14 февраля 2017 в 13:38 Леся Українка 11113

Ідейний зміст

Леся Украинка. Критика. Касандра. Ідейний зміст

Олександр Білецький

Антитеза, чітко вимальовуючись у словесних змаганнях дійових осіб («агонах» античної драми), в киданих мимохідь сентенціях, часом гідних найкращого «гному» античної трагедії або «pointе» французької класичної драми, розкрита з усією повністю і перекональністю. Ми бачимо, що оточує Кассандру. І все вище підноситься в своїй безвихідній самоті образ центральної героїні поеми.

Цей образ, що йому лише в поемі вперше дане певне ім’я, уже давно проходив перед думкою поетеси; перегортаючи сторінки її ліричних віршів, ми не раз почуємо там звуки слів, що являють собою ніби прелюдії, початкові шкіци даного в поемі лірико-драматичного портрету. Хіба не чути Кассандриного голосу в скаргах самої Лесі, звернених до нежалісливої музи в вірші ще 1896 року («Ave regina!»):

Невже тобі заздро, богине, на вбогеє щастя мою?

Те щастя, то був тільки сон. Ти голосом гучним

Від нього мене пробудила, гукнувши:

«Прокинсь, моя бранко, ти мусиш служити мені!»

…Навіщо ти вирвала в мене слова, що повинні б умерти

зо мною?

Хіба голос таврійської жриці Іфігенії в уривку 1898 року не починає бриніти Кассандриним тембром, коли вона звертається до Мойри-Долі:

О, Мойро!

Невже тобі, суворій, грізній, личить

Робити посміхи над бідними людьми? (II, 26).

І хіба в монологах мученого демоном біблійного Саула, що його, граючи на гарфі, заспокоює Давид – поруч спогадів про Байронову елегію нема того самого звуку – провісті Кассандриних монологів?

І власних слів жахаюся пророчих…

То не мої слова – то дух лукавий

Мені через мої уста віщую,

Що мушу я… Не слухай, хлопче, грай,

Не допусти, щоб знов я став пророком.

Мова мовиться, звичайно, не про «самоповторення», що взагалі не типові для Лесі Українки, а про малі поки що натяки, перші просвітки думки, що шукає художнього втілення і знайшла його, нарешті, в «Кассандрі».

Кассандра – пророчиця. Кассандра вірить у Долю, темну і страшну богиню, сліпу, невблаганну, що не знаю ні жалю, ні ласки. Проте було б наївно на підставі всіх цих і подібних місць драматичної поеми говорити за те, що вона перейнята містичними настроями. Це можна було б твердити лише в тім разі, коли б пощастило довести, що настрої ці йдуть від самого автора, а не являють собою предмет об’єктивного художнього змалювання. Бо ж не могла Леся Українка, малюючи Кассандру, змусити її заперечувати існування богів і раціоналістично тлумачити свої пророцтва. Звичайно, образ Кассандри великою мірою усучаснений; але в цій модернізації поетка спинилась там, де вдержало її художнє чуття.

Кассандра так само, як Іфігенія уривку 1898 року – одна з нащадків Прометеєвих; вона не хоче шанувати богів, коли боги є тільки раби Долі («я рабинею рабів не хочу бути»); вона оступаються перед Деїфобом і почасти перед Ономаєм за права жінки, як особи; в ній живе дух протесту проти всякої рабської покори, проти консервативності та інерції побутового ладу; в її гнівній мові раз-у-раз прохоплюються нотки, що дають нам передчути промови раба-неофіта із сцени «У катакомбах»: але далі за це йти не можна було, не допускаючися грубих дисонансів. Ліричні поклики до Артеміди-місяця, змалювання жорстокої потужності Мойри, раптові прозирання прийдешньої загибели Трої – все це не дає ще само з себе справжнього містичного колориту поемі.

Знаючи прибічних так, як Кассандра їх знає, не важко передбачати і провіщати їхню долю. Ця Доля є просто історична неминучість, логічний висновок з аналізу осіб і подій (див., напр., розмову з Поліксеною в сц. 2). Гелен, наприклад, міг би зробити цілком такі самі висновки, як і Кассандра; але вони йому некорисні, він знає, що вони неприємні були б і іншим, бо психологія пересічної людини вимагає «возвышающего обмана», «сна золотого» і бридиться «тьмой низких истин». Навпаки, відірвана від побуту, так би мовити «декласована», Кассандра не хоче і вже навіть не може на це зважати. Тут джерело тієї трагедії, що вона переживає, – трагедії далекозорого мислителя, трагедії несхибного змагання до правди.

