26-02-2017 Ігор Муратов 259

Крила вечірніх птахів

Микола Ільницький

Коли по-справжньому розкривається поет? Який вік для нього найсприятливіший? Чи юнацьке захоплення світом, яке дає читачеві другі очі, примушуючи його на знайомі явища й речі дивитися по-новому, а чи розважний і розумний погляд митця, збагаченого досвідом, перед чиїм зором кожна річ розкриває внутрішню сутність. Марно гадати, хоч навколо цього питання спалахувало немало суперечок, ламалося немало критичних списів. Для всього своя міра. Читачів завжди чаруватиме радість відкриття світу молодим Тичиною, він завжди глибоко задумається над прощальними «Тугою за молодістю» чи «Кленовими листками» Максима Рильського.

Правда те, що зрілість наче піднімає поета на все вищий рівень, звідки ширшають овиди, але кожний віковий рубіж і замикає якесь коло роздумів, переживань, емоцій. Тим-то є велика рація в застереженні поета:

Зупинись на уявній зупинці, Осягни магістраль до мети,
І помітиш: у кожній частинці Є свої неосяжні світи.

Отож, приймемо книгу Ігоря Муратова як оту «уявну зупинку», щоб розглянути «неосяжний світ» поета і його ліричного героя (пам’ятаючи темпераментну статтю І. Муратова про спорідненість, але не тотожність особи автора і його героя, ми все ж ставимо їх поряд). Світ цей справді багатий, горизонти його широкі, клімат сприятливий для роздумів, як літнє надвечір’я, коли гусне тиша над землею. «Надвечірні птахи» — не випадкова назва, не такий собі принагідний афоризм. У цьому заголовку кілька планів. Це поперед усього надвечір’я, що спонукує до роздуму, бо позаду залишився ранок рожевої мрійливості, а спекота дня ще вчувається в атмосфері, але сонце вже посилає прощальні промені... Це, отже, надвечір’я людського життя, коли мрії юності вже потонули в спогадах, а «пристрасті вчорашні» і з ними

Побачень трепетно-недремних
Наївна грань,
Розпука ревнощів і ревних
Палких признань,—

відходять «на задній план». І десь там губляться, зникають? Далебі, ні! Все це завжди з поетом, його єством і його ліричним героєм, не одна пристрасть влягалася уроком, а дещо обернулося й докором... «Надвечірні птахи» — це думки про життя на основі власного досвіду, власних розчарувань і власних утверджень, ці птахи — не зозулин лік років, не совине віщування смерті, а робоча ретельність дятла.

Не благодійник, не каратель,
Голодний птах у стовбур б’є..
А доля стукає, мов дятел,
У серце стомлене моє.

Надвечірні птахи — це щасливо схоплена картина природи, яка в своїм яскравім спалаху здається неземною, але в якій «вічність зоряно грає».

Поет прагне очистити речі від багатьох умовностей і символів, що наросли на них, і вернути їм первинне значення й первинну суть. Починаючи від малого. Хто нині вживає вислову «солов’їна мова» в прямому, неметафоричному значенні? Образ витіснив прямий, первісний зміст, зробив його другорядним. І коли ми читаємо:

Чи жде весни гілля зимове?
А може, зовсім і не жде,
А білу нитку снів пряде,
Забувши солов’їну мову...—

то, власна, ота очищена від символів і метафор мова таки справжніх солов’їв-птахів (повертати словам свій прямий зміст, повертати їм природну свіжість — це вже ознака справжньої поезії) вводить нас в ширший задум автора — повертати справжнє обличчя не окремим речам, а цілим явищам. Буває ж, що

...ми, покірні моді ницій,
З пошани до старих традицій
Всьому нав’язуєм нудну
Рожеву мрію про весну?

«Зимові етюди», перший з яких ми зацитували, — цикл значною мірою полемічний. Либонь кожен спостеріг, що останнім часом багато поетів пишуть пейзажні образки, мініатюри, ескізи тощо, дуже подібні за способом образного вирішення. Джерелом художньої метафоризації служить фольклорна символіка, нове використання паралелізму, де читачеві пропонується тільки одна частина паралелі, а другу він має вгадати сам, за принципом аналогії.

