26-11-2016 Борис Антоненко-Давидович 522

Українська література в рецепції Бориса Антоненка-Давидовича

Людмила Касян

Борис Антоненко-Давидович — видатна постать в українській культурі XX століття. Своєю творчістю, особистою мужністю і непохитністю він сприяв відродженню України, утвердженню її культури і літератури як повноцінного суверенного явища. Літературно-критична діяльність письменника є не тільки однією з яскравих граней його різнобічного таланту, а й важливим фактором розвитку української літератури.

Відомий письменник, літературознавець із Австралії Д. Чуб так відгукнувся про вихід збірки літературно-критичних статей та літературних силуетів «Здалека й зблизька» (1968): «Читаючи цю збірку, ще раз переконуємось, що в особі Б. Антоненка-Давидовича маємо не лише автора талановитих епічних полотен, а й першокласного літературознавця, ерудита не лише в своїй, а і в літературах інших народів, у їх культурних надбаннях».

Основна тенденція літературно-критичних праць Б. Антоненка-Давидовича — акцент на художніх якостях літературних творів, їхній естетичній вартості.

Важливими для історії української критики та літератури є статті Б. Антоненка-Давидовича про Шевченка «Парадокс епохи», «Страшний і по смерті». Письменник прагне вивільнити образ геніального поета від влади стереотипів, жертвою яких він раз по раз ставав. У першій статті Б. Антоненко-Давидович вказує на значення творчості Шевченка в історії українського народу, її націотворчий фактор. Він наголошує: «Без Шевченка — ми ще довго лишались би етнографічною масою, а наша література скидалась би більше на експеримент, що силкується довести важко доводиме... Шевченко — не парадокс, а свідчення невичерпних сил українського народу і його потенційних можливостей». У другій розкриває образ поета, силу його слова крізь призму легенд про поховання Шевченка, які побутували на Черкащині та Київщині.

Як літературний критик Б. Антоненко-Давидович не обійшов увагою постаті класиків української літератури: І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, С. Васильченка. У літературних портретах «Крізь пітьму», «На шляху до правди», «Учитель-співець» автор детально зупиняється на характеристиці суспільних обставин, у яких жили і працювали митці, розглядає біографії письменників, їхню громадську діяльність, наводить спомини сучасників, висловлювання критиків, щоденникові записи, бо тільки так, на думку дослідника, ми можемо проникнути в глибини ідейно-художнього задуму митця, а тим самим осягти мету твору.

Аналізуючи творчість І. Нечуя-Левицького, Б. Антоненко-Давидович підкреслює, що перший твір письменника «Дві московки» став новим витком у розвитку української повісті XIX століття. На ній позначився вплив «Народних оповідань» Марка Вовчка, зокрема у виборі художніх засобів, використанні мотивів усної народної творчості. Новаторством порівняно із творчістю попередниці є створення розлогих пейзажів та старанно виписаних зовнішніх портретів кожного героя. Критик також зазначає, що Нечуй-Левицький уперше в українській літературі показав школу каноністів та згубні наслідки її виховання, яке спотворює не лише мову, а й душу. Б. Антоненко-Давидович досліджує засоби образотворення, проблематику повістей «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка». Критик зауважує, що «у письменника немає зовсім пропащих людей перед усяким злом». Він також доводить, що Нечуй-Левицький вдається до опису марень і снів, щоб розкрити психологію і переживання своїх героїв. Яскравим засобом характеристики персонажів у Нечуя-Левицького, на думку дослідника, є пряма мова і діалог. Наголошує Б. Антоненко-Давидович на значенні творчості І. Нечуя-Левицького для подальшого розвитку української літератури: «Важко уявити собі появу в українській літературі соціальних романів П. Мирного, І. Франка, не кажучи вже про М. Коцюбинського, що починав свою творчість як учень Нечуя-Левицького, без такого працьовитого й дерзновенного попередника». Особлива ж роль належить роману «Хмари», оскільки це перший твір про життя інтелігенції українською мовою, «у ньому автор показав прагнення українського інтелігента з обмеженими можливостями». До цього, зауважує дослідник, такі твори («Глухой город» Марка Вовчка, «Дневник» Т. Шевченка) писалися російською мовою, і «треба було докласти неабияких зусиль, щоб новому змістові було не тісно у недосконалій, примітивній формі. Нечуй-Левицький зробив це успішно».

