збитися на манівці, знайти вірний шлях у житті, щоб бути корисним народові.

І хоч навколо безмежно,
Я не піду навмання, —

декларативно проголосив поет у вірші «Вийшов я: ранками росяно» (1917). В дусі культивованої тоді поетики символістів про революційні події він говорить інакомовно: шле привіт світанню — провіснику дня і, переповнений людинолюбними почуттями, готовий обняти цілий світ. Абстрактно і не зовсім ясно висловлюючи свої думки, поет все ж хотів самовизначитися, відповісти сучасникам на головне, поставлене революцією питання: з ким ти і проти кого? Щодо цього вже ранні вірші, опубліковані поетом протягом 1917-1919 років у різних виданнях («Музагет», «Шляхи мистецтва», «Червоний вінок» та ін.), не дають підстав для кривотлумачень. М. Терещенко зразу й недвозначно заявив про свою прихильність до революційних змагань трудящих, до їхніх зусиль повалити експлуататорський лад і встановити свою, народну владу.

Я боротьби з катами не боюся.
Не дам знущатись над собою!
Не кину яніколи зброю,
щоб стежкою раба піти, —

так визначає поет своє ставлення до смертельного герця гноблених — з пануючими, людей праці — з експлуататорами. Він гордий з того, що мільйони людей «з мускулястими руками» об’єдналися і піднялися на боротьбу, щоб «світ новий творить» («Нас багато під зірками», 1917).

У визначенні симпатій і антипатій до класово непримиренних сил М. Терещенко спочатку йшов шляхом символів і алегорій. Невдовзі картини, образи революційної дійсності набувають під його пером все більшої конкретності й виразності. У вірші «Ой летять над синім морем круки» (1918) бринить глибока туга за загиблими бійцями революції, над чолом яких «багряний стяг поник», а в поезії «Схилившись над ланом піль» (1918) поет створив народнопісенний образ вдови-жниці, що гнула спину на чужому полі. Цей твір з’явився саме в той час, коли в Києві владарювали націоналістичні політикани — прислужники буржуазії, поміщиків і куркулів. Про них уже мовою революційного плаката поет говорив так:

Терзають непокірний люд Порви мерщій окови пут,

Гетьманці ненависні... У бій, моя Вітчизно!

Заклики до бою змінюються настроями смутку, бо рідний край знову опинився в неволі, бо «німчики й гетьманці в лютій лихоманці» чинять розправу над трудящими, грабують народне добро. їм поет гнівно нагадує: «йдуть на вас повстанці» («Чи тополя гнеться, а чи воля», 1918).

Поетичні рядки М. Терещенка набувають дедалі більшої мужності, класово спрямованого змісту, стають агітаційно-закличними, бойовими. В них відчувається гаряче дихання грізної боротьби на фронтах громадянської війни,, спалахують відблиски дум, тривог, почуттів учасників тих битв, походів, поразок і перемог. У цілому ряді віршів М. Терещенка років громадянської війни відбилися не тільки шукання тем, героїв, образів, а й прагнення поета бути на рівні тогочасних новин у техніці версифікації. Звідси — тяжіння до ораторських інтонацій, до закличних, лаконічних форм вислову думки, до поширеного тоді (зокрема, в художній практиці російських поетів «Кузницы») космізму, романтичної гіперболізації. Так, у вірші «Не риплять вози з мажами» (1919) історія народу зображена засобами асоціативних, віддалених у часі, характерних для певних епох деталей, а про сучасну боротьбу (трудящий люд «іде, спішить у революціях, у повстаннях») говориться, як про переддень комунізму («і колоситься радами й співає комунами»):

І мріє про небесну електрифікацію:
хай сонце світить усім, усім, усім!
І всюди праця
обернеться в космічний, міжпланетний гімн.

Проте на цьому шляху ускладнених абстракцій та умовної символіки поет не здобув бажаних успіхів. Навпаки, до кращих його художніх надбань того часу належать твори прості формою, наснажені конкретними суспільними подіями, пройняті звичайними людськими почуттями, в яких виявилося власне світовідчуття й світовідображення поета. То ж не випадково все написане М. Терещенком у роки громадянської війни своєрідно завершує пісня «Богунія». Творчо трансформуючи властиві народній пісні засоби, зокрема вдало застосувавши маршовий мажорний ритм, поет створив текст, що немовби сам просився на музику (пізніше її й було написано В.С. Косенком);

Хай тріщить під нами крига, —
проти ката, проти лиха,
від гармат земля гуде, —
гей, богунія іде.