Нам здається, що не можна ставити під сумнів таких пошуків. Вони відкрили ніби друге дихання фольклору, перенесли з історичного реквізиту в живий чинник духовного розвитку багато прикмет народної психіки, способу вияву національного характеру, які при недбайливості могли загубитися десь по дорозі і втратитись. У кращих своїх виявах — Д. Павличко, І. Драч, М. Вінграновський, Л. Кисельов, В. Моруга — фольклорність природно вписалася в цілком сучасний спосіб мислення й почування.

І, певна річ, І. Муратов не виступає проти шукань у вказаному напрямі. Полемічність його «Зимових етюдів» лежить глибше. Поет свідомо й загострено прямує в протилежному від торованого шляху напрямі, намагаючись створити йому рівносильну противагу. Тому загострена й дещо різка його прозаїчність цілком виправдана творчою настановою митця. Це наче перегук, не раз зухвалий, сильного з сильним, мова людини, сповненої віри в себе та водночас і поваги до співрозмовника. Ігор Муратов надто серйозний митець, щоб обмежуватися чисто дискусійними моментами. Він ставить перед собою завдання далеко більше, читача насамперед вражають у віршах поета глибина й проблемність думки, гострота соціально-етичного погляду на речі, нещадне заперечення благодушної заспокоєності, неправда якої видає себе з головою:

Льодом смертельним Гілки узялись,
Сонце пустельне По них — тільки блись! —
Дивиться, як їх мороз убива,
Пісню безмовну й нещиру співа.

Читачеві, який знає І. Муратова з його попередніх поетичних книг, рядки «Зимових етюдів» здалися спершу чимсь незвичним, новим, якоюсь мірою протилежним до гостропубліцистичного струменя, що нуртував, приміром, у «Розчахнутій брамі». А проте уважне читання пейзажних мініатюр виявляє той же напружений нерв суспільного темпераменту митця, його незаспокоєність, гостроту враження й реакції на життя у всіх його проявах. Природа недарма спонукує до роздумів, тут не треба остерігатися необачного слова, як перед сусідом чи літературним опонентом, тому пейзаж може бути своєрідним мірилом повноти духовного єства митця. В «Зимових етюдах» багато спокійно-лагідних поезій, але в кожній — глибина задуму, зріла і суто індивідуальна художня думка. Схопивши в собі і намагаючись передати читачеві неповторність «уявної зупинки» життя, тієї миті, що її хотілось би продовжити, поет концентрує в собі увесь минулий досвід і проектує себе в майбутнє.

Минулі «битви рукопашні», «пристрасті вчорашні», хоч і відійшли в спомини, щоразу готові випливти на поверхню, заволодіти уявою, «вибухаючи залпами згадок». Хай лишень уява зачепиться за якусь ніби й незначну деталь, і вона відразу ж розгорне цілу картину. За чисто кінематографічним принципом розгорнуто картину бою у вірші «В гостях у відставника».

«Кольорова скляна батарея». Якісь чисто підсвідомі, але дуже чіпкі, — зорові та слухові враження повертають поета до іншої — бойової — батареї, «що стояла на крутім рубежі край води».

У книзі немало спогадів про війну. Здебільшого вони існують як речові прикмети («Синові чоботи», «Три зарубки»), що наклали свої зарубки на серце ліричного героя.

Спогади визначають громадську поставу поета, його духовний світ. Минуле не може зникнути безслідно, бо перед дитинством «премудрий досвід в сльозах навколішки стає», воно не має права зникнути, бо несе в собі атмосферу пристрастей, життєвих і естетичних ідеалів:

...О, пе мовчіть, жорстокі солов ї,
Про час, коли так мріяли гаї
І в «Березолі» грала Чистякова!

