16 июля 2016 в 19:56 Іван Котляревський 256

Iван Котляревський смiється. Євген СВЕРСТЮК

Iван Котляревський смiється. Євген СВЕРСТЮК
Євген СВЕРСТЮК
НА СВЯТІ НАДІЙ
ЕСЕЇ, ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ СТАТТІ
IВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ СМIЄТЬСЯ

На витоптаному пустирi нашої iсторiї раптом смiх Котляревського. Саме в той час, коли начебто й нiчого було смiятися... Але смiх заразливий -- вiн одгукнувся луною в народнiх глибинах. П. Кулiш схильний був бачити в цьому "ознаки глибокого падiння народнього почуття самосвiдомости й самопошани". Можна зрозумiти iнтузiяста нашого культурного вiдродження: йому б хотiлося, щоб наша нацiональна трагедiя вiдкрилася в лiтературi українською "Iлiядою". Але глибокий сенс був у тому, що вона вiдкрилася в запорозькому стилi -- веселим прологом -- смiхом.

Нiякою логiкою не пояснити нам наших вiдроджень пiсля поразок i самого факту нашого нацiонального iснування: ми живемо в стихiйно-iрацiональному, в глибинах, самим корiнням, що вiчно пробивається паростками i рiдко досягає нормального цвiтiння. Лише в глибинних джерелах вiльно народжується наша сила, яка на поверхнi не має жадної видимо стiйкої форми iснування. Нашi перемоги нагадували нiчний бенкет на руїнах чужого палацу. Зате нашi поразки кожного разу здавалися остаточними -- нас вирубували на пнi, забуваючи в кривавому п'яному газардi, що в глибинах недосяжне корiння, а в нашiй землi -- проростає кинуте в бою зерно.

Вранцi сходило нове сонце, на лоно землi падала свiжа роса, i усмiхнено вискакували новi памолодi, що за правом живого здобували собi простiр. Праця, боротьба, муки -- i в дужому тiлi народжувався здоровий, головний i вiльний смiх. Ми знову смiялись, i це завжди було добрим початком...

Але знекровлена й здеморалiзована поразкою в нерiвнiй нацiонально-визвольнiй боротьбi, гетьманська Україна XVIII столiття втрачала рештки своєї незалежности i разом з ними, здавалося, тратила свої останнi надiї.

Украйна глухо волновалась.
Давно в ней искра разгоралась.
Друзья кровавой старины
Народной чаяли войны...
Роптали...
Теперь бы грянуть нам войною
На ненавистную Москву!
(О.Пушкiн, "Полтава")

Це було на початку столiття. У кiнцi столiття було вже з цим покiнчено. Полтавська розв'язка пiдiрвала духову мiць України, знищила й розвiяла її кращi сили i повернула її обличчя до грубого й жорстокого ворога -- царя, що виступав незмiнно пiд личиною доброго батька i друга. Вiн втiлював у собi принцип сили -- те нове право, що прийшло на змiну козацьким правам i вольностям. Темною отарою без пастирiв брiв народ назустрiч
новому рабству, потроху звикаючи до цiєї личини доброго царя, у которого лише пани кривдники. Козацька старшина крiпко запам'ятала кривавi царськi уроки -- Батурин, Лебедин, Ромен
--

Сулу в Ромнi загатила
Тiльки старшинами
Козацькими... а такими,
Просто козаками,
Фiнляндiю засiяла... болота гатила.
(Т.Шевченко, "Великий льох")

Тож не диво, що вцiлили найплохiшi, а їхнi нащадки, тримаючися течiї, одвернулися вiд благальних очей свого народу i пов'язували всi свої перспективнi надiї з Петербурґом, який пiдшукував "верных и надежных" слуг та прислужникiв, не гребуючи явними негiдниками та запроданцями. Навпаки, зрада стала високо оплачуватися: пiдкуп, терор i розтлiння були головними iнструментами исправления народа" i викорiнення "умоначертаний прежних времен" (Катерина II).

Отодi в розкладеному нацiональному органiзмi виступили нашi найгiршi болячки -- вiдступництво "задля лакомства нещасного" i опущенiсть до "желания к чинам, а особенно к жалованию".

Монархiзм став духом часу, i всi дороги позаростали бур'яном, якщо вони не вели до Петербурґу. Над iмперiєю лунав жадiбний крик: "Рабiв!" I здавалось, уже нiякий вiльний i живий голос не залунає.
Але тут повiяло рятiвним вiтром з Заходу, i на вiдродження стало заповiдатися знову -- з памолодiв. То була велика епоха французьких просвiтителiв i революцiонерiв, нiмецьких фiлософiв i поетiв. Епоха великих зрушень у соцiяльному життi, в умах i сумлiннях людей, епоха пробудження розкутого розуму, що розкидав уламки середньовiчних пут i лахмiття старих догматiв. Вiтер запилював i заплiднював усi вершини...

Тим часом у країнi найбiльшого у свiтi неладу й запустiння деспотичною рукою вводилися новi порядки. В Европi революцiя, а в Росiї -- "реформи". Тут колесо iсторiї закрутилося назад, навпаки, усупереч голосовi всевладного розуму, що заповiдав людству нову еру. Солодко посмiхалася росiйська цариця на той голос, улесливо, а iмiтацiєю цiлковитого розумiння заманювала його у свої будуари, щоб вiн звiдти нiкуди не вийшов. I саме в той час, коли Францiя була звiльнена i розкрiпачена,-- Україну остаточно поневолено i закрiпачено. Коли в Нiмеччинi один за одним виникали нов унiверситети й академiї,-- в Українi гасилися останнi вогники освiти i культури.

У дусi генеральної лiнiї "введення єдинообразiя" граф Рум'янцев турбувався перед Катериною i за нас: "к обучению юности здесь хотя и есть школы и так называемая Академия в Киеве, однакоже, они отнюдь не на тех правилах основы, каковы Ее Императорскому Величеству угодно подавать к исправлению народа".
Iншi народи визволялись -- український мав лише "iсправлятись"! На колишню козацьку республiку, перетворену на величезне потьомкiнське село, насувалась глуха нiч, "де розум i чуття, все спить в анабiозi". От тiльки дратувала Рум'янцева "небольшая кучка людей", що носилися "со своей собственной нацией" i "при всех науках и в чужих краях обрящаемых остались козаками". Тiльки дрiмучий казенний оптимiзм отими споконвiчними "есть еще", "небольшая кучка", отими дубово-iронiчними "все, что у них есть, то лучше всего" -- цей фарисейський оптимiзм все ж таки пом'якшував справу. У своїй глибинi, в корiннi, в iстотi вся Україна була за цiєю "небольшою кучкою". Лише зовнi дубово офiцiйною мудрiстю вона була перейменована на Малоросiю (за польським зразком, де Україна називалась Малопольщею). "Укрити злiсть, облудливу покiрнiсть" у ту найчорнiшу годину носила якраз не "кучка", а весь народ, який всiляко протестував проти нового ладу i кожен акт "державної мудрости" приймав, як нову кару. Кругла самодержавна шапка нiяк не налазила на нечесану голову.

Добрими старими шляхами, обминаючи казеннi "стовпи неотесанi", але не обминаючи дорiг европейської науки, мандрував по Українi Григорiй Сковорода i сiяв у людських серцях мудрiсть любови та самопiзнання, радiсть простоти i щирости, задоволення в правдi, добрi, сроднiй працi та "совiстi -- як чистий кришталь". Правда, вiн був сином утомленого нацiональною боротьбою, виснаженого i впокореного краю, вiн носив у грудях "серце громадянина всесвiтнього". (Пориватись у небо, до зiр, як М.Петренко, в християнську мiстику, як Гоголь, у космос, як Кибальчич, Кондратюк, Корольов -- давно стало українським варiянтом шукання волi на найширшому ґрунтi). Але моральна наука його була виявом такої нацiональної впертости й гiдности, що вже з неї було видко, як далеко вiд уярмлення до "исправления народа". Вперто спiвали слiпi кобзарi, i на власному духовому утриманнi був весь народ.

