Дискурс Ф. Ніцше як один із дискурсів тексту роману Віктора Домонтовича «Дівчина з ведмедиком»

Дискурс Ф. Ніцше як один із дискурсів тексту роману Віктора Домонтовича «Дівчина з ведмедиком»

Т. Белімова

Поза сумнівом залишається той факт, що німецький мислитель Фрідріх Ніцше під час кризи позитивізму в європейській філософії XIX ст. був не тільки керманичем нового світобачення, але й своєрідним пророком, вчення якого засвоїли провідні мислителі, письменники, митці Європи як кінця XIX, так і початку XX ст. Основні його праці - «Так казав Заратустра» (1883), «По той бік добра і зла» (1886), «Сутінки богів» (1888), «Антихрист» (1888) - засвідчують виникнення новою філософського вчення, основу якого склала критика моралі, як однієї з основних рушійних сил суспільства.

Хотілося б коротко відзначити найзагальніші риси філософського світобачення Ф. Ніцше, які виділяються дослідниками його творчості. Так, зокрема, німецький дослідник Г. Вайнінгер виділяє сім основних пунктів у філософії творця славнозвісного Заратустри - сім антизаперечень основних морально-соціальних настанов суспільства:

антиморалізм;
антисоціалізм;
антидемократизм;
антифеменізм;
антиінтелектуалізм;
антипесимізм;
антихристиянство;

Дослідники також наголошують на таких моментах філософського вчення Ф.Ніцше:

оспівування і піднесення надлюдини (подолання «людини» - необхідний етап на шляху становлення «надлюдини»);

проголошення індивідуалізму (заперечення будь-якого панування громади над особистістю, утвердження протилежної схеми - піднесення «надлюдини» над оточенням);

проповідь сили (виправдання і утвердження жорстокості в ім'я блага людства, так званої «милосердної жорстокості»);

утвердження нової моралі, нової системи цінностей (заперечення існуючої філістерської моралі як такої, що перестала виконувати регулятивну функцію в суспільстві);

близький кінець національної культури (відмирання національного, як такого, що вже немае будь-якого сенсу).

Значного впливу Ф. Ніцше зазнала передусім європейська література та драматургія кінця XIX - початку XX ст. Вже у 20-х рр. минулого сторіччя український вчений, поет, Павло Филипович констатував: «Загально визнаний, хоч і мало ще досліджений, вплив Ніцше на європейську думку і художнє слово наприкінці XIX - на початку XX ст., був величезний і, мабуть, не менший ніж вплив Байрона в першій чверті минулого століття».

Вагомим був вплив думок та ідей Ф. Ніцше і в українській літературі вищезазначеного періоду. Передусім, загальновідомим є факт впливу думок та ідей німецького філософа на творчість Ольги Кобилянської (дискурс індивідуалізму, сили, утвердження «надлюдини», захоплення красою у її повістях «Людина» і «Царівна». Дискурсом «надлюдини» Ф. Ніцше, виняткової особистості, що підноситься над натовпом, продиктовані персонажі драматургії Лесі Українки (Кассандра, Мавка, Антей, Роберт Брюсс) та герої її поезій (Прометей, Жанна д’Арк, Марія Стюарт). У творчості Володимира Винниченка на дискурси індивідуалізму та імморалізму, як на прояви філософії Ф. Ніцше (відразу ж по виходу драми «Шаблі життя» та її прозового варіанту - роману «Чесність з собою»), вказували як письменники старшого покоління (І. Нечуй-Левицький), так і сучасні письменнику критики-літературознавці (С. Єфремов, С. Петлюра, М. Гехтер).

