25 декабря 2016 в 13:52 Улас Самчук 274

Євангельські архетипи «Марії» Уласа Самчука

Євангельські архетипи «Марії» Уласа Самчука

Віра Сулима

Роман «Марія» Уласа Самчука — це поема в прозі, це художньо-богословський відгук на страшний голодомор 1932-1933 років. Написано роман з наміром дати не саму картину людських багатомільйонних трагедій, але на прикладі життя однієї людини, українки Марії, означити синтез віросповідних, морально-психологічних та історико-філософських проблем стосовно цілої України другої половини XIX — першої половини XX століття. Авторський світогляд сформовано християнськими духовними імперативами, що відбилося у біблійно-притчевій основі твору. Автор інтерпретує і трансформує в реалії XX століття євангельські мотиви та біблійні архетипи, які допомогли йому подати власну людинознавчу та народознавчу екзегезу.

Роман Уласа Самчука «Марія» має підзаголовок старозаповітного походження — «Хроніка одного життя». Згідно біблійної поетики жодних точних дат автор не подає, окрім однієї цифри — прожиті Марією дні: 26258. Се значить, що героїня Уласа Самчука прожила 71 рік і 9 місяців. Вмирала вона по весні. Отже, народження її припадає на літо 1861 року. Пригадаємо, що в цей рік відійшов із життя Тарас Шевченко — автор апокрифічної поеми «Марія», де вперше в історії українського письменства євангельський сюжет і сам образ Богородиці введено в національний контекст. Шевченкова Марія — це і біблійна Мати Божа, а водночас це й українська жінка-мати, це також образ-символ самої неньки-України, сином якої є Поет, і на її пам’ять, форму вічного життя у Слові, покладає Шевченко-поет свою останню надію.

Улас Самчук у романі «Марія» піддає аналізу український феномен жіночої долі, прагнучи через нього збагнути трагедію України, понад те — прочитати і зрозуміти саму Книгу народного життя.

Середньовічний образ Життя як Книги проходить крізь весь твір Уласа Самчука. Марія з дев’яти літ наймитувала, бачила книги, за якими вчилися в школах хазяйські діти, уривками читала й плакала над жалісливими історіями, але світ, де книга є виявом іншого життя, мудрішого і щасливішого, залишався для дівчини-сироти недосяжним.

Книга — власне Біблія — з’явилася в історії Марії тоді, коли Марія втратила дитину, зненавиділа свого чоловіка й пустилася в усі тяжкі гріхи. В ті дні Книга книг прийшла не до Марії, а до зневаженого нею Гната. «... сидів Гнат чорний дома у своїй порожній хаті. Втіхою його стала Біблія. Вирішив перечитати всю. Перегортав сторінка за сторінкою, черпав мудрість пророків. До нього сходилися великі давні мудреці, говорили з ним, як зі старим, розважали про минуле й майбутнє. Гнатові видавалося, що наближається дивна і страшна пора. Все буде зруйноване, не зостанеться каменя на камені». Тут автор роману вперше ув’язує руйнування моральних основ людини із неминучим руйнуй вання життя родини, роду й цілого народу. Важливою є одна обставина — в романі ніде не сказано, що сама Марія читає Святе Письмо або слухає щось із Біблії з голосу Гната. Це є симптоматичним, оскільки Марія уособлює характер і вдачу цілого українського народу, якому (особливо на етапі русифікованого православ’я і відсутності українського перекладу Святого Письма) більшою мірою властиве було саме церковно-обрядове віросповідання християнства, аніж індивідуально-книжне вчитування і пізнання його основ і природи. Одного разу у хвилину примирення Гнат читав Марії невелику книжечку про хлопця, який закохався у дівчину-черницю, сам врятувався її коханням, та потім її зрадив. Черниця з розпуки покинула монастир і стала повією, а потім вмерла на вулиці п’яна під тином. Над її тілом зустрілися янгол і сатана, янгол не віддав дівчину нечистому, оскільки вона своїм життям врятувала від загибелі грішну душу хлопця і цим є виправдана. Тут Улас Самчук наводить приклад новочасної оповідки, складеної в дусі традиційної агіографічної літератури, в усі часи популярної в Україні. Ця книжна історія знаменувала повернення Марії до звичайного родинного життя, хоча й не назовсім — по якімсь часі Марія остаточно руйнує свій шлюб із Гнатом.