Тут спадає на думку закон про незнищеннiсть духової енерґiї:
не можна безслiдно поховати ту силу, що вулканила Україну столiттями, сходила кров'ю, вкривала могилами, а потiм знову вставала, налiтала вихором i зносила тимчасовi палицi нових панiв та перекривала принишклi чужi голоси українською пiснею.
На тих могилах буйно зiйшли козацькi лiтописи -- Величка, Граб'янки, Самовидця. Вилежували, переписувались i чекали свого часу. I дивним дивом якийсь талант iз згусткiв нашої крови й болю зiткав "Iсторiю Русiв" -- неймовiрно важку i страшну повiсть про iсторичну трагедiю України. Заховавшись за iменем архиєпископа Конинського, безкорисливий автор цiєї книжки, як одержимий, викопав джерело, з якого живилося українське культурне вiдродження. Вiн поклав на нього таке закляття, що кожен, хто з нього запричатиться, заражатиметься українським болем -- iдеєю автономiзму й козацького республiканства -- або принаймнi, хоч би куди йшов, обертатиметься до нього. Рилєєв, Максимович, Гребiнка, Шевченко, Костомаров, Кулiш, Срезневський, навiть Пушкiн -- усi вони зазнали, хто iдейного, хто бiльше естетичного впливу цiєї високохудожньої правди i вигадки про Україну. Списки її передавалися з рук до рук, аж поки в 1846 роцi (за Миколи I) її таки видали. Очевидно, завдяки її подвiйностi: в основi своїй ця iсторiя наскрiзь патрiотична (як лають нашi доктори та кандидати iсторичних наук -- нацiоналiстична), а отже опозицiйна: але зверхня її тенденцiя цiлком льояльна, з московською полiтичною орiєнтацiєю.

Такою подвiйнiстю позначена свiдомiсть усiх дошевченкiвських, та й пiзнiших дiячiв українського вiдродження. Реальної полiтичної сили ж нi Україна, нi Польща не мала (це зрозумiли емiсари революцiйної Францiї i Наполеон, що слiдами Карла XII намацували джерела українського вулкана), отже полiтична орiєнтацiя могла бути лише московською. Зате органiчна орiєнтацiя, тобто справжня глибинно-пiдсвiдома позицiя -- суто українська. Звичайно полiтична орiєнтацiя для письменника була формальною, другорядною, навiть коли письменник був водночас державним чиновником.

Роздвоєння змiг подолати в собi мандрiвник Сковорода, якого "свiт ловив, та не впiймав", зате закрiпив за ним репутацiю "юродивого". А вже вiд Котляревського це роздвоєння тягнеться майже через усi бiографiї українських письменникiв, що висувалися в життя власними прiзвищами, а в лiтературi жили пiд псевдонiмами -- Георгiя Кониського, I Єремiї Галки, Амвросiя Могили, Основ'яненка, Дармограя, Iродчука, Мирного, Нечуя, Граба, Українки, Вартового i т. д. Єство письменника в глибинному -- i саме для нього потрiбний був псевдонiм. Що формальнiше ставився до громадсько-полiтичної позицiї, то легше було йому плекати в душi стихiйну цiльнiсть. Гоголь, пiсля сорадичних гострих спалахiв нацiональної самосвiдомости ("Туди, туди, в наш давнiй Київ -- вiн наш, вiн не їхнiй, правда ж..."), зробив одчайдушне зусилля подолати своє єство коштом насильства над природою i логiкою ("Доминантой для Русских, Чехов, Украинцев и Сербов должна быть единая святыня -- язык Пушкина, какою являеться Евангелие для всех христиан"). I це насильство коштувало йому трагiчного зламу i втрати творчої потенцiї. Шевченко перший подолав роздвоєння, одверто вступивши на послiдовно патрiотичний опозицiйний шлях, i це йому коштувало волi й життя. Вiн був поетом без преси (за винятком щасливого випадку з першим "Кобзарем" та окремими творами), а офiцiйно вiн був просто художником. Iншi трималися в українськiй лiтературi, як той мандрiвник, що зачепився над прiрвою за кущ калини i життєрадiсно припав до краплi меду...

I все ж таки якась сила, якась незрима духова енерґiя тягла в українську культуру -- своїх i навiть чужих. Справдi, що було в тих пiснях забутого i забитого в крiпацтвi народу, коли вся сила, велич i краса -- в Петербурзi, який манив холодним вiдблиском захiдньо-европейського сонцяґ А за ними потяглися князь Цертелєв i Срезневський, професори Максимович i Метлинський (який спершу пробував заглушити своє єство, посмiхаючися над спробами Костомарова писати по-українському, а потiм сам став псевдонiмом -- Могила). Не iнакше, як сама сила обiрваного життя, сама вага iсторичної спадщини пробуджала до творчої працi тих людей i водила їхнiми помислами. Тiльки неуцтво могло врятувати вiд цього захоплення, що заводило все далi й далi.

Котляревський був першим полоненим української народньої культури, i весело, з юнацьким захватом потягся до неї, спершу явно не збираючися надто далеко заходити. Тодi ще не було романтичної моди на український фолкльор, а вiн припав до нього як незiпсута, багато обдарована натура, яка могла творити на здоровому питомому ґрунтi.
"Сам Котляревський не знав добре, що вiн творить... Вiн покорявся несвiдомому велiнню народнього духу, був тiльки знаряддям українського свiтогляду". До цих слiв П. Кулiша пiзнiшi лiтературознавцi поставилися критично, не доглянувши в них глибокої iстини, яка стосується початкiв усякої творчости взагалi. Бути голосом народнього духу й знаряддям українського свiтогляду -- це не так уже мало, i це єдино можливе, коли навколо нема не те що вiдповiдної атмосфери, але й прикладу. Це вже, по сутi, шлях проти течiї, яка вiдносила iнтелiґенцiю з рiдного ґрунту в столицю, це вже глуха опозицiя! Коли вiн почав вивчати українську мову i звичаї не для того, щоб замумiфiкувати для iсторiї "остатки исчезающего наречия, некогда звучавшего на берегах днепровских", а щоб творити народньою українською мовою, то це ж було зухвальство, яке свої сприймали iз захватом, а чужi, включаючи й самого iмператора, прийняли за "умную шалость".

Нiякого сенсу не було в прискiпливому ставленнi, зокрема П.Кулiша, до способiв, якi дозволяли I.Котляревському займати при цьому вигiдне становище в суспiльствi. Особливо, коли зважити, що одностайним свiдченням сучасникiв, його всi мали за людину високої порядности й чести. Котляревський з усiма тримався з великою гiднiстю, i його добре iм'я значною мiрою пiдтримувало авторитет його такої нечуваної творчости. Вiн мав хист жити з людьми й був у добрiй злагодi з високопоставленими особами, на яких йому на рiдкiсть щастило. Хiба цього в Росiї мало, щоб мати найльояльнiшу репутацiюґ Адже навiть Шевченко завдяки особистiй привабливостi мав найкраще поводження й захист у тих же сами Репнiних, у Брюллова, пiзнiше в родинi графа Ф.Толстого i навiть не дуже таївся зi своєю творчiстю, коли б не те, що жандарми одразу вiдкрили його найрiзкiшi полiтичнi поеми.

У нас i досi силкуються писати бiографiю Котляревського в тому єлейному стилi, у якому автори звикли писати свої казеннi автобiографiї: пiдкреслити всi офiцiйно-патрiотичнi моменти, послабити, згладити або виправдати найхарактернiшi епiзоди внутрiшнього життя, над якими начальство могло б насупити брови, i в цiлому довести позитивнiсть особи, тобто придатнiсть її до державної служби. Тут звичайно, лiтературознавцi гнучко вiдокремлюють особу царя (до якого треба ставитися вороже) вiд його полiтичної дiяльности (яку треба пiдтримувати пiд нинiшнiм псевдонiмом "любови до спiльної вiтчизни").

Iронiя ситуацiї полягає в тому, що нам же йдеться не про влаштування Котляревського на службу, а про вияснення загадки, як вiн став i зумiв устояти проти офiцiйної течiї, зiґнорувавши "проґресивне" колесо iсторiї, i зважився писати українською мовою, для українського народу, про український неофiцiйно живий народ! Адже з такою, як ми вивчаємо з пiдручникiв, бiографiєю автор перших трьох частин "Енеїди" мiг би закiнчити "Одою Куракiну" й спокiйно дослужуватись на "вiтчизнянiй службi" до чину полковника...
Велика затишна хата бiля церкви, обгороджена вiд яру дерев'яним тином (малюнок Т.Шевченка) -- тут 1769 року народився в сiм'ї якогось канцеляриста майже "дворянський" хлопчик Iван. Змалечку босими ногами вiн вiдчув землю рiдної Полтави, яка була тодi ще полковим мiстом i на вигляд скидалася на велике село.

