Поет-громадянин (До 60-річчя Миколи Терещенка)
Дмитро Гринько
М.І. Терещенко народився 14 вересня 1898 року в с. Щербинівці, Золотоноського повіту на Полтавщині. Учився в гімназії, закінчивши яку в 1917 р., вступив на хімічний факультет Київського політехнічного інституту. Слухав ще лекції на курсах іноземних мов. Писати вірші почав 1918 р., а першу збірку віршів «Лабораторія» випустив у 1924 р., і це давало привід тодішнім критикам казати про М. Терещенка, що він — поет «занадто скупий і обережний на вияв свого поетичного хисту».
Перефразовуючи дещо строфу з поезії Миколи Івановича, можемо сказати, що «він один із тих хоробрих, — Чумак, Тичина і Еллан, — що першими прийшли на обрій віками плеканих бажань». Він належить до славної когорти письменників, яким припала висока честь закладати підвалини української радянської поезії.
Разом з П. Тичиною, В. Чумаком, В. Блакитним — поетами, які жили інтересами народу, у яких політична змістовність поезії була результатом їхніх прагнень боротися за поліпшення життя народу, обстоювати право існування Радянської Республіки в запеклій боротьбі з силами старого світу, виступив на літературну арену і Микола Терещенко як співець революції, співець нового життя, що глибоко усвідомлює, яку величезну роль відіграє політика в житті трудящих.
Отже, перші вірші Миколи Івановича з’явилися тоді, коли все чесне і прогресивне боролося проти ворогів революції, підтримувало робітничий клас, коли пошуки шляхів до нової, кращої дійсності супроводжувалися гострою критикою старого світу. М. Терещенко розумів, що старе суспільство віджило свій вік:
Карним огнем революцій оновлюють землю,
щоб більше не гнуться
і більше не падать під сірим камінням,
орошаючи потом, покірним терпінням,
і більше не сходить кров’ю рудою,
не бризнувши нею, як гаслом до бою.
То був час, коли у нас ще тільки вироблялися основи нової марксистської естетики, і в поезії, в літературі шукали підпори для класової боротьби, а кожен художній твір, де в героїчних рисах зображувалася революція, боротьба робітничого класу, був явищем справжньої революційної літератури. Революційної — значить, такої, що спонукає до революційної дійсності, виховує у людей революційну свідомість і революційну активність.
Основна риса поезії нових співців — це безмежно захоплене сприйняття революції і віра в те, що настала соціалістична ера:
З бойовими прапорами
ми сталевими рядами підвелися вмить
розквитатися з панами,
бувши сотні літ рабами,
світ новий створить...
Поет розумів, що справжнім змістом може наснажити людське життя тільки участь у боротьбі за соціалізм, в будівництві нового життя, бо «самі ми — цар і бог, самі ми — вічна дія». І не пустою декларацією звучать слова М. Терещенка:
Встаю.
А ранок тільки-тільки.
І знов я молодість свою оддам за те, щоб бачить тільки, як сходить сонце, вже не те...
Не сонце, ні! —
а вже кресало, що може раптом запалить ввесь світ північний у вогні, що й досі ще в глибокім сні.
Письменник народжується тоді, коли твори його знаходять свого читача і коли він стає читачеві своїм — близьким і бажаним.
Не було коли поетам, літераторам вживатися в матеріал, виношувати тему, вичікувати натхнення. Будь-яка тема, виникаючи, вимагала негайного поетичного відгуку. І поет пов’язував тему з давно передуманим і відчутим, з загальними питаннями, які поставали з серйозного ставлення його до життя, з глибокого розуміння боротьби за соціалізм, з ненависті до ворогів соціалізму. Злободенна тема ставала приводом негайно взятися за перо і писати. Вона викликала напружену і природну діяльність творчої думки. «Мої пісні родила воля, — писав поет ше 1917 року, — я тільки кров’ю їх скропив, щоб вільний спів не гас ніколи, шоб у народі вічно жив».
Микола Терещенко був зв’язаний з підпільним юнацьким революційно-демократичним гуртком, а бувши студентом, брав участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського. Поет добре знав дореволюційне життя селян-хліборобів. Революційні роки поглибили розуміння психології трудових людей, їхнього життя і їхніх надій і забезпечили зростання поета як громадянина-патріота.
Глибокий і дійовий патріотизм яскраво проступає в поезіях М. Терещенка і в його громадській діяльності. У кращих його віршах, позначених політичною загостреністю, актуальністю, високим громадським пафосом, розкрито полум’яну любов до Батьківщини, непохитну віру в її високе історичне призначення, в її дедалі зростаючу міць. Темперамент поета і індивідуальний почерк позначилися і на тематиці та образах і на інструментовці та мелодії самого вірша; він часом вдається і до такої форми, як сонет, витриманий у традиційних патетичних тонах громадянської поезії.
Революцію в нашій країні поет пов’язував з революційним міжнародним рухом і прагнув відобразити життя, в якому передові робітники всіх країн борятьса за здійснення соціалістичного ладу. Герой поеми «Цень-Цань», китайський робітник, в роки громадянської війни боровся і загинув смертю хоробрих за визволення України.
