25-02-2017 Микола Бажан 1554

Біографія Миколи Бажана

Микола Бажан народився 9 жовтня 1904 року в родині військового топографа. Дитинство і юність поета минули спочатку в Кам'янці-Подільському, а потім в Умані.

Навчався в уманській гімназії, згодом — в Кооперативному інституті в Києві та Інституті зовнішніх зносин. Він належав до очолюваної М. Семенком Асоціації панфутуристів (Аспанфут), потім до її нетривалої видозміни — Асоціації працівників комуністичної культури (Комункульт), а з 1927 p.— до ВАПЛІТЕ, провідну роль в якій відігравали М. Хвильовий та М. Куліш. В роки Великої Вітчизняної війни М. Бажан редагує фронтову газету «За Радянську Україну», створює збірку віршів «Сталінградський зошит».

З повоєнних часів (точніше, з 1943 р.) М. Бажан працював заступником голови Ради Міністрів України з питань культури, головою республіканської Спілки письменників. Але найплідніша його організаторська діяльність розгорнулась в Українській Радянській Енциклопедії. Під орудою М. Бажана було здійснено видання УРЕ, а також ряд інших видань — Енциклопедія кібернетики, шеститомна «Історія українського мистецтва», «Словник художників України».

Помер Микола Бажан 23 листопада 1983 року.

Перші його поезії датовані 1919, 1923-1924 роками й виразно позначені поетикою «панфутуризму» («Рура-марш», «Імобе з Галаму», «Про жито й кров»).

Перша збірка М. Бажана «17-ий патруль» (1926) засвідчила появу сильної поетичної особистості, котра торує свій власний шлях через вигони лівофутуристичних аберацій дійсності. І справді, до властивої йому згодом вселенської онтологічної думки М. Бажан «дозріває», складаючи художньо яскраву данину головним революційним імперативам («Хай тисячі ляжуть бійців на полях — не хитнеться червоний стяг». — «Протигаз»).

Трагічну колізію покладено й в основу поеми «Боєць 17-го патруля», яка порушує проблему спокути й самопожертви. В художньому аспекті твір прикметний демонстративним форсажем натуралістичних моментів поетики експресіонізму («Гноєм жовтавим пружнасто набряк над чорною стелею лампи чиряк»).

Можна окреслити кілька періодів у творчості поета. «Різьбленою тінню», що вийшла через рік після «17-го патруля», — хоч які не схожі одна на одну ці збірки — замикається ранній, ще відчутно футуристичний етап. Період Бажанових «малих поем» з їх особливо напруженою філософсько-психологічною проблематикою відкриває «Розмова сердець» (1928), вищу точку злету означають «Сліпці» (1931), а завершує «Садівник» (1934). Від середини 30-х до середини 50-х перед нами М. Бажан, який прийняв декларовані зверху принципи соцреалізму. А на завершальному етапі, що охоплює майже два десятиліття, починаючи від книги «Міцкевич в Одесі», — добротворне відродження і відмоложення творчої особистості митця, що виявилась для цього достатньо сильною.

У «Різьбленій тіні» на зміну стриманій графіці першої книжки приходить барвистий живопис, виважене «ядерне» слово, а головне — досі відсутні національно-історична основа й глибина. Фольклорні джерела розкриваються перед поетом переважно у своїх драматично-таємничих, «нічних», почасти легендарних мотивах («Папороть», «Любисток», «Розмай-зілля», «Залізнякова ніч», «Кров полонянок»). Над усім цим — легенький повів стилізації і майже ередіанський дух майстерного малювання словом.

Але тут же — і перші зразки урбаністичної лірики М. Бажана («Елегія атракціонів», «Нічний момент», «Фокстрот»). А головне — глибше й драматичніше розкриття внутрішнього світу особистості.

Поема «Розмова сердець» і триптих «Будівлі» відкривають цикл поем і віршових композицій, створених у кінці 20-х — на початку 30-х pp. і присвячених темам культурологічного, філософсько-історичного та морально-психологічного характеру. Так, архітектурні символи — готичний собор, київська барокова брама Заборовського, сучасний будинок, який тільки-но споруджується — стали «героями» відомого триптиха «Будівлі». Автор не приховує своєї особливої закоханості в пам'ятки минулого, зображені з усією розкішшю словесної пластики, але разом з тим намагається усім спорудам дати образний морально-філософський еквівалент, що попри позірну «соцреалістичність» приводить його до вельми неоднозначних, питомих суджень про людину та її історію.