Найяскравішим дискурсом Ф. Ніцше у романі В. Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» безперечно є Зина Тихменєва. Зина є центральною постаттю роману, про що свідчить сама його назва. І хоч оповідь твору ведеться від особи молодого вченого Іполіта Миколайовича Варецького, і значну частину займають описи саме його душевних станів, подробиць його життя, безперечно основна увага і письменника, і читача прикуті саме до дівчини з ведмедиком. З першої ж своєї зустрічі із Зиною у ролі репетитора, Іполіт Миколайович, а з ним і читач, зауважує, що. «Зина - зразок порушення норм доброчинного поводження й тримається вона з підкресленою задиркуватістю. В Зині немає нічого від доброчинности. Власне це чи не найприкметніша риса Зини, як особистості - повне ігнорування і заперечення усіх моральних норм і приписів оточуючого її суспільства. Можливо це, зважаючи на вік дівчини, можна було б назвати юнацьким максималізмом, та з часом ми пересвідчуємось, що це все ж риса її вдачі. Здається, їй приносить задоволення торкатись у розмовах з оточуючими дражливих тем, так званих тем-табу, ставити провокуючі питання, які насправді розраховані не на отримання відповіді, а мають на меті збентежити співрозмовника своєю відвертістю. Зина займає критичну позицію щодо усталених норм сучасного їй життя до повного відкидання будь-яких приписів, продиктованих цими нормами.

Віктор Домонтович свідомо наділяє свою юну героїню рисами виняткової особистості, здатної протистояти оточенню; рисами провидиці, думкам та висловлюванням якої надає викривального, патетичного забарвлення. В одній із дискусій під час відвідин Варецьким родини Тихменєвих, ініціатором якої, як і завжди, виступає Зина, вона досоть чітко і однозначно висловлює свої погляди на інтимні стосунки в житті незаміжньої жінки: «Падіння, дорогий Іполіте Миколайовичу, не існує. Це забобон, створений, з одного боку, боязкістю старих дівчат та, з другого, розпустою чоловіків...», - і далі, як логічний підсумок її розмірковувань: «Безневинність! Падіння! Безглузді і затуркані слова... Вони не наші, й для нашого покоління вони не властиві». Зина не лише на словах демонструє заперечення існуючої моралі, а й усіма своїми вчинками і, нарешті, своїм життєвим вибором (Зина Тихменєва стає ресторанною повією в одному із нічних закладів Берліна). Інтимні стосунки, які пов’язують її та Варецького, виникають не з почуття кохання, як спочатку здається самому Іполиту Миколайовичу, а згодом і родині Тихменєвих. Зина, як влучно зауважує приятель Варецького Василь Гриб, «прагнула знищити можливість шлюбу - одне слово, розірвати з традиціями, з родиною опікою, взагалі визволитись». Зина, збагнувши, що Іполит Миколайович, навпаки, налаштований якомога швидше залагодити двозначне становище, в якому вони опинились, оформити існуючі між ними стосунки у шлюб, зрозумівши, що її сподівання на «визволення» марні, іде ще далі на шляху до здобуття химерної «свободи». У день офіційного сватання Іполита Варецького вона віддається двірникові Степану, аби остаточно зруйнувати можливість шлюбу. Згодом, опинившись у Берліні, поїздку до якого, аби приховати скандальну історію, влаштовує Олександр Владиславович (батько Зини), дівчина пориває будь-які зв'язки із родиною і безслідно зникає. Згодом читач разом із Іполитом Миколайовичем, який перебуває у відрядженні в Німеччині, впізнає у красивій молодій повії одного з нічних закладів Берліна Зину Тихменєву. Таке закінчення має індивідуальний бунт Зини проти філістерської моралі суспільства.

Безперечно у цьому індивідуальному прояві заперечення традиційної моралі, її настанов, прочитується чи не найяскравіший дискурс Ф. Ніцше, який полум’яно закликав відкинути існуючи суспільні норми та приписи, як такі, що не лише перестали виконувати роль морально-етичних регуляторів, а й слугують приховуванню та виправдовуванню його вад та темних сторін. Отже, один із дискурсів тексту «Дівчини з ведмедиком» - дискурс антиморапьності, заперечення філістерської моралі.