Інтерес до Святого Письма приводить Гната в монастир. В пореволюційні антихристиянські часи монастир було зліквідовано, Гнат повернувся до мирського життя, сторожував у колгоспі; у ті дні, мов потопаючі душі у ковчег Ноя, сходилися до Гната люди, віруючі й безвірники, аби разом із ним вирятуватися в «... бурхливих хвилях революції...У Гната навіть лишилася Біблія. Он лежить вона на полич — товста, обмазана брудом і розбита.

Гнат не раз спинається до полиці, бере ту книгу. Гості затихають і слухають. Слухають з запертим диханням. Слухають з побожністю, «і возстане син на батька, батько на сина...» «І будєт глад по цілій землі...»

У кінці твору, після розмови з Гнатом (він прийде випросити прощення за страшний злочин, сподіяний колись супроти Марії й Корнія), Марія лежатиме на смертнім одрі, вона побачить, як зайде сонце і настане темрява по цілій Україні, лежатиме навзнак, дивитиметься в морок, у безмежну пітьму і почне поволі передивлятися розгорнену Гнатом Книгу свого життя.

У цій Книзі — 26258 днів. «Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі». Останні три дні, коли Марія пролежала в передсмертній агонії, без свідомості, автор навіть не зарахував до днів нею прожитих, що є прямою вказівкою на потребу уважного осмислення тексту роману разом з його метафорично-символічним надтекстом. У щойно процитованому першому абзаці роману закладено біблійний шифр цілого твору. Назви розділів — «Книга про народження Марії», «Книга днів Марії», «Книга про хліб» — а також ключові слова першого абзацу — сонце, небо, земля і буття — є цитуванням біблійного шестоднева із Книги Буття, де Бог творить сонце, небо, землю і людину, носія свідомості. Людина за власним вибором стає носієм і добра, і зла. Український романіст показує, що акт творення світу й людини ніколи не припиняється, він повторюється і безкінечно триває у часі. Ось народилась дівчинка Марія, вона росла: «В її жили вливалися нові червоно-бадьорі частинки життя, яке з неймовірною майстерністю будувало клітинки, розтинало їх, ліпило чудесні вибагливі форми вінця творіння». «У неї будуть оченята... У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розів’ється, розцвіте й пізнає добро і зло».

Нова родина дала життя новій людині — маленькій Марії. Показовим є те, що про батьків Марії автор майже не подає відомостей чи характеристик. Історія Марії, як історія України, має фатальні порожнини, трагічну перерваність її етногенетичної пам’яті, що неминуче впливає на формування ментальності характеру і моделі особистої та колективної поведінки. Навколо дівчинки — безмежний прекрасний світ вічно прекрасної української землі, але на цей затишний світ зненацька падає тінь незбагненного лиха — шестирічна Марія стає сиротою: гине в каменоломні її батько, вмирає передчасно мати. В «Книгу про народження Марії» входить тема смерті і євангельський мотив усиновлення. Марія працює на господарку заможного Мартина Заруби, який зрештою виявить до чесної працьовитої наймички майже батьківське піклування і доброту (віддалена паралель до євангельського Йосипа, а ще ближча — до Шевченкового героя з поеми «Марія» — «О старче праведний, багатий! Не од Сіона благодать, А з тихої твоєї хати...»).

