16 июля 2016 в 20:32 Іван Котляревський 624

Котляревський. Єфремов С. Літературно-критичні статті

Котляревський. Єфремов С. Літературно-критичні статті

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

І

Вічно пам’ятний, навіки незабутній в історії України рік 1798,— рік, яким датується народження на світ нової української літератури. Того-бо року в Петербурзі з’явилась на світ невеличка книжечка, що виразно починає собою потужний рух до відродження українського народу, що на довгі часи позначила шлях розбурканій думці українській, дала зміст, напрям і форму українському письменству і вперше загадала українському громадянству — та не тільки загадала, а й порішила — велику загадку: кудою йому йти і де ідеалів народного визволення шукати.

Перед мене зараз лежить та книжечка, така далека своїм старосвітським виглядом — своїм товстим та лихеньким папером, незграбним шрифтом, шкуратяними палітурками з кольоровою спідкою — од наших теперішніх видань. І заразом така близька своїм духом — змістом та думками — до українського життя, незважаючи на чудну форму свою, на оте трояно-латинське вбрання, в яке пристроїв їх автор.

Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак,—

з перших же слів читаємо ми, але знаємо добре, що не троянці, не старий Рим і не давня давнина лежали на серці авторові, а рідний народ український, і не назад, у ті одвічні часи минулого, дивився він, а вперед — у майбутність, викликаючи нову долю, щасну ріному народові. «Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается» ця книжечка, і вже сама посвята оця промовляє до нашого серця голосніш од велеречивих передмов та бучних фраз, переносячи нас просто до того моменту, коли вперше засяла на українському небі нова зоря народного відродження. Так — з «малороссийского слова» почалось воно тоді, як невблаганне життя розбило, здавалось, на дрібні скалочки всі сподівання українського народу за попередніх часів, як усі надії на кращу долю прахом пішли і не видко було нігде просвітку, ні способу боротись проти видимої смерті народного організму. Доброго собі пам’ятника поставили — справді нерукотворного — тією малою кнїіжєчкою «любителі» рідною слова...

XVIII вік — страшний був вік в історії українського народу, найстрашніший, може, за все його довге історичне життя. Це вік похорону автономічних замірів, вік формування нового життя, вік ще одного поголовного зрадництва серед усього інтелігентного громадянства, що не тільки покинуло знов свій народ на поталу злидням та кріпацтву, а навіть само запопадливо працювало коло того, щоб вони посіли рідний край. Могучий бюрократичний механізм петербурзької імперії зробив те, що не під силу було московському царству. Він до решти, здавалось, роздушив «самопроизвольное некоторых мнимых привилегий и вольностей узаконение», як узивала українські старожитні вольності цариця Катерина II, і позаводив на Україні той одномасний лад, що мав привести до знищення національних форм життя на Україні. Час од часу спалахуючи й підживлюючись, мрії українських автономістів наприкінці віку мало не зовсім пригасають. Коли перед українськими «командующими класами» того часу на вибір стало, чи політична незалежність разом з рівністю і волею для всього народу, чи соціально-економічне панування разом з кріпацькою неволею для народу, то, не вагаючись, вони, в особі старшини козацької, вибрали останнє. А вибравши, наперебій кинулись загортати до себе ланки та нивки, повертати в кріпацтво сусідів та підсусідків і випрохувати маєтності разом з кріпацькими душами. Кров’ю та сльозами поневоленого народу записано в нашій історії ту сторінку, на якій стоїть нещасливий XVIII вік, справедливо у Куліша названий віком «расхищения национальной собственности всеми благовидными и неблаговидными способами». Народ, якого на роздоріжжі історичного процесу кинуто самотою і позбавлено своїх інтелектуальних сил, та ще й у кріпацьку повернуто неволю, героїчно, але несвідомо й більш інстинктивно пробував був не раз скинути з себе кріпацьке ярмо — дарма: новий державний механізм давав більше гарантій старій неволі і дужчу їй оборону міг забезпечити. Народні протести захлинулися ще раз в крові бідолашних жертв нового ладу, і кріпацтво все в більшу та більшу вбивалося силу. «Доборолась Україна до самого краю» — можна про ті часи сказати словами Шевченка; принишкло й затихло все, і здавалось, не було їй вже звідки сподіватись порятунку. Коли раптом —

Коли раптом веселий зневажливий сміх
Серед мертвої тиші почувся...

То сміявся Іван Котляревський. І під гомін того зневажливого сміху померла стара Україна, з її повною дезорганізацією по всіх сферах життя, і народилася нова, повна надій на кращу будущину, свіжа й молода, як сама молодість. Лунав той сміх — і з ним рушила в свою тяжку путь нова українська література, взброєна і забезпечена живим народним словом, тим словом, якого цілющу роль в житті українського народу чудово спостеріг і сформулював Шевченко:

Возвеличу
Малих отих рабів німих:
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово...

Почесну роль вартового, що стоїть на сторожі народних інтересів, переймає з цього часу на себе українське письменство. Коли офіціально українське життя вже нічим не позначалось, коли один за одним, як непотрібні пережитки далекої і в безвість одкинутої старовини, нищились усі національні ознаки українського народу, коли раділи цьому одні і в безкрайнюю тугу вдавалися другі, не знаходячи способу на іншу стежку повернути неминучий, здавалось, «хід історії», одна література українська помалу, але певною ступою йшла вперед — все вперед і далі; одна вона шукала кращої долі своєму народові, одна вона невтомно кликала «...живих і мертвих, і ненарожденних земляків, в Україні і не в Україні сущих» під сільську стріху, до забутого скрізь народу. Одна вона будила оспалі душі й навертала їх до праці на ниві народній, одна вона лунала по Україні дзвоном гучним на сполох. І якщо тепер український народ стоїть на порозі того становища, коли вже ясно свінуло йому на свідомість національну — найперша заслуга в тому належить нашому письменству.

