26 ноября 2016 в 13:48 Остап Вишня 14729

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні

М. Кенігсберг-Челак

«Любіть, дорогі друзі, охоту, а ще більше природу, бережіть її, охороняйте її»

Остап Вишня

«Остап Вишня — справжній мисливець і при тому поет полювання», — казав Максим Рильський. Благородна пристрасть що давала змогу «задовольнити себе як природознавця, природофіла й спортсмена» («Відкриття охоти»), натхнула неперевершеного українського гумориста і сатирика протягом майже всього творчого життя писати мисливські усмішки, що складають неповторно своєрідний оригінальний цикл, який характеризує ще одну сторону таланту Остапа Вишні.

Усі «Мисливські усмішки» — це розповідь від першої особи. Розповідає сам Остап Вишня або старі, бувалі діди, які багато бачили і багато пережили в своєму «пригодницько-романтичному мисливському житті».

Чарівність «Мисливських усмішок» — у характері оповідача: мудра і добра, спостережлива, з розвинутим почуттям краси людина веде з теплою посмішкою невимушену розмову про справи мисливські.

«Кожен з нас, — згадує Олесь Гончар, — хто близько знав Павла Михайловича, був зачарований не тільки силою його величезного обдарування, але й рідкісною красою його душі, його людської особистості. Кращі риси українського народного характеру поєдналися в ньому: і його людяність, і доброта, і задумлива ліричність, і оцей мудрий веселий гумор, що так світиться в його невмирущих усмішках».

Ці риси характеру Остапа Вишні повністю виявляються в його мисливських усмішках. Проте не лише сам автор-оповідач є їх героєм, — вони густо населені друзями автора — досвідченими мисливцями, давніми чи й випадковими знайомими, яких поєднала благородна пристрасть до мисливства і рибальства, які відчувають красу ранньої і вечірньої зорьки...

Життєве джерело «Мисливських усмішок» — особистий досвід письменника, розповіді друзів і знайомих. На питання: «Що покладено в основу мисливських усмішок?» — Варвара Олексіївна відповіла: «Все, що спостерігав письменник усе своє життя. Там є і автобіографічні матеріали, і розповіді товаришів, і художній домисел. От, наприклад, «Дика коза» — недаром вона присвячена народному артисту СРСР Юрію Шумському, бо цей випадок він розповів автору. Або «Ведмідь» — там автор пише: «Добрий мій знайомий, В. С., хоч сам він і не мисливець...», — це йому розповів (про формулу) син Василя Стефаника — Семен Васильович, тому-то в рукописі Остапа Вишні написано: «мій знайомий В. С.» — це механічна помилка (асоціація: Василь Стефаник замість Семен Стефаник). І «Дика гуска» — випадок життєвий, який розповіли Остапу Вишні (зараз уже не пригадую, хто), а «Реготуни» — то це вже автор пережив сам. Ловив тих чайок в Бердянську і трохи не втопився, привіз їх у Харків і здав в зоосад. «Щука» — теж описані розповіді знайомих друзів Гаврила Івановича та Валентини Василівни Косарєвих».

Оповідь у «Мисливських усмішках» ллється невимушено, щиро, підкоряючись примхливим законам живої розмови.

У Остапа Вишні немає композиційного шаблону. Проста композиція «Мисливських усмішок» водночас і різноманітна, бо письменник щоразу знаходить новий хід розповіді, відповідно до характеру оповідача, до предмета розповіді. Нерідко гумореска є не монологом, а полілогом, оскільки у розповідь одного оповідача включаються, так би мовити, вставні новели, розповіді когось із слухачів, учасників полювання чи рибалки. «Мисливські усмішки» рідко мають розгорнутий сюжет, — переважно це в’язь діалогів, розмов, побутових сценок, пейзажів, поєднаних одним мотивом, зовні — здебільшого темою полювання на певного звіра, внутрішньо — певним настроєм, думкою, роздумом. Зцементовані вони емоційно забарвленою авторською розповіддю, що має форму то інформації, то опису, то міркування-роздуму, то ліричного відступу, то гумористично забарвленого коментаря. Раптові переходи від епізоду до епізоду, несподівані повороти викликають сміх. Письменник уміє добре користатися багатозначністю слова (див., наприклад, обігрування слова «хватка» в усмішці «Рибка плаває по дну»), поєднаннями, здавалось би, непоєднуваного, як, приміром, в «Епілозі»:

«Кажіть усім замість «Драстуйте» «Боже тебе борони зруйнувати гніздо дикої качки!». Коли вашого знайомого здивує ваше привітання, поясніть йому, іродові, що з качиних яєць вилупляться прекрасні пухнато-жовтенькі каченята, що ті каченята виростуть і поробляться дорослими крижнями або чирятами, що ті крижні або чирята будуть робити вранішні й вечірні перельоти, що перельоти ті — така краса, така розкіш, якої він, ірод, ніколи нігде не бачив і не побачить. А коли йому, дияволові, обов’язково хочеться щось таке видрати, хай видере в себе ліву ніздрю. Тоді всі знатимуть, що він не любить природи і що взагалі він «сєроводород».

«Мисливські усмішки» охоплюють усі сторони буття мисливців і рибалок: від «екіпіровки мисливця» до приготування «супу із дикої качки». Найчастіше це веселі історії з їхнього побуту, що розкривається вже самою назвою багатьох усмішок: «Бекас», «Ведмідь», «Гагара», «Дикий кабан, або вепр», «Дрохва», «Сом» тощо.

«Мисливські усмішки» по-справжньому веселі завдяки контрасту між переконливо «правдивим» тоном розповіді та її малоймовірним або й зовсім неймовірним змістом.

Правдивий тон гумористичної розповіді Остапа Вишні зумовлений добрим знанням письменника спільної для всіх мисливських оповідань риси — «де те, що всі вони — факти, що все це насправді було, що «розкажу, так не повірите, але це — факт!» («Як варити і їсти суп із дикої качки»). Люблять оповідачі і «свою вченість показати». Тоді починаються довгі «наукові трактати», наприклад, про породи мисливських собак. Усі усмішки пройняті любов’ю автора до людини, що виявляється в їхньому доброзичливому гуморі. Письменник пробачає нахил до перебільшення мисливських чи рибальських досягнень тим, хто щиро любить рідну природу й усе живе на цій землі.

Одне з джерел «Мисливських усмішок» — народна сатира та гумор, що виявляється і в блискучому знанні народного побуту й мови, і в засобах гумористичної та сатиричної гіперболізації, іронічному, лукавому тоні розповіді, у використанні народних анекдотів, приповідок, фразеологізмів, нісенітниць, прислів’їв, приказок, пісень. Остап Вишня не лише спирався на народну сатиру і гумор, а й збагатив їх новим змістом, новими художніми засобами.

У побутових казках та анекдотах дошкульно висміюється хвалькуватість. І Остап Вишня весело сміється з хвалькуватих мисливців: «— Та що мені картуз?! П’ятака підкинь! Пір’я з твого п’ятака посиплеться!» («Гагара»), — нахваляються ті, що безбожно мажуть.

У «Мисливських усмішках» Остапа Вишні не знайдемо прямого використання чи перелицювання народних анекдотів, нісенітниць чи небилиць. Але він нерідко будує свою розповідь за принципом народної небилиці, наприклад, в усмішці «Лось» (епізод розмови мисливця зі звірем) або в «Щуці» (розповідь дідів Кирюхи і Кручі) та ін. Письменник, так би мовити, облагороджує небилицю усної народної творчості, уникаючи неестетичних подробиць, щедро розцвічуючи її ліричними пейзажами рідної природи.