Ми не знаємо i не знатимемо, як перелiтали через цей високий тин вiстi з чорного свiту, в чому доконували гетьманську Україну. На правому березi Днiпра ще кривавились свiжi рани задушеного останнього повстання -- Колiївщини; ще чорнiли свiжi могили i жеврiли в очах жертви цiєї трагедiї -- без могли. Стогоном i сумними пiснями на всю Україну рознеслася лиха вiсть про те, як "летiла бомба з московського поля, та посеред Сiчi впала"; як росiйське вiйсько гiрше за бусурманiв дощенту зруйнувало й пограбувало Запорозьку Сiч, як у бусурменський край -- пiд турка, подалися останнi нескореннi запорожцi; як до Петербурґу повезли трофеї -- козацькi корогви i релiквiї, а на Соловки повезли вiсiмдесятирiчного отамана Калнишевського, котрий дипломатично уникав конфлiкту з властями, але мусiв зазнати кари за те, що самою своєю сутнiстю запорозькою, усiм своїм єством був ворогом "нової вiтчизни". Здалеку доносились глухi чутки про повстання Пуґачова, якого ув'язнили за участю самого Суворова... Десь на той час Iван Котляревський здобував першу науку в дяка -- i лише згодом мiг вiдчути, як наслiдок цих подiй, гнiтючу атмосферу безнадiї у вiдгомонi сумної пiснi. Батько зарання подбав, щоб син у цьому непевному свiтi зажив кращої долi, бо вже з десяти рокiв записав його на службу в Новоросiйську канцелярiю, щоб у дванадцять рокiв записати в послужному списку дитини вже чин канцеляриста, а в п'ятнадцять рокiв -- губернського реєстратора. Такий час настав, що треба було "бомаг" на доказ людської вартости! Ми не знаємо нiчого про характер цiєї служби майбутнього поета: мабуть, таки служив, а потiм епiзодично повертався до цiєї канцелярiї, бо образ державного чиновника навiки в'ївся йому в душу, як щось наймерзеннiше, найнiкчемнiше, як покруч, як финтик, "дурак письменник", що одцурався свого роду, мови, пiснi i навiть признатися до власної матерi соромиться. Така вже була служба отечеству, що убивала й спотворювала людську природу. Не можна було винести їй гiршого причуду, нiж той, що його проголосив у своїй сповiдi возник: "От рожденiя моего расположен к добрим дiлам; но за недосужностiю по должностi i за другими клопотами доселi нi одного не здiлав"*.

* А нашi благонамiренi земляки i досi вiдкладають всi добрi дiла саме на той час, коли схоплять високi ступенi й "должностi".-- Є.С.

Цiлком очевидно, що Котляревський навiть не був заражений "духом часу", а твердо тримався моралi, традицiй,: iсторичних уявлень, мови й пiснi свого народу. Звичайно на його очах все каламутилось, змiшувалося, перевиховувалось у напрямку опоганення й знецiнення української "старосвiтчини", простих звичаїв i взагалi української народньої душi, розкладеної на "крiпацькi душi". Котляревський ясно займав скрiзь i завжди активну опозицiю до новомодної почести i скрiзь залишався собою. Щойно заснована Полтавська Духовна Семiнарiя, у якiй вiн провчився вiд 1780-го дев'ять рокiв, дала йому добрi знання латинської, французької i, очевидно, росiйської мови, але нових "умоначертаний" не прищепила. Павло Грабовський навчався в Харкiвськiй семiнарiї майже на сторiччя пiзнiше, але й тодi мiж семiнаристами панувала українська мовна стихiя i як тiльки закiнчувались лекцiї -- слово брав український фолкльор. Тож не дивно, що в семiнарiї Котляревський прославився "римачем" i, напевно, найкраще з усiх лiтератур знав народню українську. Нiякого здивування, по сутi, не викликає свiдчення Стеблiна-Каменського, що коли Котляревського намiтили на числi п'яти кращих семiнаристiв вiдрядити до Петербурзької Олександро-Невської семiнарiї, то "не могли вiдшукати, тому що його не було в мiстi". Звичайно ж не було -- i не було кому розукати... Суто українська фiгура вiдмови од високої чести! Але, здається, вона особливо характерна для Котляревського. Його талановитий земляк Костянтин Пузина трохи пiзнiше не встояв проти спокуси, його вiдшукали i -- довелося йому марно розгубити сили й згаснути в чернечiй келiї. Iван Котляревський iнколи й нi на що не мiняв своєї Полтави. Усе життя вiн умiв залишатися собою i виходити з ситуацiї так, щоб на перехрестi шляхiв залишалися виразнi непоясненнi фiгури мовчання, якi можна тлумачити, як хочеш. Але при цьому треба дивитись на тонкi риси його виключно iнтелiґентного обличчя, сповненого задуми й гiдности. Перша фiгура -- незакiнчена семiнарiя. Вона йому очевидно, просто набридла i не могла вже бiльше нiчого дати, крiм непотрiбної атестацiї. До казенної словесности в семiнарiї веселий i дотепний юнак, певно, ставився приблизно так, як Михайло Чупрун до пiсень москаля-чарiвника, який наполягав:
"Да спой-ка ты, хохлач, хотя одну русскую песню..."
Вашуґ А якуґ Може, соколика або кукушечкуґ Може, лапушку або кумушкуґ Може, рукавичку або пiдпоясочкуґ Убирайся з своїми пiснями! Правду сказать, єсть що i переймати...

I пiшов "пан Iван" на Полтавщину домашнiм учителем, i став там вивчати та записувати рiдну словеснiть, не минаючи нагоди й самому погратися на забавах та вечерницях з хлопцями й дiвчатами. Простувата щирiсть господарiв для його вiку, мабуть, не була обтяжливою:
...Пристроїв скрипку, приловчився, пiччикатою без смичка торкнув струну i заспiвав... Повiк не забуду... От наче все серденько розмокло, плаче сльозою, плаче й спiває:
Ой бачиться, не журюся, в тугу не вдаюся, А як вийду за ворота, од вiтру хилюся...

Не видержав дядюшка, глянув разiв два на ключницю, клiпнув очима й заридав, як мала дитина.
-- Важко,-- каже,-- дуже важко, пан Iван! Цiлуй мене, каторжний! Важко:, що хочеш робити, що знаєш, проси од мене, а як вже не пущу тебе од себе. Учи моїх сирiт-хлопчикiв, утiшай мене, i от тобi панське слово -- життям не поскучаєш! З цього часу пан Герасим С-кий дає вам, пане Котляревський, стiл i тридцять мiдних гривень у мiсяць!..

Все ж таки непевним ґрунтом була ця патрiярхальна i сантиментальна атмосфера серед панiв, саме пiдбадьорених "жалуваними грамотами" i "височайшими указами". Вони стали входити в смак влади, розбещувалися, "людям льготи не давали i ставили їх за скотiв".
"Пан Iван" про всякий випадок заручився свiдоцтвом про дворянство та поновив запис у послужному списку... Згодом вiн усе ж таки перейшов на вiйськову службу: паперовим дворянством без служби не проживеш... Карабiнерський сiверський полк привабив тим, що залишався на Полтавщинi, i колись був усе ж таки козацьким полком, а тепер став наче перекрученим, переiнакшеним i поверхово нiби переученим на новi команди:
"стой! не шевелись!" Очевидно, було це i смiшно, i сумно...

"Енеїду" Котляревський почав десь пiд час свого вчителювання.
То була весна молодих творчих сил i справжня оргiя слова! Вiдчувається тут перший хмiль захвату легким, дотепним, вiльним словом, поезiєю звичаїв i побуту, коли кожен звук i образ iскриться. Вiдчувається, що поет купався в цiй стихiї благословенної Полтавщини, як бджола в пилку в пору весняного цвiту, i розкiшно струшував тiльки цей золотий пилок. Рекальний свiт, чорний свiт був десь далеко, трохи в сумнiй пiснi, може, в тихо-сумних розмовах, але хвилини за "Енеїдою" -- то був час, коли iснував тiльки цей соняшний вулик.
У цiй священнодiї Котляревський був справдi "iнструментом народнього свiтогляду" i стихiйно наповнював цим нектаром рамки Верґiлiєвої "Енеїди" -- великi й незграбнi, на чужий кшталт. Зате тiльки стiльники були наповненi вщерть!

Автор був настiльки в полонi української рукописної традицiї, що йому й на думку не спало пробувати друкувати свiй твiр. Вiн розходився з блискавичною швидкiстю серед рiзних верств української суспiльности й припадав до смаку як тим, що хотiли розважатися гумором, так i тим, що почули, нарештi, людське правдиве слово на свiй захист:

Мужича правда єсть колюча,
а панська на всi боки гнуча.

Здається, "Енеїда" мала чарiвну силу духово єднати порiзнених i духово вiдчужених землякiв щирою людською усмiшкою, спонукала згадати один одному у вiчi i впiзнавати себе справжнього пiд чужим казенним мундиром. Помiщик -- земляк Парпура не втримався, щоб її не надрукувати власним коштом, i щаслива ця дата -- 1798 рiк -- вiдкрила нову сторiнку в iсторiї української культури.

