25 декабря 2016 в 14:04 Улас Самчук 79

Улас Самчук. ​Гори говорять!

Улас Самчук. ​Гори говорять!

(Уривок)

«Настане суд!»

«Сей кров власними силами і допомогою Божою збудував Іван Цокан, господар з Ясіня Року Божого 1825» — напис на одвірку тієї хати, у котрій я народився й прожив до недавнього часу. Ті глибоко в дбайливо різблені лапаті словянські літери до наших днів пригадують того, кого я ще застав на цьому світі й кого нераз безсилими дитячими рученятами тягав за довгі густі вуса та кого з приємністю кликав дідьом. Намагаюся пригадати виразніше його обличчя та деякі риси характеру, але мої зусилля майже даремні, бо все збігається в невиразну, повну таємничості пляму, з котрої дещо виразніше випинається лише його надзвичайно дебела й потужна постать.

Мав він пять синів і дві дочки. Вони розійшлися по Гуцульщиіні в різних напрямках і всі були добрими господарями. Дочки повиходили заміж, одна до Ворохти, друга в Ясіню-Кевелеві. Батько мій, також Іван — середущий з братів, дістав садибу в Ясіню-Лопушанка, де жив і дід. Є це розкішна місцевість на грунику, коло лісу, майже під Пєтросом, звідки також чудесний вигляд на Говерлю. Кроків двісті внизу шумить бурхливий потік Лопушанка, яка впадає в Лазещину, а та в свою чергу вневдовзі вливається в Чорну Тису. За пів години ходи через грунь Буковинку, який сполучується з горою Тисою, будемо в Ясіню-Центрі, де маємо тепер ще одну садибу й де скоро десяток років жию я.

Старий наш «кров», від часу зазначеного датою на одвірку, майже в нічому не змінився. Є це дебела суковата будова. Трівкий смерековий зруб, критий гонтами, з сильним деревяним помостом. Обстанова проста, але міцна. Тяжечий з бучини, цяцькований різбою, стіл. Довгі и широкі попід стінами лавиці. На передній стіні в два ряди образи, які століттям втягалися сюди зо всіх сторін — з Мукачева й Ужгороду, з далекого Почаева й навіть з Києва. При вході вліворуч всевладне розложилася широка гуцульська піч. Від неї до передньої стани вмістилося розлоге ліжко, а над ним жерда, завішана ліжниками, кожухами, петеками та різним шматтям.

Жиє тут моя, не менше від хати, кремезна бабуся-мати, яка має ще всі зуби й, як на свої сімдесятків пережитого, виглядає ще зовсім чепко. І здається, коли б не війна, яка посріблила її волос, час зовсім не мав би на неї впливу. Завше жива, бадьора, завше чинна, вона, здається, створена для сміху, жартів і безупинної праці. Навіть тепер вона веде цілу господарку в Лопушанці. Вона держить за тридцятеро овець, шість корів, пару коней, безліч курей і здоровенного, чорного, ледачого псюру. Все це доглядає, дає лад, веде зразковий порядок, гризеться з наймиттям і, як твердить поговір, складає гроші. Скільки їх наскладала — не знаю. Знаю лишень, що зручний біржевий шахрай за один день більше вкладе до своєї кишені, ніж вона за десять довгих, неспокійних літ.

Батько помер два роки по війні. Був на ліву ногу кривий, дебелий, кострубатий, прямого, добродушного характеру. Смертельно ненавидів брехні, підступне поводження та підлещування. З нами дітьми був суворий і вимагливий. Свої великі сірі бики, на перший погляд, любив більше ніж нас і більше за них піклувався.

Матір поважав і слухав, а колись, кажуть, і любив. Мати ж не знала іншої любови, крім до грошей і нас дітей. Вона була надто переповнена діяльністю. Вона родила дванадцять дітей, але вижило з них лише пятеро. Три сини дві дочки. Решта вимерли. Ми. ж виросли всі, як на замовлення й не маємо права скаржитися на брак сили чи зріст. А бути таким і практично й приємно.

Літом полонини, бербениці, трембіта. Далі сінокос і обороги. Зима — це бутин. Мали дві парі волів і разом ;3 ними не. вилазили з бутину. Мороз. Стрункі, мов свічі, ялини. Сани й підсанки скавічать по мерзлій вчовганій дорозі. Гойкають «газди». Світанок і смеркання застають тебе серед мовчазливого похмурного лісу, який спиняється на гору, тратиться в хмарах. Небо сіру шапку насунуло й мовчить. У бутині коло колиби палахкотить ватра. Палають смерекові бадани, пахне соломою, дим з сірим небом зливається, навколо муром газди й легіні. Стоять, курять піпи, спльовують, жують малай з солониною й регочуть, регочуть.

Субота й, значить, стільки-то й стільки банок попало до твого череса. Завтра неділя, зайшов до коршми й хильнув одну-другу паленки. І зігрівся й настій нйшовся. Ади цимбали почув і постоли вже не втримаєш. Самі, гей би кози скачуть. Ймив лиш Марійку чи Василину й так її закрутив гей фургало.

Часом гарно заробляли. Батько завсіди вмудрявся приїхати до бутину раніше, більше разів одвезти колоди, тому й заробив більше. В неділю, знов, батько оминав корчму. Нащо йому. Він і так мав чин розважитись. До церкви піде, стане на крилосі й з дячком підтягає. Після з газдами погуторить, а дома, бувало, читає “новинку”.Була газета, «Неділя» звалася, де пан старий церковник пашуть: «Превелебніший пан Ридахтор! Вообше любимой нашей «Неділі», между прочим, мене дуже інтересують дописи із ''Унгварськой Верховини» писание «старим куратором». Я знаю із своего опита, что при частном їдінью мяс і калачов, жолудок зявляєт жиланиє попоїсти фасульок і овсяного ощипка. Так само діється і з нашой «Недількой». Міжду мудрими статіями духовного содержания, приятно читати і что-то із нашого руського житя-бутя... В слідствії всякого духорасположения....»О, там було що прочитати. І старий читав. Нащо йому тоді, дійсно, корчма?