Як у роки громадянської війни, так і в час мирного будівництва М. Терещенко багатьма мотивами своєї творчості був співзвучний із сівоїми сучасниками — В. Елланом-Блакитним, П. Тичиною, В. Сосюрою, І. Куликом. Ще в 1920-1921 роках він написав чимало реалістичних поезій з життя трудящого селянства («Журиться поле, не родить», «Голий тік», «Ой обступило панське поле», «Товар», «Земля» та ін.). Поряд із смутними картинами дійсності поет зображував і перші ознаки відродження країни, проймався бадьорим настроєм:

Рамена випростай, мов день,
підстав під раннє сонце груди.
І промінь сонячний розбудить
Затоку радісних пісень! («Ранок», 1920)

Саме цей мажорний настрій є провідним, панівним у творчості М. Терещенка перших років мирного будівництва. Але не обійшлося і без деяких ускладнень ідейно-творчого порядку, які виникли, зокрема, внаслідок недостатнього розуміння поетом нової економічної політики. Щодо цього М. Терещенко не був одиноким. М. Асєєв про перші роки відбудови прохопився висловом, який став тоді дуже популярним: «крашено рыжим цветом, а не красным наше время». Щиро признався і М. Бажан, що не зміг полюбити «буденний час мигички і відлиг», а В. Сосюра, з властивою йому безпосередністю, заявив:

Я не знаю, хто кого морочить, і стріляв би в кожні жирні очі, але я б нагана знову взяв в кожну б шляпу і в манто стріляв.

Певне невдоволення дійсністю зумовлювалось її невідповідністю омріяному поетами революційному ідеалу. Особливо багате на соціальні контрасти було тогочасне місто. Це й стало об’єктом поетичного зображення М. Терещенка, причому головну увагу він зосередив на показі безпросвітніх злиднів, виснажливої праці і деморалізації трудящих. Так, у вірші «Місто» (1922) в надто похмурих тонах зображено побут робітничої родини, якій невистачає заробітку на прожиття, і тому-то «вечорами на гіркий бульвар і мати і дочка спішить».

Урбаністичні мотиви в ряді творів поета набули самодостатнього образного виявлення, звелися до оспівування техніки, а не людини, яка її створює й яка нею керує. Ясно, що це було взято на прокат у футуристів, з якими в середині 20-х років перебував в організаційних і творчих зв’язках М. Терещенко. Та вже й тоді у творчості поета провідним і визначальним був революційний засновок. Правильне розуміння генерального напряму розвитку суспільства дало можливість М. Терещенкові стати в один ряд з передовими будівниками соціалізму, культури, літератури. Вже тоді критика з цілковитою на те підставою іменувала його співцем праці, робочих рук, визволених революцією від експлуатації, називаючи вірші 1922 р. — «Гудок», «Кочегар», «У паровичні» і своєрідний гімн робітничим рукам — вірш «Руки» (1924).

І серцем молодим радію, що в мене теж така рука, що працювать повік зуміє така рука робітника.

Ці слова були девізом усього поетового життя. Свою працю він вважав невіддільною від праці народу і, подібно до В. Маяковського, пишався тим, що й його праця вливається в працю його республіки. До речі, прикладів ідейно-творчих перегуків українського поета з Маяковським, якого він дуже любив і чимало перекладав, а також з Бєдним, Тихоновим і деякими іншими російськими митцями слова можна навести немало. М. Терещенко пильно прислухався до поетичних голосів у братніх радянських літературах і чуйно відгукувався на них.

Велику популярність у 20-х і на початку 30-х років мала поема-балада М. Терещенка «Цень-Цань» (1922) про участь китайського робітника у боях за Радянську владу на Україні («прийшов з небесного Китаю, умер земним робітником»). У восьми коротких розділах твору, кожен з яких має свій ритм, емоційний заряд і тембр звучання, поет відтворив тяжкий життєвий і бойовий шлях пролетаря, що без вагання пішов на смерть в ім’я перемоги революції. Ідея інтернаціональної єдності пролетарів усього світу розкрита конкретно, через типовий образ рядового бійця— учасника громадянської війни на Україні, надала поемі великого виховного значення. Тисячі самодіяльних читців декламували цей твір у робітничих і селянських клубах під гучні оплески слухачів. «Поема «Цень-Цань», — писав у 1930 р. І. Кулик, — назавжди увійшла до історії нашої дожовтневої літератури, як один з найкращих її творів». Ця висока оцінка й нині лишається незмінною.

Твір українського поета, з належним на те правом, критики ставлять поряд з пройнятою тим самим духом пролетарського інтернаціоналізму поемою М. Тихонова «Самі», що з’явилася того ж 1922 р., невдовзі після опублікування «Цень-Цань».