Поема «Число» — теж зіставлення кількох епох, теж символи, хоча на цей раз числа — найбільш абстрактний і найбільш непіддатний для поезії предмет. Через те й твір вийшов надто експериментальним і поспіль раціоналістичним, особливо в своїй риторичній хвалі містифікованому числу п'ятирічних планів.

Тема культурологічна знайшла своє втілення в «Гофмановій ночі» — цьому дивовижному шедеврі двадцятип'ятирічного автора. Чи не вперше український поет звернувся до романтизму того гофманівського типу, який може, за М. Бажаном, поєднувати в собі такі неспівмірні протилежності, таку двоїстість, як фантасмагоричність корчемних ночей, несамовите візіонерство і теплий бюргерський затишок в господі, де ніч, «мов дівка угодована, паруючи, стоїть». Різко окреслені барокові образи, напливи майже синонімічних, однорядних речень, що наче йдуть за повільним «кінооком» оповідача, химерні видіння «мрійника й фантаста» — і фламандська предметність заключних побутових описів. Як багато обіцяв талант М. Бажана цією й досі рідкісною для української літератури поемою!

Проблематика української національної культури осмислюється в незавершеній поемі «Сліпці» (третя, заключна частина, як згадував автор, була написана, але загинула під час війни). Перед нами — порівняно далеке минуле — XVIII ст., специфічне середовище — таємна корпорація сліпих кобзарів, бунт Молодого кобзаря проти застарілих традицій, відчутно згущені, аж до натуралізму, барви в зображенні цих природою «приречених» на спів обранців, що «бачать» суть речей, а не їх зовнішню форму. У «Сліпцях» порушуються питання, що гостро дебатувалися в Україні в літературно-мистецьких дискусіях 20-х років, і вимальовуються риси власної, вельми далекої від стилю тих дискусій концепції митця й мистецтва.

«Драма ідей» стає в його тогочасній творчості улюбленою формою реалізації художнього задуму, хоча «вглиб» 30-х дедалі більше формалізується («Гетто в Умані», «Трилогія пристрасті», «І сонце таке прозоре» (попередня назва — «Садівник»; 1934)).

У 1935-1937 pp. поет створює поему «Безсмертя (три повісті про товариша Кірова)» — епічну розповідь про революціонера й партійного діяча з усіма належними цьому «жанрові» ідейно-емоційними акцентами.

Виявляв М. Бажан себе як поет здебільшого в ліриці — в тих філософських медитаціях, сюжети яких були присвячені темам історії, культури, поезії праці й творчості, найтривкішим цінностям у житті поколінь, добрій приязні народів. Про це — кращі вірші в циклах «Грузинські поезії», «Узбекистанські поезії», «Бориславські оповідання», написані у другій половині 30-х років.

Написаний М. Бажаном у перші тижні війни вірш «Клятва» з його владним і кличним рефреном, яким завершувалась кожна строфа, — «Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою фашистських катів!» — набув значної популярності на фронті і в тилу.

На початку 1942 р. була опублікована історична поема «Данило Галицький». «Літопису невелемовний звіт» про битву 1238 р., в якій український князь погромив війська хижих рицарів Лівонського ордену, поет уповні розгорнув в історичну фреску, об'ємну за змістом і водночас виконану з великим художнім лаконізмом.

«Слово про рідну матір» М. Рильського і «Данило Галицький» М. Бажана відкрили шлях у літературі 40-х і наступних років темам українського минулого — саме як минулого національного, освяченого почуттям гордості, так довго викорінюваним і замовчуваним у ті часи.

Два цикли «солдатських» віршів поета — «Сталінградський зошит» і «Київські етюди» — посіли одне з чільних місць у поезії війни. Особистісні художні спостереження автора насичені неквапливою філософічністю і справжнім психологізмом.

Перше повоєнне десятиліття для поезії М. Бажана, як і загалом усієї української радянської, було, по суті, безплідним (книжки «Англійські враження», 1948, «Біля Спаської вежі», 1952).

Перші ознаки повернення поета до самого себе зустрінемо в книжці віршів «Міцкевич в Одесі», написаній в середині 50-х років, у добу короткочасної суспільної «відлиги». Тут знов дав про себе знати тонкий і глибокий психологізм, особливо художньо проявлений в таких віршах, як «Мазурка», «Буря», «Симфонія».

