26-02-2017 Леонід Смілянський 369

Тарасова молодість

Іван Семенчук

«Якщо історію українського народу, історію його боротьби за соціальне і національне визволення уявити як довге пасмогір’я, що простяглося крізь віки, то Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка і Михайло Коцюбинський височітимуть у ньому гордими й ясними вершинами. Розповісти про цих корифеїв української літератури — такий задум виник у мене двадцять років тому».

Ці слова — ключ до розкриття ідейно-тематичної спрямованості всієї творчості Леоніда Смілянського.

Що й казати, благородний задум. Здійснити його, втілити в повнокровних і рельєфних образах — справді творчий подвиг письменника. Л. Смілянський особливо підкреслює: наша література, зокрема художня література про Шевченка, «повинна відтворити правдивий і величний образ Тараса і цим боротися проти ворожих перекручень у шевченкознавстві».

Відтворити прометеївський дух Шевченка...

«Коли намагаєшся заглибитися в незабутні образи цих історичних героїв (Шевченка та ін. — І.С.), в їхні потаємні думи і мрії, відчуваєш без будь-якого тенденційного осучаснення, що вони є і нашими товаришами в боротьбі». Отже, продовжує Л. Смілянський, і нашими сучасниками.

Виходячи з цих єдино вірних позицій і не втрачаючи перспективи історичної вірогідності в зображенні героїв і подій, автор, безперечно, має право й на художній домисел. Саме з цього погляду цікавий початок повісті Л. Смілянського «Поетова молодість».

Спершу подається лише загальна характеристика майбутнього геніального поета- революціонера: «В цей час він — тільки звичайний маляр-підмайстер, один з багатьох тисяч у північній столиці, малярчук, якого намагаються навіть не помічати. Та він і сам не знає себе і не знає, скільки в душі його заховано вогненного припасу для майбутнього багаття, щоб — подібно до запорозької чати в степу, яка кликала полум’ям до зброї, — дати вогняне гасло далеко у простір історії». Схожа ця узагальнено-попередня характеристика на публіцистично-ліричний відступ, а композиційно служить своєрідною «увертюрою».

Зроблено заспів про незвичайного малярчука. А потім авторський домисел...

Надворі двадцятиградусний мороз і хуртовина. На Невському — велика книжкова крамниця Смірдіна. Тут і зустрічається малярчук з Пушкіним.

Чи було так у житті?

Певних свідчень не знайдено. Але ж «на місці» ця зустріч. Саме в цій сцені й подається вперше портретна зарисовка Шевченка: «Молодий маляр повів довкола великими карими очима, що замислено дивилися з-під навислого чола, затиснув стару шапку під пахвою і взяв з прилавка покладену для нього книжку». Безперечно, Л. Смілянський іде тут від відомого автопортрета молодого Шевченка: великі очі, «що замислено дивилися з-під навислого чола». Викликає заперечення лише одна «дрібничка»: якого кольору були очі в поета?' Карі чи...

Далі ситуації сюжетно компонуються так, що в центрі стоїть викуп Шевченка з кріпацтва. Автор зосереджує увагу читача на Франковій тезі: «Неможлива річ, аби Шевченко, живучи під той час у Петербурзі, не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча, молода душа не повернулася також у новім напрямі, тим більше, що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягли його в той бік. Тому не диво, що супроти напливу тих нових ідей давні його старокозацькі ідеали бліднуть...»

Отже, автор проводить думку, що на ідейне, політичне й естетичне формування молодого Шевченка вирішальний вплив зробило петербурзьке оточення, і тому так багато уваги приділяє змалюванню образів Брюллова, Жуковського, Венеціанова, Штернберга, Гребінки, Гулака-Артемовського та ін.

Найбільше пощастило, думається нам, образові «Карла Великого». Він справді виписаний повнокровно, в усій своїй складності — особливо через великі, ідейно гострі діалоги. Мало прислужилися образові Брюллова часті публіцистичні авторські описи.

Взагалі, Л. Смілянський надто захоплюється описами, які підмінюють картини.

Це одна із вразливих вад манери досвідченого письменника.

Принагідно хочеться сказати і про портретні характеристики персонажів. Гадаємо, що Л. Смілянський полюбляє не так описувати зовнішність, як давати характеристику персонажеві «в цілому». Наприклад: «Пушкін раптом зробився м’яким і ласкавим». Або: «М’який, делікатний Жуковський зашарівся» і т. д.

Читачеві, безперечно, хотілося б побачити докладніший опис зовнішності цих невигаданих героїв. Тим більш, що їх дуже багато. А то й Сошенко, й Гребінка, й Штернберг, і Хрисанф якось бліднуть. Куди краще виписані пізніше Віктор Забіла, Варвара Рєпніна та ін.

Молодий, сильний, рішучий... Таким вимальовується Шевченко. Він багато писав вечорами і вночі — часом до ранку, «і втома йому здається солодкою». Вдало схоплює і майстерно передає Л. Смілянський те враження, яке справила на молодого вразливого поета картина геніального Брюллова «Останній день Помпеї».