Річ то історії письменства виясняти роль кожного поодинокого працівника на літературній ниві й призначати кожному місце по заслузі в загальній еволюції письменства. Цю повинність свою історія нашого письменства певне виконає, як буде написана. А поки що мені хочеться тут зазначити, що рамцями самого письменства вона жодним способом не повинна себе обмежувати, інакше не історією вийде, а більш чи менш дотепною номенклатурою, яку ми вже й маємо в «історії» небіжчика Огоновського. У нас письменство ніколи не було тільки письменством, а справляло разом і величезної ваги громадську роботу. Тієї принадної хоч і легенької позиції, коли, мовляв за Державіним,—

Поэзия тебе любезна,
Приятна, сладостна, полезна,
Как летом вкусный лимонад*,—

не знало наше письменство, призначене для спожитку не тим, хто про «лимонады» дбав, а тим, кому хоч би погожою водицею засмаглі уста одволодити. І більше, ніж деінде, письменник був у нас, та й досі єсть, не тільки письменником, а і громадським діячем і, може, ним більше навіть, ніж письменником. Адже ж публічне життя українське поки що цілком увійшло в письменство і, не маючи ніякої іншої арени для себе, виявляється тільки в йому; письменство у нас ще й досі служить єдиною формою взаємин між народом та інтелігенцією. І через те вагу кожного письменника у нас треба міряти найперше тим, чи спричинилась, і як саме та скільки, діяльність його до розвитку громадського руху, а не обмежувати його вплив вузькою сферою самого письменства. Коли б ми до таких письменників, як, скажемо, і Котляревський, підходили тільки з самою літературною міркою, то ми б дуже й дуже недооцінили його заслуги, лишили б у затінку цілу величезну смугу, що проложили його літературні твори: проминули б глибоку борозну, що проорав він своєю літературною діяльністю, то правда, але на громадському полі. Справді, хто такий Котляревський, коли держатися в його оцінці тільки літературних меж? Талановитий автор однієї сатиричної поеми, такої ж самої однієї оди й двох театральних п’єс. Твори все, безперечно, чималої літературної вартості, але все ж і не такі, що становлять самі по собі, самою літературною своєю стороною, епоху в житті народів. А тим часом фігура Котляревського в історії громадського руху на Україні справді епохальна,— така, що може з’явитись тільки на критичному переломі всього громадського життя, на межі двох епох, як синтез минулого й підвалина для майбутнього. Не одбившись од чисто літературного грунту, ніколи нам би не зрозуміти ні самої фігури цього письменника, ні оцінити його діяльність та заслуги, як вони того варті. Отож з міркою громадсько-літературною й повинні ми приступати до оцінки діяльності першого нашого письменника новітніх часів.

Так — першого письменника і творця та батька новітнього українського письменства, та й не самого письменства. Правда, після дослідів Пипіна*, Петрова*, Дашкевича*, д. Єфименкової*, а найпаче вельми заслуженого ученого нашого П. І. Житецького* зробилося просто трюїзмом, що Котляревський не повстав отак собі, немов якась Венера з піни морської, а міцним корінням держиться весь у минулому. Правда, навіть у сфері вживання народної мови перший друкований твір народною мовою належить не йому1. Все це правда, проте епітет творця і батька українського письменства належить не кому іншому, як тільки Котляревському. Твори попередників його цікаві з літературного боку як пам’ятники сучасної творчості, тільки такими й лишаються в наших очах, бо не мали широкого впливу на громадянство; тоді як Котляревський, вольно чи невольно, свідомо чи несвідомо, це ми побачимо незабаром, знявся на високості, мовляв виразом Куліша 80-х років, «соціального реформатора», як той primus movens*, що дає почин і напрям цілій течії в громадському житті. З обставин тодішнього життя на Україні твори Котляревського не саму тільки літературну ціну мали, а зробились фактором громадської ваги, стали зерном, з якого однаково росте і література українська, і громадський рух на Україні як певний комплекс ідей, що кладуть свою познаку на цілій національній справі. От через віщо було б несправедливістю високої марки міряти Котляревського тільки самим літературним масштабом, незважаючи на його громадські заслуги; та масштаб такий нічого, опріче помилки, й не може в результаті дати. В історії української критики ми навіть маємо блискучий приклад такої несправедливості, і якраз до Котляревського, в парадоксальній про його статті Куліша в «Основі»*. Не розваживши добре громадської ваги Котляревського, Куліш через те тільки в «Енеїді» й знайшов «признаки глубокого упадка народного чувства самосознания и самоуважения», поставив у вину Котляревському те негативне літературне з’явище, яке од його й прозвав «котляревщиною», і тільки в кінці поблажливо кинув, що все-таки не треба бути, мовляв, «слишком строгим» до Котляревського, бо то був «один из тех немногих украинцев, которые прямо или косвенно повели нас еще с того времени к нынешнему нашему самосознанию». А тим часом у цьому саме й лежить центр усього питання про Котляревського, і це геніальною інтуїцією своєю далеко краще, ніж великоучений Куліш, зрозумів неучений Шевченко, що поглянув на батька української літератури з погляду його громадської ваги. Двома рядками про Котляревського, що він

1
Маю на увазі пісню Антона Головатого «Ой годі нам журитися», яку співали козаки на чорноморському святі р. 1792; тоді ж таки її й надруковано.

Всю славу козацьку, за словом єдиним,
Переніс в убогу хату сироти,—

Шевченко глибше й ширше оцінив діло Котляревського, ніж у цілій статті Куліш, що з односторонністю та причепливістю педанта силкувався широке громадське з’явище покласти на прокрустове ліжко самого-но літературного значення.

Щоб до ладу зрозуміти, чого варт Котляревський в історії громадського руху на Україні, повинні ми якнайбільшу увагу звернути на три моменти в його творчості, а саме: стосунки Котляревського до того грунту, на якому зародилась його діяльність, силу його свідомості і, нарешті, наслідки її та вплив на формування національної ідеї й руху на Україні. Характеристика цих моментів і дасть нам відповідь на питання про самостійність, свідомість та вплив Котляревського.

II

Котляревський, як згадано вже, не був чимсь цілком несподіваним, новатором, що не має ні грунту в минулому, ні своїх попередників, що сам собі був предком. Навпаки, і грунт, і попередники були — чи то в формі багатющої народної поезії, чи в інтермедіях та інтерлюдіях відомих авторів тогочасних, чи, нарешті, в творах отих невідомих «мандрованих дяків», цих українських бардів, що, юродствуючи, несвідомо робили великої ваги діло, кладучи перші підвалини народного письменства. Одно слово, нива української літератури, коли з’явився Котляревський, була вже готова й добре угноєна, та лежала вона поки що облогом, дожидаючи того, хто прийде до неї з добрим знаряддям, докладе рук своїх, зоре цілину й зерном добірним засіє її на користь людську. Це останнє було вже індивідуальною заслугою Котляревського. Проте він сам не одділяв себе гостро від своїх попередників, навпаки, установляючи зв’язок між ними та собою. Цікаві з цього погляду посвідчення знаходимо в самій ж таки «Енеїді». Дійшовши до опису пекла, Котляревський спиняється, роздумуючись:

Тепер же думаю, гадаю —
Трохи не годі і писать:
Ізроду пекла я не знаю,
Нездатний, далебі, брехать.
Хіба, читателі, пождіте,
Вгамуйтесь трохи, не галіте,—
Піду я до людей старих,
Щоб їх о пеклі розпитати,
І попрошу їх розказати
Що чули од дідів своїх (IIІ.41).

Що під «людьми старими» не Віргілія розумів автор, доводять це зараз же дальші слова, що «не так тепер і в пеклі стало, як в старину колись бувало і як покійник написав», і через те Котляревський інших мусить собі шукати й джерел: проти Віргілія,— каже він.—

Я, може, що-небудь прибавлю,
Переміню і що оставлю,
Писну — як од старих чував (IIІ,42).