Крiм загального нацiонального духу, була в "Енеїдi", свiдомо чи -- пiдсвiдомо, закодована вже з перших рядкiв,-- запорозька iсторiя. Про нех вже навчилися мовчати, а тепер, у книжцi, кожен мовчки розумiв як свiй заглушений голос, своє рiдне тепло, виспiване на запорозький лад... У всякому разi, коли капiтан Котляревський з вiйськовим дорученням пробирався через Дунай, вiн не обминув нагоди зустрiтися там з запорозькими вигнанцями, а вони, дiзнавшися, що то вiн скомпонував "Енеїду", одразу визнали його своїм i навiть запрошували до себе за старшого. Швидко пiсля цього, у 1807 роцi, Котляревського позбавили посади адьютанта при командирi корпусу й раптом закинули за межi України -- аж до Псковського полку в Литву. Вiн, зрозумiло, подав у вiдставку... Очевидно, не в iнтересах його було проголошувати причини.

Нашi бiографи нестримно нагнiтають Котляревському "патрiотичне пiднесення" й 1812 роцi з того самого казана, з якого одному мемуаристовi навiяло казенний сон, що Котляревський нiбито "силою простого малороссийского слова, обращенного к козакам, совершает образцовые подвиги храбрости".

Пiд лиху й непевну годину в росiйського iмператора i справдi раптом прокинулася повага до "малоросiйських" нацiональних традицiй та потоптаної справедливости, i вiн узявся за демократизацiю та органiзацiю козацьких полкiв, наче забувши, що вони "раз i назавжди" злiквiдованi.

Вiдставний штабс-капiтан не виявив того ентузiязму, якого вiд нього вимагають нашi майстрi чистої бiографiї -- "Твердо уповаю на уверение вашего сиятельства,-- наполегливо нагадує Котляревський у доповiднiй записцi Лобанову-Ростовському,-- что я только употреблен Вами до сформирования полка, а не для служения в оном",-- i висуває десяток причин... Вперто замовчуючи це мiсце, майстрi з радiстю цитують далi з доповiдної губернаторовi: "Большею частью вступают в казаки с удовольствием, охотностию и без малейшего уныния",-- i видають це за патрiотичне пiднесення! Тим часом Котляревський жадного фальшивого слова не говорить про "вiтчизняний патрiотизм", зате дає картину, яка говорить сама за себе: "Многие явились без положенных рубах, сапогов, серых шаровар, в старых изношенных кафтанах, без платков для шеи, седла без потников, арчаки ломанные, даже узды с пеньковыми поводами; казаков большая часть без ладунок, без сабель".

Одне слово, "обiрванi, як гиря, ланцi" -- чудове доповнення до "Енеїди"! -- але сповненi iлюзiй, що, нарештi, спекаються крiпацтва... I вже без сумнiву окриленi надiєю, що все ж таки знов повертаються козацькi полки.

Всю свою iсторiю українцi чекали вирiшальних змiн. Хтозна, чи тут не сподiвалися вони потаємно, що Наполеон задушить царизм, розвалить тюрму -- iмперiю, злiквiдує крiпацтво. Адже вся Польща сподiвалася на визволення вiд Францiї! Не треба забувати, що вiрнопiдданiсть в Українi щойно почала прищеплюватися, i то лише зверхньо, тодi як уявлення, традицiї i всi "прежние умоначертания" залишалися старими, ближчими до польського ладу. Тим часом царський режим досi нiчого не принiс Українi, крiм руїни, грубої сваволi, безперервних екзекуцiй та заохочень батогом придушень, барщини й подушного. А купити "малоросiв" можна було лише обiцянками повернення козацьких вольностей: в iмператорському портфелi була величезна колекцiя заяв i прошенiй "малоросiйського шляхетства" саме на цю тему.

Звичайно, "просте малоросiйське слово" було дешеве i на нього завжди був попит, судячи вже хоча б з появи в Петербурзi у 1807 роцi отакої книжечки: "Дух россиян, или сердечные чувства сибирскаго плавильнаго мастера Усердова и запорожскаго козака (sic!) Твердовскаго, изображенные стихами по случаю победы, одержанной над Бонапартием 14 декабря 1806 года". Далi посипалися "патрiотичнi" оди, та все "знизу" -- вiд "трудящих" -- "Козацька пiсня про Бонапарта", "Ода малороссийского простолюдина на случай военных действий при нашествии французов" -- всi на один кшталт, так наче їх мали зачитувати перед мiкрофоном!

Це й була та липка "котляревщина", що брудносiрою тiнню приставала до високого iмени поета; усяка лакейська бездарнiсть, грубо наслiдуючи "Енеїду", по сутi, пародiювала її народнiй гумор, простоту зводила на примiтивне варнякання "пiд малороса".
Жадним словом штабс-капiтан Котляревський не вiдгукнувся на "патрiотичнi замовлення"! Дивовижна то була рiч -- патрiотичний "дух россиян" з уст малороса. У ньому стiльки грубого лакейства й запобiгливости "перед москалем" та його силою, що на кожнiм кроцi впадає в око тон слуги, що осторонь пiдлещується до москаля i гудить француза, нiби все тримаючи в пiдсвiдомостi колишню розплату за спiвчуття шведам... "Нi, ти москаля не здуриш" -- простодушно дiлиться у своїй "Одi малоросiйського простолюдина" П.Данилевський з французьким iмператором досвiдом своїх упертих предкiв, якi, закликаючи трагiчною тiнню Мазепи, заповiдали йому;

Є в нас батько, цар яснiший:
Вiн для нас найпредобрiший.

З усього їхнього морального реквiзиту вiн зберiг простосерднiсть i невисоку вiру в те, що чистосердечне каяття пом'якшує кару:

Лучче руським поклонися
Та й забудь бiльш воювать,
Кинь ти всi твої затiї,
Поклонись царю Росiї,
Лучче здайсь йому у плiн.

Зрештою в казенно-войовничому тонi "малорос" ненароком признається, що, пiдтримуючи Москву, стоїть осторонь, i тiльки задерикувато пiд'юджує Бонапарта:

Ось ходи лиш ще до наських,
З'їж гостинчикiв козацьких.

У свiдомостi українцiв тої пори автономiстичнi уявлення часiв гетьманщини були ще такими органiчними, що навiть найвiрнопiдданiшi не засвоїли нових "умоначертаний" про недiлиму єднiсть. Лише у велику вiйну вони прокидалися з глибокого провiнцiйного сну i белькотiли спросоння:

Як се, братцi, прилучилосьґ
Чутно, француз к нам зайшовґ
Що се дурневi зробилосьґ
Й ще вiн лиха не найшовґ
...Геть, нiкчемний, убирайся,
Це не нiмцi -- москалi...

Оце й були в основному всi "мысли украинского жителя о нашествии французов".
Пушкiновi в столицi згодом ще дозволялося писати романтичнi двозначностi на честь Наполеона (европейська мода була всемогутньою), щоб потiм на належнiй "державнiй мовi" заатакувати Европу, як "клеветников России". Але з лакейської допускався лише войовничий патрiотизм з псовим присмаком -- "пiд народ".

Зате не спросоння заворушився український простолюд пiд впливом нашестя "нових ляхiв", що зiбрались у "Москвi-градi", у засiдальному мiсцi:

Ой коли б же нам, пани сенатори, у них вольность одiбрати,
То -- будем ми i потомки нашi в їх Отчизнi поживати...

Такою ж мовою заговорив згадуваний вже поет Костянтин Пузина в "Одi -- малороссийский крестьянин."

Що за ярмiс такий!
...що нас всi нехтують i за посмiття мають...
...За що ж це, хлопцi:, так, що брат глузує з брата,
Що той, хто дужчий з нас, у пику б'є цього..
...Що ми белькочемо так сквапно по-французьки,
Що по-московському ми цвенькаєм -- по руськи...

Оце був справжнiй голос народу, коли упало на голову крiпацтво i та клясова боротьба, яку сплянували пани сенатори для порiзнення козацької нацiї на взаємно ворожi табори -- українських панiв, українських селян-козакiв, українських крiпакiв, i все це, зрозумiло, пiд пильним наглядом та керiвництвом росiйських держиморд. Тут автор не апелює до царя, а тiльки до людського сумлiння:

Хiба ж ми нелюди, хiба ячкi звiряки,
Хiба i Бога ми не маєм в животi!..