Зображенню героїки громадянської війни М. Терещенко присвятив багато творів («Юхим», «Сім», «Матрос Курило», «Море», «Казка», «Балада про ката», «Тур» та ін.), але поряд з поемою «Цень-Цань» можна поставити хіба що баладу про робітничого підлітка, який став зв’язковим під час січневого повстання 1918 р. робігників-арсенальців. «Сенька-арсеналець» — твір великої емоційної напруги, багатий інтонаційно, динамічний. Цих ознак йому надала рухлива строфіка, підпорядкована змісту подій, настрою героя, зміні ситуацій, легко змінювана система римування, художньо доцільне чергування подовжених і коротких рядків.

Подібну постать мужнього захисника «Арсеналу» маємо також у вірші М. Терещенка «Казка». Тут, до речі, виступає символічний образ борця за революцію, дуже подібний до свого побратима у фільмі О. Довженка «Арсенал» — робітника-повстанця, якого не беруть кулі петлюрівців і сама смерть обходить стороною.

Така ясність визначення ідейно-політичних позицій М. Терещенка в 20-і роки, коли в галузі культури, в тому числі й на літературному фронті, точилася гостра класова боротьба, була неабияким здобутком поета. Адже ж тоді проти такої громадсько-трибунної поезії, наснаженої політичним пафосом, постійно виступали аматори вишукано-граційної, рафіноівано-салонної версифікаційної продукції, під мішурою якої не раз приховувалася тенденція заперечення радянської дійсності, пропагувалася «теорія» незалежності митця від суспільства. Між іншим, спроби поставити такого гатунку творчість на чільне місце в українському літературному процесі 20-х років існують і нині. Щоправда, репрезентанти цієї точки зору перебувають за межами нашої країни; проте відлуння їх «теорій» про «авангардну поезію» того часу вряди-годи проникає і в статті деяких сучасних українських радянських критиків.

М. Терещенкові, як громадянину і поету, втеча від дійсності не була властива. Його творчість, поряд з творчістю П. Тичини, В. Сосюри, І. Кулика, М. Рильського, М. Бажана, Л. Первомайського, П. Усенка, невіддільна від життя, праці й боротьби народу, від його духовних запитів і потреб.

На кінець 20-х — початок 30-х років припадає ідейно-творче змужніння поета. В центрі його уваги стає людина — будівник соціалізму, борець проти капіталістичного рабства, рушійна сила історії, культури, поступу. Він закликає митців не розгублюватись перед труднощами, не дрібніти душами, а сміливо поринати «у цей багрянородний час» («Зневіреним», 1926), боротися проти поневолення, де б і в яких би формах воно не виявилося.

Ні, я не можу ні про що писать,
коли ще ллється кров червоних, чорних, жовтих. —

із справедливим гнівом і революційним запалом вигукнув поет, заявляючи про свою солідарність з гнобленими народами Африки, Азії, Америки («Колонії», «Джон Блек» та ін.), що підіймалися на боротьбу за свободу і незалежність.

Водночас М. Терещенко з великим хвилюванням і піднесенням оспівував перебудову сільського господарства на соціалістичний лад, індустріалізацію країни. Музика праці трудящих міста й села чарує поета, і він радий, що своїм словом служить великій справі оновлення суспільства. Працю письменника він порівнює з працею промислового робітника, говорить про неї наче карбованими на граніті словами («Гудуть слова», 1928).

Не відмовляючись від пошуків нових поетичних форм, нових засобів віршової техніки, М. Терещенко водночас невтомно працював над засвоєнням здобутків світової і вітчизняної культури віршування і став одним із найвимогливіших до слова українських поетів. Уже в 1930 р. М. Ушаков у короткій передмові до «Избранных стихов» українського поета у власному перекладі зазначив, що в його творах «не тільки люди, а й їх навколишній світ — незмінно зв’язані з революцією», що його індивідуальному стилю властиві «відсутність прозаїзму», «деяка абстрактність і тяжіння до класицизму», назвав автора «Цень-Цаня» «одним з найвидатніших поетів», які входили тоді до Спілки пролетарських письменників України.