Шевченкові минав двадцять третій рік. Л. Смілянський через «внутрішній» портрет ніби робить ідейно-художній висновок: «Розквітлі сили молодості буяли в ньому, і, хоч які тяжкі й гнітючі були години підупаду, вони тривали недовго, його думка, наполеглива й завзята вдача перемагала все». Після викупу з кріпацтва Тарас наполегливо працює — ніби виконує заповіт свого геніального вчителя «Карла Великого»: «Треба сідати за роботу, коли зійде сонце, а кінчати, коли йтиме спати. Праця, праця, праця!»

Тут і подається найдосконаліше портретне змалювання Шевченка. Л. Смілянський концентрує увагу читача на найважливішому — «артистичній душі» поета, на його таланті: «На обличчі його не зникли сліди глибоких переживань, його великі виразні очі були втомлені й задумливі. Широке, але худе обличчя схудло ще більше. І весь він нагадував напружену струну, до якої треба тільки доторкнутись, щоб вона зазвучала риданням чи гнівом, нестримним сміхом чи просто криком радості... Ніхто не називав шевченкового обличчя вродливим, але в ці хвилини воно було осяяне такою сердечною, тихою радістю, що не можна було не побачити на ньому хвилюючого відображення великої душевної краси».

Отже, ця портретно-психологічна характеристика підпорядкована найважливішому — підкресленню «великої душевної краси».

Творчість Шевченка-живописця «струмує» паралельно з поетичною. Поезія навіть «бере верх». Тут би й зосередити увагу на психології творчості Шевченка-поета!

Зрозуміло само собою, відчути, вловити і передати психологію творчості геніального поета — річ нелегка. Проте й не заглибитися в творчий процес Шевченка ніяк не можна. Вийшов у світ «Кобзар», опубліковані «Гайдамаки», а Л. Смілянський не показав всебічно, як же поет творив ці шедеври світової літератури. В більшості випадків ми подибуємо уже, так би мовити, наслідок цієї творчості — Шевченко або пригадує окремі фрагменти, або комусь декламує. Іноді Л. Смілянський лише констатує: «І тут народжуються один за одним нові твори. І серед них «Невольник», містерія «Великий льох».

Лише пізніше автор вдало покаже цей процес, коли Тарас Григорович Шевченко писатиме свої славнозвісні поезії «Сон» та «Заповіт». Може, й не так було в дійсності, може, Йосипова дружина Мотря й не розказувала Тарасові свого сну. Але віриш цьому. Так могло бути!

Особливо зворушують окремі розділи, де Л. Смілянський розповідає про приїзд Шевченка на Україну після чотирнадцятирічної перерви. Вкарбовуються в пам’ять сцени зустрічі Тараса з чумаками в степу місячної ночі; знайомство й задушевні розмови поета з кріпаками в парку поміщика Тарновського; розмови з Варварою Рєпніною; зустріч з братами й сестрами в рідній Кирилівці.

До кращих сторінок роману Л. Смілянського відносяться внутрішні монологи поета, що дуже часто зливаються з авторською мовою. Глибокі роздуми змужнілого, невсипущого і бентежного поета-революціонера над долею рідного народу нікого не залишають в спокої. Трагедія поневоленого народу була для Шевченка трагедією особистою.

Літографоване видання «Живописної України» мало забезпечити Шевченкові в недалекому майбутньому змогу викупити в Енгельгардта братів і сестер. Тарас кипить вогненним гнівом, його охоплює пристрасне обурення — бо на кожному кроці він бачить рабство, кріпацьку неволю. Трагічне, рабське становище кріпаків бентежить цього могутнього співця. У Шевченка — мужнє, суворе обличчя, натхненні запальні очі.

Таким він вимальовується в останніх частинах другої книги роману.

Друга книга написана вправніше: економнішими засобами, характер, прометеївський, революційний дух Кобзаря розкрито значно глибше. Події розгортаються динамічніше, природніше вкладаються гострі діалоги; менше публіцистичної зайвини. Тут Л. Смілянський більш малює, показує, розкриває «діалектику душі» Тараса Шевченка, а менш переказує.

Для манери Л. Смілянського характерна тут, як і в повісті «Михайло Коцюбинський», документально-біографічна «оголеність» сюжету.

Критика уже підкреслювала: внутрішні принцип композиційної організації роману «Поетова молодість» — «скоріше хронікальний, ніж драматичний». А це й зумовлює оту послідовність, надмірну деталізацію. І якби не публіцистичність (переказ замість показу), якби не надміря зовнішня описовість (в основному — в першій книзі), роман Л. Смілянського був би ще сконденсованіший і глибший.

Працюючи далі над твором, письменникові слід вибагливіше поставитися й до таких «дрібничок», як урізноманітнення авторських ремарок при прямій мові («Тим часом Кукольник провадив далі», а через сторінку: «Гребінка тим часом провадив далі»), зловживання окремими словами («раптом» і т. д.).

У цьому році буде повністю надрукована тетралогія. «І що дивно, — зауважує письменник, — чим далі історично ми відходимо від цих наших вершин, тим ближчими вони здаються нам. Справді, Тарас Шевченко через сто років з дня смерті стоїть ближче до нас, ніж це було, наприклад, 50 років тому».

Л-ра: Вітчизна. – 1964. – № 5. – С. 201-203.

Біографія

Твори

Критика