16-02-2017 Іван Франко 545

Недокінчена поема Івана Франка «Історія товпки солі»

Іван Франко. Критика. Недокінчена поема Івана Франка «Історія товпки солі»

О. І. Кисельов

Провідною темою поеми «Історія товпки солі» є роль праці в житті людини. Вона написана під значним впливом «Божественної комедії» Данте, яку Франко переклав ще в молоді роки. У початкових рядках «Історії товпки солі» взя­та лише загальна алегорична картина блукання поета по жит­тєвому шляху в пошуках правди і добра. На відміну від Дан­те, ця картина у Франка — поета революційної демократії — посилюється непохитною вірою в правду і добро, в їх конечну перемогу в суспільному житті:

В вандрівці жизні я блудив багато,

блудив, бо правди і добра шукав,

в добро і правду віруючи свято...[1]

Усі наступні рядки поеми показують, яких людей зустрів, поет на своєму життєвому шляху.

Крім алегоричного образу, Франко взяв і поетичну форму терцини, яку обезсмертив Данте своєю «Божественною коме­дією». Терцина — технічно досить важка форма поезії, яку Франко вперше ввів в українську літературу. Форма терцин найбільш придатна для описової поезії, для епосу, яким і була «Божественна комедія». Невипадково Франко і обрав терцину для своєї поеми «Історія товпки солі», задумавши її як великий поетичний твір.

Після алегоричного вступу поет переходить до реальних картин, але вводить нас не в темний ліс, а в бідну селянську хату, в якій відбувається вся дія поеми

В вандрівці жизні я блукав багато....

І в бідну хату раз я заблукав...

Зовнішній вигляд хати наочно свідчить про те, що в ній живуть дуже бідні люди. Простими, звичайними, ненадуманими образами поет створює реалістичний образ бідняцької хати «з понадгнилими стінами», з «обпалою з стін глиною», і покритою зеленим мохом старенькою стріхою». Поет вживає образи, взяті з життя, які часто зустрічаються серед на­роду. Так, замість того, щоб говорити, що у господаря немає пі корови, ні коня, він малює зелений вигін коло хати, зарос­лий травою, запустілий, бо ніяка худоба його не топче; «Ра­тиці, копита сліду віддавна, знать, не бачив він».

Сюжет поеми складний; розповідь автора переплітається в ній з розповіддю героя — старого діда, яка становить ос­новний зміст поеми. Ми знайомимося з картинами темного минулого діда за його молодих років, коли він займався зло­дійським ремеслом, а згодом під впливом Яця-коваля став трудящою, чесною людиною. Поема набирає автобіографіч­них рис: автор називає себе сином Яця-коваля, хоч і виступає в ролі лікаря, який випадково заблукав до хати тяжко хво­рого діда, що живе з єдиною дочкою Фрузею. Дізнавшись, що старий тяжко хворий, лікар дає йому ліки, які полегшують хворобу, зміцнюють його організм і надають йому сили для довгої розповіді. Звістка про те, що лікар є сином Яця-кова­ля, дає простір для спогадів про чудесну людину, що відігра­ла колись велику роль у його житті.

Розповідь хворого починається від згадки про своє без­радісне дитинство. Родився він у бідній сім’ї, змалку сирота, ріс без догляду, «самопас», пустим хлопцем:

А бідність перла вже дитя до злого:

я красти вчивсь. Голодний, оком пас

я зразу, де би з’їсти що дармого,

не мліти голодом; но швидко я

направду взявсь до ремесла гидкого...