Прийшов з далекого Китаю,
помер в бою робітником...
Я ше не раз його згадаю
своїм схвильованим рядком...
Справді, пізніше поет знову повертається до цього героя:
Увесь Китай побідно звівся
і став під знамено святе,
з яким колись в бою кривавім
поліг Цень-Цань за владу Рад,
братів його безмежні лави
ідуть в похід за світлий лад.
Поет виступає тут поборником волі народів і благовістить братолюбстм трударів.
У двадцяті роки, коли формувався творчий світогляд М. Терещенка, деякі письменники захопилися було футуризмом і іншими течіями. Не обминуло це захоплення і юного Терещенка. Проте, віддавши певну данину йому і переконавшись, що то було чуже народові мистецтво, він у подальшій своїй творчості рішуче долає його вплив.
В одній із перших своїх збірок «Мета й межа», виданій 1927 р., поет звертається і до давнього історичного минулого України. Але на відміну від письменників, які тільки ідеалізували минуле, М. Терещенко змальовує свій край не лише як казкову землю, де сама тільки краса і кохання, сріблясті ріки і задумливі вербі та співи над ставом, але й як землю, де лунав зойк і стогін виснажених тяжкою працею підневільних злидарів. Не вдовольняючись тільки романтичними образами минулого, він звертає свої погляди у майбутнє, протиставлячи їм героїзм новітніх трударів у боротьбі за своє щастя. Пристрасно захоплюючись явищами громадського життя, відгукуючись усім серцем на долю мільйонів, поет співає про них і для них, відтворює пафос високого переконання радянських людей.
У зв’язку з тим чимало закидалося поетові, що деякі його поезії позначені схематизмом і декларативністю, ілюстративністю, що шкодить художності. Одверто кажучи, помічався інколи такий гріх у Миколи Івановича, як риторичність, пишномовність, а то й лобова агітаційність. Але не це визначає творче обличчя ювіляра.
Принциповість, партійна цілеспрямованість, правдивість і любов до праці — ось що характеризує Миколу Івановича, і що є для нього найважливішим і найпершочерговішим, основою основ у його творчій роботі. Він зневажає і глибоко засуджує легковажне, халтурне або недосить вдумливе ставлення деяких літераторів до своєї праці.
Серйозні думки і почуття свої М. Терещенко вкладає в піднесений, енергійнії вірш, позначений пристрастю почуттів, полум’яним ентузіазмом.
Давайте працю, вона — найвище щастя
для мозку й рук моїх...
Давайте працю, — буду кувать залізо,
крицю і різать землю в груди, —
хай нагодує всіх
Цей поетичний заклик переконує, наснажує бадьорістю, кличе до життя.
Микола Іванович вражає своєю винятковою любов’ю до праці, величезною працьовитістю. В роки 1919-1920 він перебував на політосвітній роботі в рідній Полтавщині, працював в Наркомосі у Києві. Дехто з видатних митців пам’ятає, що не без допомоги Миколи Івановича вони вийшли на стежку, яка привела їх до всенародного визнання і поваги. У декого з науковців збереглися й по сьогодні «охоронні грамоти», підписані М. Терещенком. на їхні бібліотеки.
З 1925 р. М.І. Терещенко перебуває на редакційно-видавничій роботі: редагує журнал «Життя і революція», працює у видавництвах, радіо і кіностудіях, готує збірки літераторів братніх республік. Микола Іванович надзвичайно чутливий до всього кращого в поезії інших народів, має незвичайну здібність відчути самий дух і геній іншої народності, засвоїти його і втілити в рідних українських звуках. Досконало володіючи французькою мовою, він ще 1922 р. видав свій переклад поезій Ем. Верхарна; працює й далі над перекладами В. Гюго, П. Беранже, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Некрасова, В. Маяковського, Я. Купала та багатьох інших поетів.
На сьогодні М.І. Терещенко — автор сімдесяти книжок: 20 оригінальних і 50 перекладних.
Творчість М.І. Терещенка характеризує щира любов до рядової трудової людини. Одним з перших він оспівав її працю, працю робітничого класу і селянства, країну, де цінність людини визначається працею, де працю прирівняно до подвигу, а трудівника — до героя.
Якось американський письменник Шервуд Андерсон, походженням з робітників і сам робітник і солдат, роздивляючись свої руки, писав: «Руки мої стали м’якші й оксамитисті, і мені хотілося б зберегти їх такими... От справді нероби, ці самі мої руки. Вони ніколи нічого не стримували, ніколи не виконували моїх намірів. Стільки пальців, стільки м’ясистих подушечок на долонях, стільки найдрібніших мускулів, якими можна тримати що завгодно, хапатися за можливості, підтримувати друга, встромляти ножа в ворога, голубити жінку; руки можуть стати слугами мозку і перетворити свого господаря на щось цінніше, ніж мізерний клубок слів і фантазій».