Людині чесній зовсім не соромно сказати й про свої помилки, не соромно виносити на суд людський і свій докір, і свою спокуту. «Лірична спокута» повертає нас у часи, що вже стали історією літератури:

На тодішніх
письменницьких зборах
Ми картали поета:
мовляв, не поет, а піїт;
Не горіння, мовляв,
а байдуже безкрилля естета,
Дезертирство у сон, за незнаним
засуджений сум...

Це все стосувалося вірша М. Рильського «На світі є квітучий Лангедок». Сам Максим Тадейович з притаманною йому скромністю й іронічним усміхом писав через багато літ після тих зборів: «За ці та подібні вірші мене бито, бито, певне, справедливо, хоч і не завжди з належною грацією... А писав я про ту Францію, яку вимріяв собі, читаючи замолоду Беранже, Віктора Гюго, Еркмана Шатріана, Альфонса Доде... Я писав про Францію, яку уявляв собі, згідно з узвичаєним епітетом, прекрасною, а вона б справді прекрасна, як у цьому я пересвідчився». Що й казати, переміг поет. А згодом і один з його опонентів визнає свою поразку:

Аж тепер я збагнув,
що була то й моя естафета —
Від Гомера й до нас
неприборкана віра в красу!

Так, це «надвечірні птахи», глузуючи з вироку невігласа: «таких у житті не буває», це вони велять поетові бути собою, сповідатися за минуле перед сучасним і майбутнім.

Книга Ігоря Муратова містка. Не одна з проблем підхоплена по живих слідах життя, не одна має свою історію.

Чи не дивним може здатися звертання поета до Шевченка:

Слави вашої я тим не потьмарю —
Попрошу: без романтичних регалій
Почитайте нам Расіна, Кобзарю,
У французькому оригіналі.
Ви це вміли і любили, хоч, мовляв,
І робили з українським акцентом.
Ви були не гречкосієм, а — боже!
Страшно вимовить! — інтелігентом!

Переоцінка застарілих поглядів, дослідницький пафос — одна з вагомих прикмет книги. І не лише йдеться про події порівняно недавні.

І донині ще не раз відлунюються ті старі — і шкідливі — уявлення про Т.Г. Шевченка як самоука, «невідшліфованого самородка». Може, й про поезію його уже ніхто не каже, як раніше, що вона кострубата і невигладжена, але на картинах і пам’ятниках ще так багато кучм і кожухів — цих неодмінних атрибутів «селянської» суті Кобзаря. Це інерція того погляду, від якого свого часу не міг звільнитися навіть такий талановитий західноукраїнський поет, як Петро Карманський. Сьогоднішньому читачеві цікаво буде прочитати його рядки:

«Жірандолі горять, театр втонув
у квітах,
І Тараса чогось на сцену принесли...
Хвилює лан облич в поклонах
і привітах,
Біліють декольте, фраків хоч не числи.
Іде Шопен, і Гріг, і наша проста
шумка —
Увесь репертуар приніс сюди салон. ...
І давиться Тарас і нишком позіхає:
І відки я прийшов між тих чужих
панів?»

Присутність нашого поета серед таких митців, як Шопен і Гріг, здавалося б, є непорозумінням, тимчасом як він природно вписується в цей ряд не лише вагою своєї творчості. А. Луначарський свого часу підкреслював, що такі поети, як Т. Шевченко та Н. Петефі, зробили б честь високоінтелігентному товариству своєю загальною культурою й освіченістю.

Та ми вже відійшли від теми.

...Книга І. Муратова ще й не дочитана до кінця — там далі віршована драматична полеміка «Прометеєве віче», і ліро-казкова поема «Несміяна», і ціла низка віршів,— а настрій книги став уже настроєм читача, поетові образи й асоціації викликають на співрозмову, на роздуми, а може, й на суперечку. Такий цей світ зупиненої миті, чудової, хоч єдиної, бо «в світі не повториться ніщо». Життєва мить не повториться, але дивні «надвечірні птахи», подаровані митцем, тріпотітимуть своїми крильми.

Л-ра: Жовтень. – 1970. – № 5. – С. 137-142.

Біографія

Твори

Критика