Але разом з тим у Котляревського, безперечно, була думка і про нові методи творчості. Згадуючи «старих муз», яких до смутка єсть «у всякім городі, в повіті», він додає:

Я музу кличу не такую:
Веселу, гарну, молодую,—
Старих нехай брика Пегас (V,118),—

і в цих словах, коли хочете, можна бачити ту ідею оновлення, з якою Котляревський заходжувався коло готової літературної ниви. До неї прийшов він з добрим знаряддям, засіяв її новими формами літературними, дав їй новий зміст, прищепив їй виразно народолюбний, глибоко демократичний напрям і направив молодий паросток на ту дорогу, на якій він дав добрий урожай в образі багатої та ідейно чистої літератури. Це й було тим новим словом, що сказав Котляревський, і воно справді-таки скидається на соціальне реформаторство, бо вплив його не обмежився на літературному полі, а глибоко зачепив, як побачимо далі, сферу й соціальних стосунків на Україні. Читаючи твори Котляревського, власне, «Енеїду», сучасники не тільки реготалися з автором з волоцюг-троян, з богів та півбогів, яких сміливою рукою зважливо постягав Котляревський з недосяжного Олімпа. Вони побачили заразом, що мова, якою в устах простого народу гордувало вельможне панство й усі ті, що до його пнулись та горнулись, годяща до творів високої вартості в руках талановитого художника. Вони читали ті тихим смутком та жалем оповиті спомини про старовину, що розкидані по всій «Енеїді», ті теплі згадки про твори народної словесності та історичні події й особи — про Сагайдачного, про Січ, про те,

Як в пікінери набирали,
Як мандрував козак всю ніч;
Полтавську славили Шведчину,
І неня як свою дитину
З двора провадила в поход;
Як під Бендер’ю воювали,
Без галушок як помирали,
Колись як був голодний год (III,3),—

одно слово, про те, як «вічной пам’яти бувало у нас в Гетьманщині колись» (IV, 101). І легкодухим забудькам українським ці теплі згадки, безперечно, повинні були наливати в душі симпатії до недавньої минувшини рідного краю.

Та й не самі згадки про старовину ставив перед очі сучасному громадянству Котляревський. Він пробував давати і підстави для нового світогляду, навчаючи, що

Тоді найбільш нам допікає,
Коли зла доля однімає,
Що нам всього миліше єсть.
За милу все терять готові:
Клейноти, животи, обнови.
Одна дороже милой — честь (V,39).

І що найважніше — ту честь поет покладає в любові до рідного краю та праці на користь загальну. Адже це з «Енеїди» діди наші вичитали, що

Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат,

Там жизнь — алтин, а смерть — копійка,
Там лицар — всякни парубійка,
Козак там чортові не брат (V,94);

Де общее добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку —
Лети повинність ісправлять (V,77).

І дивною новиною здавалися такі речі серед сучасного поетові покоління, що «любов к отчизні», як знаємо, приміняло було на «желание к чинам, а особливо к жалованию», що «общее добро» заступило одвертим гарбанням того добра у власну кишеню... І такі речі повинні були робити враження на сучасників, тим більше, що веселий звичайно автор у таких місцях вже не сміється. О ні, не сміється він — бо тугою, докором живим бринять його згадки про старовину та нагади сучасникам про повинність до рідного краю. І не одного з тодішніх «малоросіян» увагу задержали певне на собі ці повні горечі й смутку слова веселого автора. Цьому помагало ще надзвичайне вміння нашого автора конкретизувати свої образи. Не тільки в абстрактній формі говорив про «повинність» Котляревський, не тільки абстрактну Людину, модну тоді Людину з великої літери, ставив він перед очі сучасникам — ні, не забув він і конкретної людини, людини з маленької літери, що саме тоді під панськими канчуками йшла панщину робити, і сміливо кинув у вічі «благородному шляхетству»:

Панів за те там мордували
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів (ІІІ,70).

Цілком конкретне лихо, усім видиму болячку — кріпацтво — має тут на думці автор. І характерно, що з панів-кріпосників починає він подорожування свого Енея по пеклу: не мимохіть, видко, не випадково вирвалась у його ця колюча строфа, а як результат того, що було на серці. Взагалі опис пекла й раю — це, можна сказати, центральні місця в «Енеїді», центральні з погляду громадських симпатій автора та його світогляду — гуманного й широкого, що не спинявся перед гострим словом, щоб покарати гнобителя («і всякі тут були кати», ІІІ,46), і мав теплі нотки в голосі для всіх «униженных и оскорбленных». На питання Енеєве, хто в рай дістався,—

Не думай, щоб були чиновні,—
Сивіла цеп дала од віт,—
Або що грошей скрині повні,
Або в яких товстий живіт.
Не ті це, що в цвітних жупанах,
В кармазинах або в сап’янах;
Не ті ж, що з книгами в руках,
Не лицарі, не розбишаки;
Не ті це, що кричать: «і паки»,
Не ті, що в золотих шапках.

Це бідні нищі, навіжені,
Що дурнями счисляли їх,
Старці, хромі, сліпорожденні,
З яких був людський глум і сміх;
Це — що з порожніми сумками
Жили голодні під типами,
Собак дражнили по дворах;
Це ті, що «біг-дасть» получали,
Це ті, яких випроводжали
В потилицю і по плечах. (III, 122—123).

Буває, правда, тут і з старшини дехто та з панів,
Но тільки трохи цього дива,
Не квапляться на це вони,—

додає зараз же Сивіла. Як бачимо, симпатії Котл5іревського лежать в означеній виразно соціальній площині і слова його про «бідних нищих, навіжених» — не присолоджене та удане сентиментальничання: за ними-бо чутно широкий розмах певних ідеалів, що керували поетом у житті й вели його шляхом соціально-громадського реформаторства. І цим тільки, а не літературними прикметами, й можна пояснити величезну популярність «несравненной», на погляд сучасників, «Енєїди». Її сотні списків ходило по Україні, її всюду стрівали «с восторгом: все сословия читали ее, от грамотного крестьянина до богатого пана»; про неї знали недобитки запорожців за Дунаєм; її Наполеон І вивіз, як варту уваги річ, із свого нещасливого походу в Росію... Чи не забагато було б усього цього, якби міряти «Енеїду» самою літературною міркою?..

