11-12-2016 Наталена Королева 657

Іспанська культура крізь призму творчості Наталени Королевої

Надія Сорока

Наш інтерес до творчості Наталени Королевої передбачає осмислення засвоєної авторкою культури іспанського народу. Розкриття даної теми постало з необхідності висвітлення завдань сучасного українознавства — з’ясування феноменів західної культури, зокрема іспанської, у її взаємозв’язках з культурою українською. Закономірно, що Наталена Королева цікавилася іспанською культурою. Адже письменниця мала іспанське походження: мати Марія-Клара вела свій родовід зі старовинного іспанського роду Лачерди. Сама Наталена Королева зізнавалася: «Іспанія була і буде завжди моєю батьківщиною». Зрозуміло, що іспанські традиції, звичаї, манери наклали великий відбиток на творчість цієї оригінальної письменниці. Маємо на увазі насамперед повість «Предок», з якої перед читачем постає Іспанія XVI століття. Як відомо з історичних джерел, Іспанія цього часу була однією з найпотужніших держав. Знищення маврів, колоніальні збагачення, зміцнення королівської влади, воєнні морські успіхи, культурні здобутки — все це сприяло могутності іспанської держави XVI ст. Н. Королева у своїй повісті відтворила концепцію того історичного часу згідно з тодішніми світоглядними принципами. Зважаючи на них, ми можемо виокремити з твору такі зображені авторкою аспекти іспанської культури, як вдача іспанського лицаря XVI ст., старі іспанські свята, звичаї, легенди.

Головний герой твору — молодий лицар Карлос Лачерда. На його долю випало безліч пригод: мандрівка із «мертвим», паломницька подорож до Гробу Господнього, поранення, сарацинська неволя, життя на Волині. З честю подолав він усі випробування і постав перед читачем у всьому своєму благородстві. Наша зацікавленість передовсім спрямована до тих рис характеру героя, що притаманні саме лицарю Іспанії. Це, зокрема, наполегливість у досягненні мети, бо не гідний «зватись іспанцем той хто відступить від наміченого плану»: висока освіченість, адже «арабською мовою Лачерда володів вільно, як і кожен освічений іспанець»: розважливість, — наприклад, у суперечці з Василем Борковським-Дуніним не вдався до зброї, а дав відсіч крилатим виразом іспанця про прагнення чинно служити Богу і добрим людям; шляхетність, — коли боронився як воїн, який до останнього мусить триматися навіть тоді, коли «вже немає жодної надії»; обізнаність у медичній справі — «як лицар, на ранах розумівся», міг надати першу допомогу; побожність — усі помисли і вчинки творив з волі Божої і на Його славу. Цікаво, що в Україні XVI ст. поняття «лицар» ототожнювалося з козаком. І якшо порівняти вдачу іспанського лицаря й українського козака, то неодмінно впадає в очі подібність між ними. Адже і козакові притаманні були такі риси, як наполегливість, шляхетність, побожність, коли козаки йшли на бій за православну віру й за Україну, ставлячи поміж цими поняттями знак рівності. Але не можемо не наголосити на відмінності, за якої свою лицарську вдачу могли виявити українець й іспанець, адже перебували вони в досить відмінних суспільних умовах. Проте поняття лицарської честі витворилося ще в часи княжої України: «Лицарі жили й умирали, «шукаючи собі честі, а князеві слави». Отже, змальований Н. Королевою в повісті «Предок» образ Карлоса Лачерди уособлює властиві тогочасному іспанському лицарству риси, і ми можемо відзначити деяку аналогічність їх із рисами українського лицарства.