Але зате недолюблювали його сусіди. Нелюд, скнара. Дітей працею мордує. Ади ще кури не встали, а він вже собкає. Багатієм хоче бути. Мало з нього того, що має.Через губу давай, най удавиться тими грішми.

Батько того не чув. Вуха його глухі для поговорів. В одно ввійшло, в друге вилетіло. «І не внімлі гласу злобному», каже святе письмо. Старий Клочурєк також так радить: — Вкашляйтесі на тото, Йване. Ади діти ростуть і треба їх учити.

— Коби то воно до тієї школи не така миля, — чухається старий.

— Пусте! Привези до дому вчителя і най учить.

— Прийдеться. Сам над тим думав.

І нам привезли вчителя. Вмів читати й, навіть, писати. Навчив також латинки. Приходили сусідські діти й він і тих учив. Батько нічого те казав, а здається навіть сам підганяв сусідів. — Дми[1]... Привівєм учителя. Можеш і свого хлопця послати. Най .учиться з моїми.

І дехто посилав. Зима, студінь, реве під вікнами хуртовина. Гурточок хлопчиків у кожушках сидять навколо столу й пильно вслухуються до голосу учителя. Вечорами світиться маленька нафтова лямпочка, сидить на лаві Клочурек. Він тепер Апокаліпсу читає. Настане страшний суд і будуть судитися праведні й грішні. Всім дасться по заслузі. Всі дістануть своє, «як сі заслужив, як сі постелив,так віспися».

Часом і більше господарів зійдеться. Зморщені, погано голені, наївні обличчя. Тверді, чорні й шорсткі долоні. В зубах у кожного люлька. Толкують святе письмо, про бувальщину гуторять, згадають Довбуша. Часом сягнуть й татарських часів. Плай Пересмик, Костерище, де то сто тисяч татарів згинуло й досі кости їх із землі витикаються. Буревійними ночами стогони й квиління чути. Невірні душі над горами літають і ждуть страшного суду. О, Клочурєк все знав. Піпа його димить, мов комин. Чорний костистий кулак лежить на ляді стола. Неясна, заборсана димом тінь його постаті на стіні. Дехто, скажете, не вірить в басуркані. Світ такий стає, що вже нічому не вірить. А чайже він сам на власні очі бачив басурканю[2]. Хай уже тоті молодики нині мовчать. Всі ади старого дяка з тисянської церкви памятають. Та памятають усі добре. Вчився він на черця, але якось не зміг, то дяком зробився. Голос мав дещо хрипкий, бо любив випити. З ним покійничка Олена, що жила під лісом на Цапку, нераз попеклася. Дяк прийшов раз до неї й пожартував. Так і каже, хочу їсти, чи не маєш, Олено, якого молока. Та, хресто-святий, нема ні капельки. Добре. Дяк собі пішов. А вона то мала молоко. Дяк ходив до неї щодня. А тоді цілий тиждень не приходив. Олені сусідки шепчуть так і так. Дяк якусь задріпанку в долині знайшов, жидівку чи що. Олена скипіла. Чекай мені. Дістанеш ти, драбе, молока. Я вже тобі дам молока! Присунешся ти ще, стерво старе. Та як дяк, чуєте, пішов, Олена до -комори. заглянула до бербениці, що була повна молока, а там лише сім мишей сидить Ой же і перелякалася.

Та Олена й сама не одне знала. Ще як майорила, не одним легінем. пожартувала, що тому нераз волос дуба спивався. А майорила вона на Рогнешці. Клочурєк пішов раз по молоко я заночував. У колибі дим, так ліг собі в своєму царку. Лежить, якось не спиться й десь опівночі чує, навколо царка щось ходить і шепче.Шепче так голосно, Що він геть все чисто розбірає:—...»Боже світло з хати — сам Христос до хати. Христос над нами, коло нашого двора камяна гора... Осикове кілля, мідяна стіна. До нас лихо не йди, не прийди, бо на мідяну стіну у бєшся, а на осикове кілля пробєшся. На горі свята Пречиста з огненним мечем. Добре пропускає, а лихе стинає. Добраніч, янголе, на поміч. Абисьмо легко спали, щасливо рано встали. Богу ся помолили й до праці ся взьєли... Свята Пречиста по городі ходить, Icyса Христа за руку водить. Привела його над чорне море; над чорним морем золота церква. А в тій золотій церкві три золоті престоли. На одному Божі ризи, на другім Божі книги, на третім сам Христос сидить і сесю молитвоньку читає. Хто сесю молитвоньку помолиться в пєтноньку до постоньку, а в суботу до схід сонця, а в неділю до служби Божої, тому царство отворено, а пекло замкнене на віки віков, амінь».

Клочурєк так напудився,— що не міг повернути язиком. Хотів гукнути, не міг встати, — руки й ноги, як повідрубувані. Рано встав, Олена ходить перед ним і не можна з неї очей спустити. А сама, клята, сміється. Олено, каже він їй. Не можу баз тебе жити. Очарувала мене. Лишень сміється. Три роки, як одурілий ходив, топитися хотів, а після, дяка Богу, дяк попався.