В попередніх рядках почасти знаходимо вже відповідь і на друге питання щодо Котляревського — про його свідомість. «Сам Котляревський не знав добре, що він творить,— писав Куліш у «Хуторній поезії», вже зрікшись колишнього свого презирства до Котляревського.— Він,— каже далі Куліш,— покорявсь недовідомому велінню народного духа, був тільки знаряддям української свідомості». Але ж, одкажемо, це психологічно неможливо. Діло такої величезної громадської ваги несвідомо не робиться, а тим більш, коли людині першій доводиться йти, щоб проорювати глибоку борозну національної самосвідомості. Перед Котляревським лежала широка дорога в російське письменство, і тією дорогою таки й пішли його старші й молодші земляки, як Богданович, Капніст, Наріжний, навіть приятель і товариш його з семінарії Гнідич. А Котляревський замість тієї добре вже уторованої стежки вибирає собі іншу — таку, на якій хто зна, що могло спіткати його. Знов кажу — без намислу, без свідомості, і свідомості зовсім ясної, не беруться до таких діл люди. Та опріч цієї психологічної догадки, ми маємо й фактичні посвідчення про те, що до праці своєї Котляревський узявся «по долгом обдуманном приготовлении» і серйозно до неї ставився,— так серйозно, що не одному із сучасних діячів міг би добрим зразком стати. «По окончании курса наук в семинарии,— пише один з найперших біографів нашого поета,— Котляревский несколько времени занимался в частных помещичьих домах обучением и воспитанием детей; бывал он на сходбищах и играх народных, и сам, переодетый, участвовал в них, прилежно вслушивался в народный говор, записывал песни и слова, изучал язык, нравы, обычаи, обряды, поверья, преданья украинцев, как бы подготовляя себя к предстоящему труду». Одно слово, у Котляревського ми бачимо той серйозний інтерес до української народності, який опісля дав такі блискучі результати в працях українських етнографів, про яких свідомість і мови ніхто вже не здіймає. Не дурно ж Котляревського мають за першого українського етнографа, і справді, по його творах, не кажучи вже просто про цілі уривки з народної словесності, повно таких деталів, яких без пильного і серйозного студіювання не здобудеш.

Але, щоб дійти ладу в питанні про силу свідомості Котляревського, нам не треба навіть і до сторонніх людей обертатись: він сам про це виразно говорить. По творах Котляревського щедро розсипано вказівки на те, що з його був уже свідомий український народовець,— свідомий, певна річ, не на теперішню мірку, а так, як тільки можна було тоді бути свідомим. Деякі згадки з «Енеїди» про минуле України, перейняті сердечною елегійністю тона, я вже подав вище. Що це було не якимсь випадком, а тільки висновком з усього світогляду Котляревського, показують надто виразно й пізніші його твори, як «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник». Вже й те вельми характерно, що написав він ці свої п’єси з думкою дати апологію українського народу од карикатурних вигадок Шаховського та інших російських письменників, що не цурались, як каже проф. Дашкевич, «модного в то время осмеивания малороссов». Сліди авторового обурення проти такої «моди», знаходимо і в самих п’єсах. Кожне, мабуть, пам’ятає сцену з «Наталки Полтавки», де Петро розказує про «лицедійство», яке бачив у Харкові.

Петро. Мені полюбилась наша малоросійська кумедія. Там була Маруся, був Климовський, Продиус і Грицько...

Виборний. Розкажи ж мені, що вони робили, що говорили?

Петро. Співали московські пісні на наш голос; Климовський танцював з москалем, а що говорили, то трудно розібрати, бо цю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова.

Виборний. Москаль? Нічого ж і говорити. Мабуть, вельми нашкодив і наколотив гороху з капустою.

А коли возний показав, якого справді гороху з капустою наколочено в тій п’єсі, про яку розказував Петро («Козак-стихотворец» Шаховського), то виборний ще й од себе додає:

Ото тільки нечепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду края і не знавши звичаїв і повір’я нашого. Коли не піп... (Дія II, ява 7).

А в «Москалі-чарівнику» знаходимо ще виразніше виложені думки автора про українську національність,— цікаво, що в формі змагання між українцем та великоросіянином.

М о с к а л ь. Да спой-ка ты, х о х л а ч, хотя одну русскую песню. Ну, спой! Э, брат, стал!

Михайло. Вашу? А яку? Може, соколика або кукушечку? Може, лапушку або кумушку? Може, рукавичку або подпоясочку?.. Убірайся з своїми піснями! Правду сказати — єсть що й переймати!.. Жінко, заспівай лишень ти по-своєму ту пісню, що москаль співав.

Після співу Тетяниного диспут далі тягнеться.

Москаль. Ну, что и говорить! Ведь вы природные певцы. У нас пословица есть: хохлы никуда не годятся, да голос у них хорош.

Михайло. Нікуди не годяться? Ні, служивий, така ваша пословиця нікуди тепер не годиться. Я тобі коротенько скажу. Іскра дотепу розжеврілась. Ось заглянь у столицю, в одну і в другу, та заглянь і в сенат, та кинься по міністрах, та тоді й говори, чи годяться наші куди, чи ні.

Москаль. Спору нет, что нынче и ваших много есть заслуженных, способных и отличных людей даже (!) ив армии, да пословдца-то идет, вишь ты.

Михайло. Пословиця? Коли на те пішло, так і у нас єсть їх про москалів не трохи. Так напримір: «3 москалем дружи, а камінь за пазухою держи». Од чого ж вона вийшла, сам розумний чоловік — догадаєшся. (Ява 7).

Так говорити могла тільки з глибокою національною самосвідомістю людина. І проти яких думок, до того ж модних, тобто широко розповсюджених думок, доводилось їй виступати, видко з москалевих реплік. Хоча — правду сказавши — і теперішні «москалі-чарівники» недалеко від свого прототипа одбігли...

Отже, не вагаючись, з певністю можна прийняти, що Котляревський цілком свідомо ставився до своєї праці і свідомо ж таки чекав од неї тих чи інших результатів. «Это был,— каже д. Житецький,— ум трезвый и наблюдательный, сознательно направлявший орудие сатиры против социального зла, тяготевшего над его современниками». Не треба тільки міряти тієї свідомості міркою теперішніх часів, не треба вимагати неможливого й забувати, що Котляревський, як і всяка людина, сином свого часу і своїх обставин повинен був бути. А час тоді такий настав, що «имеющему уши слышати да слышит» багато дечого назбиралось для розбурхання і загально-соціальної, і спеціально національної свідомості. До першого спричинились обставини політичного життя на тогочасній Україні, до другого — ті розумові течії, що прокинулись буди тоді серед кращої української інтелігенції.

