26-11-2016 Борис Антоненко-Давидович 2148

Сила духовного протистояння

Леонід Кимак

Поява замовчуваної впродовж десятиліть значної частини літературної спадщини Бориса Антоненка-Давидовича безперечно збагатила скарбницю українського красного письменства й розкрила нові ракурси творчого менталітету цього талановитого й самобутнього письменника. Маємо на увазі насамперед вихід друком його 1989 р. «Сибірських новел» — як окремою книжкою, так й у «Вітчизні» (№№ 7-8), ще — частково — в шостих номерах «Радуги» та «Дніпра» а також фрагменту рукопису тетралогії «Що коштує чорний хліб» (знищеної в архівах КДБ уже в часи «демократизації та перебудови») у № 24 за 1992 р. «Народної газети».

Ще в прозі дотаборового періоду творчості Б. Антоненка-Давидовича (1923-1935) основна проблематика визначалася його несприйняттям політики інтернаціональної русифікації та національного нігілізму, котра, власне, й зумовила остаточний розрив митця-патріота з КПУ. В повісті «Смерть» ця його позиція трансформується в «незбагненність» «князя темряви», що на свій штиб прагне переінакшити державний устрій, і звучить передбачливим застереженням: «дивіться, до яких сумних наслідків можна довести суспільство, якщо новий соціалістичний світ будуватимуть такі «діячі» з партійними квитками в кишені, як агресивно настроєний Горобенко, малограмотний тугодум Гарасименко, суєтна й обмежена Славша, дурнуватий у своїй запопадливості, галасливий і метушливий Радченко, «фельдфебель» Нестеренко та подібні до них».

Проте, подана через призму дрібнобуржуазного інтелігента Горобенка — особистості роздвоєної й соціально детермінованої, національна проблема сприймається в повісті «Смерть» неоднозначно. А деяку параболічність її прочитання в інших творах письменника цього ж періоду зумовила тогочасна мовно-політична ситуація: спершу — українізація (до якої прихильно поставився Б. Антоненко-Давидович), відтак несподівано крутий поворот від неї в суспільних сферах.

У післятаборовій творчості, зокрема в «Сибірських новелах», означена проблема постає вже в ракурсі всебічного осмислення — як наслідок трансконтинентального катаклізму, спричиненого політикою Сталіна. Новели ці — конденсат особистих переживань і роздумів автора впродовж двадцятилітніх поневірянь по ГУЛАГах і засланнях, з високим ступенем узагальнення різноманітних суспільних явищ й індивідуальних людських характерів, породжених чи зламаних «системою».

Прикметно, що один з акцентів автора тепер — на міжнародній спорідненості національної проблеми. Наріжним каменем у ній виступає саме виживання й збереження націй, що за іронією долі опинилися в середовищі соціалістичного пекла і яких і далі веде в комуністичну невідь монстр-партія на чолі з вождем духовної руйнації Сталіним.

Ще у вірші «Пурга», написаному під час ув’язнення, Б. Антоненко-Давидович виявляє усвідомлення інтернаціональності репресивної політики й практики тодішнього СРСР:

З усіх республік, з різних націй —
Це справжній Інтернаціонал,

Що, легко судячи, немовби насміх
Його зібрав тут трибунал.

У «Сибірських новелах» вражає великомасштабність тла інтернаціональної трагедії. За колючим дротом таборів і на засланнях бачимо тут українця Петренка-Черниша й росіянина Герасимова («Сізо»), білоруса Васька Микитьонка й німця Карла Майя («Усе може бути»), казаха Беймбета Кунанбаєва («Кінний міліціонер») та братів-чеченів («Три чечени») й тисячі інших різнонаціональних жертв великої імперії зла. Характерно, що автор відрізняє цих «ворогів народу» від справді кримінального й декласованого елемента саме через їх спротив насиллю держави. Незламність знедолених й запроторених у ГУЛАГівські табори й на заслання кращих представників «сім’ї народів» рельєфно вимальовується не через карколомність сюжетів та колізійні ситуації, а насамперед через глибокі психологічні переживання персонажів, що розкривають їхній неординарний внутрішній світ і, в такий спосіб, — закономірність протистояння.

Своєрідно це простежується в інтроспекції Беймбета Кунанбаєва, котрий упродовж чотирьох років перебування у в’язниці катується питанням: за що він тут? А заарештували цього літнього казаха тільки через те, що в його юрті знайшли лівоесерівську газету, в яку була загорнута колись куплена хустина. Кунанбаєв та члени його родини навіть не знали російської мови. Спільними зусиллями співкамерники нарешті дізнаються, що Кунанбаєва засуджено за контрреволюційну діяльність і агітацію за страшною 58-ю статтею карного кодексу й оте сприйняте ним від слідчого сакраментальне «левосерый конный милиционер» не що інше, як «лівий есер, контрреволюціонер».