Після того, як він з нею пожартував, вона раз прикликала ще одного легіня і дяка, обернула їх у бики й ті так билися, що аж страшно було. І ще оповідав Клочурєк про коня в золотій збруї, який вибігав серед ночі на дорогу й зводив людей. Вибіжить кінь, — пишний кінь, хоч би самому цареві. Збруя на нім золота на місячнім сяйві виграє. Чоловік косю, косю, піймати хотів би. Кінь зовсім спокійно стоїть, або пасеться, а тільки рукою сягнеш — зірвався й побіг. Але далеко не відходив. Відбіжить кроків десять і знов пасеться. Так не одного цілу ніч проводив.

Знав Клочурєк і про гада великого в золотій короні.

Вісімдесят років тому переходив горами великий гад. Переходив так десь з Крихаї до Тесаника. Коли проходив уночі, так світив, що всі села навколо й усі гори й навіть полонини освічував. О, скільки того Клочурєк знав. Тепер уже люди не вірять. Здрібніли й спорожніли.

Минали вечорі, ночі, дні. Сонце виходило й заходило. Літо міняло зиму й навпаки. Ліси й звори шуміли щодня однаково. Гори ніколи не сходили зо своїх місць.

II

Хто каже, що гуцул злий — гріх чинить.— Дай Боже, і вам здоровєчко, відповідає він на поздоровлення. І це щиро. Це чути з голосу, видно з очей. Але гуцул гордий і амбітний. Він гостро відчуває кожну образу й довго носить її в серці. Навіть незначна дрібниця може зробити двох гуцулів смертельними ворогами. Нераз ціле життя просудяться, знищать себе, свою родину й одна смерть всилі покласти тому край. Але всетаки гуцул не є злий. Закличе, привітає щирим словом, накормить, напоїть. Полюбить — вірний до смерті. В біді не видасть товариша й ніколи не зрадить.

Манівчуків і мого батька, за що вони стали смертельними ворогами й вони вам напевно не знатимуть, що відповісти. От ворогували й усе. Ненавиділи одні одних, билися, судилиcя. Де Цокан, там немає Манівчука; де Манівчіук, там не ступить нога Цокана. Навіть до однієї церкви не йшли.

Брати Манівчуки жили в самім Ясіню, під грунем Буковинка за двірцем. Старший із них високий, сухий, ніс сокирою, мав поле межа в межу з нашим. Це, мабуть, і сталося причиною довголітньої сварки. Але поглибив і загострив її один випадок з бутину.

Морозний, соняшний ранок. Гори очищені й сяють сріблом. Батько і ми всі три хлопці вибралися в бутин під Менчілем. Годин дві їзди. Возили на пристав до Тиси колоди. Зїздилося туди багато людей з Кевелева, Тиси, Лазещини, Стебного. Були там і всі Манівчуки.

Батько довго вагався, чи їхати йому туди на зарібки, але було це так вигідно, що рішився. І от поїхали. Який чудесній був день. Заморожений сніг переливався мільярдами діямантових барв. Ялини, ніби з хрусталю. Жаріюче червоняве сонце вінчало могутній срібний шпиль Говерлі.

Гірські дороги вузькі і сховзькі. Поволі собкаємо під гору, прямуємо до місця, де приготовлені наші колоди. Недалеко від них стоять чиїсь воли.

— Гей, чиї то бики? — гукає батько. І тут з юрби людей від ватри озвався Манівчук:

— А тобі що до них?

— Та візьми їх з дороги геть!

— Не на голові чейже стоять.

— Ади, мушу проїхати. Дерево онде моє.

— А моє по-твоєму не дерево? Заберу то й проїдеш, каже задиркувато Манівчук. Він певний себе. Їх три здорових чоловіків. Але батько не дався довго водити за ніс. Зіскочив з саней до Манівчукових волів і шмагнув по них корбачем.

— Не кивай волів! — підскакує з буком Манівчук. Голос різкий, горловий.

— То прийми їх собі з дороги, — майже спокійно перечить батько й гонить далі.

Манівчук стріба'є, мов кіт, і бемц батька по голові. А бук порядний. Мить, і ми коло них. Замигали над головами буки. Хтось крикнув. З гори летять ще два Манівчуки.

Батько був дужий. Ми також хоробро й уперто змагалися. Хтось з Манивчуків хроснув старшого брата Юру по голові й тому потекла юха. Батько зобачив, плигнув на колоду й високо заніс кілка над головою напасника але ліва нога сховзнулася й попала між дві колоді. Манівчук наскочив ззаду, шарпнув батька за кожух і той полетів у низ. Нога, що була між колодами, згучно в суглобі тріснула й старий болючо викрикнув. В ту ж мить Павло встиг мазнути Манівчука буком по лисині. Удар був влучний і ворог клякнув у сніг. Сніг забарвився на червоно. Батько лежав і йойкав. Ногу в коліні зтрощив.

Надбігли люде й решту бойців розвели. На місці бойовища лишилося двох, яких забрали на сани. Ми всі вийшли з меншими чи більшими ранами, але трималися на ногах.

Повезли батька до дому. Дорогою нога ,розпухла так що немогли стягнути гачів, прийшлося розпорювати. Мати тоншила, йойкала. Юра обмив свою пику й погнав до Рахова до лікаря. Але того не було дома й наш старий два дні пролежав з переломленою ногою без лікарської опіки. Домашні «лікарі» лишень намучили й порядно йому нашкодили

Вилікувати ногу цілком не вдалося. Лишився старий кривим до смерті. До того ще тягалися вороги пару років по судах, заробили адвокати, випорожнили свої че-реси, але й на тому ще не кінець.

3

Зо всіх нас братів найкращим видався середній — Павло. Високий, стрункий, дужий і прудкий, мов тятива Очі сірі, гострі. Кулак твердий і меткий. У вісімнадцять літ він уже гонив дараби з найнебезпечнішої гаті на Сухому. Є це між Говерлею й Заногою. Потік Сухий стрімкий, камянистий, з багатьма небезпечними зворотами.