III

Котляревський народився, як відомо, р. 1769. За п’ять років до того (р. 1764) скасовано гетьманський уряд на Україні й організовано перші губернії — Слобідську та Новоросійську. Коли Котляревському минуло шість років (1775), зруйновано Січ Запорозьку; на тринадцятому році його життя (р. 1782) запроваджено на Україні «губернские учреждения», що заступили стародавній козацький лад; за рік (р. 1783) козацькі полки реорганізовано по імперському зразку; ще за два роки (1785) появилась знаменита «жалованная грамота дворянству», з якою народилась жменя «благородного дворянства» з козацької старшини і померли міліони вільних людей, з цього часу у кріпацтво повернутих... Як бачимо, вдумливому та допитливому розумові для міркування матеріалу було більш ніж досить. Дитячі й парубочі літа Котляревського минали серед таких перемін, які на цілий вік не забуваються, а надто в громадських кругах (дід поета диякон, батько — магістратський канцелярист), переступних од панства до поспільства, в яких зростав Котляревський. Далі йде наука у дяка, ще далі демократична цілком і духом, і складом своїм семінарія 1, яку зовсім даремно потріпував так Куліш. Одно слово — ті літа, коли з дитини формується людина, коли прокидаються перші зародки свідомості й озивається «первый младенческий крик в человеке родившейся мысли», у Котляревського минали за таких обставин, що руба ставили йому питання: з ким він — чи з свіжовипеченим на Україні «благородным дворянством», чи з свіжопоневоленим на Україні «подлым народом»? І Котляревський рішуче пристає до останнього. Шлях туди проказала йому одна глибока течія, що проявилась саме тоді на Україні.

Я вже згадував, що на Котляревському позначився вплив од попередників його на ниві письменства — од тих, що їх хоч наймення лишилися в історії старого нашого письменства, і од тих нікому невідомих, імена їх же ти, Господи, вєси, «мандрованих дяків» або «дяків-пиворізів», яких воскресив перед нашими очима П. І. Житець-кий у науковій праці, а небіжчик Карпенко-Карий в живих образах Шкварковського й Мичковського («Чумаки»). Принаймні один з межи таких дяків заложив молодому парубкові, мовляв опісля возний Те-терваковський, «позов на вічнії роки» і спершу, може, несвідомій прихильності Котляревського до рідного народу дав цілком певні й виразно окреслені форми. На ім’я того мандрованого дяка звали — Григорій Сковорода.

Тепер, коли Сковороду знають тільки з прізвища і, в кращому разі, з популярних про його статей, і уявити собі важко той вплив, що мала ця глибоко оригінальна особа, цей філософ у сірій свиті, на сучасне громадянство. Досить сказати, що сучасники прикладали до

1
Розбираючи питання, в якій семінарії вчивсь Котляревський, звичайно не беруть на увагу його власного посвідчення в «Енеїді». А тим часом, обертаючись до своєї музи, говорить він:

Ти, музо, кажуть всі, письменна,
В Полтавській школі наученна (VI, 23),— біографічна вказівка досить виразна.

його епітет — «мандрована академія» і вважали його самого вартим за цілий університет; досить згадати, що, коли треба було тоді знайти на Україні ідейну, чесну та чисту людину,— її шукали поміж «сковородинцями», тобто учениками цього мандрованого дяка та прихильниками його науки. І от цей на диво впливовий тоді чоловік, що власними ногами сходив. не тільки цілу Україну, а й Західну Європу, — був, як на той час, досить свідомим українцем і такої ж свідомості, безперечно, й своїх учеників навчав. «Мати моя — Малоросія і тітка моя — Україна»,— говорив і писав не раз Сковорода, бажаючи означити міру своєї любові до рідного краю. І це не було фразою в устах цього ворога всякої фрази та людини, що ніколи не поступалась переконаннями своїми й над усе ненавиділа нещирість та компроміси. Так само над усе любив Сковорода рідний край свій, на чужині пропадав з туги за ним і вмерти бажав тільки там, де жив та добра навчав. Не абстрактну Україну любив цей самосійний філософ, а ту, яку так чудово знав: з її природою, мовою, звичаями, піснями — словом, з народом, з яким сходився він скрізь, де трапиться: і по хатах, і на дорогах, і по ярмарках, і під церквами. Прийнявши на себе й увесь зверхній вигляд народний, не одрізняючись од його ні одежею, ні способом життя, ні матеріальними потребами, перебуваючи у повсякчасних зносинах із ним, Сковорода і словом, і ділом доводив, який дорогий для його той народ. «Барская умность,— писав він своєю оригінальною мовою,— будто простой народ есть черный, видится мне смешная, как и умность тех названных философов, что земля есть мертвая. Как мертвой матери рождать живых детей? И как из утробы черного народа вылонились белые господа?.. Мудрствуют: простой народ спит — пускай спит, и сном крепким, богатырским; но всякий сон есть пробудный, и кто спит, тот не мертвечина и не трупище околевшее. Когда выспится, так проснется; когда намечтается, так очутится и забодрствует». «Надо мною позоруются [глузують] — пускай позоруются; о мне бают, что я ношу свечу пред слепцами, а без очей не узрят светоча — пускай бают; на меня острят, что я звонарь для глухих, а глухому не до гулу — пускай острят: они знают свое, а я знаю мое и делаю мое, как я знаю, и моя тяга мне успокоение». Звичайно, що скоро такий був у Сковороди теоретичний погляд на народні маси, то він повинен був робити з його й відповідні практичні висновки. їх він і робив прикладом усього життя свого, та й інших навчав так робити. «Знание,— писав Сковорода,— не должно узить своего излияния на одних жрецов науки, которые жрут и пресыщаются, но должно переходить на весь народ, войти в народ и водвориться в сердце и душе всех тех, кои имеют право сказать: и я человек, и мне, что человеческое, то не чуждо». І от те, чого живим словом навчав народ Сковорода на улицях, на майданах та ярмарках,— те сковородинець Котляревський задумав зробити шляхом письменства. Бо ж і воно повинно «переходити на весь народ, увійти в народ», а для цього мусить насамперед бути своєю формою йому зрозумілим, тобто його рідною мовою йому подаватись.

Так уявляю собі я той шлях логічних міркувань, що ним дійшов Котляревський до думки писати свою «Енеїду» українською мовою. До смутної та неясної, чисто стихійної любові до рідного краю, що жевріє у кожної людини, а надто прокидається під впливом кривди йому заподіяної, наука Сковороди додавала ще ідейного оправдання й теоретичних підстав. В особі Котляревського, який змалку на власні очі бачив той процес руйнування, що вихром пронісся над рідним краєм, народолюбна наука Сковороди знайшла добрий грунт, і засіяне зерно прийнялося. Ідейному впливу мандрованого дяка повинні ми подякувати за те, що не пішов Котляревський слідом Богдановичів, Капністів та Гнідичів. Безперечно, народолюбний та українолюбний дух «старчика» Сковороди витає і над життям, і над творами Котляревського, і довести це дуже легко. На жаль, я не маю змоги подати тут стільки паралелів з життя і творів одного й другого, скільки хотів би, але декілька прикладів таки згадаю.

