20-12-2016 Оксана Лятуринська 384

Художня трансформація біблійного мотиву руїни в поемі О. Лятуринської «Єроним»

Ніна Анісімова

Поетична спадщина Оксани Лятуринської представлена єдиною ліро-епічною поемою «Єроним», яка була написана в 1946 р. в Ашафенбурзі під час перебування авторки в таборах для переміщених осіб. За життя поетеси друкувалися лише окремі уривки з твору під назвою «Літопис» у діаспорному часописі «Арка» (1947—1948 рр.), редагованому відомим критиком Ю. Шевельовим. Як автор поеми, Лятуринська виступила під псевдонімом Єроним, яким вона часто послуговувалась у повоєнний період. Окремим виданням поема не друкувалася, а побачила світ уже в посмертних «Зібраних творах» 1983 року. В «Післяслові» до «Єронима» поетеса писала, що твір «не міг вийти друком у свій час, як з браку коштів, так і з огляду на свій проскрибований зміст». Як відомо, у творчості міжвоєнного періоду Лятуринська віддавала перевагу лапідарній формі вірша-мініатюри, тож звернення до жанру великого епічного полотна було для неї завданням особливо важливим і відповідальним, але, як виявилось, цілком посильним.

Не випадково критики, серед яких Ю. Шевельов, М. Ільницький, Т. Салига називають «Єроним» найбільшим творчим досягненням Лятуринської-поетеси.

Події, зображені в поемі, відбуваються біля 1946 р. в якомусь баварському місті, підданому жорстоким бомбардуванням радянськими військами. Твір має струнку композиційну будову: складається з двох вступів, 15 невеличких розділів та прозового «Післяслова», написаного Лятуринською у 1956 р. У поемі один герой і одна конкретно названа особа — чернець Єроним, якого поетеса зробила автором літопису еміграційного життя в повоєнних таборах переміщених осіб. Безперечним є той факт, що поштовхом до написання твору стали особисті враження Лятуринської, яка зазнала гірких поневірянь таборового життя в повоєнній Німеччині.

В українському літературознавстві існує проблема жанрової дефініції «Єронима». Приміром, Ю. Шевельов категорично заявляє, що «це ніяка не поема», і пропонує вживати термін в «найнеозначенішому значенні»: «поетичний твір великого розміру». Хоча тут же визнаний метр діаспорної критики наголошує: «Єроним» має ознаки національної епопеї, яка «стає загальнолюдською епопеєю» . Причиною таких суперечливих суджень стала відсутність розгалуженої системи персонажів і динамічної дії, притаманних жанру поеми. Вважаємо, що «Єроним» Лятуринської має всі ознаки філософської поеми-медитації, специфіка якої передбачає «художнє трактування глобальних проблем буття в їх максимально узагальненому образно-понятійному вираженні».

У поемі «Єроним» спостерігається тенденція до зближення жанру філософської медитації і ліричної сповіді. Домінуючим жанровим чинником твору є вільний роздум, рефлектуючий монолог ченця Єронима. Така жанрова модифікація стає підґрунтям створення своєрідного ліричного щоденника авторки, в який уписані й гіркі будні еміграційного життя повоєнної доби, і філософські розмисли, що виявляють драматичну напругу аналітичної думки, пропущеної крізь серце героя і поетеси, її біографію, особливий синтез духовних пошуків українського митця, — свідка й учасника трагічної долі України періоду повоєнного лихоліття. Отже, є всі підстави вважати «Єроним» Лятуринської поемою-медитацією, оскільки їй властива така форма виявлення авторської свідомості, як суб’єктивований ліричний герой.

Історичний прототип (святий Єроним, що жив у роках 340-420 н. е., брав активну участь у релігійній боротьбі в Константинополі та Римі) став для Лятуринської лише поштовхом у створенні власного неповторного художнього образу. Її Єроним — чернець з української еміграційної громади, який осмислює болючі уроки новітньої Великої Руїни і стає їх літописцем, опинившись за межами батьківщини. В уста героя Лятуринська вклала власні думки, почуття й переживання, що, як вважає Ю. Шевельов, «одразу об’єктивізувало ввесь виклад і зробило його вірогідним. Не крик болю однієї душі, а дійсно правда, свідчення...».