Звичайно в понеділок на світанку Павло набирав до тайстри солонини, хліба. Мати при тому тошніла й зідхала: — Сокотися, сину !..

— Не бійтеся, не вперше. — І відходив.

Два дні вязали дараби, готовилися до спусту. У середу рано пускалася вода. Бурхливим дужим поривом, мов зграя лютих звірів, виривалася з гаті вода. Дзвеніло каміння, зеленава, кристально чиста рідина стрімголов летіла вниз, оздоблена пінними квітами.

Керманичі, тісно обтягнуті чересами, в підковах плигають на дарабу. Старший стає в керми. Його ж рука тісно тримає опанчу. Зір скерований уперід і, хай би валилися гори, не сміє зиркнути всторону.

Коли Павло брав у руки опанчу й затискав її в своїх долонях, коли волохаті, дужі груди напиналися й гострий зір скерувався вперед — гарним, пишним був він створінням. Чуприну патлає вітер, обличчя бронзове й загартоване, мов лезо меча.

— Раз!.. Два!... Триии!... Дараба входить у струм потоку й тільки підхоплять її пружні хвилі, як миттю, мов стріла. Щезає з очей у гущавині струнких смерек.

Валуни, водоспади, закручі. Рве й піниться потік, ревом реве, люто налітав на пороги й, розбившися на ліч бризок, хльостко сипле ними в очі керівників.

По двох роках вправ Павло сам вже гонив дараби. Це рідко хто за такий час привчиться. Дараби йшли з Ясіня й Богдана до Бичкова, там звязувалися в бокори, мінялися люде, які вже провадили далі до Барієва. З Бичкова, обтяжені гостинцями, верталися керманичі до дому. Несли з собою «кадило» від молі, стракаті шовкові хустки для жінок, крисані та всяке таке.

За той час здобув Павло славу, як одважний керманич, добрий боєць і сильний непереможний борець. Його бачили на всіх гулянках, весіллях. Брав дівчину, яку хотів, і шов, куди забажалося. Через гору до Жабя, Яблінного, Ворохти, — у двох з Юрою, озброєні тесаками в чересах, відправлялися на цілу ніч. Але ранок мусів застати їх дома. Старий наш спусту не давав. Око мав гостре, та й пястуки нічого собі. У нас незрушно панували послух та пошана для старих. Матір поважали, а батька боялися.

Юра став рекрутом і цієї осені мав нарокувати. Павло вернувся з плавби, мав кілька талярів і на диво розгулявся. Ніколи його не бачили таким.

— Чи не загуляти б нам нині, браття? — каже Павло. Було перед святом, кличе до Ворохти.

— Чому до Ворохти? Хіба тут немає де загуляти? Юра дивиться й сміється. — Гуляй, гуляй, Павле! Мама спитають за гроші.

Павло махнув рукою. — Не журися. Підемо, а ти, Дмитре, також з нами. Досить тобі по запічках сидіти.

Мені ця справа подобалася. Підемо. Чому б дійсно не піти Юра також завагався. Після довідалися, що Павло не даремно нас туди тягнув.

Перед парою тижнів Павло загуляв. До корчми зійшлися легіні та дівчата, наняли музику, випили. Гроші Павло мав і захотів себе показати. Полилося вино. Музики дістали таляра й грали безупинно. Павло був першим танцюрою. Як тупне, як рикне коломийку, як присяде — ходором йде корчма, іскри летять. А попаде до рук дівчину, до землі не допустить. На руках носив. Дівчата линули до нього, легіні зуби гострили, але кожний потерпав за свої щелепи, тому й не займали його.

Он вертиться дівчинка. Вюнка, жвава, пахуча. В. очах тернинки, гляне — опалить, бровами поведе — бритвою... Павло знає її. Чому б йому не знати. Хто не знає в Ясіню й далі Манівчукової Марійки. Давно вже Павлове око нагнітило її, але дарма. А вона з кожним роком кращає. Танцює легінь, пє вино, сипле музикам грейцарі. Хіба то для себе? Хай бачить вона, хай знає. Подивися, хто такий Цокан. Та й вона не пасе задніх. І вона знає собі ціну. Ось вона розгулялася. Очі горять, блещать агатами, щічки — жаринки, палають і манять — цілуй!

Ех, було не було! Коли б .ще не вино в голові, а то тьмаво в очах. Тісно стало й зовсім мало дівчат. Брязнули цимбали нову гуцулку. Сам Павло замовив і до Марійки. А та метнулася й: — з неньовим ворогом негоднам танцювати.

Опекли ці слова легіня. Сто очей упилися сюди, гнеться поміст та не валиться.

— Ах, ти жабо, зацицькана! — вирвалося в нього. Раз-два, Павло вже з любою крутиться швидко, швидко. Хай одважиться котра зробити так, як Марійка. Змете, знищить зрівняє з порохами. А та он клята палає вся й очі мокрі. Плач, плач. Тут, голубко моя, не кінець. Ми ще, горлице дика, зобачимо. Після до кутнього столу відійшов, де в око ріжуться. Взяв карту — ас. Банкують. Накрив гроші картою, — по банку!

Мече сусід карту. Валет, сімка, — досить! Собі!. Мече собі. — Вісімнадцять. А ти? — Двадцять. — І потяг купу грошей до себе.

Кресаню збив на потилицю, на чолі піт зійшов, очі впер у стіл і мовчить. — Ще картку!.. — Банкує. Ставить таляра. Перший програв, другий і третій за ним. — Банк!..

Мішає карти. Мішає так, що сиплються на всі боки. Пропасниця тіпає ним. — Пива сюди!...