Характерно, що, скінчивши семінарію, Котляревський не йде тим простим шляхом, що слався перед ним до духовної кар’єри, а чомусь вибирається на села нібито панських дітей учити, а сам тим часом у найближчі входить стосунки з народом, вчиться у його та й йому, певне, уділяє дещо з того, що сам знав. Чи не єсть це той шлях, який проказав Сковорода, теж зрікшись духовної — можна сподіватись — високої кар’єри, цієї, як казав він, пастки для душі, задля вільного вчителювання та пропаганди своїх поглядів? Так само Сковородине нехтування позверхових релігійних обрядів та його своєрідне відношення до Біблії знайшло собі відгук у масонстві Котляревського та його раціоналізмові в релігійній сфері. І я певен, що якби внутрішнє життя Котляревського було нам краще відомо, а не тільки уривками, ми тих слідів Сковородиного впливу далеко більше могли б розшукати, на які тепер тільки натяки маємо в убогих біографічних даних. Зате легше дошукатись слідів сковородинства в творах Котляревського, де їх розкидано таки рясненько. Цілі промови возного в «Наталці Полтавці», цілі пісні там же, окремі уступи в «Енеїді» легко можна пояснити відповідними тирадами з творів Сковороди. Чи ж, наприклад, читаючи у цього про «бедности нашей причины», що ми, мовляв, «погрузив все наше сердце в приобретение мира и в море телесных надобностей, не имеем времени вникнуть внутрь себе: очистить и поврачевать самую госпожу тела нашего, душу нашу» — не згадаємо зараз же знаменитого признання Тетерваковського — «що од рождения моего росположен к добрим ділам, но за недосужностию по должности и за другими клопотами доселі ні одного не зділав»? Чи ж у кінцевих рядках «Енеїди», після опису смерті Турна:

Живе хто в світі необачно,
Тому нігде не буде смачно,
А більш, коли і совість жметь,—

не почуємо відгуку Сковородиного ж таки вірша:

Кто ж на ея [смерті] плюет острую сталь?
Тот, чия совесть — как чистый хрусталь.

Або ж сентенція:

Буває щастя скрізь поганцям,
А добрий мусить пропадать (III, 6),—

не єсть просто скорочена Сковородина пісня «Ой доля людськая», вложена в уста возному? Кінцева пісня з «Наталки Полтавки»:

Нехай злії одні плачуть,
Бо недобре замишляють,
А полтавці добре скачуть
І назло другим гуляють,—

знов же таки нагадує уривки одного листа Сковороди: «облещимся в одежду новыя нетленные надежды, в утробу братолюбия! Тогда нам вся тварь просветится; весь мир взыграет и восскачет. Будет нам всяк день — Великдень». Та й сам возний, що з благородними гордощами промовляє: «по благости Всевишнього єсмь чоловік», не показується хіба, як дотепно довів О. О. Русов*, таким же сковородинцем, яким був і сам автор «Наталки Полтавки»? Характерно, що навіть прізвище возного — Тетерваковський, може бути взято у того ж таки Сковороди. «Да не соблазнит тебе, друже, то, — пише Сковорода до одного свого приятеля, посилаючи йому свого «Убогого жайворонка»,— что тетервак назван Фридриком. Если же досадно, вспомни, что мы все таковы. Всю ведь Малороссию Великороссия нарицает тетерваками. Чего же стыдиться? Тетервак ведь есть птица глупа, но незлобива. Не тот есть глуп, кто не знает (еще все перезнавший не родился), но тот, кто знать не хочет»*. А з другого боку, чи з цієї тиради не чуємо відгуку в наведеному вище змаганні Михайла Чупруна з москалем («Москаль-чарівник»)? І якби заходитись підбирати паралелі між Сковородою та Котляревським, то ще чимало б можна цікавого матеріалу набрати, але думаю, що й цього тут досить буде.

«Мир ловил меня, но не поймал»,— такий напис сказав Сковорода зробити на своїй могилі. Цьому правда, але не зовсім. Не зовсім цьому правда щодо одного пункту. Зерно, яке засівав Сковорода по Україні прикладом власного життя і творами, знайшло добрий, родючий грунт в серці у Котляревського, а через його зійшло вже і дало добрий урожай в українському письменстві та цілому громадському рухові, що весь перейнятий тими гуманними й демократичними ідеалами, які виставляв перед сучасниками й яких навчав Сковорода. Його етична наука, його принципи демократизму, любові до рідного краю та гуманності, через Котляревського перейшовши, міцно вкоренились на Україні, і рідний край, своїм письменством засвоївши суть їх, можна сказати, таки «впіймав» свого незабутнього, багатьма сторонами не оціненого мандрованого філософа...

IV

Тепер на закінченні ще кілька слів про спосіб творчості і зміст творів Котляревського.

«Странно,— писав Гоголь про «Ревизора»,— мне жаль, что никто не заметил честного лица, бывшего в моей пьесе. Да, было одно честное, благородное лицо, действовавшее в ней во все продолжение ее. Это честное, благородное лицо был — смех».

Я не знаю кращих слів, що так влучно пришилися б до Котляревського «Енеїди», як оці: «Это честное, благородное лицо был — смех». «В юморе заключается основное настроение Котляревского»,— справедливо зазначає д. Житецький, додаючи до цього, що українська публіка «находила в его произведении правдивое изображение жизни, приправленное здоровым, честным смехом». З першого ж слова «Енеїди», з того кожному відомого початку «Еней був парубок моторний», і до останніх спотичок троянських ланців з рутульськими гульвісами — сміх, чесний, благородний сміх з кожної виглядає сторінки, панує над усім, оповиває собою всі деталі, виводить на глум та публіку загальнолюдські гріхи, вживлені в таких добре відомих нам рідних українських фігурах, або хоч і чужих національно, та добре знайомих на Україні з обставин політичного її життя... Сміх покриває все собою, нікого не милуючи й ні до чого жалю не маючи; гострим жалом коле всіх і все, не минаючи, як деколи, і власної самого автора особи. Сміх — і глибоко туга під ним, елегійний смуток, що от-от прорветься розпачливим стогоном того ж таки Гоголя: «Скучно на этом свете, господа!»,— бо хоч би оця веселенька перспектива, натяк на недавнє поневолення народу:

Пропали, як сірко в базарі!
Готовте шиї до ярма:
По нашому хохлацьку строю
Не будеш цапом, ні козою,

А вже запевне, що волом:
І будеш в плузі походжати,
До бровара дрова таскати,
А може, підеш бовкуном (IV, 10).

Але цей настрій тільки хмарками прудкими набіжить — промайне і стогоном не прорветься: не в натурі у нашого автора було це, як сам він каже про себе, коли дійшла черга до сумної сцени:

А я ж до жалю не мастак:
Я сліз і охання боюся
І сам ніколи не журюся (VI, 89),—

і зараз же знову лунає його здоровий, чесний та благородний сміх.