Прикметна риса особистості головної героїні «Дівчини з ведмедиком», яку відразу ж можна зауважити, навіть при побіжному прочитанні роману, - це її надзвичайна внутрішня сила, винятковість, певне протиставлення оточуючим. Передусім, Зина протиставляється своїй родині, - родині поважного і високого урядовця Тихменєва. Найбільшого ж загострення це протиставлення набуває у взаєминах із старшою сестрою Лесею. Оригінальне поетичне порівняння обох сестер із метричними розмірами знаходить герой Віктора Домонтовича Іполит Варецький, який добре вивчає їх вдачі під час свого репетиторства: «Леся, та вся вкладається в канонічну чіткість строф 4-стопового ямба. Для Зини, навпаки, характерні розірвані рядки, поплутані слова, повна занедбаність розмірів, галаслива безглуздість плутаних фраз...».

Зина постає перед читачем як натура замкнута, горда самітниця, яка не має, та скоріше за все і не потребує подруг чи друзів для спілкування та звіряння думок. Вона відкриває душу лише сестрі Лесі в момент критичного зламу свого життя. Її переживання, почуття, таємниці, пов'язані із її стосунками з Варецьким, - весь безперечно багатий її внутрішній світ, - залишається закритим для оточуючих. А зовнішня бравада її поведінки, гострота та відвертість висловлювань, - це лише показова «верхівка» її натури, сила духу якої дійсно нагадує крижану міць айсберга. Письменник змальовує життєвий шлях своєї героїні як певну еволюцію, відтворює подолання Зиною ЛЮДИНИ, людської природи, на шляху до утвердження, сказати б, «надлюдини», до утвердження певних умоглядних уявлень про нову якість стосунків між чоловіком і жінкою, нову якість кохання.

Думки про власну винятковість, «неподібність», про відкидання усталеного життєвого шляху як «правдоподібного», лише схожого на правдивий, і утопічне прагнення довести собі і оточуючим істинність проголошуваних ідеалів, довести навіть ціною власного понівеченого життя - такою постає дозріла бунтарська натура Зини, на сприятливий ґрунт якої свого часу попали деструктивно-руйнівні ідеї нового часу. Таким каталізатором формування психології дівчини виступають теорії київського поета-деструкгивіста Стефана Хоминського, з яким родина Тихменєва знайомиться під час відпочинку під Москвою. «Він, Стефан Хоминський, найлівіший: леф у лефі. Руйнація мистецтва є шлях до ясности, - така філософія Стефана Хоминського. Дух руйнації - творчий дух, - захоплено описує Зина Варецькому свого нового знайомого. Їй не лише імпонують деструктивні ідеї цього поета-чоботаря, вона бере їх за життєве кредо, і, власне, з цього часу розпочинається руйнація нею «усього, що лише подібне до правди, але не є правдою». Квінтесенцію цієї філософії висловлює сама Зина: «Правдоподібне? Ви питаєте, що таке правдоподібне? Треба зненавидіти все правдоподібне, бо воно тільки подібне на правду, але не є правда. Ми ж шукатимемо самої тільки правди, а не її оманних подібностей».

Дівчина з ведмедиком - не поодинокий літературний приклад того, як захоплення тією чи іншою ідеєю, намагання втілити її у життя, навіть ціною будь-яких жертв, призводить до трагедії, і не лише індивідуальної, як у романі Віктора Домонтовича. Як відомо, Зина для досягнення найвищого «неправдоподібного» сенсу життя, химери, в чому вона сама пересвідчується в решті решт, знищує все найдорожче у своєму житті. Письменник, змальовуючи жінку, утворену новим часом, демонструє невластиву жіночій природі силу руйнації. Адже його героїня без вагань нищить своє кохання перед можливістю шлюбу через «правдоподібність» такого стану речей.

Заміжжя вона ладна уникнути будь-яким способом: «Я зроблю так, щоб ні він (Іполит Варецький), ні хто інший не могли й не захотіли гадати про шлюб зі мною». Зина демонструє неабияку силу волі, нерозривність слова і діла, підтвердивши сказане безглуздим з погляду традиційних уявлень вчинком (інцидент із двірником Степаном). І нарешті, робить остаточний крок до химерного ідеалу, обирає життя жінки, яка продає своє кохання, та гине, не витримавши морального тиску від усвідомлення скоєного. «Ми шукали неправдоподібних істин. І ми не найшли їх. Життя зламало нас. Нічого не лишилось для надій. Я гину», - ось останні слова Зини Тихменєвої, написані Іполиту Варецькому в середині стандартної записки-запрошення, яку зазвичай повії нічних закладів Берліна надсилають потенційним клієнтам.