I цей голос актуальний i донинi. Коли нашi компiлятори убогих посiбникiв та пiдручникiв, iґноруючи його дослухаються лише голосу коньюнктури, то їм цiлком досить абстрактної сучасної формули про "дружбу двох братнiх народiв". Вони не завдають собi труду уявити хоча б якийсь прояв "дружби" двох коней, загнаних в однiй упряжi, коли одному з них, вже об'їждженому, дозволено кусатися, а другий тiльки прикидається свiйським i нiяк не звикає до режиму подвiйного батога. Досить осмислення слiв "гнiт", "руйнування", "повстання", "лiквiдацiя", "колонiзацiя", "крiпацтво" -- слiв, якi вживають самi вченi автори, щоб зрозумiти страшну трагедiю цього необ'їждженого коня. Кожну вiйськову кампанiю йому вчувався дух волi й снилася нагода вирватися з упряжки на волю, де тiльки й можлива якась дружба та братання... У вiйну з Туреччиною 1806 року вмить устроювалось "Усть-Дунайське Буджацьке вiйсько" -- i цiлi села знiмалися зi своїх мiсць та потяглися за цiєю примарою волi. Довелось пiсля кампанiї скасувати цю нещасну "Сiч", придушувати повстання, гасити "(занепокоєння, непокiрнiсть i втечi в Молдавiю)".

Бог зна, про що думав Котляревський у цей тривожний час, всiляко пояснюючи начальству, що нiяк не може покинути своєї Полтави i своєї старої матерi... Адже їздив недавно ще його земляк-патрiот умовити пруського короля Фрiдрiха II, щоб той пiшов вiйною на Росiю, розраховуючи на повстання України... Був це той самий Василь Капнiст, якого ми знаємо нинi як росiйського письменника-сатирика, (автора "Оды на рабство" i "Ябеды"). Вiн заснував у Полтавi "Дiм для виховання бiдних дворян", де Котляревський продовжував у його просвiтньому дусi працю, епiзодично виконуючи губернаторськi вiйськовi доручення.

Настало багато змiн у свiдомостi всiєї суспiльности i у свiтоглядi поета. Росiйська армiя вернулася з Европи духово побореною i роззброєною, iдейно розкладеною, зараженою республiканськими iдеями. У повiтрi носилася конечнiсть соцiяльних i нацiональних реформ у напрямi демократизацiї режиму.

Для живої свiдомої частини української суспiльности в такiй атмосферi настав час вивiльнення закутих у мовчання, витiснених, загнаних у пiдсвiдоме потаємних дум i сподiвань,. Сама Україна стала колискою таємних товариств та об'єднань, що вели до повстання на сенатськiй площi. Коли ще 1807 року українського дворянина Василя Лукашевича повезли до Петербурґу на сповiдь i покуту за тост чи то за французьку республiку, чи то за Наполеона, то не тому, що в Росiї Наполеоновi прихильники були такою вже рiдкiстю, а тому, що в українських умовах цей тост був "мазепинським", i Лукашевича органiзувалося "малоросiйське товариство", тiсно пов'язане з "польським патрiотичним товариством" -- -- "пiвнiчним товариством" -- з українських та росiйських дворян.

Усiх цих людей, попри всю розбiжнiсть їхнiх переконань i поглядiв, єднало високе розумiння чести, свободи, людської i нацiональної гiдности. Про їхнє ставлення до iдеї української соцiяльної i нацiональної свободи важко судити з тих свiдчень, якi вони давали жандармам на процесi 1826 року. Але не може бути сумнiвiв про погляди в цьому питаннi росiйського поета-декабриста Рилєєва, який звеличував трагiчний образ Мазепиного послiдовника у своїй поемi "Войнаровський". Щонайменше зi спiвчуттям ставився до цiєї iдеї правитель канцелярiї малоросiйського губернатора кн. Репнiна Михайло Новиков -- головний iнспiратор таємних товариств.

Зрештою, сам князь Репнiн, брат декабриста Волконського й родич останнього гетьмана Розумовського (колишнiй вiцекороль Саксонiї!), звинувачувався в українському сепаратизмi -- i не випадково. Це ж вiн замовив Бантиш-Каменському i на власнi кошти видав у 1822 роцi "Историю Малой России", сповнену, коли вiрити нашим iсторикам, "помiщицько-нацiоналiстичних тенденцiй". Вiн пригорнув Котляревського, призначив його директором театру й замовляв йому п'єси. Потiм вiн обiймав, як сина, молодого автора "Сну"... Звичайно, важко запiдозрити цього висококультурного росiйського аристократа i водночас демократа в антиросiйських тенденцiях: просто, вiн розумiв поняття свободи на рiвнi своєї культури й порядности, знав, поважав iсторiю i сучаснi настрої українського народу i навiть з самим Миколою говорив пiдозрiлою мовою: "Малороссийские крестьяне порабощены происками царедворцев и малороссийских старшин, пожертвовавших счастием Родины (!) для своих выгод". То, звичайно! -- вiн схилявся до автономiзму, чи федералiзму, чи сепаратизму, тiльки не до централiзму i деспотизму, за що був позбавлений усiх милостей царських.

У жандармському списку членiв сепаратного "малоросiйського товариства" було, звичайно ж, iм'я Iвана Котляревського.
Для судового переслiдування не було, правда, достатнiх матерiялiв. Але нашим бiографам Котляревського це завдає найбiльших клопотiв. З одного боку, зi списку його не вилучиш!.. З другого боку, треба його ж протиставити В.Лукашевичевi, щоб показати школярам, як треба вчитись у Котляревського "загальноросiйського патрiотизму"...

Щоб зарадити цьому лиховi, мусимо нагадати, як М.Костомаров, одбиваючись од постiйних звинувачень у сепаратизмi, цiлком слушно доводив, що це суто полiцiйна термiнологiя. Вона була потрiбна iдеологам росiйської iмперiї, якi так надiйно закопали статтi Переяславської угоди, що вже не визнавали українського народу за окрему нацiю, української мови за самостiйну i рiвноправну мову i вважали для українцiв обов'язковим загальноросiйський патрiотизм. Вони були послiдовнi: визнання народу веде до визнання його права на свободу й незалежнiсть вiд будь-якої країни -- навiть вiд Росiї. Вони лякали звинуваченням у сепаратизмi, хоча письменник, навiть такий, як Шевченко, у сферi своєї творчости цiлком обходився самим поняттям патрiотичної любови, оскiльки перед ним нiколи не стояло питання практично вирiшувати долю свого народу. Костомаров слушно вiдхиляв цю невластиву дiячам культури термiнологiю. А жандарми логiчно її нав'язували.
Але навiщо битися над цим питанням у країнi, де український народ визнаний суверенною нацiєю, яка навiть має конституцiйне право на вiдокремлення, тобто має узаконений сепаратизмґ Навiщо зараз "захищати" I.Котляревського, ба навiть Шевченка, вiд цiєї леґалiзованої i узаконеної iдеїґ Не iнакше, як в iм'я найсучаснiшого iзму -- сервiлiзму!
Стихiйне в Котляревського почуття українського патрiотизму ставало дедалi бiльше усвiдомленим i виразним. У мiру того в "Енеїдi" з'являлись елегiйнi й героїчнi ноти, а ватага троянцi в щораз бiльше перетворювалася на запорозьке вiйсько. Але Котляревський не тiльки "до жалю не мастак" -- вiн не мастак до деклярацiй. Найсвятiшi його почуття ховались у глибинi грудей, зiгрiвали й одушевлювали його образи. I гумор, i сатира Котляревського проходить на тiй тонкiй гранi, за якою причаїлось легке юродство i важка соцiяльна алегорiя. За характером сюжетних ситуацiй автор упадає в рiзкий тон, але з такою ризиковано-широкою гумористичною гамою вiн весь час усе ж таки втримується на цiй слизькiй гранi. Тiльки великим талантам властиве таке чуття мiри й такту. В авторовi "Енеїди" скрiзь присутнiй спiвець Наталки Полтавки, часом надто молодий i трохи легковажно безтурботний, але завжди шляхетний.

Щождо соцiяльної алегорiї, то її в "Енеїдi" не менше, нiж у найкращих сучасних фантастичних повiстях. Котляревського, здається, нiколи не звинувачували в сатирi на самодержавний Олiмп, але важко повiрити, щоб такi образи не були точно прицiльними:

Коли Юпiтер ненароком
З Олiмпа глянув i на нас...

Або:

В се врем'я в рай боги зiбрались
К Зевесу в гостi на обiд,
Пили там, їли, забавлялись,
Забувши наших людських бiд.

А вже народнi бiди виступають тут зовсiм неприховано. Так i уявляється, як ми, насильно вибитi з колiї европейського поступу, опинилися на заклятому островi, де панувала цариця, "люта чарiвниця i дуже злая до людей". Володiла вона єдиним хистом -- обертання людей на звiрiв. Усi народи в атмосферi цього царського острова, як у тюремнiй клiтцi, втрачають людську подобу i стають то псами, то лисицями, то козлами, то навпаки... Найтяжча доля, звичайно, українцям!