Зявилося пиво. Хильнув і до дна. Роздав наново карту. Обійшло навколо, везе. Зірвав другий банк, мов не було. Захоплення найшло, ще пива замовив, витер рукавом піт. Знову карту взяв. Банкує сусід. Раз ударив і програв, Другий — програв. Дійшло до банку, накрив увесь — програв. Лють проняла. Що за чортова доля така. Раз з тобою, мить — і проти тебе. Вихилив пиво і ще гукнув одно.

На Марійку хоч би зиркнув. Немає її тепер. А дума вперто коло Марійки. Ще більше розбірає лють.

Карта кружляє. Одно за другим глушить пиво Павло й не счувся, як купа грошей щезла зперед нього. А тут треба платити до банку. Грачі .байдуже й спокійно ведуть гру дальше. Павло череса розщіпнув, витяг і свої банки. Бe, безупинно бє — на всі, на цілий банк. Хай їх чорт ті гроші...

До півночі розійшлася по корчмі чутка, що Павло програвся до останнього таляра. Довідалися про це всі, довідалася й Марійка. Цілих двадцять байок Залишився винен своїм співграчам. Устав і пішов до дому.

Падав дощ, ніч чорна мов вугіль. Молодик-місяць купається, зійшов і зараз зайшов. Гремлять потоки й попід лісом та горами гуде вітер. Пішов Павло просто через Буковинку. Ох і гидко на душі. Пяний він? Ні, він зовсім не пяний. Хто, чорт бери, скаже, що вія пяний? Он він йде, точиться й силиться співати. Та хіба то він сам точиться. Вітер його точить. Проклятий вітер! Поганюща, бодай ти зараз провалилася, ніч. — Йди геть. Марійко, бо, їй Богу, розібю! Геть мені з очей, погана ти, дівко! Зупинився, — Щ-ш-ш-фф-і-і! Шумить, шумить! Послухав і пішов. Треба все таки йти. Так, так, треба йти!

Прийшов, заліз на оборіг і до рана очей не сплющив.

— Ой, сталося щось з нашим Павлом, ой сталося! — журилася мати.

Тому й покликав нас Павло до Ворохти. Завтра Друга Пречиста. Година прояснилася, дні теплі, соняшні. Перші дотики осені торкнулися гір і лісів, а листя бучини загорілося й зрідка починало капати до долу.

Того дня одягнули ми найкращі сорочки, найновіші кожухи, найпишніше заквітчали кресані. Наші капчури й з жовтої шкури постоли, чисті, новенькі, лишень поскрипують. Кожний за черес тесака заткнув і набив грішми. I коли сонце торкнулося верхів смерек на груні Цапок — вийшли.

Йшли через Бубне старим плаєм Просмиком. За дві годині в Ворохті. За той час почало смеркати. Крім Павла, ми зовсім не знали, що йдемо на весілля. На вулиці зустріли місцевого легіня Івана.

— Куди молодці, Цокани? — а з кишені його видно. пляшку з горілкою.

Чуємо, в вас тут цимбали бренять. А де музика — там і ми. А до корчми б нам не зайти?

— Якого дідька до коршми? — і витягає пляшку.—Зайдемо до мене й усе. Будьте спокійні! Набезївно голодні не вийдете.

— Але Цокани впорожні не вміють у гості ходити. Скоч, Дми.... та захопи по одній. Але чогось порядного,— каже Юра.

— Ти, Юро, завжди за розумом не ходиш за море, — піддобрив Павло.

Я скочив і захопив по одній. У Йвана застав уже повну хату. Два газди, дівчина, горбата бабуся, на печі столітній дідуган покашлює. Легіні за столом, на ньому закуска й відіткнена пляшка. Присів і я, закружляла чарка. Випили, що було й розгорілися.

— Е, — зірвався Павло. — Братя Цокани не так гуляють. Ще по одній!

Дехто почав перечити.

— Плювати. Ще по одній! Стій усі тут, а я миттю вернуся. — І він зник. За хвилину дійсно вернувся й тічбу парубків привів з собою. На стіл цілу батерію пляшок виставив, хлопці муром навколо засіли й пішло.

— Сипте, сипте, хлопи! Сипте, чорти кохані! Пиймо, поки пється! А після всі на весілля.

Ллє Павло, ллє й частує. Навіть горбата бабуся закукурікала й ходором по хаті пішла. Дід з печі зсунувся й ногами столітніми засукав. Коли б мертві були й ті б устали. У кожного кров заграла, заспівали, обнялися й потягнулися на весілля.

Знав Павло, чом вгощав. Знав, куди йде й що його чекає. Попали на весілля до Манівчукового свояка. Всі три брати тут зі своїм крамом. Мусить десь і Марійка бути.

Увійшли до хати, гості всі розступилися. Ми кресані з голів і добрим вечором, як годиться, вітаємося. За трьома столами повно набито. Столи від потрав гнуться. На запічку цимбалісти й скрипак.

Павло обвів поглядом хату. Знає, кого шукає. Але її якраз не було. Десь мабуть вийшла. Та за хвилину й вона метелицею злетіла. Тонка, струнка, вється й дріжить, мов напнута струна. Павло ще більше ожив. Очі горять. мечуть. Підійшов до музик і цілого кладе таляра.

— Заграйте нам, але шпаркої. Що б усім люциперам у пеклі занудило. Aнy, скрипачу, різни!