Повість Н. Королевої насичена іспанськими легендами. До того ж тематика їхня досить різнобарвна: християнські, історичні, космогонічні, ономатологічні, соціально-побутові. Так, із легенд на християнські мотиви цікавими, на наш погляд, є такі, що розповідають про гору Монсепор на півдні Франції та Монсеррате в Іспанії, де ніби схована чаша з кров’ю Ісуса Христа — Святий Ґрааль; про сліпу доньку імператора Максиміліана Маргариту, яка, перебуваючи в мадридському монастирі під опікою архангела Рафаїла, прозріла; про печери у Жовтих горах, які стереже дух Понтія Пилата, пильнуючи в них дорогоцінні скарби; про походження Понтія Пилата, «судді неправедного», з іспанського міста Тарраґони. Історичні легенди з твору Н. Королевої оповідають про різні події минулого, наприклад, про родинну боротьбу за іспанський престол між племінником короля Альфонса X доном Санчо і прямим спадкоємцем, сином короля Альфонсом де Лачердою; чи про кохання короля Альфонса X до мавританки, дочки еміра гранадського Хаджі, яка мала родиму пляму, соромилася її і через цю ваду не згоджувалася стати королю за дружину; чи про повстання кастільської громади через невизнання спадкоємцем королівського престолу сина короля Альфонса X і його дружини Хадиджі, бо в того на тілі у спадок від матері лишився «знак звіра»; чи про ворожнечу через донью Соль, Сідову доньку, між доном Санчо і першим Лачердою; чи про прокляття роду де Кастро, накликане «зеленоокою» Інесою де Кастро, яка спричинила смерть португальської інфанти Констанци і своєю смертю заплатила за грішний шлюб із інфантом доном Педро; чи про альбігойців, шо володіли «якимсь скарбом найціннішим»; чи про віру деяких альбігойських родів у своє походження від кельто-іберійської богині місяця Белісени. Ономатологічні легенди в повісті «Предок» розповідають про виникнення окремих іспанських місцевостей. Це, зокрема, легенда про вежу, що виросла під Бургосом через прагнення першого Лачерди «хоч по смерті лежати в тій землі, шо її торкався вогненний погляд доньї Соль». Знаходимо в тексті й космогонічні легенди, які відбивають філософію іспанського народу, про світ, про грім і блискавку. Наприклад, легенда, з якої дізнаємося, що світ тримається з Божої благодаті, яка ллється з небесного келиха на дерево «вічного життя», шо росте на святій горі; з іншої — що «колискою громів» є глибоке та чорне озеро високо в горах, і хто в нього камінцем жбурне, того Громовик «неминуче блискавкою сколе». Або ось легенда про смерть: «Коли вмре людина, то ангел смерті дає їй в руки жбан. Спочатку порожній він. Таж що більше на землі плаче по дитині своїй мати його, то дужче наповнюється жбан в руках дитини. Аж переливається через край, аж дитині стає важко носити з собою посуд той. Таж випустити з рук своїх не сміє, аж поки знайде того, хто надіп’є з нього». Використовує письменниця й суспільно-побутову легенду про «репаного чабана», що «у Севіллі був за єпископа».

З пізнавальної точки зору подані письменницею легенди становлять для нас особливий інтерес, бо з них ми черпаємо інформацію про іспанців, знайомимося з відтвореною там іспанською історією, філософією, уявленнями народу про світ. Ознайомившись із численними іспанськими легендами в повісті Н. Королевої «Предок», можемо вказати на деяку спільність з українськими легендами, зосібна космогонічними, в яких ідеться про сотворіння світу. Це пояснюється тим, шо, як міфологічна ідея, прадерево було шановане в цілім світі. Українська міфологія згадує «вічне дерево» у колядках, щедрівках, веснянках і купальських піснях. Те дерево вкрите «жемчужною росою» та «золотою ряскою», має «золоту кору», на ньому сидять голуби (інколи сокіл), шо в’ють своє гніздо, серед його гілля рояться бджоли, з дерева капає роса, з якої стають криниці. Отже, іспанські легенди, як компонент європейського фольклорного здобутку, є цінним предметом для порівняльних досліджень і глибшого взаємопізнання культур України й Іспанії.

Цікавими для пізнання іспанської культури постають з твору Н. Королевої народні звичаї. Вже на першій сторінці авторка вказує на кастільський звичай, коли вчитель військового мистецтва, джура, хоч не міг себе вважати за члена родини, але «часто лишався у покою при розмовах близьких панів, часами докидав і своє слово». Захоплює своєю обрядовістю іспанський звичай присяги лицаря дамі. Стоячи навколішках перед вівтарем, поклавши праву руку на «шпаду», лицар присягає «до останнього зітхання служити дамі своїй вчинками і життям... віддати навіки любов свою й пошану». Лицар і дама обмінюються обручками і єдиним за життя поцілунком. Кожен з них має право вступати в подружнє життя з іншими, але ніколи один з одним. Українська культура не знає подібного звичаю. Не менш захоплюючим виступає й інший «старий, як земля іспанська» звичай, коли на місце запрошеного кума, який відмовляється від запропонованої ролі, кличуть першого жебрака, що зустрінеться батькові дитини. За українським звичаєм, відмовлятися від кумівства не можна. Але ми маємо подібний звичай в тому разі, якщо «діти в батьків скоро вмирають, то проти цього в куми запрошують перших стрічних на вулиці».