Символічно вжито в романі У. Самчука образ колодязя, над яким із загрозою смерті схилив Марію у першому поцілунку Корній. У Книзі Буття Авраам посилає свого раба у Месопотамію привезти звідти жінку для Ісаака. Цю жінку посланий слуга зустрів біля колодязя і звали її Ревека. Але в Євангелії є й інший колодязь, біля нього жінка-самаритянка почула слова Ісуса: «Кожен, хто воду п’є цю, буде прагнути знову. А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне». Для українського етносу двовір’я лишається правдивою реальністю аж до нашого часу, що ми й бачимо в історії Марії Уласа Самчука. Історія Марії — це історія дівчини-язичниці, сильної, красивої, працездатної, яку заворожує така ж краса й сила відчайдушного парубка Корнія. Над цим глибоким колодязем, що дістає води з темних праглибин землі, Марія спила з вуст Корнія магічне, давнє, як світ, питво пристрасті і всесильного поклику плоті, в якому заховано таїну людських народжень і смертей.

Усе народне життя, і Маріїне в тім числі, проходить в межах християнського календаря: Пилипівка, Різдво, Великдень, Водохреща, Пречиста... Все життя села обертається навколо церкви. Перша згадка про Корнія в романі в день Другої Пречистої (в цей день Марія з молоддю гуляє на святі). Кожної неділі — служба у церкві, після служби Корній проводжає Марію. Після служби, прикульгуючи на праву ногу, молодий господар Гнат Кухарчук ходить за Марією тінню. Корній йде служити у царський морфлот і не подає до Марії жодної звістки, а Гнат, згідно традиції старозаповітного або язичницького жертвоприношення дарами, умилостивлює свою непідступну обраницю-богиню різними дарами — цукерками, коралями, хусткою..., чекаючи її біля церкви після кожної вечірньої. Коли ж Марія вперше виявила до Гната свою увагу, то Гнатові здалося, «що йому всі царства на світі подаровано, що він багатий, ніби сам цар» (алюзія євангельського мотиву спокуси, якої уникнув Ісус, не давши поклону Сатані за всі земні царства). Власне в цей момент, навіть не на самому весіллі, Марія поклонилася мамоні, піддалася на спокусу заможного улаштування життя, саме тут вона й зрадила дане Корнієві слово — бути йому вірною до смерті, зрадила власне серце, що палало спитою над колодязем пристрастю.

Героїня Уласа Самчука не має благодаті віри. Вона ходить до церкви, ставить свічки перед образом Богородиці, але не вірить у Милість Божу, вона навіть не повірила у власну долю, у щастя з Корнієм. Марія не вірить навіть у щастя, яке вона може здобути разом із Гнатом в ім’я його любові до неї. Християнські обряди, ікони становлять важливий компонент життя, але Марія втратила зв’язок із Живим Богом. її життя, її душу не просвітлює світло вищого духовного знання й любові. Вона — лише жива ранима плоть природи, сповненої народжень і смертей, зим і літ, труду і відпочинку, засівів і урожаїв, голоду і втолення його. Спочатку у вирішенні своєї долі Марія покладається не на християнське милосердя і не на християнську спочутливу любов, вона навіть виявляє відверту невдячність і цинічну невірність своєму вінчаному чоловікові, та зрештою й покидає Гната, від якого народила трьох нежиттєздатних дітей, покидає все його багатство, всю його любов-турботу і таки йде до Корнія. Своєю запопадливою любов’ю і всечасним догоджанням дружині-цариці Гнат, по-суті, зіпсував Марію, а сите вільне життя пробудило в ній якесь темне сатанинське єство. Маріїне жіноче плотське начало чуло тільки в Корнієві істинно чоловічу силу, якій було солодко піддаватися, якій вона щаслива була служити і догоджати, поруч з якою вона готова була стерпіти всяку біду, нужду і найгіркіші випробування, бо сказав Господь до жінки: «Помножуючи, помножу терпіння твої та болі вагітности твоєї. Ти в муках родитимеш діти, і до мужа твого пожадання твоє, — а він буде панувати над тобою» (Буття, 3,16). Заради того, щоб лишатися з Корнієм і не гнівити його, Марія йде на страшну жертву — на жертву дитиною, вона робить аборт. Але в новій сім’ї, яку вона створює з Корнієм, в усіх приниженнях і тяжкій праці, у бідуванні і всіх нещастях Марія свідомо (строго по-християнськи) спокутує свою Зраду, зраду даного слова, що в народно-язичницькій традиції вважалося тяжким, майже непрощенним гріхом. Від Корнія Марія також народжує трьох дітей, всі вони виживають, стають дорослими самостійними людьми. Не всі діти Корнія Перепутька виявилися українцями-хліборобами та правдивими людьми. Автор роману простежує деградацію родини Перепутьків, свідомо проводить лінію батьківського гріха (ставши матросом російської армії, юнак Корній швидко забув рідну матір, свою кохану, батьківську мову), хліборобська праця рятує Корнія, він позбувається босяцько-пролетарських звичок і повертається до упорядкованого віками народного життя й мислення, але його гріх переходить на сина, бо так записано на дошках Заповіту: «Я — Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене...» (Буття, 20, 5). Максим Перепутько успадковує від батька нахил до військово-мандрівного побуту, до гайдамацького розбою, що давав легкі засоби до існування. Безбожна більшовицька ідеологія, ідеологія неповаги до праці та беззаконного переділу майна ближнього, дала в Максимі ядучо-потворний виплід — він виганяє з рідної хати матір і батька, Марію й Корнія, він письмово зрікається батьків-куркулів, вимагаючи кари «бувшому братові Лаврінові» (мотив Каїна та Авеля).