Музики різнули. Павло, за ним Юра, за ними й я пустився в тан. Гикнулося, притупнулося ногою й зацокотали в вікнах шибки. Піт обливає чоло, заливає очі. Поля! Тісно тут! Пісня рветься й розносить хату. Повно нас. Скрізь ми. Брати Цокани гуляють. Знайте, вороги, й дивіться. Дівчина, яка попала б під руку, підхоплювалася й фургалом вертілася у повітрі. І чим міцніше шкварили музики, чим скорше рокотали цимбали, а смик, мов пес, глодав скрипакові струни, тим буйнішав танок, тим скаженіше виробляли парубоцькі ноги.

Танцювали ми, танцювали всі легіні й дівчата, лиш Марійка стояла затиснута в самий кут і сумно дивилася. Наші тепер музики й наш танець. Легіні, мов жеребці, реготали, а дівчата вивівкували й шалено витуптували ногами.

Дивляться на це Манівчуки й буряться. Ніяково переривати гульню. Звичай такого не каже, але й дивитися. як твій ворог у твоїй хаті перед очима гуляє й тішиться,— не можна. Хто б видержав таке. Старший з них устає і виходить. Метке Павлове око помітило це. Помітив це і Юра, бо вже про все догадався. Але вони гуляють далі. Душно й кожухи злізли наопашки. Музики дістали ще таляра й чарку — заохочені тнуть.

— Ей, брати мої, соколи! — гукає Павло. — Погуляємо, чарку випємо за здоровля, бо тільки й маємо нашого. Умреш і згниєш, а втіха іншим лишиться. Ай, дівчата, зозулята! Котора полюбить, приголубить — озолочу, замилую! Гей!.. — в цей час котрийсь із легінів сіпнув його за полу... Оглянувся — Тулайдан Гнат з Ясіня.

— Ходи-но, бра, сюди, — і потяг Павла взад. Він продерся через натовп, щось там з легінями порадився, за хвилину покликав Юру і мене.

— Здається, брати, що нам хочуть тут помяти трохи ребра. Шепни, Дми, кому треба, а я піду гуляти далі. Та буками запасіться..

Хлопці, що з нами прийшли, обурилися. — Як! Що значить? Коли гуляти, то всім гуляти. Нате й весілля. Цокани гості в нас, не дамо їх.

Це все в темних сінях. Бачимо, один за другим смикнули Манівчуки надвір. Чуємо, за стіною шепчуть і мабудь чарку пють. Видно Манівчук частує. Через хвилину з ревом протиснувся з двору до хати якийсь легіниско. Здоровий. Реве, як бугай.

— Гей, хто тут зайвий з Угорщини, давай дорогу!

В наш город стріляє. Але .Павло ніби й не до нього. Легінь уліз до хати, реве, смикається до Павла, ніби ненароком пхнув на нього дівчину. Павло терпів, терпів і раптом — брязь легіня в пику.

Удар був меткий і щирий, легінь поточився й клякнув додолу. Навіть скрикнути не встиг. За нього хтось на цілу губу ревнув: гвавт! Цокани розбиваються!

Захвилювався натовп. Манівчуки ввігналися до хати, за ними гурт легінів Повінню хлинули й наші легіні.

Павло відступив набік, зціпив пястуки, випнув груди. — Ану, кому життя обридло! Підступай! — Лютий, увесь тремтить, обличчя — жар. Всі легіні самі від себе на два табори розсипалися. Ми не чекали нападу. Раз, раз! Репіт, брязкіт битого посуду та вікон. Оджоги, коцюби, макогони — все пішло в хід. Згасло світло. Хтось вже через вікно вилетів і там на ціле горло репетує.

Хатній бій йшов непомітно, та хтось заревів, ніби його душили. Блиснуло знов світло й усі побачили старого Манівчука в обіймах Павла. Міцні були ці обійми. Так уміють лише медведі обіймати. Від них усі кісточки старого тріщали.

— Так це тобі за батька. Раз! Раз! Раз! По черепі. В ту мить десь взялася Марійка. Вона ніби десь плигнула згори й хапнула Павла за руку.

— Павле! — скрикнула перелякано. — Будь добрим...

Це випало зненацька, мило, тепло, і рука Павла відразу заклякла. Коротеньку мить подивилися одно одному в очі. Безодня жалю, люті й любови злилися в тих поглядах, Скривлене від люті Павлове обличчя відразу, ніби освітив сонцем, прояснилося. Він підняв на руки старого свого ворога, — гей, розступіться! — підніс до ліжка й бухнув його в подушки.

Після швидкими, різкими кроками, розбивши ворохобний натовп, Павло вийшов надвір.

Бій ущух одразу. Всім стало ніяково. Ми вийшли за Павлом. Він стояв за рогом хати й витерав чоло.

— Біжи, Дми, по мого кожуха. Підемо, браття, домів. Хай їм чорт.

Голос змінився. Тихий, лагідний. Пішов по кожух, довго його шукав, а знайшовши, ми відразу відійшли.

4

Йшли зовсім мовчки. Почувалися безпечними. Ніхто за нами не йшов, ніхто нічим не погрожував. Після нагнав нас Тулайдан.

— Піду з вами, — каже він.

— Можеш — відповів Юра.

— От вони всі тепер здивовані, — почав було Тулайдан, та ніхто з нас не мав бажання розпочинати про це. Тулайдан замовк.

Ніч тиха, місячна, зоряна. Впала сильна роса й чути приморозок. Спочатку йшли дорогою, після звернули вліво й подалися вверх, плаєм на полонину Григорівку.

— Ти що робив, Гнате? — порушив тишу Павло.

— Та-а-а, знаєш... — і Гнат махнув рукою. — Все до того адвоката ... по дорозі й на весілля зайшов.

— А адвоката нащо потрібуєш? Судишся? — майже суворо допитував Павло.

— Та все з тим Розенкранцом. Хто його знає, що з того буде.

— Що, вигнав вас з хати? Як то те все до чорта сталося? — запитав Юра.

