26-02-2017 Михайло Орест 665

Біографія Михайла Ореста

Михайло Костянтинович Зеров (Орест — псевдонім, яким підписував свої твори) народився 27 листопада 1901 року в Зінькові на Полтавщині, в родині педагога. Був на одинадцять років молодшим від свого брата Миколи Зерова.

М. Орест закінчив Київський інститут народної освіти, вчителював. З 1924 р. жив у Києві. Ще замолоду цікавився східною, передовсім індійською, філософією, буддизмом, що відбилося в настроях його поезії. За життя в Україні оригінальних віршів не публікував, хоча писав їх із студентських років. Двічі заарештований, був у таборах та на засланні. Під час війни потрапив у полон, опинився у Вінниці, потім у Львові, далі в таборі біженців у баварському місті Авгсбурзі.

По війні М. Орест лишився в Німеччині, заробляв на прожиття перекладами, займався редакторською роботою, підготував до друку твори М. Зерова (брата) «Sonnetarium» (1948), «Catalepton» (1952), «Corollarium» (1958), поезії П. Филиповича, збірник спогадів про «неокласиків» «Безсмертні» (1963).

12 березня 1963 року Михайло Орест помер у тому ж таки Авгсбурзі. Нащадків у нього не залишилося. Архів письменника зберігається у Вільній українській академії наук у Нью-Йорку.

М. Орест — автор п'яти поетичних книжок. Перша — «Луни літ» (1944) видана в «Українському видавництві» (Львів—Краків); друга — «Душа і доля» (Авгсбург, 1946); інші — «Держава слова» та «Гість і господа» (обидві — у Філадельфії, 1952). Останню, посмертну збірку «Пізні вруна» (Мюнхен, 1965) підготував І. Качуровський.

Не менш важлива частина його спадку — переклади, які робив з німецької, французької, англійської, італійської, іспанської, португальської, польської та російської мов, мав рафінований смак здебільшого при доборі творів і вишукану культуру слова. Вдавався до поезії, рідше — прози.

Дві перші збірки — «Луни літ» та «Душа і доля» — складаються переважно з віршів, писаних у тридцяті роки в Україні. В еміграції поет розмістив їх за циклами, додавши частину нових. Тут розгортаються поліфонічно дві теми. Одну можна б означити заголовком першого циклу — «Anima Errans», — світ зболеної душі поета. Тиша, самотність, порожнеча, осінь, холод, зима, нерухомість, горе — реалії його творів. Майже жодних історичних паралелей. Поетичний зір бачить довкола себе лише невтішне. Але, поглянувши на дати під віршами — 1934, 1937, 1938, 1939, легко збагнути, чому поет говорить:

Прийдешнє — пуща, в пітьмі вся німа;
Стежки слова, та слів у ній нема.
Ти йдеш: навколо тьма і тьма.
Одне ти знаєш: тиха і смутна
Тебе по той бік пущі жде труна.

Жахлива й німа пуща контрастує із світлим і гармонійним лісом, який і становить другу, справді центральну тему перших збірок М. Ореста. Досить швидко з'ясовується, що це улюблений образ поета. Голос природи звучить хорально, це — поезія липневих вечорів, неспопеляючого тепла. Це лірика спокою, статики, яка може бути не менш вражаючою за рух і динаміку. «О люди, прийдіть, поклоніться лісам!» — закликає М. Орест, і поступово з'ясовується, що для нього ліс — не просто частка природи, а знак цілком послідовної та всеохопної філософії, яку поет розкриває перед читачами-неофітами. Він виробив цю філософію в тридцятих роках і сповідував її аж до смерті.

Вкрай заманливо поряд з Георге й Рільке назвати М. Ореста одним із пізніх європейських символістів. І в цьому сенсі вони всі представляють «велику добу» європейської поезії. Однак у поетичній практиці символізм М. Ореста розмитий, неабсолютний. Він передбачає езотеричну мову, але без тієї широти, аж до довільності витлумачень і асоціацій, що у «класичному» символізмі.

Лінію спадкоємності «неокласики» — Орест, прокреслену І. Кошелівцем у спогадах про поета, якими відкривається книжка «Безсмертні», можна сприймати в досить широкому охопленні тому, що неокласики не створили єдиної для всіх, цілісної естетичної системи, і тому, що в М. Ореста за видимою усталеністю стилю й вивіреністю голосу криються внутрішні конфлікти між об'єктивним і суб'єктивним, між вічністю істини і поривом душі. Як належиться класицистові, він прагнув осягати і втілювати вічну, трансцендентну суть світу. До постійного поглиблення та різночитання надавався той же його улюблений образ-символ лісу.