Пропали! Як Сiрко в базарi!
Готовте шиї до ярма,
По нашому хохлацьку строю
Не будеш цапом, нi козою,
А вже запевне що волом...

I все це весело, в нацiональному стилi сумовитої посмiшки над самим собою -- "з нещастям тiсно пообретшись, бiду стрiчали мов шутя". А хiба це не з урокiв української iсторiї батько Анхiх вiщує i зичить своєму Енеєвi "розплодив великий i завзятий рiд", "жити та поживати", але застерiгає, що щастя троянцiв триватиме доти,

Покiль не будуть цiлувати
Ноги чиєїсь постола...

Якщо все це писалося пiдсвiдомо, пiдсвiдомiсть Котляревського була нельояльною.
За легкими строфами поеми можна вiдфiльтрувати й елегiйнi образи неперехiдного значення, як от постать жiнки:

Нiхто з якою не любився,
Не женихавсь, не жартував.
Ох, скiльки муз таких на свiтi!
У всякiм городi, в повiтi!
Укрили б зверху вниз Парнас!

Вже тодi --
У тому царствi, де Юпiтер
У правдi твердий так, як дуб!

Надзвичайно проста i легка, "Енеїда" водночас залишається твором завжди проблематичним. Молодий Шевченко прийняв її цiлком. А вже перед засланням вона йому здавалась "все ж таки смiховиною на московський кшталт". Бурлеск вiдштовхував усi наших максималiстiв.

Найчорнiшу тiнь на Котляревського кинули його епiгони. У XIX столiттi стриманiсть у ставленнi до Котляревського з'явилася через те, що його стали сприймати крiзь призму котляревщини -- поширеного в той час недоумкуватого варнякання, нерозумного грубого смiху, дешевого лiтературного штампу -- смiшити українською мовою в ролi недорiкуватого паяца, який розважає навiть не короля, а просто юрбу мiщан. Несмак, графоманiя, обивательський примiтивiзм, зубоскальство знайшли в цьому малоросiянствi тривкий притулок i надiйний хлiб. Уряд нiколи не чинив перешкод малоросiянству найнижчого ґатунку, навпаки, найдипломатичнiшi шовiнiсти охоче дозволяли черствим малоросiйським зубоскалам убивати молоду українську лiтературу.

Ось чому через усю другу половину XIX столiття найкращi українськi поети, драматурги й артисти проносять iдею нещадної боротьби проти профанацiї української культури, проти того, щоб представляли її люди мало культурнi, у яких за душею лише "три торби смiху". Все молоде, живе й здорове, тримаючись вiд тих поодаль, за каторжних умов розвитку української культури вiдвертається вiд усього українського ранiше, нiж устигне розгледiти в цiй культурi явища найвищої проби й неповторно нацiональної величi.

Тепер ця боротьба нiбито втихла. Зовсiм не тому, що з малоросiянством покiнчено. Навпаки, малоросiянство i "котляревщина" розмножились у рiзних жанрах i чудово розроїлись у затхлому повiтрi пiд низькою стелею. Особливо в тридцятi -- п'ятдесятi роки. Цю тенденцiю можна прослiдкувати на iнтелектуальнiй ентропiї гумору Остапа Вишнi. На еволюцiї перчанської самоцензурної сатири. На сучасному феноменi "Тарапуньки", який гнучко i "общепонятно" розважає куцого i впертого Штепселя. На зливi гумористичних писань, "нацiональний характер" яких стороннi люди ототожнюють з малокультурнiстю й замшiлим примiтивiзмом, позбавленим елементарної основи гумору -- дотепу, зблискiв тонкого спостережливого розуму.

Те, що якийсь дрiбноперчанський твiр має попит серед певних верств суспiльства, ще зовсiм не виправдує його. Столiття неволi й нацiональних поневiрянь виробили тип українського обивателя, який сам себе називає зневажливим прiзвиськом "хохол", промовляючи: "Хоч горшком назви, тiльки в пiч не саджай". I вiн теж має якийсь стосунок до тих прадiдiв, що в вогонь iшли за честь свого iмени. Вiн має свою етику й мораль, свiй гумор, свої приказки i пiснi. Уся низькопробна, дрiбнокорислива, обачлива -- легкодуха i балаганна частка нашого фолкльору вироблена ним i належить йому -- хохловi, якому б добре тiльки поїсти й випити, хохловi, з якого росте ситий самовдоволений "торжествуючий хам", що уникає вериг чести й обов'язку, а тому й духу українського не зноситиме. Але пiсля обiду його тягне на бурлеск, грубий i нехитрий регiт над усiм (крiм влади) i на той шлях, де можна все потоптати i на всьому самостверджуватися без розбору.
На прикладi сучасної "котляревщини" вже цiлком очевидно, що вона розмножується самосiвом на вiтрах часу, а зовсiм не йде вiд кореня Iвана Котляревського. Для нас "Енеїда" -- твiр живий, але значною мiрою вже iсторико-лiтературного значення. Вона, особливо в надто iлюстрованому виданнi, користується нинi величезним попитом, i в цьому є щось приємне з гiрким присмаком. Нашим школярам i досi нашi "перевиданi й доповненi" пiдручники не в силi вияснити своєю суконною мовою, що ж це таке ця бурлескна травестiя i чому вiд неї починається нова доба українського письменства. Мабуть, таки "Енеїду" кожен мусить вiдкривати собi сам вiдповiдно до рiвня своєї культури, самосвiдомости й обiзнаности з клясичними джерелами.

Нинi легко зрозумiти гiркий погляд Кулiша на цей багатозначний твiр, сприйнятий в єдностi з тим пiдозрiлим букетом, що має особливий нахил горнутися до Котляревського i профанувати звучання його iмени. Але є в цьому поглядi плiдний iмунiтет проти прiрв -- бурлеску i сантиментальности,-- у якi скочується наша лiтература в той час, коли не може триматися на рiвнi високого лету.

Зараз нам хочеться схопити звук цього iмени i ствердити, що воно має тонкий тембр i дає шляхетний резонанс: обличчя Iвана Котляревського свiтиться веселим смiхом, за яким скрiзь вiдчувається органiчно високе почуття людської гiдности.
Вихваляючи три твори Котляревського, ми залюбки зводимо мову на талант поета. Але щоб бути зачинателем нової української лiтератури -- мало самого таланту: треба мати український хребет. Той хребет, який крiзь усi лихолiття й катастрофи знову й знову випрямляється i утверджує вiльне людське право -- бути собою.

Котляревський мав винятковий вплив на своїх сучасникiв i на українську суспiльнiсть уже пiвтора столiття не завдяки самому талантовi й майстерностi. I в "Енеїдi", i особливо в "Наталцi Полтавцi" та "Москалевi-чарiвнику" вiн утвердив високе почуття гiдности, людської i нацiональної гiдности, без чого не можна було б i думати про вiдродження культури пригнобленого й полонiзованого краю.

Це розвинене почуття стало хребтом нової української лiтератури, що в бiльшiй чи менш гострiй, одвертiй формi завжди послiдовно обстоювала добру славу i честь українського iмени. Вона боронила це iм'я вiд безкарно-самовладного чиновництва, що задавало хамський тон i офiцiйну моду ставитися до українського народу як до тяглової сили, угноєння i ферменту для побудови росiйської iмперiї.

Цей тон був настiльки самовпевнений, що на твори Котляревського навiть не дивилися серйозно, як на зародження нової крамоли. Тим бiльшої сили духу потрiбно було письменниковi, щоб спокiйно, наче нiчого не помiтивши, прокладати нову дорогу. На вiчнi закиди вiчно начальствующого мiщанина: "Єта єшто по-чухонскi, зачем печатать, когда нiхто не розумiє!" -- добрий Квiтка-Основ'яненко вiдповiдав:

"Тривайте бо панове... є ще на свiтi православне християнство, що вмiє i любить по-нашому. Не усе ж для москалiв". Може б, Котляревський, судячи з нюансiв у його творах, вiдповiдав суворiше й радикальнiше. Вiн нiби не був в опозицiї до режиму -- вiн про це мовчав. Але жив настiльки органiчно народнiм духом i настiльки формально приймав новi форми життя та державнi iдеї, що вони не позначалися на його творах. Це була єдино можлива на той час уперта стихiйна опозицiя в сковородинському дусi.
Тим то й потяглося до слова Iвана Котляревського все живе, що принишкло i наче тiльки чекало такого слова.