У романі Уласа Самчука є ще один важливий наскрізний образ — власне образ Божої Матері. Традиційна для кожної хати ікона Богородиці для Марії була особливо важлива й значуща — при народженні, точніше при хрещенні її було названо на честь Божої Матері, а коли вона осиротіла, то Богородиця була її єдиною заступницею. І перша ознака неблагополуччя в її долі приходить через непарні образи, якими благословляли Марію і Гната на шлюб. «Один образ — мати Божа Молошна, другий — Ісус Христос, менший розміром, а це недобрий знак». Коли Марія ховала свого первінка, до неї, безтямної від горя, звертався священик: «Сестро! Чую біль твій, біль матері, яка тратить свого первенця. Але пригадай, сестро, ту Марію, ту Святу Матір, що родила світові Бога живого, який всім людям кинув слова: «Прийдіть до Мене» всі страждаючі і обременені, і аз упокою ви». Його розп'яли за це. І пригадай велику Матір, яка день і ніч стояла під хрестом розп’ятого Сина, чекаючи Його смерті. Пригадай її велику мужність, попроси у неї сили пережити твоє горе...». Образ Матері Божої, яким Марію благословляли на шлюб, вона принесла до хати Корнія і під цими образами духовно виросла за роки трудного життя-терпіння, життя-праці, життя-спокути.

У 1917 році Максим Перепутько, вдягнутий у більшовицьку шкуру, витяг з кишені щестибійний наган. «І що йому Бог Саваоф і вся небесна канцелярія? Звів нагана, бацнув раз, і дутий київський образ розсипався на скалки. Марія скам’яніла, не поверне язиком. — Ну что ж, мать? Чего таращіш глаза? Ідола твоєво разстрєлял, — і додав мерзотну лайку. Марія не знайшла слова. Здавалося, не образа, а її розстріляв Максим...» Корнієві про це не сказала, лише подумала: «А все-таки воно так не пройде. Бог не прийде києм карати»... І від того дня носила у собі страх». Коли ж Максим вигнав батьків з їхньої хати, то й в чуже тимчасове помешкання Марія перенесла свої образй. «Ціле життя бачила їх перед собою, і на шлюб благословляли образом почорнілої Матері, що кормить дитину. Може, комусь це нічого не каже, але їй це дуже й дуже промовляє... Глибоко, до самої душі, куди не заглядає ніяке людське око і куди немає доступу ніякому більшовикові». Навіть синові.