Зображення драматичних колізій життя української повоєнної еміграції — це лише зовнішня канва ліроепічного сюжету поеми. В строгих і стриманих літописних сповідях Єронима На тлі психології пророка Єронима авторка прагнула розкрити глибинні підвалини духовного життя гнобленої нації.

Незаперечним творчим досягненням Лятуринської є введення в контекст національної проблематики рецепції біблійних мотивів та образів. Передусім поетесу хвилює «руїнницький» мотив, що має біблійне підґрунтя (зруйнування Єрусалимського храму військами вавилонського царя Навуходоносора Другого в 58 р. до Р. X.). У художньому світі Нового Заповіту ця подія відбилася як Велика Руїна і знайшла відображення в Плачі Єремії.

У поемі Лятуринської біблійний мотив, наповнений загальнолюдським змістом, трансформується в контексті аналогій з історією України й виступає як глибинний символ загального занепаду національної свідомості й державності. Образ Руїни постає у сповідальних монологах ченця, художньо втілюючись у метафоричних конструкціях, що несуть прихований підтекст трагічної символіки долі народу й набувають апокаліпсичного звучання:

От наче знов перегортаєш Книгу Русів і ходиш згарищем Великої Руїни.

За основним символом стоїть ряд конкретизованих понять: втрачена Батьківщина, вимушене життя на чужині, що асоціюється з Божою карою («Там люди без отчизни, без нічого, // офіри гнівних, страшних Божих кар»); зруйнований храм — рідний український світ («за нами — чорні згарища руїни»); понищені честь і гордість маргінального покоління, скалічена доля окремої людини («душі полонив смертельний жах»).

Міфологема «руїна» в сповідях Єронима нерозривно пов’язана з темою неволі українського народу, яка трактується авторкою в різних аспектах — соціальному і, насамперед, національному. Виникає алюзія біблійного вавилонського полону, який у художній площині набуває алегоричного підтексту й дешифрується в двох просторово-часових вимірах: по-перше, неволі за тоталітарного режиму («От згадуються все, немов на збитки, // Сибір, і Казахстан, і Колима, // і ті потайники при- добні, звідки // ніколи «дітям» вороття нема»); по-друге, неволі чужинецької, інонаціональної, яка постає в образах «насилля» та «чужинних перехресть».

Тема неволі конкретизується біблійним мотивом осквернення храму, що в Лятуринської трансформується в зневаження національних святинь. Устами ченця Єронима поетеса висловлює заповітну мрію свідомих українських сил про те, що «вбивники», «апостоли руїнництва» не вдеруться до хати, «не візьмуть цінний скарб під божником», «ганебно не осквернять» одвічні символи національної духовності. У підтексті вгадується загострене протиставлення «Божої правди» — людській «скверні» традиційної міфології.

Аналогія вавилонського полону як під’яремного буття української нації в тоталітарному суспільстві посилюється мотивом вигнанництва з рідної землі. Українців-маргіналів Лятуринська називає «безбатченками» і «бідолахами», єдина турбота для яких — щоб були «хліб щодня і от взуття, і лахи, // над стомленою головою дах». Духовне убозтво і моральна ницість співвітчизників-пристосуванців загострюється руїнницьким мотивом:

І тут лякає черепом руїна,
Чужа земля ворожа і німа.
І всюди б ’є у ніздрі повів тління.
Втрачати ж нам вже нічого нема.

Поетеса використовує символіку Руїни, яка асоціюється з образом смерті («череп», «повів тління», «тлін гидкий», «затхлість», «цвіль», привиди мерців, що «маячать» у таборових казармах) і надають зображеному виразного міфологічного забарвлення.

Образ-символ Великої Руїни фокусує в своєму силовому полі метафоричні уособлення духовно-політичного занепаду в колах української повоєнної еміграції. Порятунок фізичний від тоталітарного режиму обертається для українців-маргіналів безповоротним спалахом одинокості й «заблуканості» — саме в такому просторово-часовому континуумі перебувало еміграційне покоління.