«На зеленому килимі, під задумливою вербою», коли «десь оддалік дере деркач, б’є перепел, потім усе затихає» («Відкриття охоти»), точаться незкінченні задушевні розмови, спогади про незвичайні випадки з полювання. Тут неодмінні похваляння чудовими мисливськими якостями собак, — знаменитим Джеком, «який одного разу став на стойку в густій ліщині на вальдшнепа» і простояв рік — «Дивлюсь, стоїть кістяк мого гордона, і стоїть з піднятою правою лапою! От був собака! Мертва стойка!». Або Флейта («Відкриття охоти»), за якою чотирнадцять вовків колись гнались... («Ну, Петре Івановичу! Невже- таки чотирнадцять?! — Факт! Спитайте Флейту! І обидва сірі!»). Чи не перегукується це з народним анекдотом «Сто вовків», який починається з того, що «мабуть, аж сто вовків як поженеться за мною!», а закінчується так: «Ну, їй-богу ж, поза кущем щось: шелесть... шелесть...».

І чи ж не від народної нісенітниці йде авторська порада мисливцеві — що брати з собою на полювання, коли після переліку чотирнадцяти речей робиться таке застереження: «Остання (рушниця.— М. К.) — не обов’язкова, бо можна самому собі або товаришеві ногу чи голову прострелити» («Мисливство»)? Чи не відчуваємо відгомін народної казки «Пан коцький» у розповіді про фантастичні вигадки мисливської компанії з усмішки «Відкриття охоти»?

Сміх викликають несподівані, в дусі поетики народних нісенітниць і небилиць пояснення загальновідомих понять.

У поетиці «Мисливських усмішок», безперечно, є відгомін народних анекдотів. Проте жодна усмішка не будується цілком на певному народному анекдоті, щоб її можна було безпосередньо прив’язати до конкретного фольклорного джерела. Мотиви народних анекдотів органічно вплітаються в авторську розповідь або в мову персонажів «Мисливських усмішок», як окремі живописні подробиці твору. Переважно в дусі народних анекдотів подається в «Мисливських усмішках» образ жінки («Щука», «Мисливство»).

«Мисливські усмішки» насамперед приваблюють тим, що головне в них — не смішна історія, епізод або сценка з життя мисливця чи рибалки. Найголовніше — в авторському замилуванні природою. Героя «Мисливських усмішок» вабить не матеріальна вигода від полювання, а та естетична насолода, яку дає спілкування з манір’ю-природою, та краса, що полонить нас у лісі, біля річки, просто неба. В усмішці «Ні пера, ні пуху!», приміром, письменник ставить питання: «Що вимагається від мисливця, щоб аж ось поки мати задоволення і насолоду від полювання?» — й відповідає так:

«Промазуйте!.. От летить качка! Ви обов’язково пильно, як справжній стрілець-артист, націляйтесь! Кріпко націляйтесь і вірно націляйтесь... Робіть потрібне упередження. Обов’язково!

- Та-ра-рах!

І промазали! З якою радістю пошле вам качка глибоку подяку за те, що житиме й далі, збагачуючи нашу фауну...

А ви собі дивитеся їй услід і ручкою їй отак:

- Будь здорова!»

Описи української природи є справжньою окрасою «Мисливських усмішок».

Форма мисливських оповідань — лише засіб для того, щоб розкрити чудову гармонію в природі, її красу й велич та засудити дії різних людців, що руйнують прекрасне в природі, а значить — у житті.

Чіпке око письменника й мисливця, який любить і тонко відчуває природу, помічає спокійну течію Псла («Рибка плаває по дну»), лють Чорного моря («По камбалу»), тихі-тихі вечори, «коли сонце вже сковзнулося з вечірнього пруга...» («Як варити і їсти суп із дикої качки»), розлогу вербу — «стару-стару, що аж репнула від старості» («Щука»), сіру чаплю, що стоїть, «мов почесний вартовий» («Лебідь»). Перед нами рідна Україна, її луки, ліси і степи, озера, лимани й річки з їх притоками: Дніпро, Псьол, Оскіл, Північний Донець та ін.