— Все неньо. Ходили, ходили до нього, часом випивши, прийдуть, хвалять Йойну. Та раз приходять і хваляться. Так і так. Йойна домагається нашого грунту. Як то, схопився я. — Та хто його знає. Я в нього, кажуть, однієї зими на метрак малаю позичив. Обіцяв, що за місяць поверну. Минув місяць, бик пропав. Треба було другого купити. Пане Йойно, підождіть ще пів року. Зароблю в бутині, віддам. — Ну, чому не підождати. Все одно відсотки ростуть. За пів року старий наш не зміг відсотків заплатити. Знову до Йойни, знов просить. А за два роки Йойна нарахував, що і грунт і хата пішли до нього. Я вже тут сам узявся за діло. Мене дивує, як воно так сталося.

— Ну, судився з ним? — питає Павло.

— Судився. Чорт би такі суди забрав. Жид на жидові сидить і жидом поганяє. Попробуй з таким судом, звяжися. Судився. Два рази ставали. На адвоката останнє стягнули й усе марно. Тепер зима надходить і з хати виганяє.

От воно як.

Йшли поволі під гору. Вийшли на полонину. Тиша, шумить ліс і потоки. Місяць великий, великий і тяжкий, повний. Світло його мідяне якесь. Гори олиті ним і стоять непорушно камяні велитні. Пройшли полонину, зійшли дещо плаєм у низ і вийшли на скелю Климпуш.

Звідсіль видно Близницю, Драгобрат. На північ велично здіймаються Синяк, Довга, Хомяк. В низу сріблиться в місячнім сяйві річка Лазещина, видно стріхи хат. Чотири довгі тіні підійшли на край скелі, і зупинилися. Всім хотілося полюбуватися цією тишою, величністю — простором. Повітря чисте, пахуче. Груди високо підіймаються й утягають смоляні запахи. Коли б крила, зірвався б звідси й полетів би до зір. Колись тут камінь на залізницю добували, рвали його динамітом і скочували в долину. А тепер прірва метрів двісті глибока лишилася. А далі ліс, ліс і ліс. Смереки, як свічі. Кожний куцак горить і кожна гілочка тон виводить.

Юра перший перебив тишу. — Гарний, каже, наш край.

— Гарний та дурний, — флегматично додає Павло й спльовує.

— То найкраще, кажу, коли б кожний починав від себе.

Павла зірвало. — Брешеш, брате! Не туди стріляєш. Те, що чоловік дещо гульне, дещо розправить кости, — дурне. Не станеш сидіти на запічку й, як стара баба, стогнати. Молодість є молодість й кінець.

І Павло почав розводити своє. Про мадярів, жидів. Ненавидів їх. Завжди, коли впадав у поважний настрій, одразу про це зачинав. Говорив пристрасно, розмахував руками.

— Пора, казав вія, правду перед очі поставити. Другі нас живцем проковтнуть. Прошу тебе — Розенкранц. Що є тут Розенкранц? Чорти його знають, звідки присунувся сюди, розставив свою павутину й смокче нашу кервавицю. А скільки тих Розенкранців налізло до нас? Глянь на Ясіню. В долині, при дорозі, самий тобі Розенкранц. А наш гуцул, Бог зна, куди заліз під небо й сидить, як воша голодна.

— Нічого, махнув чомусь рукою Гнат. Колись і на нашій вулиці буде празник. Отоді ми й; Покажемо, хто ми й що ми. Кажуть, он війна буде. Ех, коли б війна. Брязну все в землю й на війну.

— На яку війну! За кого підеш дертися? Ми русини, а там за горою такі самі живуть. Такі ж дурні й такі ж обдерті.

— Це вже, вмішався я, вуйко Штефан тобі наговорили.

Павло глянув на мене таким поглядом, що я заціпив губу.

— А що тобі до того, хто наговорив. Ти но мені ані мур; ні, то дістанеш і кінець.

— Ти коли відходиш, Юро? — питає Тулайдан.

— Ще тиждень погуляю й доста.

— До гонведів?

— Та ніби. Все одно куди.

— Ну, але скоро досвідок. До дому! — каже Павло. Нині він нами командував і ніхто не думав перечити. Ми встали й пішли. Тільки постільці по сирій землі шелепають та сухі гілки потріскують.

Коли вилізли на наш грунь, місяць зовсім сповз і от-от упреться в Близницю. Співали півні. Наша хата, хліви, обороги, ціла та деревяна сіра садиба, облита сяйвом місяця, погрузла в глибокий сон.

Юра пошкрабався до хати, а ми з Павлом лишилися на оборозі. Тулайдана лишили в низу на дорозі й він подався до Ясіня. Ми ж полягали, дещо поприкривалися сіном і старими кожухами й лежимо. Лежу горілиць. Місяць просто в очі бє, не спиться. Думи лізуть, у голові шумить, соваюся. По часі чую, що й Павло не спить, з боку на бік перекочується й потиху лається. Полежали з пів години і чую:

— Дмитре?....

— Що хочеш? — відзиваюся.

— Не спиш?

— Не спиться, кажу. Думаю ввесь час про те весілля. Невже вона тобі того?..

— І я думаю про те, перебиває Павло. І тут оповів випадок у корчмі. — Хотілося мені, брате, отак світ розбити. Отак би згрібнув і розчавив.

Повернувся, підпер голову ліктами. Хвилину помовчав і почав знов: — Знаєш, Дмитре. Може тобі сміх. Смійся. Все одно. — Голос його злагіднів. — Вона, знаєш, так подивилася, так тобі подивилася. Лежу, знаєш, і бачу. Он вони ті очі. Одно й друге бачу. Бачу нараз обидвое. Чорні такі, огонь у них і печуть. От який був пяний, усе забув, нічого не чув, а як глянула, все до чорта з голови вилетіло. Все, лиш очі її одні. «Будь, каже, добрим». Ха-ха-ха!