Мають місце у творі Н. Королевої власне історичні згадки про Іспанію. Так, ми дізнаємося, що король Альфонс X — «перший поет Іспанії, король-філософ» і за часів його правління значної пошани набула арабська мова, що вважалася рівноцінною латинській. Сам Альфонс X «поклав основи іспанського письменства, пишався своїми перекладами з арабського». В боротьбі за королівський престол син короля Альфонса X мав підтримку союзників: короля Франції, Англії та «африканського паладина» — Якова бен Юсуфа. Згадує авторка й про «дим каркасонських кострів», коли під час так званого «альбігойського хрестоносного походу», вождем якого був Симон де Монфор, було спалено багато альбігойців, а також наводить звіт папі Інокентію III від архіпастиря Арно де Сіте, в якому зазначено, шо 21 липня 1209 року в місті Безіє було вбито двадцять тисяч альбігойців, а саме місто спалено. Ми не можемо не погодитися з думкою І. Франка, коли він зауважував: «Щастя для нашого народу було в тім, шо він ніколи вповні не прийняв тих отруйних наук, ніколи не пробував виконувати їх буквально і по-старому держався своїх давніх гуманних звичаїв, та не давав доводити себе до тих безумств, забобонів та кровавих злочинів, якими таке багате було тогочасне християнство Західної Європи». З твору також дізнаємося, що мешканці долини Родана та Піренейських країв не визнавали себе ні за васалів Франції, ні за підданих Арагону, а «давали своїй країні нейтральну, з давниною пов’язану назву «Котапіа».

Використовує Н. Королева в сюжеті повісті й описи іспанських національних свят. Так, вона згадує свято святої Катерини та кориду. Останню розглядає у порівнянні з філософією життя: «у житті, як на кориді: на аренах ось — найдорожчі місця найвигідніші — в трибунах і в ложах. Там же не вільно голосно сміятись, гукати, кидати помаранчевими лушпинами та зневажливими словами в нездару торера. Не можна й обнімати свою новію (наречену — Н. С.) й говорити їй при всіх, бодай і на вушко, ніжні слова. Зате — сидіти вигідно й «почесно». А на місцях, відмічених коротким словом «sol» — сонце, дозволено все. Там — повна воля. Та зате безжальне сонце заливає обличчя й промінням, і потом. Не бачиш половини того, що діється на арені, не раз обсипле бик і піском, а навіть може штовхнути рогом, коли, розлючений, летить наосліп крізь усі перепони й бар’єри...».

В повісті «Предок» Н. Королева яскраво виражає думку про близькість України й Іспанії. Ще в дорозі на Волинь Карлос Лачерда доходить думки про подібність його батьківщини і того невідомого краю, до якого прямував. «Таж наші краї побратими... вартують, як ті два леви, що стояли на порозі Альгамбрзької брами, в Ґранаді!..» — роздумує він про Україну й Іспанію, керуючись релігійними поглядами, беручи до уваги, що обидві країни стоять на варті «християнської Європи від нападів номадів» і силою свого духу зберігають нащадкам християнську спадщину. Подібна думка висловлена й устами іншого героя: «З різних ми країв. Різної ми крові і віри. Але ж ми — як діти з одної родини. Діти, шо мають одного отця, тільки різних матерів. Той єдиний наш отець духовний — це лицарськість, а матері наші — Отчизни. Не форма, не мова, не віра, а той лицарський дух чинить те, шо зближує нас і дає змогу зрозуміти один одного». Вже перебуваючи на Волині, Карлос не раз замислювався над тим, що єднає між собою Іспанію і Волинь. І знову доходив висновків, шо «тут — хижаки-номади, а там — хижі африканські і берберійські орди. Ті там «ідуть по хліб», а ці тут — «по людей». Як іспанські, так і ці країни боронять християнство й долю Європи від наїзників. Таж голосу й обличчя цього народу, як і іспанського, Європа собі не уявляє...». І вже наприкінці твору «таку далеку від Іспанії» країну Карлос називає «своєю».