У студії про Панаса Мирного автор найбільше зосереджує увагу на художньому аналізі нарисів про пореформену добу, повісті «Лихі люди», романів «Хіба ревуть воли, як ясла повні», який порівнює з романами «Селяни» Бальзака та Реймонта, та «Повія». Щоб показати, як Панас Мирний трансформує життєву правду в правду художню, дослідник вводить історичні екскурси про пореформену добу, політичні, соціально-економічні умови другої половини XIX ст., «ходіння в народ».

Б. Антоненко-Давидович характеризує перекладацьку спадщину письменника. П. Мирний переклав на сучасну мову «Слово о полку Ігоревім», «Короля Ліра» Шекспіра, «Пісню про Гайавату» Лонгфелло, окремі вірші Пушкіна, Лєрмонтова, «Грозу» Островського, «спільний ідейний напрямок із цим твором, зазначає критик, наявний у «Лимерівні».

Б. Антоненко-Давидович не погоджується з тенденційною оцінкою окремих дослідників творчості П. Мирного, що якоюсь мірою письменник був «пропащою силою»: «Для нас і те, що залишив нам у спадщину Панас Мирний, є таке велике й значуще, що ми тільки з подивом можемо сказати, як він усе ж зумів дати стільки в тих тяжких умовах, за яких йому довелося жити і працювати».

На відміну від літературних портретів І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, в яких більше уваги приділяється аналізу художніх творів, у портреті С. Васильченка автор показує малодосліджені факти біографії письменника, зокрема його педагогічну діяльність, її вплив на творчість письменника. «Ми знаємо багато про художню творчість письменника Васильченка, але ми мало знаємо про педагогічну діяльність викладача рідної мови Панасенка. Це був не просто добрий учитель, що знається на своєму ділі, а видатний педагог — майстер ліплення людських душ. Степан Васильович завжди потрапляв на невидиму стежку до дитячого серця й розуму, вмів підійти до кожної дитини, враховуючи її індивідуальність, її нахили, бачив початки доброго й лихого, добирав способи затамувати лихі прояви й дати поштовх добрим». Б. Антоненко-Давидович підкреслює, що мало в кого з письменників літературна робота й фах так спліталися в одне ціле, доповнювали одне одного, як то було в учителя Панасенка — письменника Васильченка. Автор зазначає, що Васильченко писав тільки про те, що бачив навколо себе, добре знав і відчував, і з цього погляду коло його спостережень обмежене: село, школа, селяни, сільські діти, школярі, вчителі. «Він рідко брався за інші, не сільські сюжети. Герої його прості, як і те оточення, в якому він жив і працював. Але які ж вони життєві, які характерні риси схопив у них письменник, з якою людяністю виписав їх!». Такий ракурс висвітлення життя і творчості С. Васильченка дає глибше розуміння жанрово-тематичних особливостей його творів.

Звертається Б. Антоненко-Давидович і до творчості сучасників. Великих зусиль доклав письменник для повернення в літературний обіг імен своїх товаришів по «Ланці» Є. Плужника і Б. Тенети. Мемуари про них «Недоспівана пісня ранньої осені» (Є. Плужника), «Нездійснена пісня» (Б. Тенета) можна віднести до жанру розширеного літературного портрету, оскільки спогади про письменників чергуються з детальним аналізом їхньої творчості.

Говорячи про Євгена Плужника, Б. Антоненко-Давидович наголошує на його творчій унікальності: «Він лишився в українській літературі своєрідним явищем, що не мало ані схожих попередників, ані знайшло по собі наслідувачів». Автор розглядає творчість Плужника в еволюції ідей та думок, починаючи від першіх віршів, поезії «Він» і закінчуючи поемами та п’єсами. Б. Антоненко-Давидович указує на конденсованість, афористичність думки й ощадну лаконічність поетичного вислову, філософську заглибленість лірики Є. Плужника. Аналізуючи поему «Галілей», відзначає оригінальну ритміку, сміливі переходи від одного розміру строфи до іншого, багатство лексичної палітри.