І справді, чи потрібна людям ця «правда»? Може й справді має рацію Андромаха (сц. 3-я), кажучи, що своєю правдою Кассандра вбиває в людях певність себе і відвагу, безпосередність і цілість духу? Адже ж однаково, самим знанням правди не змінити ходу подій. Як, наприклад, урятувати від неминучої загибелі Долона, коли навіть знаючи, що згуби не увійти, він однаково, зв’язаний передсудом військової чести, піде на видиму смерть? Як відвернути від Ономая його фатальну долю, коли з одного боку брат Деїфоб нахваляються привселюдно проголосити сестру Кассандру зрадницею, а з другого Ономай, як упертий бик, сам іде пробоєм на наїжені проти нього списи?

Як урятувати, наприклад, Паріса, що для нього жінчина спальня і її пестощі дорожчі над батьківщину, честь, свободу і навіть саме життя? Або цих вартівників, що нарешті допалися до їжі і вдоволені, що можуть наїстись і напитись, зовсім не хочуть слухати застережливих покриків Кассандри, що, самотна, зорить ніч коло статуї богині? Більшості близьких кров’ю – але не думками! – людей маленьке щастя цього навіть не дня, а цієї хвилини, дорожче за всяку ясну прийдешність. Самотня серед них Кассандра. Щоб змінити хід подій, замало самого знання правди: на це потрібна воля до акції, можливість акції. А цього Кассандра не має. Недурно ж проникливий розумом Гелен говорить їй:

Боги в тім винні, що дали тобі

Пізнати правду, сили ж не дали,

Щоб керувати правдою. Ти бачиш

І склавши руки або заломивши,

Стоїш безвладна перед тим привиддям

Страшної правди… (сц. 6-а).

Та й сама вона свідома того, що не є героїня (сц. 5-а), вона сама, піддавшись жіночій чулості, опускає додолу меч, готовий забити грецького шпигуна. І на додаток до всього іншого – вона жінка… В чернетковім тексті ця риса була висунена далеко різкіше, ніж в остаточній редакції. Сама-одна, в храмовім притворі, осторонь від панів і рабів, що справляють свою останню учту, Кассандра нарікає:

Нема Кассандрі зброї! Тільки слово

Та й те в зневазі, у погорді людській.

О, знали ви, боги, чим покарати!

Пророчий дар дали безсилій жінці!

Якби могла я збройною рукою

Все доказати, що казати мушу,

Не та була б ціна й повага слову,

Проклятому від заздрісних богів…

…І як я смію їм казать: борітесь,

Коли сама для боротьби як жертва?

Вона шукає хоча б жертовного меча, але і його забрано в кухню для потреб бенкету; вона перебирає храмовий скарб і, нарешті, знаходить… веретено. Зла іронія долі!

Так, політичному борцеві не досить того, щоб знати правду, – йому треба волі до боротьби; йому не досить «казати», а треба «доказати збройною рукою». Той, що такої волі не має, той, що в нього рука не озброєна, – неминуче терпить катастрофу Кассандри. А життя не стоїть, хоч би які лиха і біди спадали на людей; воно йде безупинно і ненастанно («нема руїни… є життя!., життя!..»): але без краю гірко мислячій людині бути лише за свідка і пасивну жертву дього ходу подій.

Такий, як уявляємо собі, ідейний зміст «Кассандри». Це – один із висновків, що зробила Леся Українка з власної політично-громадської роботи; це, певно, один із відгуків її на не цілком іще ясні нам дискусії в революційній українській громадськості останніх років минулого віку. Але разом із тим – це і фатальний прогноз, виправданий фактами, ролі, що її певна частина української революційної інтелігенції (яка, як і Кассандра, знала «правду», але не мала сили «керувати правдою») відограла в тій Революції, до якої Леся Українка не дожила… Читачі «Кассандри» в наші дні мають право зробити і цей останній висновок.



Ключевые слова: Леся Украинка, читати статтю онлайн, Критика, Касандра. Ідейний зміст, Олександр Білецький