У музиці лісу і луків письменнику знайомий голос кожного їх мешканця. Чуйне вухо сприймає не лише тишу осіннього вечора і ніжний шелест очеретів над озером, а й крик бугая, спів солов’я («Вальдшнеп»), чує, як «флейтою іволга заграє, застукотить дятел, затівлікає щиглик...» («Короп»), закахкає криженя, пискне очеретянка, задеренчить деркач, просвистять кулички, підпадьомкне перепел, защебечуть жовтобрюшки.

«Остап Вишня — письменник, який бере тебе за руку, посміхається тобі як брат і веде українською землею», — пише головний редактор болгарського журналу «Стьршел» Д. Чавдаров-Челкаш. Краса рідної землі розкривається перед читачем поступово, ніби він пливе разом з письменником і бачить, як «Північний Донець ширшає, робиться многоводнішим, глибшає — тут він упливає в ліс,— з обох берегів над ним схиляються зелені віти густозеленої вільшини, гостролистих кленів, струнких дубів, берестків, грабини, утворюючи над ласкавою рікою казкову алею-тунель...» («Лебідь»).

Письменник бачить не ліс взагалі, а кожне окреме дерево, кожну квітку на луках, яка цвіте своїм, лише їй властивим цвітом, знає, як сонце «прокидається» і як «йде спати» («Як варити і їсти суп із дикої качки»), вдивляється у синє небесне шатро з чистими, осяйними зорями, «ніби хтось їх навмисне на цю ніч понадраював тертою з сирівцем цеглою...» («Щука»). І в цьому відчутті краси рідної землі пізнаємо нашого сучасника, матеріалістичний світогляд якого не позбавляє його здатності сприймати вічно живу красу природи.

Письменник відмічає розмаїті відтінки цієї краси. Остапа Вишню вабить золота осінь — часта гостя «Мисливських усмішок». Національний письменник України, Остап Вишня засвоює не лише традиції рідної літератури і усної народної творчості, а й літератури російської, яку він блискуче знав і щиро любив. В описі осені на початку усмішки «Заєць» письменник поєднує безпосередні враження з образами російської і української піоні, з картинами Левітана, музикою Чайковського.

Остап Вишня опоетизовує природу України, показує, як краса рідної землі облагороджує душу людини, посилює патріотичні почуття, вчить, коли треба, власним життям боронити її від ворогів.

У передмові до видання «Мисливських усмішок» 1958 року Остап Вишня писав:

«Після Великої Вітчизняної війни зустрів я свого давнього товариша, з яким немало ми витоптали і степових, і лісових стежок з централками за плечима, з яким багато зорьок просиділи і над річками, і над озерами з удочками в руках.

Давно ми з ним не бачились.

- Не покинув централки? Не розлюбив? — запитав я свого друга.

- Що ти? — аж крикнув він.— Та ти знаєш, скільки на війні мені допомогло те, що я мисливець? Якби я не був мисливцем, може б, ми вже з тобою сьогодні і не говорили».

Ліричний пейзаж — неодмінна приналежність кожної мисливської усмішки. І часто-густо він озвучений українською і російською народною піснею, то побутовою, то жартівливою, то дитячою, переважно — ліричною: «Човник», «Тихо-тихо...» («Сом»), «Зоре моя вечірняя» («Відкриття охоти»), «Чуєш брате мій, товаришу мій?», «Ой зійди, зійди, ясен місяцю» («Заєць»), «Чорноморець» («Дикий кабан, або вепр»), «Десь була, десь була перепілочка», «Ніч яка, господи, місячна, зоряна», «Місяченьку блідолиций» («Перепілка»), «Де ти, хмелю, зиму зимував», «Посіяла огірочки» («Дика гуска») та ін. Українська народна пісня нерідко передає тут душевну схвильованість оповідача, викликану красою навколишньої природи, вона веде за собою хвилюючі спогади про молодість, дитинство, незабутні епізоди з життя.