Розстріляний Максимом Перепутьком образ відкриває жахливі сторінки української історії початку XX століття — антихристиянська влада більшовиків вчиняє нечувану розправу над цілим народом: восени 1932 року від хліборобів забрали весь хліб до зернини, а на початок літа 1933 цю родючу землю засіяли людські трупи (від восьми до п’ятнадцяти мільйонів). Це був жахливий засів на ціле XX століття. Таку жертву здійснив режим Сталіна в ім’я безбожного раю на землі. Але ж ... народ сам породив своїх катів, так, як Марія і Корній народили свого Максима. У статті «Марія»: філософія жертвоприношення і українська ментальність», що надрукована у збірнику «Волинські дороги Уласа Самчука» (Рівне, 1993), Лідія Зелінська визначає голодомор 33-го року тотальним жертвоприношенням «червоному богу». В родині Перепутьків такою прямою жертвою став Максим. У відчаї власної, родинної і всезагальної розпуки Корній Перепутько вбиває сина. Перед тим Максим разом з іншими більшовиками підготував усю ситуацію голодомору, і гине Максим-кат від руки батька-жертви. Коло замкнулося. Історія гріховного роду вичерпалась: Марія, її діти, очевидно, й Корній, гинуть голодною смертю. Трагедія посилюється тим, що батько зводить рахунок із сином, очищає лице землі від моральної потвори, а дочка Марії, знетямлена трагедією повільної голодної смерті, власноруч уриває муку і забирає життя у своєї маленької доні. І батько, й дочка порушили старозаповітний закон, даний від Бога-Творця, «Не вбивай!», а також зневажили євангельські настанови Христа — на зло відповідати добром, любити всіх, навіть своїх ворогів. Отже, гине сім’я Марії. Лідія Зелінська пише: «Всі народи світу мають одностайний страх перед зникненням хоча б одного родовідного струмочка. Що значило для влади тьми цілковите винищення родів?... Врешті, чому виникла потреба тотального винищення людей, яких уже встигли зробити безмовними рабами? Відповідь така: рід несе генетичне, сакральне. Чим густіше перехрещення родів, тим стійкіший хребет нації, витриваліший стереотип моралі». Однак це твердження залишається справедливим для дохристиянського (старозаповітного або поганського) часу, де ролі родів, племен та народів є заголовними. Християнська ж доба (для українського народу вона є вже тисячолітня в офіційному вимірі, і двохтисячолітня — в літописно-легендарному), виставляє кардинально інші вимоги щодо нашої, особистої і колективної відповідальності перед Царством Небесним, перед Святою Трійцею, перед лицем останнього Судного Дня. Корній і його дочка Надія вчиняють не за християнською логікою. В романі Уласа Самчука правдивими християнами, терплячими спокутниками власної провини, власних гріхів є Марія і Гнат, ці дві вистраждані душі цілком готові до зустрічі у вічній тиші і вічному спокої. їх остання зустріч — тиха, умиротворена. Марія згасає. Гнат приходить прощатися. «Гнат мовчки сидить, і в душі його воскресають мертві з гробів, встають з домовини люди, далекі, забуті, розкидані по всій землі. Встають радісні і співають радісні пісні. Гнат усміхається. Після здіймає свою руку, бере у неї Маріїну, ту, що до сонця знялася, і лагідно, довго цілує її. Цілує і говорить: «Цілую руку матері. Цілую святість велику... Сонце обливало ліжко, Гната і Марію. У Гнатовій душі творився Страшний Суд. — Маріє! Висповідай мене... Прости мене... Марія повернула погляд на Гната...: «Ти, Гнате! Ти свята людина. Підемо разом туди... Знаєш? Туди, де наші Романьо, Надія... Одна і друга. Де всі вони. Всі, Гнате... А ми ще ж тут. Як хочеться зустрітися з ними... Не проси у мене, Гнате, прощення. Бог простить...»