Стан «заґратованої духовності» (А. Бондаренко) породжує розбрат, незгоди та чвари в еміграційних колах, які чернець Єроним засуджує як вияви дияволізму, вдаючись до архаїзованої лексики:

Ність тишини ніде у нас в таборі.
Ність тишини, о Милосердний, ність!
Біс увійшов — і ми всі духом хворі.
Щоденна распря — наш постійний гість.

Упадок української держави у 20-х рр. XX ст. став причиною того, що українці опинилися на еміграції духовно спустошеними, підтверджуючи відому істину про класичну національну безвихідь («Ми вийшли не очищені із горна»). Відірваність від рідної землі поглибила моральну кризу, позаяк маргінальне покоління втратило найважливіше — національні корені. Українська людина стає «загубленою» (М. Шлемкевич) — не в зовнішньому світі, але у своїй власній духовній структурі.

В еміграції національна еліта не змогла вповні реалізувати свій інтелектуальний потенціал, а живилася безперспективними ідеями на кшталт донцовського волюнтаризму. З гнівом подає Лятуринська Єронимові характеристики підневільного становища співвітчизників у таборах «діпі»:

Яка свобода? Таж отут насилля!
Чи, може, втратив глузд? Який азиль?
Затискуй п ’ястуки чи плач з безсилля!
Ніхто не допоможе нівідкіль.

Загостреними сатиричними засобами поетеса розвінчує апологетів войовничого донцовізму, для яких «Харта [...] шляхи життєві мітить», а «Воля слова, думки й переконань» перетворилася в пустопорожню балаканину, далеку від актуальних національних проблем: «А дійсності відхилиться заслона, — // втікачу, блазня одягни ковпак!»

Зображуючи розклад у колах української еміграції, Лятуринська акцентує на виявах маргінального типу особистості, що є наслідком її відчуження від тоталітарного суспільства. Український інтелігент, викинутий з батьківщини, переживає глибоку внутрішню кризу: з одного боку, йде болісний процес сприйняття інонаціональної духовності; з другого — незреалізованість неабиякого інтелектуального потенціалу в Україні стає поштовхом до конформізму в умовах еміграційного життя. Приреченість нести ярмо «неволі і раба» — природний стан так званих неісторичних народів — розкривається в поемі за допомогою біблійного образу «диявола у втіленні людському». Це демонічна «проява з копитом і з хвостом», «людського роду ворог клятий», що поселився в душах емігрантів-маргіналів, які несуть на собі «проклін нереалізованості» (О. Забужко) на батьківщині, «спокутуючи свій нелюдський гріх».

Рух «загубленої» людини по замкненому колу — неодмінний наслідок доби новітньої Руїни, тож не дивно, що диявол «заліз в щербинку кожну і в залом», і «заблукана» особистість не в силі вирватись з-під влади темної сили. Засудженню пристосуванства, ницості духу в середовищі еміграції слугує прийом градації, коли «нанизуються» вияви злої, демонічної сили, які проступають у душах безбатченків:

У душу здири вліз, немов шуліка, Полигачеві — в безсором очей...

Таж це його, нечистого це пика У праці тій «для батьківщини» чей.

Звернення до демонології спрямоване на виявлення того, що «метафізичне зло» є неодмінним супутником буття української нації. Проте в Лятуринської символіка дияволізму виявляється й у згубному впливі неволі на співвітчизників, які піддалися «наймитівській ревній праці, що рабським віковим лягла тавром». Вістря сатири спрямоване проти тих, хто «з ремества корито зробив для себе».

Міфічний демонологічний підтекст висвітлює філософсько-антиномічний характер сповідальності Єронима, що був притаманний бароковій літературі. Зображення реалій підневільного життя в таборах («Женуть людей вельможці на поталу. // Йдемо за дріт і до кривих присяг») різко протиставлене образу втраченої батьківщини («і щоб уникнути знущання шалу, // ховаємо отчизни ім’я і стяг»).