Подібні думки відбито і в оповіданні «Явлена вода» з «Легенд Старокиївських». Авторка продовжує розповідати про рід Лачерди. Зокрема в даному оповіданні йдеться про онука Карлоса де Лачерди Єроніма Лачерду. Насамперед він цікавий нам своїми глибокими емоційними переживаннями в змаганні за батьківщину: «П’ють його життя ... двоє батьківшин ... Жодна ... не хоче уступити». В його свідомості чергуються то картини засліпленої сонцем Іспанії, якої «він ніколи не бачив, але яка жила в ньому, як його душа, як його кров», то прохолодні ліси Волині, повні мрій і дивних казок. Роздвоєністю між двома батьківщинами пояснюється Єронімова недуга. Одужання, за думкою Н. Королевої, можливе лише за умови віднаходження цілісності своєї душі, адже «батьківщина — як і душа! — може бути тільки одна». Стосується нашої теми і відтворена в цьому оповіданні легенда про Самсонів фонтан. Зокрема, Н. Королева пов’язала 11 із ім’ям Єроніма Лачерди. Малий хлопчик Самусь власними руками вигріб джерело, і та «явлена вода» зцілила Єроніма. Потому «Багато людей стало до неї приходити. Пили її, вмивалися нею, й дехто знаходив зцілення — по вірі своїй».

Наступний твір, у якому присутній багатий матеріал про іспанську культуру, є неопублікована автобіографічна повість «Шляхами і стежками життя», шо зберігається в рукописному відділі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. В творі досить детально простежується шлях письменниці, в якому перехрещуються дві культури, два світогляди. Знову, як і в повісті «Предок», можемо умовно розподілити висвітлену авторкою іспанську тематику. Так, з історії Іспанії пізнавальною для читача може виступати така інформація: герб Мадрида: дерево і ведмідь біля його стовбура, а «на бордюрі парчі сім зорь»; Мадрид став столицею Іспанії в 1561 році, за правління Філіпа II, а до того часу столицею було місто Толедо; король Альфонс XIII народився після смерті свого батька, Альфонса XII, і його одразу ж було проголошено королем, а інфантом — тобто спадкоємцем — він ніколи не був; граф Мігель де Маньяра, який жив в Іспанії в XVII ст. і якого за численні амурні пригоди та поєдинки люди прозвали доном Жуаном, наприкінці життя знайшов для себе справжній сенс буття у служінні вбогим та знедоленим, і через це не раз підіймалося питання про його канонізацію; за часів панування маврів іспанці (мазараби) писали історію та всі серйозні твори арабською мовою, бо всі інші мови були заборонені; іспанський герой Сід — Родріго де Бівар — походив з села Сан Педро де Карденья, шо розташоване неподалік від Бургосу, де народилася сама Наталена Королева; свята Тереса де Хесус (1515-1582) в місті Авілі заснувала кармелітський монастир; кармелітки по вступленню до нього більше ніколи не виходили у вільний світ, і їх навідували лише найближчі родичі, а сама зустріч відбувалася в супроводі двох старших черниць, за подвійними гратами і важкою запоною, ніхто не смів бачити кармеліток, навіть священик при святому причасті, бо вони лишалися за глухою перегородкою, в якій було зроблено отвір лише для вуст; у іспанських маврів жінки, які хотіли навчатися та присвячували себе мистецтву, лишалися вільними, не носили покривал, користувалися високою повагою, але не мали дозволу виходити заміж, та багато іншого.