Своєрідним заспівом до творів М. Терещенка, написаних у передвоєнне десятиріччя, став його широковідомий вірш «Порив» (1930) — поетичне узагальнення пафосу соціалістичного будівництва, героїки перших п’ятирічок:

Звичайно, не все, написане М. Терещенком у 30-х роках, позначене високою майстерністю, — є в нього, як і в інших поетів, вірші слабші, споглядальні, без широкого художнього узагальнення, справжньої поетичної окриленості. Наявні подекуди в його творах абстрактність, декларативність, лозунгова загальність, певна скутість думки. Це, очевидно, було зумовлене обставинами, в яких тоді жив і працював поет. Та основне, визначальне в його творчості тих років — щира, палка любов до Батьківщини, до рідного народу, бажання служити їм. У роки Великої Вітчизняної війни поет писав патріотичні вірші про героїчні подвиги радянських воїнів на фронті і про трудові звитяги робітників, колгоспників, інтелігенції в тилу. Характерно, що в цей період М. Терещенко віддав перевагу класичним поетичним формам і жанрам. Оповідь, пісня, балада і особливо сонет наповнились новим змістом. І нині зворушують читача пройняті смутком слова прощання поета з Україною, поезії про бойові будні радянських воїнів, про вікопомну оборону Ленінграда і перемогу над гітлерівськими полчищами.

Серед творів цього періоду привертають увагу два вінки сонетів — «Вінок слави» і «Слово і слава». Написати вінок сонетів — творче завдання неабиякої складності, і треба відзначити, що з ним М. Терещенко впорався з повним успіхом. У «Вінку слави» широким планом відтворено боротьбу усіх родів і видів збройних сил радянської армії проти фашистів. Заключний сонет звучить, як величний гімн Вітчизні, її синам та дочкам, що офірували своїм життям у боях за народ, за рідну землю. Другий вінок сонетів «Слово і слава» М. Терещенко склав на ознаку своєї глибокої шани до чудесного сузір’я поетів узбецького народу, де немеркнучим світлом сяють імена Яссаві, Хорезмі, Дурбека, Лютфі, Навої, Бабура, Машраба, Турді, Фазлі, Гульхані, Увайсі, Мукімі, Фурката, Хамзи. Кожному з них присвячено сонет, з наголосом на найсуттєвішому в його творчості.

Серед п’янких садів, над спраглими пісками, на площах гомінких, у затишних дворах дзвенить узбецька пісня срібними струмками, ласкаво гомонить в далеких кішлаках, —

такими співучими рядками, що своїм колоритом нагадують рядки узбецьких газелей, починає М. Терещенко останній сонет величального слова митцям братнього народу.

«Вінок узбецьких сонетів» — один з-поміж багатьох творів М. Терещенка, присвячених уславленню ленінської дружби радянських народів. Ця тема була провідною на всіх етапах літературної діяльності поета. Особливо багато уваги приділив він їй у післявоєнний час. Можна назвати десятки творів М. Терещенка про визначні й буденні явища радянської дійсності, про події громадсько-політичного чи культурно-мистецького життя, в самій суті котрих закладено золоті зерна братерства, дружби народів.

У кожного своя мова — та у всіх Вітчизна спільна,

рідна, колискова; вічна, неподільна, —

Основне місце в творчості М. Терещенка післявоєнного часу посідає тема мирної праці радянського народу.

У вірші «Поезія» (1955) М. Терещенко сказав: «Поет у пісні (відбиває вітчизни рідні голоси». Цю думку його творчість післявоєнного періоду якнайкраще підтверджує. В середині 50-х і на початку 60-х років поетичний талант поета розкрився багатьма новими гранями; його мистецтво живопису словом стало яскравішим, барвистішим, вагомішим на роздуми й почуття. Про свій нелегкий життєвий і творчий шлях чи не вперше заговорив М. Терещенко в поезії «Пісня», зобразивши його як неухильний підйом, попри всілякі труднощі й перешкоди:

І нині зійшов я на шпиль верховини,—

зі мною і пісня моя.

У зв’язку з 60-річчям життя й 40-річчям літературної діяльності (1958) Микола Іванович так оцінював свій шлях і шлях своїх сучасників:

Ми йшли вперед в нещадному двобої,
щоб щастя засвітить в людських серцях,
щоб і зерна неправди за собою
не залишить онукам у віках

Дуже характерна ота згадка Шевченкового вислову про найвище призначення людини! Такі перегуки радянського поета з думами, мріями, прагненнями Шевченка, Франка, Грабовського, Лесі Українки та інших видатних синів і дочок українського народу недвозначно вказують на глибокий творчий зв’язок його з передовими традиціями дожовтневої української літератури.

Роздуми М. Терещенка про сучасне, минуле і майбутнє народу, про місце і роль мистецтва, поезії в суспільстві, згадки про видатних людей минулого, які всім своїм життям служили великій справі розкріпачення трудящих — усе це свідчить про глибокі духовні зв’язки поета з історією, з багатовіковою культурою свого народу.