Кожна мисливська усмішка написана в своїй тональності, що виявляється в доборі подій, в характері оповідача, у тоні розповіді. Тональність усмішки «Дикий кабан, або вепр», приміром, зумовлена характером «вепра», це накладає відбиток і на саму розповідь: наголошення на сильному і ворожому людині, що викликає почуття страху, який ставить її однак не в трагічні, а в комічні ситуації. Тональність же, скажімо, «Перепілки» інша, її зумовлює сама перепілонька, —

«Чудесна пташка. Сіренька, з чорненькими на пір’ячку крапочками. Мініатюрна курочка. Вилупить свої жовтенькі пухнаті перепеленятка, отакусінькі, водить їх за собою й квокче. Ах, ти ж моя матінко-квочечко! Та де ж тобі квоктати, коли ти ж сама ще курчатко?! А квокче! По-справжньому квокче, і на ворога кидається, як він її дітонькам загрожує... Нічого не поробиш: мама! Мати!».

Природно в цій усмішці звучить і народна пісня з нашого дитинства «Десь була, десь була перепілочка».

Не лише пісня, а й сам опис природи часто передає настрій оповідача. Замилування картинами природи і є тим лірико-філософським підтекстом, який складає своєрідність поетики мисливських усмішок. Іноді здається, що гумористично забарвлена розповідь потрібна лише для того, щоб не впасти в сентиментальність, не вдатися до мелодекламації. Усмішка «Вальдшнеп» починається питанням: «Що, може, на вальдшнепів поїдемо?», а закінчується вихвалянням своїм собакою, яке співбесідник перебиває прозаїчним зауваженням, що примушує оповідача спуститися, як то кажуть, з небес на грішну землю. Але ж сенс цієї усмішки — в розповіді мисливця (самого письменника) про те, чому він не любить весняної охоти, і в елегічній картині осені. Спогад про весну є спогадом про перше кохання. А спогад про перше кохання не дає змоги підняти руку на птахів навесні, коли вони паруються і виводять пташенят. У «Вальдшнепі» стверджується велична й невичерпна сила життя, краса життєвого повносилля, краса кохання. А під час осінньої тяги серце зворушує сумовита осіння краса:

«Осінь... Ліс стоїть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне своє вбрання скидати, підставляти свої віти дощам холодним, хуртовинам сніговим. Листя з суму жовтіє, а деяке з туги кривавиться. Ось падає кленовий лист, — умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає. Він не падає сторч на землю — ні. Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед завмерлих собратів своїх... Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі... Ой, як не хочеться йому тліти! Останнім конвульсійним рухом він поривається вгору, до світла, до сонця, що так пестило йото, так голубило... Але нема вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, падає кленовий лист на землю і затихає...».

Так написати може тільки людина складної і багатої долі, бо в підтексті цього осіннього пейзажу — глибокий філософський роздум про людське життя. Картина осіннього вмирання не може проте побороти органічної життєлюбності письменника, — тому осінній пейзаж закінчується картиною майбутньої весни: «Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься...».

Оптимізм народного світогляду проймає всі твори народного письменника. Народність «Мисливських усмішок» — не лише в їхній формі, вона насамперед в авторській позиції, бо тут висміюється і картається те, що висміює і картає народ. Перепадає від автора «Мисливських усмішок» бюрократам, міщанам («Як я рибу ловив», «Лисиця» та ін.). У відомому списку «Мої «друзі», будь вони тричі прокляті», що висів над письмовим столом письменника, серед бюрократів, перестраховщиків, окозамилювачів, хапуг, хабарників та інших «сукиних синів і пройдисвітів» названі й браконьєри. Усмішка «Дика коза» починається описом благородної і красивої тварини, і це протиставлено портретові браконьєра — «людини тільки зверху», хитрющої і шкідливої, в якої замість серця «торбочка з м’язів» і абсолютна відсутність совісті.

Л-ра: Радянське літературознавство. – 1966. – № 4. – С. 18-24.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Остап Вишня, Павло Губенко, мисливські усмішки, критика на творчество Остапа Вишни, критика на творчість Остапа Вишні, скачать критику, скачать бесплатно, характеристика творчества Остапа Вишни