Далі виходять у світ книжка віршів «Італійські зустрічі», цикли (вони ж здебільшого й книжки) «Чотири оповідання про надію», «Уманські спогади», «Нічні концерти», поеми «Політ крізь бурю» і «Нічні роздуми старого майстра», «прощальна» лірика останніх років. Все це твори, що відкривають нам поета, який водночас і «відмолодів», і досягнув (хоч і не в усьому) зеніту своєї майстерності.

Згодом, на схилі життя поетового, були написані «Нічні концерти» — цикл, присвячений музиці, про яку М. Бажан в особистих розмовах говорив, що його душа була змалку зачарована нею. Своєрідний і незвичний авторський задум — перекласти на мову вірша образну ідею музичного твору, передати своє враження від нього чи окреслити творчий силует улюбленого композитора або співака — цікаво здійснено у восьми віршах циклу. Тут — і срібний, кришталево чистий М. Леонтович («Краплинка музики... Росинка музики... Сльозинка музики. Як плач землі, свята». — «Криниця Леонтовича»); і географічно далекий, але такий зрозумілий українському поетові Віла Лобос з його «Бразиліаною»; і дитина паризьких вулиць, «монтаньярка» в житті і в співі Едіт Піаф; і героїчна музика в роки війни — Сьома симфонія Шостаковича.

У поезії 60-70-х років чи не найбільш тривожним для нього було актуалізоване небувало жорстокими катаклізмами XX ст. питання про гуманістичну надію — чи зможе вона вижити й додати життєвих сил зболеній, часом заблуканій душі сучасної людини? (Чуйний слух може вловити тут — і небезпідставно — перегуки з визначними митцями й мислителями Заходу: Сартром і Камю, Антонівні і Бергманом, Пазоліні і Беллем). Основне сюжетне зерно для себе автор знайшов в одній з новел (побудованій, до речі, на українському матеріалі) — Р.-М. Рільке, лірику якого він у той час перекладав. Тому й цикл, про який ідеться, — «Чотири оповідання про надію» — в підзаголовку названо «варіаціями на тему Р.-М. Рільке». У драматичних життєвих катаклізмах людина XX ст. виборює свій промінчик світла.

Про злочини минулого, про його репресивний тягар — але водночас і про уроки морального, духовного протистояння їм — мовиться у поемі М. Бажана «Політ крізь бурю» (1964). В нашій літературі, і не тільки в поезії, це один із перших творів про долю покоління «дітей репресованих».

А в останні роки життя «монументальний», «філософічний» М. Бажан відродився як щирий і ніжний у своїх інтимних освідченнях лірик. У його «призахідних» віршах домінує передусім тема пам'яті як нерозривного духовного зв'язку людини з усім людським світом, а передусім, зрозуміло, з любими й близькими: «О свічі на путях десятиліть, о рідні риси дорогих облич, — світіть мені, не мовкніть, говоріть!» («За кроком крок»). А поруч з цим — і в згоді з цим — лірика, пройнята думкою про всемогутнє зачарування життя, з його різними, хай дрібними, але по-своєму значущими виявами («Подзвін конвалії», «На луг лягло благословення снігу...», «Спалах сузір», «Чебрець, і верес, і вологий мох...» та ін.). «Прощальна» лірика наче домальовує образ М. Бажана, кладе сердечну барву на чоло поета-мислителя.

М. Бажан у світліші періоди своєї творчості був поетом невтомно шукаючої творчої думки, українську поезію XX ст. він збагатив високою культурою слова і образу, філософською напругою мислі, став прикладом суворого і постійного опору бездумному сентименталізмові, лінивому епігонству, провінційній вузькості; засвідчив широту інтелектуальних, загальнокультурних обріїв.

М. Бажан був визнаним майстром поетичного перекладу. Перекладав він і грузинських поетів (Руставелі, Гурамішвілі), і узбецьких (А. Навої), і бенгальських (Р. Тагор), майстрів поетичного слова Росії (Пушкін, Маяковський), Білорусії (Я. Купала, М. Танк), Польщі (Міцкевич, Словацький, Норвід, Івашкевич), а в останні роки його приваблювала класична німецька поезія — Гете, Гельдерлін, Р.-М. Рільке. Його інтерпретацію «Витязя в тигровій шкурі» Руставелі (1937) в Грузії вважають найдосконалішою в слов'янських літературах.

Книжку М. Бажана «Думи і спогади» (1982) — про його сучасників, яких він знав і любив (О. Довженка, Ю. Яновського, Л. Курбаса, В. Василевську, Л. Первомайського, С. Чіковані, Є. Чаренца та ін.), слушно відносять до взірців високохудожньої мемуарної прози.

Біографія

Твори

Критика