Автор роману творить своєрідну триєдність: Корній-Марія-Гнат. В різних обставинах то язичницькі, то християнські моделі світовідчуття і поведінки варіативно переходять від Марії до Гната, від Гната до Марії, від Марії до Корнія і від Корнія до Марії... Кожен із них здатен на пристрасть і на впокорення, на любов і на зраду, на гнів і на милість, на помсту і на найвище благородство. Легко було б припустити, що автор дозволяє такі контрасти на рівні одного характеру за браком інших героїв та персонажів (в романі-поемі вся увага прикута до долі саме цих людей), але маємо визнати, що в таких обертонах характерів є глибока житейська і містична правда. Художник Самчук досліджує життя людини й народу в рамках біблійного світовлаштування і світовідчуття. Для письменника Самчука історія людини, народу, світу (або в іншому порядку-світу, народу, людини) поняття еквівалентні, взаємозалежні, взаємовизначальні і єдиновимірні. І відповідь автора на порушене питання — чому? чому народ-хлібороб вимирає від голоду?, — відповідь ця лежить не у вульгарно-соціологічній площині (де безневинний народ потрапляє у кігті кровожерного більшовицького звіра), а лежить ця відповідь у євангельській площині, бо Ісус на пропозицію диявола обернути камінь на хліб і вгамувати голод відповідає: «Написано: Не хлібом самим буде жити людина, але кожним Словом Божим!». А ще точніше, що хліб матеріальний зникає внаслідок зникнення хліба духовного. Самчук подає короткий, яскравий ряд епізодів тріумфального руху соціалістичних ідей теренами України: «Поволі, непомітно підкрадався 1917-й... Тихий люд щетинився, набирався люті, розправляв пазури. З-під непорушних, забутих сіл вилізав жорстокий звір... - Товарищі!... земля мусить належати нам!... Нам селянам... — ...Свободи!... Бігли на дзвіницю, били в дзвони, гукали — хай живе революція!... Попи виголошували свободолюбиві проповіді... Ченці стали революціонерами...». Це була антиєвангельська, антихристиянська, а отже, і антилюдська бацила. Бацила розкладу, дух руйнування, ім’я якій — легіон. Задовго до розгортання найстрашніших подій Гнат випадково зустрічає Марію і розповідає їй свій дивний сон. У сні Гнат бачив страшний темний льох, в якому на варті із сокирою замість рушниці в руках стояв зовсім голий Максим, він вартує замкнені на замки двері, а над тими дверима велике страшне чорне око, сатанинське око, воно дивиться на Максима... Цим сном автор роману однозначно висловлює своє ставлення до революційно-більшовицької ідеї, як ідеї сатанинської, що виявляється на ірраціональних рівнях. І його відповідь — це слова Гната, звернені до стражденних односельців у дні найтемніші і найстрашніші: «Ще не прийшов останній, той великий час, коли серця ваші очистяться від безнадійності, зневір’я. Сили і любові вам треба. Вірте у вашу силу і вашу любов».

І так, як у поемі Тараса Шевченка «Марія» Богородиця звертається до учнів Сина із «святим огненним словом» і «їх униніє, і страх розвіяла, мов ту полову» — так в кінці роману Уласа Самчука, побачивши приреченість Марії, самогубство її доньки Надії, Гнат йде по селу будити від смертельної сплячки людей. «Сходилися на нараду кістяки з розчухраними головами... ніби мертвяки з могил... Серед них Гнат. Кривий, висушений дідок... Стояв і проповідував: Слово моє, — казав він, — не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдучим вікам. Затямте, ви, сини і дочки великої землі... Затямте, гнані, принижені, затямте, витравлювані голодом, мором!... Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!... Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!... Гната забрали ще того самого вечора. Пішов услід за іншими і не вернувся».

Гнат обертається на біблійного пророка, що водночас судить і захищає свій народ, свою землю, свою матір Україну, вічний народ і вічну Україну, звіщаючи її метафізичне безсмертя, відкидаючи будь-які плани реального знищення українського народу і самої України. За це його репресивна машина й винищує фізично, але духовно Марія і Гнат залишаються незнищенними і стократ виправданими в усіх поколіннях людей нашої майбутньої християнської цивілізації.

Л-ра: Урок української. – 2002. – № 2. – С. 48-51.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Улас Самчук, МУР, критика на творчество Уласа Самчука, критика на творчість Уласа Самчука, скачать критику, скачать бесплатно, характеристика творчості Уласа Самчука, українська література 20 ст.