"Писання Котляревського задля їх глибокої нацiональности, простоти i при тiм загальнолюдської доступности й зрозумiлости не могли лишитися без впливу на вiдродження українсько-руського духу не тiльки на Українi, але i в Галичинi" (Франко).
Струмувала в цьому словi жива не рабська кров i жива сила, що не знає мертвих пут. Iдеться нам зараз не про те, щоб за всяку цiну довести високу нацiонально-полiтичну свiдомiсть Котляревського -- вiд цього його мiсце в українськiй лiтературi не змiниться. Ми знаємо приклади, коли нацiональна пiдсвiдомiсть й навiть нацiональна й полiтична iндиферентнiсть, скажiмо, в особi ґете, дала найсильнiшого виразника нiмецького духу. Понад хмурiстю iсторичного моменту, понад мiнливiстю обставин i подiй Котляревський сягнув живого струменя, у якому пульсувало духове життя народу,-- i весело засмiявся. Про вiдлуння його слова справдi можна сказати: "З легкої руки Котляревського..."
Котляревський був щедрим батьком, що оддає дитинi найкращi свої соки й оберiгає її життя, i все ж таки не знає, якою буде його дитина i чи взагалi вiдкриється для неї мiсце в непевному свiтi.

Зi своїм запорозьким бурлацтвом вiн самовiльно влетiв у метушливий свiт олiмпiйських маскарад, його смiх розiтнувся голосною луною i наче задихнувся без повiтря. Минали довгi роки мовчання, i аж у добу шукань i надiй Котляревський наче народився вдруге. На другому диханнi вiн пише свою "Наталку", "Москаля-чарiвника", закiнчує "Енеїду", i, здається, у цi пiслявоєннi роки iлюзорної весни та духового розкрiпачення вiн починає вiдчувати ґрунт пiд ногами i сам здобувається на те, щоб творити духову атмосферу.
Але той великий спалах його погас у великому чаду, коли кругом навколо почали гасити й ховати всi ознаки пробудження (навiть ховали значки про колишню належнiсть до "бiблiйного товариства"). Котляревський не вiдступився, але болiсно зав'яв...

Для вiдродження української культури змiсту було не досить нi в "Енеїдi", нi в "Наталцi Полтавцi" та "Москалевi-чарiвниковi". Але було щось у цих творах глибше за саму суму закладених у них iдей та образiв -- була в них розворушена та щиронародня стихiя, та нацiональна безперервнiсть духу, що вiчно несе в собi початок i не вичерпується. Коли "на важких терезах вже хиталась доля Вкраїни" (М.Вороний), цi твори утвердили наше право жити саме своєю народньою українською мовою. Вона так заяснiла своєю неповторною вродою, що самоствердження було самозрозумiлим. Народньою мовою вiдкрилась нова iсторична грань i головне, досi незаймане джерело нашого культурного розвитку.
"Енеїда" визначила одну з найхарактернiших артерiй нашої лiтератури -- двозначний гумор, що дедалi пiдноситься до сатиричного осмислення та духового подолання грубих нездоланних сил, що стоять над українським народом i проти нього. Добра, здорова галузь цiєї артерiї виливається в шевченкiвську соцiяльну сатиру -- смiх безоглядної боротьби. Квола галузь її в нас розростається на рiчцi часу i влаштовується, як "актор-крiпак в театрi у панiв: непевнi жарти тне, смiється через силу, поклонами спиняє панський гнiв..." (Леся Українка).

Другою артерiєю вiд Котляревського пiшов в українську лiтературу етнографiчний реалiзм. З одного боку, вiн дав пишну гiлку неповторного нацiонального забарвлення. Але ця гiлка не вельми обтяжена плодами, i потроху в провiнцiйнiй глушинi стала вона обростати дичкою, завжди буйно зеленою i дикою, i це стало другим боком цього етнографiчного реалiзму. Пiд доглядом доброго господаря вiн служить для прищеплення найактуальнiших i наймодернiших гiлок.

Основною артерiєю вiд п'єс Котляревського пiшла в українську лiтературу добра традицiя народности, що розрослась в органiчно цiльну систему поглядiв на народ у його фiзичних, духових i моральних потенцiях, як надиво здорову, надiйну, гiдну шани й любови силу, яка протистоїть розкладовiй силi загнилих i змертвiлих на службi режимовi. Ця вiра в народ стала головним джерелом, навiть своєрiдною моральною нормою українського письменника, якому наче заказано всiлякi вияви iнтелiґентських резиґнацiй. Пiдозрiло звучало б для нього "спiвчуття народовi", а вже зовсiм дико вражав тон Бєлiнського, не лише в грубiй лайцi його на адресу Шевченка й Кулiша ("фамилия какая свинская"), а й у дiлових його мiркуваннях про "дубоватость крестьянского ума" та тверезих резонах про мужика, який i з панського палацу зробить хлiв.

Наша лiтература по-своєму вiдеалiзовує народ, але не зверху i здалеку, а зсередини: вона пiдносить з глибини його душi перли, вибирає з його гущi обдарованих душевною красою й силою, вивищує їх, i дослiджує їхню долю серед сiрих,с тертих, скалiчених i прибитих убогiстю буднiв українського життя. Вже Котляревський нiяк не вкладається в схоластичну форму чорно-бiлої аналiзи: кожен персонаж його терпилихiвським шляхом несе те, що дало йому життя. I навiть Возний десь у собi затаїв природну схильнiсть до добра та зберiг здоровий людський глузд, правда, перекручено змодернiзований, як пiсня Сковороди у свiтi, "де всякого манить к наживi свiй бiс". Навiть знахабнiлий на царськiй службi москаль зберiгає людське чуття справедливости i якесь поняття про чеснiсть. Але характерно, що Котляревському i на думку не спало шукати моральних арбiтрiв та всiляких "Правiдних" серед освiчених дворянських верств -- Наталка з простого i чесного роду в нього стоїть найвище.

Захопленi слiпою грою в прiоритети, ми й досi полюбляємо хвалитися, що українська лiтература в особi Котляревського та Квiтки ранiше за росiйську спостерегла, що пiд селянською свиткою б'ється гаряче людське серце. Наївна пиха! Якщо росiйському письменниковi справдi треба було вiдкривати ту iстину й пробивати крiзь непрохiднi верстви, то український письменник лише засвiдчував, що вiн ще того не забув. Бо хiба козацька революцiя XVII ст. не живилася гордим хлопським переконанням, що тiльки в простого народу людське серце й живе сумлiння, а пани -- чужi, черствi й бездушнi, одне слово "собача кровґ" З цiєї моралi, з цього втiленого у фолкльорi свiтогляду й пiшла нова українська лiтература, яка вже знизу пiдносилась до европейських вiянь. Росiйська, навпаки, довго й важко пробивалась пiд тягарем "чужевластья мод" до простого й щирого слова, хтозна скiльки це тривало б, якби не український фермент (Гоголь -- у лiтературi, Щепкiн -- театрi) -- адже перiод її не випадково називається "гоголiвським".

Українська верхня шляхетська верства "сама себе завоювала", самознищилась у часи руїни, виродилась у часи колонiзацiї i не дала нiяких власних плодiв. Усе, що було в нiй живе, перейняло народню мораль i свiтогляд, i лише так пiдносилося до вершин Лесi Українки.
Якою ж мiрою Котляревський був виразником самобутности українського духу i наскiльки саме вiд нього упало в землю зерно вiдродженняґ Бо справдi, коли б українська лiтература засновувалася на принципi наслiдування росiйської -- вона була б навiки приречена веґетувати побiчною гiлкою вiд чужого кореня й служити для "домашнього вжитку" тим, хто ще не навчився по-росiйському. Однак нi в кого навiть не було сумнiву в тому, що Котляревський -- органiчно українського походження з того багатого народньо-поетичного корiння, яке не знає собi суперникiв у слов'янському свiтi. Гоголь, Капнiст, Гнiдич, Рубан, Гребiнка, Нарiжний, Погорiльський, а з ними цiла плеяда художникiв та артистiв -- усе це гiлки, що на росiйському культурному полi живились соками з українського кореня. З деяких творiв цих землякiв та французьких i латинських книжок складалася вся бiблiотека Iвана Котляревського. Вiн, без сумнiву, був породженням стихiйного козацького духу -- незалежного, самодостатнього i необмеженого, а тому в юнацтвi стихiйно взявся малювати запорожцiв.

Зараз можна пожалiти стосiв списаного паперу про стосунки Котляревського до Осiпова -- це, по сутi, лише добре одшлiфований деталь з мало вивченої психологiї його творчости. Навiщо ворушити мертвих, вiд яких на помостi добрих намiрiв залишився тiльки почесний хрест, позначений вiдблиском слави Котляревськогоґ

Зате й досi десь наче непомiтно лежить той факт, о бiля колиски нової української лiтератури були вiчно свiжi джерела -- римськi клясики, яких у нас тодi знали, читали в ориґiналах, а бурсаки-семiнаристи мали звичай перелицьовувати та пересаджувати їх на український ґрунт. Вiд цього перелицьовування до художнього перекладу залишався один крок.