З цього погляду часто оцінювано «Енеїду», але, мені здається, всієї глибини його сміху та влучності його не доведено до міри якраз там, де сам Котляревський найбільшої йому уваги надавав. Говорено багато про висміювання всяких особистих гріхів, як пияцтво, розпуста, пащекування і т. ін., і в затінку занедбувано політичний бік його сатири, той бік, яким вона ще й до цього часу для нас не перестарілася. Найближче підійшов до цього був проф. Смаль-Стоцький у своїй ювілейній статті про Котляревського*, але як йому практично незнайомий той лад, що висміяно у Котляревського, то спроба вийшла не конче виразна. А тим часом Котляревському менше всього цікаві були дрібні вади й гріхи людські, коли перед очима у його стояв цілий лад державного життя, цілий соціальний устрій, вартий уваги такого серйозного, вдумливого сатирика, яким був Котляревський. Особисті вади бере він тільки за наслідок ширших причин — отого соціального і політичного ладу, який добре він знав і з вражень своїх дитячих літ, і з служби по бюрократичних інституціях, і з обставин військового життя. Придивіться-но ближче з цього погляду до героїв невмирущої сатири і ледве чи вдержитесь ви, щоб не сказати: «Ба, знакомые все лица!» Соціально-політичний лад і по сей день зберіг нам препарати з тих типів, з яких малював своїх героїв Котляревський.

От перед вами усього світу володар — Зевес із цілим своїм олімпським штатом. Ви бачите царство, організоване цілком по типу бюрократичному. Десь там, далеко внизу, ворушаться, мучаться, страждають, шукають утіхи, сваряться, б’ються і миряться люди. А тут, на олімпських високостях, хіба деколи слабенькою луною все це озивається, і то тільки через те, що небожителям кортить «при сей верной оказии» звести між собою власні рахунки. Егоїстичні, себелюбні — ці боги та півбоги наділені в людських очах тими ж людськими вадами, тільки більшою мірою, відповідно до більшого масштабу їхньої сили, а через те й жадань. Вони так само пиячать, так само в розпусту вдаються, так само женихаються, інтригують і сваряться, як і ті маленькі люди на далекій землі,— мовляв автор:

Богині в гніві — также баби
І также на утори слабі,
З досади часом і брехнуть

І, як перекупки, горланять,
Одна другу безчестять, ганять
І рід ввесь з потрухом кленуть (VI, 17).

І так само вони хабарі луплять і за них готові все перейначити, як і перший-ліпший секретар нижнього земського суду на тій далекій землі, — як мовляла досвідчена в цих справах Сивіла:

Ти знаєш — дурень не бере:
У нас хоть трохи хто тямущий

Уміє жить по правді сущій,
То той, хоть з батька, то здере (III, 26).

І натурально, що смертні з далекої тії землі анітрохи не гіоважають своїх володарів, а тільки бояться, і, якщо цей страх переможе, то й станеться те, що з Енеєм, який, без сорома казка, «олімпських шпетив на всю губу», коли не по його щось робилось. Одне слово — ця бюрократична «канцелярія по небесним ділам», як варт було б назвати Олімп Котляревського, нітрохи не краща за всякі земні департаменти, тільки що більшою мірою всмоктала й увібрала в себе гріхів людських. Більшою — бо й сила тут більша, власть ширша, а бажання неситі та необмежені. Боги у Котляревського такі занадто земні, що без помилки можна сказати, де бачив автор прототипів їхніх. Чудова картина з цього погляду на початку VI пісні «Енеїди», де грізний самодержець — Зевес «моргнув, як кріль, усами» і струснув і небом, і землею та на всю, мовляв, губу шпетить свій рід богівський за те, що

Поступки ваші всі не божі:
Ви на сутяжників похожі
І раді мордувать людей (VI, 2).

Але така мова тільки в розпалі гніву мовиться, а за звичайних обставин він сам їм ще й допомагає.

Назначивши сміливою рукою такий широкий малюнок політичного ладу, давши типовий образ абсолютистично-бюрократичної зверхності, Котляревський поряду присвячує свою увагу тим шарам людськості, що найближче стоять до тієї зверхності і часто просто копіюють її вчинки. З тим більшою охотою це він робить, що йому любіші наші земні і звичайних людей справи.

І я прощаюсь з небесами,
Пора спуститись до землі (VI, 20),—

каже він, списавши зараз згадану сцену на Олімпі.

«На землі», власне кажучи, те саме діється. Як і там, так і тут животна сторона життя переважує, дрібненькі свари та втіхи під покровом громадських інтересів набирають гомеричного вигляду. Котляревському частенько критика дорікала за те, що він ніби милується в описах якраз цієї животної сторони, малюючи здебільшого пияцтво, розпусту та чгари,— дорікання, мені здається, принаймні недоречні. Всі, кому доводиться спинятись на побутовому житті тодішньої України (та й не тільки України) в один голос зазначають, яке величезне місце серед дармоїдної частини людності займали вади, описані в «Енеїді»,— пияцтво безпросипне, волоцюзтво, женихання, сварки. Котляревський сміливо міг відповісти на ці закиди відомою примовкою про зеркало, що об’єктивно показує скривлену пику. А що «Енеїда» була тільки добрим об’єктивним зеркалом сучасного ладу, я покажу це зараз на одному тільки загальному прикладі, минаючи всякі дрібниці побутового характеру.

Як відомо, більшу половину «Енеїди» — останні три частини — присвячено війні між Енеєм та Турном. Ви пам’ятаєте причину їхнього ворогування: два князьки зчепились, бажаючи кожен за себе взяти дочку Латинову; в пам’ятку вам, мабуть, що дало й привід до війни: смерть біленького цуцика старої няньки Латинової, якого невмисне згубили троянці. А в результаті оці, в повнім того слова розумінні, масляні вишкварки дали величезне побоїще, яке тягнеться довгі часи, руйнує цілі царства і забирає силу жертв, що головами наложили «для примхи» (V, 144), мовляв Котляревський, князьків своїх. І майте на увазі, що кожен з привідців того лиха люди самі по собі не злі: Еней «к добру з натури склонний» (VI, 84), а Турн просто собі гульвіса необачний, тип гусарина старих часів,— а тим часом таку колотнечу збили через особисті свої справи. І в pendant* до цього пригадайте всі ті війни та чвари заради династичних, особистих і інших таких дрібних інтересів, які прошуміли над людськістю хоча б за останнє тільки століття, всією вагою своєю лягаючи не на заінтересовані голови, а на інших, цілком сторонніх людей... І сміхом, гірким, уразливим сміхом окселентує Котляревський громові гармат і всім військовим виправам своїх героїв, тим більше, що автор з власного досвіду знає, що то війна:

Війна в кривавих ризах тут;
За нею рани, смерть, увіччя,
Безбожність і безчоловіччя —
Хвіст мантії її несуть (IV, 114).

З глибокою огидою автор і сам може проказати ті слова, що вложив Латинові в уста:

Не звір я — людську кров пролити,
І не харциз — людей щоб бити:
Для мене гидкий всякий бой (IV, 90).