В окремих розділах поема набуває характеру ліричної інвективи, пройнятої гнівно-викривальним пафосом. Стильові форми інвективи, як відомо, спостерігаються й у Святому Письмі, в посланнях Апостолів. Виникає алюзія образу «дев’ятого кола» пекла, яке описав «Данте-характерник». До речі, саме до нього, а також до Гойї, Гюго звертається за підтримкою поетеса у своєму гнівному викритті, бо тільки перо й пензель цих митців здатні відтворити страхіття, що панують навколо у світі, який «звихнувся», і люди стали «духом хворі». Вказуючи на незліченні іпостасі зла, чернець-наратор Лятуринської не прагне перевершити «Данте старого», його мета — осмислити внутрішні механізми зла — «звісно, в сенсі не абстрактно-логічному (як концепт), а субстанційно-онтологічному — як той самий [...] враг роду людського...».

У наративних оповідях Єронима постає міф українського національного пекла, інвективно-інтонаційне забарвлення опису демонологічних картин досягається через синтаксично-стильові моделі, які нещадністю характеристик викликають аналогії з посланнями І. Вишенського:

Там відьмаки з відьмами у в асисті Блюзнірять, додаючи труйних зіль До вкраденого потай із сакристій, І дим, і чад іде звідтіль.

Тут і «кубло гадюк, відьом котел», «тлін гидкий» та «затхлість, цвіль...». Алегорія цих картин досить прозора, та й саміа авторка дешифрує «мешканців» пекла як зрадників вітчизни. Алюзія пекла викликає асоціації зі спаленням грішників:

Жени на шибеницю, на кострище.
І перший головешку підклади!
Нехай охопить полум ’я все вище!
Дивись, відьмак горить, ади!

Вогонь у даному випадку виконує не пурифікаційну функцію, а руйнівну, набуваючи символічного значення кари за тяжкі гріхи. Відтак грішні душі спостигає воістину страхітлива кара — вони перетворюються на «відьмаків» у пеклі адонічного вогню. Таким чином «відьмацтво» як демонічний вияв має в поемі значення спізнання зла гріховними душами.

У поетичному моделюванні національного пекла Лятуринська послуговується прийомами метагротеску, тим-то мешканці світу адонічного вогню зображені бляклими, невиразними, схожими на безтілесні демонічні тіні. Взагалі в поемі проглядає на рівні архетипів «закорінена вкраїнська народна традиція <...> зневаги до диявола», а відтак і до того чужинецького демона, під владу якого потрапило «змаргіналізоване» покоління.

Кульмінацією в розвитку мотиву Руїни в поемі є XV розділ, в якому Єроним, як і старозавітний Єремія, гнівно пророкує співвітчизникам настання Страшного Суду. Міф тут постає в художньому моделюванні апокаліпсичних часів, прихід яких сповістить таємничий «Вершник на коні», «страшне Антихриста лице» запанує між людьми, він «потопче правду людську й Божу, // сумління у людей приспить». Антихрист живе в серцях «безбатченків». Єроним з болем і гнівом констатує і застерігає: «Він тут уже між нами; тут. // Хай очі бачать, вуха чують, // невіруючі віри ймуть!»

Тавро неволі, тавро рабства і бездуховності — це найганебніший наслідок приходу Антихриста («Він на усе тавро наложить // і виб’є людям на чолі...»). Образ «тавра» тут прочитується в біблійному контексті: «безбатченки» наче мічені тавром первороднош гріха, що трансформується в Лятуринської у безборонність і пасивність перед злом. Вимушена чужина загострено переживається вигнанцями з батьківщини як прокляття, котрим тавровано душу. Мотив «міченості тавром» поглиблюється образом Каїна-зрадника («Жени його, мов пса, кудись в безкрає, // як гнав ти Каїна з тавром»). «Тавро каліченого народа» (Є. Маланюк) набуває значення не тільки бездуховності, а й занепаду державності України.

Поема «Єроним» завершується символічно-сугестивним фіналом — картиною Страшного Суду, що має міфологічну природу. Боже терпіння вичерпається — і гнів Господній «Содомою всю землю струсить, // як за біблійних правіків...». Апокаліпсис чекає тих, кого «світ [...] зловив земний». Парафраза відомої сковородинівської ідеї підкреслює несумісність конформізму й свободи особистості.

Чернець Єроним благає співвітчизників пройти болісний шлях прозріння та покути: «О, схаменімся! Годі! Годі! // Розкриймо очі і серця!» Символом очищення душі виступають у поемі образи біблійного горна («ми вийшли не очищені із горна») та свічки як конкретизатора вогню з його пурифікаційною властивістю. Парадигму «прозрівання» повинні пройти всі співвітчизники, тож кара Господня постає як єдино можливий шлях катарсису («Хай ще і ще нас Бог карає з неба»).