Однак ця традицiя триматися джерел у нас, попри всi зусилля окремих авторiв, перевелася настiльки, що через пiвтора столiття "неоклясики" мусiли знову прочищати її i закликати до них своїх сучасникiв. Котляревський, без сумнiву, виробив смак i чуття мiри на цих джерелах... В "Енеїдi" ще немає вибору на рiвнi найвищих мистецьких критерiї... "Стати на шведську могилу" i писати, "як од старих чував" -- це ще не найбiльша висота, але безсумнiвно перша i своя. Це своє в нього спокiйно утверджене скрiзь... iнколи iз спецiяльним акцентом. Впливи, головним чином через росiйських солдатiв, iшли в Україну, i Котляревський не проминув нагоди на них вiдгукнутися. Троянцi в нього спiвають

Козацьких, гарних, запорозьких,
А якi знали, то московських
Вигадували бриденьок.

Автономнiсть нацiонального духу була в Котляревського стихiйно сильною, i вiн захищав її, не зупиняючись навiть перед проблематичнiстю приказки: "З москалем знайся, а камiнь за пазухою держи". Михайло Чупрун носив такi речi напохватi, i його льояльнiсть не пiшла далi похвальби, що й наших тепер у столицi багато, в сенатi, по мiнiстерствах, та й то лише для того, щоб утерти нахабному служивому носа.

У вiдстоюваннi нацiональної гiдности, культурної незалежности й гордости Iван Котляревський завжди послiдовний i, з його iнтелiґентною делiкатнiстю, навiть несподiвано рiзкий. У веселiй стихiї нашого нацiонального самовисмiювання, переплетеного iз самозвеличуванням, i зрештою, бурлацького розважання, в "Енеїдi" такi моменти раптом звучать, як натягнута струна, як голос вартового на вiчовiй вежi над загулялим товариством.

Котляревського "одиноке гнiздечко на калинi" виплекало дещо iнфантильний, але здоровий органiзм, у якого закладено виразний характер. Обтяжений рiзностильовими нашаруваннями, заглиблений по шию в самостiйнi багатства нiколи не культивованої ниви, позбавлений творчої атмосфери навколо себе, вiн все ж таки кинув у землю здорове зерно вiдродження української культури.

Пiд тягарем обставин поет був задумливо сумний, як український поет. "Коли ж ми дочекаємося iсторичного опису України, її гiдногоґ" -- говорив вiн Срезневському. "Тепер неможливо",-- вiдповiдав чи то Срезневський, чи то сам Котляревський.
"Тепер неможливо" -- повторюємо на двохсотрiччя з дня народження Котляревського, уквiтчане пишними ґiрляндами "котляревщини".

За той час "чимало лiт перевернулось, води чимало утекло". Iвана Котляревського давно стали "повнiстю" видавати, публiкувати про нього скупi спогади -- чомусь скороченi,-- давно стали його засиджувати мухами "котляревщини", звинувачувати й применшувати, виправдовувати i звеличувати батьком, основоположником, зачинателем нової української лiтератури, першою ластiвкою вiдродження української нацiональної культури. Потiм йому першому з українських поетiв поставили пам'ятник i освятили ювiлеєм.

Незалежно вiд того, коли i як це робилося, вiд його iмени завжди вiяло тихим теплом i особливою симпатiєю, i життєдайну силу випромiнювали його ненабридливi три твори, вартi тридцятьох. I завжди автор веселої "Енеїди" здавався таким сумовито вдумливим, що з ним хотiлося поговорити про все ще вiд тих часiв, коли

Так вiчной пам'ятi бувало
У нас в Гетьманщинi колись.

Широким селянським морем розлилась Україна, безсмертну душу якої так по-синiвському згадав i так голосно оспiвав поет. Пiшли за луною його пiснi з убогих селянських хат, навiть з панських будинкiв щедро обдарованi духом тi, що зважилися на важку долю послiв невизнаного й закованого народу перед людством. Важким боєм з навколишньою темрявою та її страхами здобували вони кожну духову висоту, по-лицарському дерлися на крижанi скелi. Нерiдко, як у довгiй "Осiннiй казцi", вже на початку шляху пiсля перших голосних окрикiв, скочувались i потроху звикали до життєвих свинарникiв малодушнi, бурмочучи втомлено: "Святий цей запал, а проте даремний". I закрiплювали свiй прапор на вершинах тiльки обранi.

Але що за диво -- довгим списком проходили драматично-смутнi бiографiї подвижникiв, але нiколи не бракувало молодих ентузiястiв, сповнених снаги й запалених вiрою у своє покликання здобувати вершини. Навiть коли вершини було виголошено вигадкою, а на долах розставлено ритуальну вахту службових замiнникiв, за луною живої пiснi тяглося все живе...

Широке селянське море бурунилося, каламутилось i очищалося, випаровувалось у контрольоване небо, i, бувало, "безводною хмарою проносився над рiдним краєм" його цвiт. А вiд засмiчености рябiли на ньому цiлi безплiднi острiвки. Нинi воно скупiше вже на тi багатства, що їх стiльки в етнографiчнiй енцiклопедiї Iвана Котляревського. Хоча там квартирує тьма-тьменна вчителiв, але вони не "мутять" води й не роблять погоди. I живе воно якось рештками своїх запасiв без їхньої новiтньо-схоластичної мудрости. На рiзнi посади в мiсто, "теє то як його, де лiпше", потягли вознi i, "за недосужностiю по должностi та другими клопотами" не встигають задуматися, хто вони, якого роду й народу, але як тiльки виборний Макогоненко в простотi своїй торкнеться проти шерсти москаля або свого ж таки перевертня, що не пошанував нашого краю i звичаїв, як вони в силу должности виправляють його: "Полно, довольно, годi буде балакати. Не твоє дiло..." Масово штампуються i автоматизованим способом вiдтинаються од "старосвiтських традицiй" усiлякi малодушнi, легкодухi й просто нещаснi финтики...

Давно вже пiсля царської служби осiлим життям живуть Москалi-чарiвники, але й нинi їм Михайло Чупрун закидає, коли осмiлиться: "Який то у вас, москалiв, язик луб'яний. Скiльки меж нами вештаєтесь, а й досi не вимовиш вареникiв". Розважнiша Тетяна все згладжує цi гострi кути, а вченi люди пишуть книжки про правильну лiнiю, "проведену в її образi Котляревським".

По-старому б'ється з бiдою стара Терпилиха, i все ж таки на її неогородженому подвiр'ї часом заяснiє, як соняшник, роботяща й до всякого дiла дотепна Наталка, замрiяна перспективою iншого життя в мiстi i вже не дуже слухняна до матерi. Зате геть зiпсувався i спився за довге своє бурлакування Петро. За снами про легке життя вiн навiть не вiрить Котляревському, що йому справдi траплявся такий добрий сирота-бурлака, що роками зберiгав вiрнiсть та здобував право на руку дiвчини, а потiм усiм пожертвував задля першого кохання.

Всяк, хто не маже, то дуже скрипить,
Хто не лукавить, той ззаду сидить --

спiває своєї возний. "Так воно, так в теперiшньому свiтi",-- примовляють люди без усякого осуду. Ба, навiть,: хвалять возного, принаймi за одвертiсть.

Страшно стає за те широке море, яке мiлкiшає, вихлюпується на безплiднi пустелi, втрачає свiй аромат i споконвiчно стiйкi властивостi, а все ще надiйно спить своїм вiковим сном провiнцiї, яка живиться з газет Петровими театральними враженнями з Харкова i Миколиними занудливо пiсними пiснями про минулу вiйну.

Але широко розлилося по країнi селянське море, i дивлячись на його сонне плесо, покрите осугою буденности, часто ми не бачимо його освiжаючих джерел i незмiрних глибин, що грайливо викидають дивнi перли. Задихаючись вiд виробничої куряви однакових днiв, ми часом забуваємо дивитись у мiряну в нас лише вiками таємну глибiнь. Крiзь товщу столiть задивляється в ту глибiнь поет, що був дитям запорозького смiху, здатного, попри всi нещастя, на руїнах рiдної Трої утверджувати волю до життя. Море пiдiймає й окрилює. У ньому невичерпнi життєвi сили. Iван Котляревський смiється.



Ключевые слова: Iван Котляревський смiється, критичні статті, Євген СВЕРСТЮК