Коли ж дивиться на свої руки радянський поет М. Терещенко, то згадує працьовиті руки простих трударів, які дбають «задля всього світу, а не про власний тільки вік»:
...уся надія лиш на вас, —
ви ниви краєте на скиби,
і ви в мозолях раз у раз.
І ними краєте залізо,
що ржею вкрилось, наче кров,
робоча кров, що нею місим
і поливаємо цебром
свою таку болючу мрію,
щоб не було ледарських рук...
Гостре вістря свого пера поет спрямовує проти різноманітних нероб, нещадно викриваючи міщанську вузькість і пошлість. Поет добре розуміє, що оновлення світу — це справа трудового народу, який «розігнать зуміє усіх, хто надто вже опух».
Іде, шумить, гуде
казковий день обнови.
І співи на устах
дзвенять у трударів.
Просте чуття святе
народної обнови
спалахує в серцях
старих і юнаків.
Через те, коли наш поет дивиться на свої руки, він думає про практичне застосування своїх здібностей і, усвідомлюючи свою частку, вкладену в процес великого перетворення світу, внутрішньо задоволений від чесно виконуваних обов’язків, він мав право сказати:
і серцем молодим радію, що в мене теж така рука, що працювать повік зуміє, — така рука робітника.
Поет радіє, що: «будівлю власною рукою будують скрізь робітники», бо «що більший ставимо будинок, то вище полум’я очей», то більш далекоглядніші й свідоміші ми стаємо. Поет усвідомлює організуючу і розуміючу силу праці, свідомої праці, і з любов’ю пише про нову людину, про тракториста і полтавку-шахтарку. дівчину-партизанку і трудову подругу; про перетворення рідного краю, великі будови, Дніпробуд і космічного посланця, про робітників і будівельників, трактористів і садоводів-пасічннків. Пише вірші про боротьбу за мир і наших зарубіжних друзів перейняті гарячим почуттям дружби.
Вірою в нездоланність революційного робітничого руху перейнято «Казку» М. Терещенка, яка де в чому перекликається з символічним епізодом, описуваним Ол. Довженком в його «Арсеналі»: петлюрівці стріляють в українського робітника-арсенальця Тимоша Стояна, стріляють, а він стоїть, не падає, і вороги з переляку тікають геть. У «Казці» М. Терещенка вороги теж розгубилися й жахаються того, що чим дужче вони намагаються знищити червоних бійців, тим більші й міцніші тих сили:
Щось неймовірне, дивне сталось...
Побіг юнак, зросивши брук,
згубивши руку коло валу.
...І раптом встала пара рук!
Другий, поранений у ногу,
прожогом, ніби куля, біг
і ліг одною на дорогу.
...А замість неї пара ніг!
коли ж ціляли із-за рогу
і в серце... билось двоє їх!
І так без ліку на підмогу
вставало серць, і рук, і ніг.
...І заніміла біла галич,
перемогли робітники...
У роки Великої Вітчизняної війни Микола Терещенко перебував в евакуації. Живучи в Саратові, а потім у Ташкенті, поет ще з більшою активністю пише патріотичні вірші, сприяє виходу збірки української поезії в узбецьку мову, сам досконало вивчає цю мову й узбецьку літературу. Вболіваючи за долю свого народу, тимчасово уярмленого гітлерівцями, поет упевнено пише: «Не можна нашу землю скути! її незборний дух не згас. Вкраїна знову вільна буде. Уже прийшов визвольний час». А звідси й органічні, відповідні до настрою і переконання, почуття. Переконаний у перемозі, поет звертається до українського народу з запальним словом:
В бою ти не один, народе мій,
з тобою і руський, і узбек,
литовець і грузин.
Стоїш у бурі ти,
серед страшного бою.
Та не здолать тебе!
Чуть гомін за рікою. — братерські лави йдуть.
В бою ти не один.
Критики часом забувають, що сила поезії не тільки в прямому змісті слів, але ще й у тому особливому настрої, який передається читачеві поезією. Ідейно-виховна цінність поезії М. Терещенка визначається не тільки тим, що вона розповідає, але ще й тим, який лад почуттів викликає у читача, прищеплює йому. Віршам М. Терещенка притаманна внутрішня сильна любов до Батьківщини, до її людей. Ці якості наших людей письменник поетизує і зміцнює у своїх кращих творах.
Як нема в душі любов:,
то і світ не милий —
Холодіють хвилі крові
і синіють жили.
Поет не перестає дивитися вперед. Тим-то цілком природно. що він не вболіває за швидкоплинністю часу, а говорить про нього, як про свого спільника, сприяє звершенню великих задумів і сподіванок.
Я повік тепер не можу
Не пориватись до мети.
Така нудна, така ворожа
Утома тихої ходи!
Дорога.
Станція.
Зупинка.
Рушайте, потяги, вперед!
Та ж кожна крихітна хвилинка Затримує вселюдський лет...
Але ж озвалися сигнали.
І знов у далеч колія.
Л-ра: Вітчизна. – 1958. – № 9. – С. 166-172.
Твори
Критика
Поділитися