Письменник розповідає про захоплення Плужника театром. Він вважає, що найбільше як драматург той розкрився у своїй третій п’єсі «Змова у Києві». Вона, на думку критика, не повторювала ні класику, ні когось із сучасних відомих драматургів, приваблювала довершеною оригінальною формою, гостротою конфлікту.

Б. Антоненко-Давидович зауважує, що довгий час творчість Є. Плужника не мала належного поцінування. Вульгаризаторська критика 20-х років закидала поетові втечу від дійсності, хронічне відставання від епохи й «усі ті гріхи й вади, які мали характеризувати поета класифікованого за вульгаризаторською міркою як правого попутника».

Ще одним «життям, що не відбулося», талантом, який через несприятливі обставини не розгорнувся на всю широчінь своїх потенційних можливостей, називає письменник Бориса Тенету, автора відомих у свій час збірок оповідань «Листи з Криму», «Десята секунда». Він наголошує, що після трагічної загибелі у 1935 р. це ім’я довгий час штучно замовчувалося. Наводячи яскраві епізоди літературного життя 20-х років, Б. Антоненко-Давидович створює химерний, мрійний, одвертий, пристрасний і елегійно-журливий образ Б. Тенети. Критик висловлює думку, що поетичний хист був дужчий у нього за прозовий, хоча сам Тенета з цим не погоджувався.

Поезії Б. Тенети друкувалися на сторінках журналів «Життя і революція», «Нова громада», «Глобус», «Зоря». Це переважно інтимна, любовна лірика, яка складає два цикли: «Листи» й «Одній до всіх». Критик відзначає широку гаму настроїв, переживань, формальну та тематичну різноманітність цієї лірики: «Вони (вірші) й тематично не однакові: про різні речі в них говориться тільки формально одній, а фактично — до всіх. Неоднакова поезія Тенети й за формою». Б. Антоненко-Давидович свідчить, що Б. Тенета проявив себе і у громадянській ліриці, створив «цикл віршів високого громадського звучання». Та ця частина поетового доробку лишилася неопублікованою і збереглася лише в пам’яті сучасників.

Праця Б. Антоненка-Давидовича є надзвичайно цікавою саме аналізом поетичної творчості Б. Тенети, оскільки більшість дослідників розглядають лише його прозову спадщину.

Ескізність розповіді Б. Антоненка-Давидовича про В. Сосюру «Неповторний Володя» та В. Еллана-Блакитного «Ударом зрушив комунар» дають підстави зарахувати ці спогади до літературного силуету. Автор подає лише узагальнену характеристику життя і творчості митців. Тлом для їх зображення виступає громадське та літературне життя двадцятих років.

Проте за побіжними силуетами відчувається глибоке розуміння творчої індивідуальності цих письменників. Досягається це й завдяки наскрізним образам: «натхненного мрійника», «поетового голосу». Вони є своєрідними композиційними точками опори.

Таким чином, досліджуючи творчість класиків української літератури — Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, С. Васильченка та своїх сучасників — В. Сосюри, В. Еллана-Блакитного, Є. Плужника, Б. Тенети, Б. Антоненко-Давидович намагався звільнити їх творчість від стереотипів, нав’язаних соціологізаторською критикою, акцентувавв увагу на художніх якостях літературних творів, їхній естетичній вартості. Доклав великих зусиль для введення в літературний обіг імен репресованих письменників.

В умовах, коли літературознавчі дослідження базуються на мистецьких, естетичних, філософських засадах, думки Б. Антоненка-Давидовича про творчість сучасників, класиків української літератури, залишаються слушними й актуальними.

Л-ра: Університет. – 2006. – № 2. – С. 51-56.

Біографія

Твори

Критика