[1] Ів. Франко, Твори, т. 13, стор. 52. (Далі цитуємо за цим видан­ням)

Вказавши на соціальні причини, які призвели до злодій­ства, поет закінчує: «Отак він злодієм зробивсь, гулящо». Декілька разів сидів він у тюрмі, але там, серед злодійсь­кого товариства, хлопець ще більше навчався злодійського ремесла, «давніх позбуваючись гріхів, нові, ще тяжчі попов­няти вчився». У тюрмі він дізнавсь про достатки Яця-коваля і вирішив обікрасти. Однак з накраденим його спіймала сіль­ська сторожа. Йому загрожувала смерть від страшного са­мосуду розлючених селян, але юнака врятував Яць-коваль, узявши до себе на роботу. Він не згадував про той злий вчи­нок, поводився з ним, як з рівним, пробудив у ньому любов до праці, часто розмовляв з ним про його майбутні наміри, роз­будив у ньому віру в можливість щасливого, спокійного трудового життя. Юнак з кожним днем почав забувати свої зло­дійські вчинки. Так поволі перероджувалася людина завдяки всеперемагаючій силі праці і любові.

До праці я пристав, як пристає

голодний до їди, бо в праці наче

я сам о собі забував...

...Почав звикать я до життя трудного,

до воздуха лагідного, що ту круг мене віяв, до чуття братного,

що всіх в’язало в сильну цілоту.

Та важко бути в капіталістичному суспільстві чесною лю­диною. Франко, як великий реаліст, показав цю життєву прав­ду у своєму творі. Недовго тяглося спокійне, щасливе життя юнака у Яця-коваля. В одному селі злодії обікрали поміщи­цький маєток. Коли жандарми не могли знайти винних, а молодого юнака вони здавна знали, — підозріння впало на нього: ...І дарма світ

і душу кляв я, що нічо не знаю. — взяли мене, прийшлося знов сидіть...

Довго, «близько року», тяглося слідство. Нарешті непо­винного хлопця засудили-таки до в’язниці.

Шість літ минуло. Вийшов я. Без сили

до праці і без волі до добра,

я вже безвладно далі плив по хвилі, немов колода котиться гнила!

Старий слізьми оповість доповів,

тремтів цілий і плакав, мов дитя...

На цьому обривається розповідь діда про свої молоді роки. Наприкінці своїх спогадів старий ще раз з глибокою пошаною згадує Яця-коваля:

О, вічна, вічна пам’ять будь йому!

Чимало в світі жив я, а такого

Не видів і не ввиджу, аж умру!

Франко присвятив поему своєму батькові, який умів знайти ключ до серця людини, виховувати в людях чесність, любов до праці і огиду до лінивства, неробства, до паразитичного життя.

Багато щирих, глибоко ліричних рядків із власних спога­дів відводить йому автор у поемі.

Як людно він дома обходився,

Яким теплом там віяло, як там усякий радо, весело трудився!

І честь в селі була його словам;

добро громадське вище свого клав він і за громаду все, як ми, стояв...

З біографії Івана Франка знаємо, що його батько завжди був для нього моральним прикладом у житті. Він говорить про нього у багатьох творах, зокрема в поемі «Панські жарти» та найкраще і найбільше він сказав про нього в поемі «Історія товпки солі». Події, про які розповідає герой поеми, нідбуваються в хаті Яця-коваля.

Поет не розкрив саму назву твору. Товпка солі згадується н поемі часто, але історія її оповита таємницею. Вперше про неї читаємо в епізоді, в якому описано, як подорожній ввій­шов до хати і Фрузя подала йому на вечерю варену картоп­лю. Але виявилось, що до картоплі немає солі. Випадково ог­лянувшись, прибулий побачив під образами на дощечці «по­чорнілу від диму товпку солі», яка вже, очевидно, давно там стояла, бо «насіло верх неї густо диму й порохів». На його за­уваження про сіль Фрузя відповіла, що цієї солі брати не можна:

Ох, ні! Ох, ні! Се батенькова сіль!

До сеї солі в нас ніхто віддавна

Не тикаєсь! Се, кажуть, сіль свята!

І на запитання: чим вона свята, Фрузя відповіла:

Не знаю. Но татусь ід ній щодня

молилися, неначе до святого, і плакали... при них молилась я

І молюсь і досі ще...

...Се, кажуть татко, знак якийсь важний в їх жизні...