Найважливіша опозиція космогонічного міфу — «світло-тьма» — постає в Лятуринської як драматичний шлях боротьби гріховності та покути. Тому-то для ченця Єронима найбільше лихо, коли «вогник свічки мов рукою здуло», бо свічка для пророка — це Боже вчення, яке треба нести людям, щоб порятувати їхні душі («Зі світлом у душі, немов з свічками, // іти поміж братів в Христі й сестер»).

Контрастними «свічці» є образи темряви й ґрат, які традиційно символізують неволю і гріховність. («А вже крізь ґрати просвіт поранковий», «та ми ж самі згасили світла, // і стало темно так зокола», «тут серед темені — а все ж — // заблисне іскорка червлена»). Основою контрастів є тяжіння поетеси до антонімічних образів, оскільки чернець Єроним, як і його покоління, постійно перебуває «на грані», де світло і темрява зазнають драматичного протиборства і де постійно триває відчайдушна спроба знайти шлях виходу з кризової ситуації.

Образи-антоніми («Життя сильніше смерті», «усе живе, живе, живе, а в тобі смерть») виступають як бінарна опозиція, мета якої — по-філософськи осмислити природний колообіг, в основі якого — одвічний закон єдності та боротьби протилежностей («Вершини духа і низи падіння. // Нема, нема ніколи їм границь»). Згідно з філософським концептом «вічного повернення» Ф. Ніцше та М. Еліаде руїна постає як ланцюг, від якого можливе національне відродження. Це засвідчує глибоко гуманістичний зміст медитацій Єронима.

Антонімічна образність сприяє глибшому розкриттю конфлікту між «змаргіналізованим» поколінням, позначеним психологічним «комплексом емігранта» (Б. Рубчак), і суспільством («не скинути тягар суспільства з плеч»). Корені цього конфлікту в площині тожсамісній, вони виявляються в прагненні маргіналів зберегти свою автентичність. Символом можливого відродження виступає у поемі образ цілющої зливи, який контамінується з міфологемою «вода». В Новому Заповіті вода стає символом духовного спасіння, відтак чернець Єроним мріє про те, «щоб протепліло сонце, змила злива // і в душу спала неба благовінь». Незаперечним є те, що через ідею духовного очищення поетеса вводить у поему ідею національної свідомості. Образ води в глибокому підтексті вказує на постать Мойсея, який веде свій народ до краю обітованого. Чернець Єроним таким чином набуває рис неопророка і своє головне завдання вбачає у виведенні сучасників-маргіналів із новітнього пекла («Як дано ж нам очистою в геєні // пекельний вар із гемонських сулій»).

Художня версія образу пророка в поемі вирізняється витонченим психологізмом. Ключ до індивідуального портрета Єронима як міфологічного наратора дає аналіз його душі, внутрішнього світу в зіставленні з еміграційною дійсністю. Герой поеми представляє тип інтроверта-самітника, що, замкнувшись у келії, шукає шляхів порятунку від Великої Руїни, в якій духовно та фізично опинилася Україна. Перед ченцем, як і перед пророком Мойсеєм, постає проблема виходу з неволі до Краю Обітованого, тобто віднайдення своєї України, повернення національного образу світу («Куди ж веде, де, Боже, їхній шлях?»). У контексті повоєнної історичної дійсності ця алегорія прочитується як віра поетеси в перспективи державного самовизначення пригнобленої української нації, усупереч асиміляторській політиці народу-колонізатора. Отже, семантичним еквівалентом віри Єронима виступає болісно-розпачливий пошук шляхів виходу з руїнницького стану рідного народу.

Художнє осмислення мотиву руїни засвідчує ні з чим не зрівняне значення саме Біблії і саме в Україні. «Хвороба бездержавності» спрямувала розвиток еміграційної поетичної думки в річище різноаспектної трансформації мотивів та образів Книги Книг крізь призму міфомислення.

Л-ра: УЛШ. – 2000. – № 6. – С. 55-59.

Біографія

Твори

Критика