В повісті наведено також іспанські легенди, описи національних та релігійних свят, іспанські звичаї. Наприклад, з легенди про «безіменну красуню» дізнаємося, що король закохався в дівчину-красуню, яка, як і він сам, шодня приходила до церкви Сан Педро де Карденья. Вона приносила квіти на Сідову могилу й молилася коло неї. В день, коли король вирішив запропонувати їй руку і серце, дівчина зникла з Сан Педро. Через кілька років на полюванні король заблукав у горах. В ущелині на нього напали вовки, і лише втручання якоїсь потвори, шо відігнала вовків, урятувало йому життя. Випадково з’ясувалося, що це і є та красуня. За наказом короля в Бургоському соборі було поставлено на її честь статую. Вона символізувала вічну істину: зрада перетворює на потворність навіть найгарнішу істоту. В народі цю статую називали «мухоловка». Пізніше з неї зробили годинник — крик дівчини-потвори звістував пробиту годину. Інша легенда оповідає, що король Філіп V, бувши тяжко хворим, наказав живцем покласти себе в труну. Але чарівний спів молоденької Хасінти повернув його до життя, бо «життя є найдорожчий скарб, який дано людині. Залежить тільки на тому, що вчинить людина з цим скарбом. І відступилася від Філіпа V його недуга, що межувала з божевіллям». Легенда про Ізабелу-Клару-Євгенію, доньку Філіпа II, оповідає, шо називали її нареченою Європи, бо її було обіцяно кільком коронованим женихам, але вона вміло відмовляла і вже в старшому віці одружилася з тим, кого кохала.

З іспанських свят Н. Королева згадує Зелений Четвер (укр. Чистий Четвер), Мадругаду, день святої Ізідори, святої Естрельї, святої Касільди, свято «Маріїна пряжа» (укр. «Бабине літо») та інші. Так, за часів дитинства Н. Королевої, у свято Зеленого Четверга сама королева Марія Крістіана в церкві перед вівтарем схиляла праве коліно і омивала ноги всім жебракам, а потім усі вони запрошувалися в королівський палац на святковий обід. А Мадругада — це мадридська цілонічна процесія в ніч на Велику П’ятницю (укр. Свята П’ятниця). Обов’язковим було поклоніння статуям Святої Діви, що була вбрана в усе біле і вкрита коштовностями, і Христа, який, весь закривавлений, був також пишно вдягнений — у золоті та оксамитові шати. Вважається, що ці процесії символізують перемогу життя над смертю. Відомо, що в Україні кінця XVIII ст. в ніч на Святу П’ятницю також відбувалася одногодинна процесія поклоніння Ісусу Христу, образ якого був зображений на парчевій тканині, вишитий сріблом та золотом.

З описаних Наталеною Королевою в повісті іспанських узвичаєнь наведемо кілька королівських звичаїв часів Альфонса XIII. Скажімо, коли «король з трону уділяє милість», шляхта ставала на ліве коліно; гранди і грандеси, найвища шляхта, найближчі вельможі з королівського оточення, мали право не скидати капелюха в присутності короля; дозволялося звертання до короля чи королеви без титулу «Ваша Величносте», а лише, додаючи «дон» чи «донья». А також у творі зображено старі іспанські звичаї, як-от: батьки просватували дівчину в дитинстві; усі слуги і господарі їли разом за одним столом одну страву; зранку і ввечері добре вихована дівчина не з’являлася на вулиці без супроводу дорослих.

Порівнює авторка в повісті Україну й Іспанію. Але маємо зауважити, що це порівняння побудоване на символічному змісті, наприклад: «Це був не прудкий іспанський дощ, а тихий, весняний дощик». Або, зіставляючи українського бандуриста й мадридського арфіста-цигана, будує контраст між такими далекими і відмінними краями: «той самий інструмент, але як інакше звучить! Там — в Іспанії — співали струни живого серця, співали тіло і кров... Тут, немов співає країна, занурена до опалевої імли... Певно, що люд цього краю ніколи не зрозуміє закривавленого іспанського Христа, напівпоганських святочних урочистостей з пишними процесіями та експромтами — саєтами й боями биків!.. До цих душ тут треба доторкатися дотиком таким легким, як дотик цього, їхнього, весняного дощу, шо доторкається до пуп’янків дерев...».

Наталена Королева належала до двох культур, і тому в її творах раз у раз перетинаються крилаті іспанські і українські вирази, народні пісні.

Л-ра: Всесвіт. – 1999. – № 9-10. – С. 154-161.

Біографія

Твори

Критика