Можемо констатувати, що в тексті роману Віктора Домонтовича прочитується ще один дискурс Ф. Ніцше - дискурс надлюдини, сильної особистості, що протиставляється оточуючим; дискурс сили, внутрішньої непохитної волі, що його уособлює в собі Зина. Очевидно, що для всіх здійснених Зиною кроків із метою осягнення «неправдоподібних істин» потрібна була неабияка сила волі. Боротьба ж героїні за утвердження «неправдоподібного» - це не що інше, як боротьба з самою собою, подолання у собі всього людського: почуття кохання, дочірньої любові, родинних зв’язків, внутрішньої гідності та цноти, уявлень про моральне падіння. Жертва Зини виявилась безглуздою і трагічною, а ідеали - лише химерними і умоглядними теоріями. Це стверджує, як дієва розв'язка твору (п’яна повія, Зина, стріляє у свого чергового клієнта і у себе, випадково, як спершу здається Іполиту Миколайовичу, що не впізнав свою зниклу два роки тому кохану; важко ранить і його), так і сам автор «Дівчини з ведмедиком». Віктор Домонтович вустами інженера Варецького стверджує трагічний фарс життєвої розв’язки долі своєї героїні: «Зина обернулась в повію, тільки в повію. Вона не захтіла жити творчим життям, вона не повірила в творчу міць щоденної праці, в працю, що визволяє. Вона повірила в химеру свого я, своїх особистих путей, своїх відокремлених бажань».

Ще одна з рис Зини Тихменєвої, яка має особистісний характер, - це її індивідуалізм, про що вже певною мірою йшлося раніше (при спостереженні протиставлення героїні оточуючому середовищу, що, по суті, є одним із проявів індивідуалізму). Раніше наголошувалось також і на замкненості та певній усамітненості натури дівчини, що також можемо віднести до проявів індивідуалізму. Нарешті всі думки і прагнення Зини, всі пошуки «неправдоподібного», бунт проти оточуючої дійсності, прагнення розширити обрії своєї долі - все ще має яскраво-індивідуальний характер.

Із становленням особистості Зини її індивідуалізм із неусвідомлюваного перетворюється у чітко обґрунтовану життєву позицію, яку сама ж героїня і проголошує в одній із суперечок із сестрою: «Ти повинна знати, що я не переношу подібностей. Я волітиму краще неподібного: за неправдоподібне!». Індивідуалізм Зини проявляється в усьому: у її висловлюваннях та вчинках, що нерідко порушують загальноприйняті норми; у її химерних бажаннях (одне з яких - вивчити китайську мову, аби згодом виїхати до Китаю), у своїх прагненнях бути найпершою, найсміливішою, найсучаснішою (Зина, наприклад, на відпочинку в Криму запливала далеко у море, залишаючи позаду навіть досвідченого у плаванні Варецького). За індивідуальним сценарієм, з химерного бажання Зини, розвиваються і її стосунки із Іполитом Варецьким. Іполит Миколайович виглядає слухняною маріонеткою в руках Зини, яка вміло маніпулює ним. Єдиний самостійний вчинок його, не продиктований волею коханої - невдале сватання - закінчується, як відомо, трагічно, не вписавшись до схеми стосунків, намічених героїнею.

Таким чином, ще один дискурс, який прочитується у головній героїні тексту «Дівчини з ведмедиком», є дискурс індивідуалізму за Ф. Ніцше.