Дивно, зовсім не по-своєму засміявся. Знов хвилину помовчав. Мені не видно його обличчя. Місяць світив йому в потилицю. Стало чомусь шкода його. Величезна постать. Грубий, загорілий карк і та його, якась дитяча мова. Яка він, думаю, дитина. Велика, сильна дитина. Після він ще говорив. Говорив довго й багато. Мріяв і складав свої пляни будучого. Також він твердо порішив, що переможе її, що не відпустить її, що він украде її, завезе Бог зна куди, буде спускати дараби, день і ніч працювати, зробить собі хату й там житиме з нею. Він був твердо твердо в цьому переконаний і вірив у свої слова. Заснули аж на світанку.

Проспали довго. Сонце зійшло й піднялося. День гарний і святочний. Батько зрана пішов у Тису до церкви. Там сьогодні празник-відпуст. Павло йде туди аж пополудні й Юра мабуть також. О, Юра не мабуть, а напевно піде. Він не пропустить цієї можливості. Там він має когось, за ким він далеко піде. Але Юра про це нікому не скаже. Там мешкає його невеличка пухкенька жидівочка Естерка. Жиє вона в Тисі в брата й шиє на машині. О, це чудесна Естерка, весела Естерка. Як вона “радо бавилася з руськими легінями”, але «найфайніший» з них Цокан. Ох. той Цокан! Це розумний легінь той Цокан. Він не такий, як інші гуцули. Вона співала йому гарні пісні, а який у неї голос. Цокан розуміє той голос. Цокан любить його, Цокан і її за той голос любить. Вона вийде з ним у ліс, далеко у ліс. Нащо, щоб їх усі бачили? Вони зовсім не потребують, щоб їх усі бачили. Вони сядуть собі на каміні великому. Естерка з моху віночка зробить й заквітчається. Себе й його. Обидвох заквітчає. А після вона пісню йому заспіває:

«Ой, не ходи, Грицю

Та на вечеринці.

Бо на вечерницях

Дівки чарівниці».

І іще Естерка заспіває йому: «Віють вітри, віють буйні». Де вона навчилася таких гарних пісень? Тут на Гуцульщині таких не знають. Правда, не знають?

О, Естерка була не лише в Ясіню. Естерка була й далі. Вона була й у Коломиї, і в Дрогобичі, і, навіть, у самому Львові. Ах, яке це велике Місто Львів, йдеш, йдеш і кінця немає. Там і трамваї ходять. Юра ще не бачив трамваю. Колись ще Юра зобачить. То. є віз, що сам ходить. Тягне його лектрика, така сила.... Вона то не може розказати. То треба книги великі вчити й там написано. І ще бачила у Львові «кіятри». Пішла раз, узяла листочок, заплатила гроші й її впустили. Ой, то було красно! Ой, коли б таке побачив Юра. Заля така велика. Світиться скрізь і на стелі, і на стінах. Після все гасне. І тоді починає сама від себе підніматися на передній стіні завіса. То вони тільки так показують, що сама від себе. Там ззаду хтось зтягае її за мотузок.

І як відкрили... Ой, єй! Там тобі зявилася садиба, сад такий пишний сад. І криниця там була, а якась дівка йде з відрами по воду й так жалісно співає. І Естерка співала Юрі ту пісню, а Юра слухав і очей не зводив з Естерки. О, яка вона та Естерка. Скільки вона знає, скільки бачила.

І якби не пішов Юра на празник. Він ще вчора хотів і а ніяково було. Не хотів Юра, щоб хтось з родини знав, що він з жидівкою водиться. Надто не хотілося, щоб знав Павло. Не любить він того «кодла». Але Павло все одно знав. І він знав і я знав. Тяжко в селі чогось не знати, чого не треба б знати!

Батько вернувся з церкви і приніс свою «Неділю». Павло побачив її, сплюнув і подався, Бог зна куди. — А прочитайно, Дмитре, «Неділю», — каже старий. Береш і читаєш: «Велика Копаня украсила свою св. церков одним прекрасним за 3,000 корон купленим звоном, которого голос на 3-4 селі чути»....

Ого! — хитає головою батько. — Тото тобі дзвін! Нам би такого дзвона. Після читаємо про Зелену Верховину, що «виглядає як Юдея, бо мало де такого села, де б жид за бирова не був».

З Верховини переходимо до культурно-освітніх справ. Читаємо, яких то маємо тепер непорядних учителів. Колись це зовсім інакше було, бо хоч «давній учитель був худобний, але віру свою держал твердіше, у корчмі не валявся так много та й битангов[3] не було так много як тепер».

— Правду каже новинка. Хто тепер віри своєї тримається. Тільки виліз за поріг, та й уже «нем тудум». А по мадярськи то він, дубило його мамку, «тудум». Бо там дарма грошики дають. Там не бутин. Там він тобі не тягне колод? Там собі сів коло столу, шкраб, шкраб пером і вже гроші. І як він тобі віру не зломить, батька старого не продасть і не забуде рідної мамки, котра вчила його по-мужицьки, по-хлопському, по-звичайному, як і всі чесні люди говорять.

Мені все таки подобалися батькові гуторки. Стоїть серед хати, руки довжелезні, ноги високі. Мова сокирна. але чувся в іній розум, звичайний, простий «людський» розум.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Улас Самчук, МУР, ​Гори говорять!, твори Уласа Самчука, произведения Уласа Самчука, скачать романы, читати романи Уласа Самчука, скачать бесплатно, українська література 20 ст.