Історія товпки солі глибоко зацікавила подорожнього. Він вдивлявся «в ті дивні святощі, в ту сіль», намагаючись роз­гадати її таємницю. «О що молився до ній старий? За що їй дякував у сльозах на колінах?» Автор кілька разів повер­тається до образу товпки солі. Він наділяє її чудодійною силою, перед його очима вона постає не як мертва сіль, а як «істота сильная, жива, налита людським потом і сльозами»[2].

В народній творчості про сіль здавна збереглося багато повір’їв і легенд. Не лише у слов’янських, але й у багатьох народів світу сіль оточена пошаною, любов’ю, їй приписують чудодійну, магічну силу. Це пояснюється, мабуть, тим, що ще на первісному ступені розвитку люди помітили властивість солі оберігати від псування м’ясо та інші продукти, поліпшу­вати смак їжі. Ось чому вони вважали, що сіль має чудодій­ну властивість протистояти нечистій силі, дияволу, як втілен­ню зла на землі. Віра в благодійні властивості солі породила в нашому народі багато повір’їв: новонародженій дитині ві­шали на шию ганчірочку із зав’язаною в ній сіллю, щоб про­гнати від неї нечисту силу; молодятам після шлюбу насипали сіль у кишені та черевики, щоб оберегти їх від підступів дия­вола; покійникові ставили тарілку з сіллю на груди, щоб диявол не забрав його душу. Сіль як амулет, талісман здав­на вживалась у багатьох народів світу[3]. Ці народні повір’я, звичайно, знав Іван Франко. В його фольклорних нотатках зустрічаємо запис про магічну силу солі: «Злий дух боїться солі», занотовує він. Народні повір’я про сіль і лягли, очевид­но, в основу поеми «Історія товпки солі».


[2] Див. Н. Сумцов, Личньїе обереги от сглаза, X., 1896, стор. 7; Сим- иолическое значение соли и народньїе суеверия, соединяемьіе с употребле- іпк'м іч\ «Руководство для сельских пастьірей», к., 1873, № 6, стор. 166.

[3] «Етнографічний збірник». 1896, т. V, стор. 166.

Коли зіставити любов і пошану до солі, яку ми бачимо у героя поеми, З його глибокою любов’ю до Яця-Коваля, що за лишив у нього в житті незгладимий слід, то можна зробити висновок, що товпка солі — це пам’ятка від Яци конали, дана старому ще в ті роки, коли він був молодим.

Ця зустріч, мабуть, відбулася після останнього, интін літнього тюремного ув’язнення селянина, під час якої і дам Яць-коваль колишньому злодієві товпку солі нк талісман, що може відвертати всяке лихо. Останні слова, на яких обринп ється II розділ поеми — «Та от послухай ти мою оповіси. , показують намір старого розказати про зустріч з Яцсм копа лем і таємничу історію товпки солі.

***

Другий розділ поеми, продовжений також терцинами, на відміну від розповідно-епічного першого, — філософсько ліричний. Історія товпки солі немов навіває думки про перо і гадані' таємниці людського життя. «Хто жизні темпу загадку розв’яже?»,— таким кардинальним питанням почити іьси дру гий розділ.

Поет розуміє, що в умовах несправедливого, антинарод ного суспільного ладу щасливим може бути лише той, хто не заглиблюється в явища життя і сприймає їх поверхово, хто «по верху бездонних хвиль пливе», не замислюючись над не­справедливістю суспільного життя, його гнітять «всі незлічи­мі пута, що всіх нещасних тиснуть», жодні мари «снів тихих не мутять», його совість спить, сплять його думи. Та себе са­мого поет не може зарахувати до таких «щасливців». «•Люд­ське горе всюду окружує і гонить м’я», і тому.

так рідко радість в серці ми гостить,

а сум царить над думкою моєю...

Картини людського горя не дають спокою поетові. Він не мириться з несправедливим суспільним ладом. Всі свої сили він піддає на те, «щоб вольнов стала людськість ся закута!».

Такий ідейний висновок із життєвих картин, бачених пое­том «в вандрівці жизні», змальованих у поемі «Історія товпки солі». Ця велика ідея є провідною зорею всього життя» всієї творчості Івана Франка.


Читати також