Продовжуючи розмову про дискурси Ф. Ніцше у романі Віктора Домонтовича, хотілося ще б спинитися на змалюванні у творі фізичної краси, на захопленні нею, на її оспівуванні як на ще одній із настанов вчення німецького філософа. Найбільше це стосується самої дівчини з ведмедиком. Письменник не приховує своє захоплення красою Зини, відверто милується її фізичною будовою. Час від часу він звергає увагу читача на такі деталі, як обтягнена сірою, сталевою (улюблений колір Зини) панчохою струнка нога дівчини, чи то затягнена в лайкову рукавичку її вузенька долонька. Портретне зображення героїні - невід'ємна деталь тексту роману, починаючи вже з першого знайомлення із Зиною, тоді ще дівчинкою-підлітком, з часом - дівчиною, і нарешті - молодою вродливою жінкою.

Майстерність В. Домонтовича як художника засвідчує його неперевершене вміння за допомогою опису навіть лише незначної деталі відтворити і настрій героїв, їх душевний стан, і матеріальне становище, і сучасну йому добу в цілому. При чому йому аж ніяк не можна закинути лаконічність, не багатомовність висловлювання. Письменник розгортає цілі парадигматичні ради, наводить сукупність асоціацій, які в нього виникають при описі тієї або іншої фізичної ознаки його героїв. Показовим у цьому плані є опис Зини-повії при зустрічі її з Варецьким. Письменник починає з розлогого опису богемної атмосфери берлінського нічного закладу, в якому відбувається трагічна зустріч. Опис страв, які замовляє Іполит Миколайович, джазова музика, яку кольорові музиканти виконують для розбещеної, забезпеченої публіки - вся ця, на перший поглад, надмірна увага до деталей покликана відтворити те шикарне, з виразним відтінком фіха, оточення, у якому перебуває Зина, яке змінює її до непізнаваності, і нарешті, як кульмінація ресторанного вечора, з’являється вона - красива, сказати б, застосовуючи сучасну термінологію, сексапильна жінка, що одразу приковує до себе увагу присутніх: «І в гуркоті джаз-бандового вереску, в тремтінні негритянського там-там, у патосній урочистості гобою, поблискуючи оголеністю пліч, пройшла повз залу струнка в ґофрованій спідниці жінка. У неї розкішне, очевидячки фарбоване руде волосся, обличчя на якому лежить відбиток цього плутаного безсонного «ресторанного» життя. Закинувши ногу за ногу, вона сіла в окремій обгородженій кабінці... Зина не лише перетворилась із привабливої дівчини у красиву жінку, вона перетворилась у жінку певного способу життя. За атрибутами, притаманними її професії (фарбоване волосся, густо підведені очі, відповідне вбрання) єство Зини губиться настільки, що Варецький, який кохав і продовжує кохати її, прагне знайти її у цьому великому місті, не може впізнати в ній дівчину з ведмедиком.

У настанові письменника змальовувати, підносити красу фізичну, красу фізичних стосунків у стриманій, мистецькій, як на сучасного читача манері, прочитується один з дискурсів Ф. Ніцше, дискурс оспівування і звеличування тілесної вроди людини.

Дискурс Ф. Ніцше в тексті «Дівчинки з ведмедиком» поширюється і на дві невеличкі оповіді, внесені В. Домонтовичем у тло роману з певною настановою: автор наголошує на кризовому характері описуваної ним епохи, на переоцінці цінностей, висловлюючи власні думки вустами Іполита Варецького, який коментує події.

Одна з оповідей, розказана Іполиту Варецькому, відразу після його повернення з Німеччини його безпосереднім підлеглим Панасом Григоровичем. Це трагічна історія вбивства Миколою Буцьким, сусідом Панаса Григоровича, власної дружини. Офіційний погляд суспільства на цю подію В. Домонтович передає за допомогою коротенького уривку з газетної хроніки: «Микола Буцький, людина без певної професії, щоб звільнитись од аліментів, повів дружину до лісу, порубав її й закопав у заздалегідь виготованій ямі. Вбивника заарештовано». Панас Григорович доповнює і дещо спростовує офіційну інформацію, описуючи надзвичайно скрутне та безпорадне матеріальне становище, в якому опинились Буцький зі своєю хворою дружиною. Розповідає він також і про певну метаморфозу, яка відбулася з його сусідом: зі спокійної, врівноваженої людини, задоволеної життям, Буцький перетворюється на нещасного хворобливого злидаря із маніакальною ідеєю вбити свою дружину, аби звільнити її від страждань. Він не ховається зі своїми думками: «Я знайшов вихід - отруїти ... люди надто жорстокі, а треба вміти жаліти, хоча б і ціною великого страждання, ба навіть самопожертви» - звіряється він Панасу Григоровичу. Панас Григорович не погоджується із загальним офіційним поглядом на вбивцю як на закоренілу у своїй жорстокості, холоднокровну людину, яка вбиває дружину з розрахунку ухилитись від сплати аліментів. Він стверджує, що вбивця, дійшовши до крайньої межі і не отримавши допомоги, втілює свою маніакальну ідею.