Центральним для поета є, на думку Державина, мотив Грааля, за яким — «ідея обраності й осяяння». Цей мотив близький Томасу Стернзу Еліоту і його трагічним пошукам ідеалу, втіленого в священній чаші Христа. Дорога до ідеалу здається М. Орестові наївно простою:

Оподаль від людей, злочинства і пороку
Плекай душевний мир і тишину глибоку —
І чисті помисли, посталі в тишині,
Надійно проростуть у нетутешні дні.

Незважаючи на свій особистий печальний досвід, М. Орест оптиміст у тому сенсі, що значно більше за Еліота вірить у несхитну цілісність духу.

Третя і четверта книжки Ореста «Держава слова» та «Гість і господа» увібрали як вірші 30-х років, збережені лише в пам'яті поета і заново переписані в 40-х, так і багато нових творів. Поет не випадково поділив усіх їх на дві книжки. У першій він вирішив дати формулу своєї естетики, в другій — уклав інтимну лірику, в якій відходив і від класицизму, і від символізму.

У вірші «Душа і доля» М. Орест написав:

Порив, що ним живе душа моя,
В слова магічні замикаю я...

Тут і кредо емоційного самообмеження, і характеристика інструменту — «магія слова». Якщо раніше ця тема у М. Ореста звучала принагідно, то центральним циклом збірки «Держава слова» є Ars poetica — здебільшого полеміка з естетичними засадами Є. Маланюка (та іншими, хто такі ж принципи сповідував). У відповідь на його вірш з тією ж назвою Маланюк проголошував:

То не поет, хто лиш невпинно
Дзюркоче про добро і зло.
Поет — мотор! Поет — турбіна!..
Поет — механік людських мас...

М. Орест саме був тим, хто писав про «добро і зло» і вважав вірш моральною проповіддю. У своїй третій книжці він здекларував моральну заглибленість поезії як її головну засаду. Здається, весь цикл присвячений ролі слова, як і неквапливі гекзаметри поета. Він стверджує, що митець повинен дотримуватися єдності стилю, що слова мають свою природу і, щоб бути співцем, її слід пізнати. Нарешті, М. Орест наголошує: «...чинити Образам, як і словам, строгий належить добір».

У творі-маніфесті «Поетична мова» митець говорить про джерела поезії і її мови і чи не вперше в українській ліриці так свідомо і відкрито заперечує народні джерела: «Але з народних пісень форм і окрас не вживай».

Він висловлює ще одну важливу ідею своєї естетики: Мужньо скажімо: майстерність і мудрість не нашого краю

Гідні того, щоб їх учнями стали мистці.

Орест не випадково говорить про мужність, адже заклик до Європи традиційно асоціювався і асоціюється з відмовою од чогось свого, самобутньо-національного, тобто народного. М. Орест має на увазі іншіу формулу національного: «Національне — це значить велике, духово достойне...». Він належить до досить давньої традиції європейської поезії, котра вважала, що слово покликане нести не лише моральні закони, а й інтелектуальну ідею: «Є мислі ароматні наче квіти, — І аромати є ментальні...»

Ще один постулат, священний для М. Ореста: поезія є тайнопис. Якщо «держава слова» передбачає певну специфічну мову, то її причина передовсім лежить у тому, що сам світ є загадкою.

Теорії поетичного слова і артистизму відповідає реальне творення відповідних жанрів, форм і словника. М. Орест може бути різним — символістично-езотеричним і класично пишномовним, навіть помпезним, часом солодко-кокетливим. У деяких віршах, присвячених Києву і Львову, містам взагалі, втраченій батьківщині, піднесеність цілком заморожує чуття. А в останніх збірках навіть вірші про ліс відзначаються певною надмірністю стильових оздоб.

М. Орест, як і Бодлер, зробив поетом себе сам. Його вірші не писалися спонтанно, а шліфувалися. Він заперечував спонтанність, запозичував форму з різних поетичних культур — античної, романської, германської, східної, але його алкеєві строфи, терцини, газелі, рубаї звучать українською мовою органічно й природно.

У «Державі слова» він зібрав старі та нові інтимні ліричні поезії. З'являються зовсім нові, не символічні і не класицистичні пейзажі.

Через десять років ті ж теми зазвучать у «Пізніх врунах», де знову є вірші 40-х, 50-х і 60-х років, а з них багато про «душу». І не лише про загальну світову душу, а про одну-єдину, свою власну, яку мучать спогади минулого.

Поезія М. Ореста з її європейською, універсальною семантикою та глобальними філософськими запитаннями й пошуками збагатила естетичні й інтелектуальні можливості української літератури в XX ст.

Біографія

Твори

Критика