Якщо Беймбет Кунанбаєв так і не усвідомив сутності пануючої несправедливості, її внутрідержавних коренів і його протест проявляється хіба що у відгородженні від таборового середовища та ще в небажанні вивчати російську мову, що є для нього уособленням насильства, то брати чечени — Алі, Ахмет, Мустафі — по-своєму збагнули, звідки походить зло й відбувають ув’язнення за те, що «зарізали уповноваженого по колективізації» («Три чечени»).

У новелах подибуємо чимало стійких характерів з колимського антижиття. Особливу симпатію викликає Петренко-Черниш («Сізо») — втілення кращих рис українського письменника-бранця. Засуджений за причетність до міфічної УВО і відбуваючи вже друге ув’язнення, він не втрачає мужності й людської гідності, заявляючи тюремному наглядачеві Коржу, що «сидить за Україну».

Зображаючи трагедію епохи через різнонаціональні постаті, письменник наголошує, що намір знищити національні ознаки народів — найзапекліше зло космополітичної держави, в розпорядженні якої могутня машина насилля й ідеологія страху. Ця ідейно-тематична лінія його післятаборового прозового доробку почасти й реалізується через показ табірного життя, де ГУЛАГівська система в цілому виступає як нівелятор національних особливостей і деформатор людської психіки. Бачимо як безпосередніх жертв сталінізму, так і тих, що на службі в нього. Духовний трагізм останніх — об’єктивний наслідок буття, його розв’язка. Як підтвердження цього — повна національна деструкція Коржа з «Сізо», відірваного од України й закинутого в силу службових обставин в іномовне й, до того ж, морально ущербне середовище.

Аналіз творчого доробку Б. Антоненка-Давидовича дає підстави стверджувати, що його націоналізм грунтується не на шовіністичній ненависті до інших народів чи платформі політичної замкнутості й відсторонення від інших націй і народностей, а на національному конструктивізмі М.П. Драгоманова, в основі якого — «прив’язаність у власному народі до того, що робить його найбільш уражаючу ознаку, значить і до того часу історії, коли нарід імпонував другим, до того устрою, культурного і соціального, який був тоді, як нарід найменше підпадав вліянню других». Цей прапервень і визначав життєве кредо й творчу позицію Б. Антоненка-Давидовича. Тож не випадково ще в повісті «Смерть» (1927) простежується авторове намагання реабілітувати постать Драгоманова перед невігласом Попельначенком, а відтак — перед усіма тогочасними й майбутніми ідеологами манкуртизму.

Однак заангажовані «критики від соцреалізму», деякі надто поступливі в своїх принципах літературознавці, а то й просто політичні кон’юнктурники звинувачували митця в яких завгодно гріхах, навіть — у фашизмі. Досить згадати виданий 1980 р. збірник критичних статей та памфлетів «Кривава каїнів печать» (упорядник й автор вступної статті нині доктор філологічних наук М. Дубина), де особливо постарався зганьбити письменника Микола Подолян.

Цікава, між тим, позиція Б. Антоненка-Давидовича в ставленні до митців інших національностей, що працюють в царині української культури. В одному з листів до критика В. Брюггена він писав: «... я дуже радію, коли в нашу українську культуру приходять і працюють в ній на повну самовіддачу представники інших націй, культура яких вища за українську: поетеса Загірня, вона ж і один з редакторів академічного російсько-українського словника Б. Грінченка, росіянка М. Гладіліна, поет і перекладач Юрій Клен — він же німець Освальд Бургардт, єврейка мовознавець Олена Курило, єврей історик Гермайзе, єврей талановитий письменник Первомайський та ін. Їхня праця на ниві української культури свідчить про якусь потенційну силу цієї культури».

Треба зазначити, що Б. Антоненко-Давидович особисто багато зробив для взаємозбагачення літератур, займаючись перекладацькою діяльністю. А коли працював під час вимушеної міграції до Алма-Ати в тамтешній «крайовці» (тодішня філія московського держвидавництва «Казахстан»), запропонував в Україні видати антологію казахської літератури, а тут — антологію української. Саме тоді, як згадував письменник на схилі літ в печальній оповіді, надиктованій на магнітофонну стрічку, «почали хвалити мої переклади з казахської та удмуртської на російську мову, хвалили й культуру видання».