Панас Григорович оповідає цю трагічну історію Іполиту Варецькому, прогулюючись холодного осіннього вечора вулицями міста. Під час цієї прогулянки вони спостерігають зворушливу картину, як старенька бабуся проводжає свою немолоду вагітну дочку, турботливо підтримує її, вмовляє бути обережною і не посковзнутися. В. Домонтович вустами Іполита Варецького висловлює певні дії, робить порівняльний аналіз двох вищезгаданих випадків з життя.

Герой Домонтовича демонструє певну переоцінку цінностей - він заявляє своєму колезі, який знайомий з деталями обох пригод, що симпатії його на боці вбивці. Іполит Миколайович називає вчинок Буцького взірцем самопожертви і піднесеності кохання, підкреслюючи милосердя і жертовність цього вчинку: «Його любов більша від думки про себе та свою особисту долю... В'язниця, розстріл, знати за це й пожаліти, пожалкувати, - тут одкривається найвища правда аскетичного самозаперечення». Таким чином, вбивство Миколою Буцьким дружини не тільки не засуджується Варецьким, а розцінюється ним як дійсно єдино можливий вихід, як акт гуманізму, виправданої жорстокості в ім'я позбавлення від страждань коханої жінки.

Натомість Іполит звіряється Панасові Григоровичу, що в прояві турботи матері до доньки, свідками якої вони стали, він бачить егоїстичне бажання останньої уникнути проблем, якщо б з вагітною дочкою щось трапилось: «Саме тут», - завершує він свої міркування, - «джерела тих дбайливих і ласкавих материнських турбот, що ми їх свідками стали». Наразі можна констатувати наявність розширеного дискурсу Ф. Ніцше в тексті «Дівчинки з ведмедиком». У даному випадку прочитується дискурс заперечення філістерської моралі суспільства та проповідування милосердної жорстокості, жертовності, застосування сили в ім’я блага ближніх. Те, що з погляду суспільної моралі виглядає зворушливим актом турботи матері, В. Домонтович викриває як егоїстичне прагнення тієї ж матері уникнути можливих проблем і ускладнень. Вбивство ж, яке суспіпьно-моральна свідомість засуджує як найнегідніший вияв насильства, письменник вустами Варецького підносить до подвигу любові і милосердного співчуття, самопожертви.

Отже, можемо констатувати наявність поширеного дискурсу Ф. Ніцше в тексті роману Віктора Домонтовича. Дискурс цей прочитується і в постаті головної героїні твору, у її вчинках, рисах характеру, і у вставлених епізодах, міні-новелах. Саме ці вставні новели, які на перший погляд абсолютно не узгоджуються з основним тлом роману, - свідома настанова письменника на гру із власним текстом, спроба у свій спосіб осмислити і представити популярні висловлювання і думки великих сучасників, одним із яких був німецький філософ Фрідріх Ніцше.

Л-ра: Вісник Київського національного університету. Серія Літературознавство. Мовознавство. – 2003. – Вип. 14. – С. 7-11.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Віктор Петров (Домонтович),Ф. Ніцше,Дівчина з ведмедиком,критика на творчество В. Петрова (Домонтовича),критика на творчість В. Петрова (Домонтовича),скачать критику,скачать бесплатно,характеристика творчості В. Петрова (Домонтовича),українська література

Читайте также