Широко відомий протягом кількох десятиріч як поет-громадянин, співець трудових і бойових буднів народу, починаючи з середини 50-х років, М. Терещенко написав ряд чудових віршів для дітей і про дітей («Хлоп’ята в книгарні», «Немовляті», «Чисті серця», «Жолуді», «Хазяйка», «Дідусь і внука» та ін.). Такі ж задушевні, хвилюючі вірші-спогади поета про юні дні, про кохання, розлуки й зустрічі, поезії, в яких бринить вічний у світовій поезії мотив осені, за якою неминуче настане зима:

Ступаю по листях, неначе по зорях,
що впали з небес восени.
О, скільки тих згадок, ясних і прозорих,
в душі викликають вони.

Такою елегійністю оповита більшість зворушливих поезій М. Терещенка про природу. Щоправда, в ряді пейзажних поезій звучить і мажорний мотив — радість людського буття.

Творчість Миколи Терещенка останнього десятиріччя його життя опромінена мудрістю людини великого життєвого й творчого досвіду, осяяна щедрістю її благородних почуттів, пройнята соціалістичним гуманізмом.

У вірші «Неначе вперше бачу світ» (1955) поет у радісному саморозкритті прохопився знаменними рядками:

Такої гостроти мій зір,
такий мій слух разючий,
що бачу аж до дальних зір,
весь чую світ співучий!

Це, звичайно, є не що інше, як художнє означення духовної зрілості митця, озброєного передовими ідеями, для якого людське суспільство і природа «аж до дальних зір» стали пізнаванними і багато в чому пізнаними. Думка ця з особливою повнотою розкривається у циклі його віршів-відгуків на проникнення людини в космічні простори. «Ніколи день цей людям не забути», — просто сказав поет про 12 квітня 1961 р., коли славний син радянської Вітчизни Юрій Гагарін здійснив свій рейс у космос. Глибокий смисл мають і заключні рядки вірша «Заповіт Кибальчича»:

Я смерті не боюсь. Лиш розірвали б люди Одвічні кайдани, тяжіння світове!

Це не тільки згадка про мужній дух одного з великих синів українського народу - вченого і революціонера, а й захоплена оцінка дерзновенно-хоробрих сучасників, і заповіт капітанам космічних кораблів.

Одну із збірок оригінальних поезій, виданих після війни, М. Терещенко назвав «Ліричний літопис». Цю назву можна було б дати усій його поетичній спадщині, створеній за півстоліття літературної діяльності. Готуючи вибрані твори у двох томах, поет мав намір супроводити їх таким мотто: «Ліричний відгомін нашої великої епохи, коли мені випало щастя жити.

Крилатий перегук кращих поетів різних народів і часів, яких мені довелось більш-менш систематично перекладати...

Такий поетичний задум цього ліричного двотомника вибраних творів».

Як згадувалося раніше, понад три десятиріччя М. Терещенко працював над перекладами творів французьких майстрів поезії. «Це має бути об’ємне антологічне видання творів 250 французьких поетів з відповідними біографічними відомостями і стислими творчими характеристиками», — писав Микола Іванович про цю свою працю. Прочитавши це, Максим Рильський захоплено вигукнув: «Двісті п’ятдесят поетів! «Дихання спирає!», як каже у Карпенка-Карого Калитка...».

В антології представлено зразки творчості французьких поетів, починаючи з XII і до середини XX ст. «І справді, — говорив далі М. Рильський, — маємо й стислі творчі характеристики, і навіть старовинні портрети, які, хто зна тільки яким чудом, понастягав завзятий колекціонер та книголюб Микола Іванович! Бачимо тут і відомі всім чи принаймні багатьом імена Франсуа Війона, Клемана Маро, Ронсара, Малерба, Сірано де-Бержерака, якого, правда, ми уявляємо собі більше як героя драми Ростана... і імена поетів, відомі тільки фахівцям- літературознавцям, історикам французької літератури і, звичайно, М. І. Терещенку».

Сам великий знавець світової поезії і блискучий перекладач її українською мовою, Максим Рильський дуже високо оцінив мистецький талант М. Терещенка-перекладача. «Переклади свідчать про неабияку майстерність, і то у відтворенні найскладніших, канонічних форм, таких, як балада (у давньому розумінні терміну), віреле, рондо, сонет... Пильно стежить Терещенко і за всіма поворотами думки та настрою поетів, яких віддає він українською мовою».

Л-ра: Радянське літературознавство. – 1968. – № 9. – С. 52-65.

Біографія

Твори

Критика