Однак своє національне боліло письменникові давно й найбільше. Він постійно ратував за збереження рідної мови, розширення сфери її функціонування аж до надання їй статусу державної, виступав проти замовчування й обкарнування багатої історії українського народу. Не дарма ж бо розпочав писати роман «Січ-мати», працював над тетралогією «Що коштує чорний хліб», де мав намір докладно висвітлити свою позицію в ставленні до цих проблем. І лише тривалі ув’язнення та переслідування не дали йому можливості реалізувати ці задуми сповна. Втім, як свідчить Леонід Бойко, тетралогію «спіткала сумна доля: під час одного з численних обшуків на квартирі письменника були арештовані всі рукописи його спогадів і зачинені в сейфи КДБ». 1989 р. була створена комісія по врятуванню їх та інших документів, вилучених у Б. Антоненка-Давидовича впродовж 70-х років. Незважаючи на те, що тодішній керівник КДБ України М. Голушко пообіцяв повернути все вилучене, невдовзі з’ясувалося: «повертати ... нічого, лишилася тільки дещиця і зовсім не те, що очікувалось згідно з протоколом обшуку й арешту. Про головне й найцінніше було сказано, що все інше знищено. Ця сумна звістка приголомшила: адже знищено, може, найголовнішу книгу Антоненка-Давидовича. І, що особливо вразило, так це те, що рукописи знищено вже після смерті письменника, тобто всього лише кілька років тому».

Про задум четвертої частини тетралогії — повісті «Мемуари лікаря Белінкіса» Б. Антоненко-Давидович так писав до Австралії Дмитрові Нитченку 30 червня 1979 р.: «...надумав перевтілитися в лікаря, зросійщеного єврея, і його очима подивитись на події перших років революції... Тільки не подумайте, що на старості літ я заходився писати антисемістський твір: Ви ж бо знаєте, що я ніколи не був антисемітом ані русофобом. Я просто поставив собі нелегку творчу задачу, а що з того вийде — не знаю».

Л. Бойкові все ж пощастило розшукати залишки архіву письменника, що збереглися в Архіві-музеї літератури й мистецтва України. Кілька сторінок з цієї книга мемуарів він і опублікував у «Народній газеті». Передаючи в цьому фрагменті з майстерною іронією сцену зустрічі сотника січових стрільців із затятою касиркою харківського вокзалу, «яка, без сумніву, стоїть «за єдиную неделимую» і проти всяких там «украинских глупостей», автор водночас відображує і несприйняття політики гетьмана Скоропадського тогочасним селянством (аж ніяк не зманкуртілим, а скоріше — обережним у сподіваннях).

У творах Б. Антоненка-Давидовича розкривається характерне несприйняття більшовизму в колах української інтелігенції, де його представників поділяли на «ідейних більшовиків» (цебто таких же інтелігентів), тільки охоплених химерною ідеєю (підкреслення моє — Л.К.), «місцевих більшовиків» і «більшовиків з Росії». Якщо «ідейним більшовикам» і робили ще якусь скидку на їхню інтелігентність, то на «місцевих» і тих, що «з Росії» дивились, «як на людей поза законом».

Навіть попереднє заглиблення в текст засвідчує, які підвалини авторового світобачення й історичного аналізу мали розкрити його мемуари. Тож залишається тільки сподіватися, що рукопис не втрачено остаточно. Власне, Л. Бойко у згадуваній статті й прохоплюється, що нещодавно з’явилися чутки, нібито десь існують копії. А тим часом деякою компенсацією тривалого замовчування й упередженого трактування доробку письменника може бути двотомне видання його творів, здійснене 1991 р. видавництвом «Дніпро». Маємо, до того ж, і друге видання мовознавчої праці Б. Антоненка-Давидовича «Як ми говоримо», що здійснила того ж року «Либідь».

В останні роки свого життя Б. Антоненко-Давидович бачив, наскільки далеко зайшов процес русифікації в Україні, і весь час переживав за збереження рідної культури. Один із його приятелів вінницький журналіст В. Лазаренко згадує, що, коли заходила з Борисом Дмитровичем мова про Вінничину, де Б. Антоненко-Давидович деякий час жив і працював між таборами й засланнями, він з теплотою й сумом казав: «Це та Східна Україна, котра ще не повністю русифікувалася. У вас на стадіоні ще можна почути лайку рідною мовою».

У своїй мовознавчій праці, яка, без перебільшення, могла б прикрасити науковий доробок не одного визначного вченого, письменник ділиться з нами тим лексичним багатством, яке збирав упродовж не одного десятиліття, пропонує для вжитку справіку українські слова навзамін кальок з російської, а то й узагалі мовних покручів.

Зараз, коли є змога ознайомитися із значною частиною творчої спадщини видатного майстра реалістичного напряму (реалізм Б. Антоненка-Давидовича аналітичний і глибоко психологічний), важливо донести до читача правду про його громадянську й естетичну позицію, очистити ім’я письменника від ідеологічної «соцреалістичної» іржі, що десятиліттями заретушовувала цю чесну постать у нашій літературі Важливо, щоб і майбутній читач збагнув усю своєрідність ідеї талановитої особистості, йото любов до свого народу-багатостраждальця, котрий, як пророчо вірив митець, «має таку потенційну силу, що досить року свободи — і народний організм відродиться». На жаль, цей процес відновлення національної свідомості, понівеченої української ментальності виявився значно складнішим і тривалішим...

З вірою в силу відродження рідного народу й працював письменник.

Л-ра: Слово і час. – 1994. – № 8. – С. 28-31.

Біографія

Твори

Критика