Та не має, опріч сміху, наш автор іншої зброї, щоб боротися і з цим, і з іншими гріхами сучасного укладу людського на землі. І з тим більшою безощадністю пускає автор в діло цю єдину свою зброю й не милуючи картає він людську натуру, що до такого лиха доводить. Інтелігент своїх часів, сковородинець і масон, член біблейського товариства і просто гуманний демократ, який знає, що

Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча (VI, 97),—

Котляревський пускає в діло оту «мужичу правду» — колючий сміх свій, з погляду народних інтересів, над хибами панського ладу. Результатом цього була «Енеїда». І мені здається, що, зацікавившися в ній «малороссийским жартом», або, в кращому разі, «умною шалостью», не зрозуміло дійсного змісту цієї сатири аристократичне панство і, між іншим, той заступник його, що «многих удостоил обещаний высокого покровительства своего, особливо известного дарованиями своими автора Виргилиевой «Энеиды» наизнанку на малороссийском языке, капитана Котляревского, и изъявил желание иметь у себя два экземпляра оной». За класичним убранням героїв «Енеїди», за стародавніми прізвищами не розібрало панство розмов з сучасним змістом; за грецькими та римськими аксесуарами не завважило воно того зеркального поверху, в якому одбились власні його заступників обличчя; за сміхом не розчуло тієї мужицької правди колючої, що пройняла всю «Енеїду», і — реготалось... з себе самого реготалось. Зате добре її зрозуміли ті, напр., запорожці, що запрошували Котляревського на старшого до себе, дізнавшись, що перед ними автор «Енеїди»: їм-бо рідна і дорога була саме ота-от мужича правда, втілена в «Енеїді», як дорогі для народу й досі теж мужичою правдою колючі сатиричні вірші Сковороди.

Показавши в «Енеїді» і в «Оді до князя Куракіна» мужичу правду з її, скажу так, колючого боку, обернутого до чужих класів, згодом Котляревський підходить до неї ж таки вдруге, щоб показати її ще й тією стороною, якою вона сама для себе живе. Це зробив він у своїх п’єсах. І тут не регочеться вже наш веселий сміхотун. Живими образами він показує, щб єсть доброго та принадного в житті народу, якою правдою живе він у своєму власному житті і як добро те можна розглянути й вишукати під сірою свитою та вбогою сільською стріхою. Юмор Котляревського повернувся тут другим своїм боком, й інші фарби кладе він на палітру, збираючись малювати щиро народне життя. Навіть єдиний заступник панства отой возний, з якого так багато сміху було, принаймні не всюди смішний, якщо тільки смішний. Зійшовшись віч-на-віч з колючою правдою непопсованого життя, панство та бюрократія, в особі возного, мусили капітулювати перед нею, не знайшовши в собі сили встоювати за свою примху проти тієї потужної правди життя. Іншим способом, але ту ж саму мужичу правду, що й «Енеїда», показують і невмируща поважна «Наталка Полтавка», і «шутка, кстати сделанная»,— «Москаль-чарівник». П’єси Котляревського оборотну сторону дають тієї ж медалі, що показав автор в «Енеїді», і служать їй просто за безпосередній протяг та додаток.

Небагато написав Котляревський, коли взяти на увагу його довгий вік, але те, що написав, споєно міцно одним настроєм, цілим і не розколеним світоглядом, тверезим поглядом на світ і його події. І ясно, що не в самій літературній вартості його творів лежить вага Котляревського, а далеко більше в громадських його ідеалах, яких літературні твори були тільки влучним виразом. Діставши од кращих заступників старого покоління, найбільше ж од Сковороди, гуманно-демократичну спадщину, Котляревський дав їй живу плоть і кров, убрав у живі образи і ними сіяв те саме насіння добра, правди та гуманності, що його вчитель, цілим життям своїм. «Нравственное величие Котляревського,— каже д. Житецький,— в том и состоит, что он решал эти (новые) задачи как поэт-идеалист, не потерявший гуманных чувств в тот век, когда негуманные чувства находили поддержку в крепостном рабстве, которое водворялось в крае, искажая здравые общественные понятия и лучшие благожелательные настроения». З Котляревським увійшов у нашу літературу народ і сів у ній на покуті, остаючись там і по сей день бажаним гостем. І що Котляревський після Сковороди був першим живим мотором українського громадського життя, теоретиком і практиком на свої часи основ демократичного українського руху — в тому його невмируща перед рідним краєм заслуга. Не затемнили тієї заслуги перед нами, далекими нащадками Котляревського, і його нерозумні та необачні наслідувачі, що витворили були на Україні безглузду «котляревщину». Котляревський у ній не виноватий, бо ж ніяка визначна людина не застрахована од того, що з’являться непрохані ученики та наслідувачі з породи дрібненьких людців і, не зрозумівши духової спадщини, під її стягом пустять гуляти по світу власні недотепні вигадки, що відбивають на собі їхню дрібненьку натуру, а не велику спадщину вчителя. Приклади таких велетнів духа, як Дарвін або Маркс, що мусили од деяких дарвіністів та марксистів одрікатись, можуть бути з цього погляду просто класичними. І безперечно, що Котляревський — одне, а «котляревщина» в нашому письменстві — зовсім інше. Це те, про що сказав великий російський поет: Художник-варвар сонной кистью
Картину гения чернит*,—

не генія за це маємо обвинувачувати. До того ж ми знаємо, що на самій «котляревщині» Котляревського вплив не обмежився: в його сферу безперечно входить і Шевченко, а цього одного наймення досить було б, щоб зняти з Котляревського нарікання за переборщування його нікчемних наслідувачів. І що нижче впали творці «котляревщини», то вище здіймається перед нами постать самого Котляревського.

Для нас не має ваги й те, чи сам Котляревський напав на думку перелицювати «Енеїду», чи у Осипова позичив її. З нас досить факту. А факт такий, що коли Осипова не читають навіть спеціалісти історії письменства, то Котляревського твори виходять, либонь, оце тридцятим вже виданням, і нема, певне, грамотної людини на Україні, що б не чула про Котляревського, тоді як про Осипова коли й згадає хто, то хіба через того ж таки Котляревського і в зв’язку з ним. Бо, як влучно сказала д. Єфименкова, «его «Энеида» относится к «Энеиде» Осипова, как живой цветок к жалкому тряпичному изделию». Не бувши, як справедливо завважають, генієм, коли міряти світовим масштабом, Котляревський зробив, проте, величезної ваги, просто-таки геніальне діло, давши свідомий почин молодому свіжому письменству і громадському рухові наново відродженого народу. А такі заслуги не забуваються, і коли український народ кладе й свого щось в загальносвітову скарбницю духового надбання, то треба пам’ятати, що почалось у нас це з Котляревського.

1909



Ключевые слова: Котляревський. Єфремов С. Літературно-критичні статті, читати онлайн, критика