27-02-2017 Леся Українка 549

Три хвилини

Леся Українка. Критика. Три хвилини

І. Ямпольський

Діалог «Три хвилини» написано року 1905-го, цебто в період, коли лірика Лесі Українки в значній мірі була вичерпана, і письменниця рішуче стала на шлях драматичної творчості. Дослідники знаходять нахил до неї ще в віршах і поемах 1890-х років (наприклад, в «Однім слові»), але найширше розгорнулася вона в перші роки XX віку. Проміжні жанри – діалоги, драматичні поеми, драматичні етюди, нарешті, власне драми з’являлись одна за одною до самої смерті Лесі Українки, що незадовго перед тим досягла високої майстерності драматичної композиції.

«Три хвилини», як і деякі інші драматичні твори («Одержима», «Бояриня»), було написано досить швидко й порівнюючи легко. Загальний контур, очевидно, відразу оформлено, і в чернетці немає слідів будь-яких ґрунтовних змін. Здебільше – це шукання вдатнішого слова, міцніше збудованої, тугіше стягненої фрази. Низка вставок, частково внесених до друкованого тексту, частково закреслених тут же або викинутих, можливо, при переписуванні набіло перед тим, як одіслати рукопис до редакції «Нової громади», та інші зміни, цікаві при вивченні історії тексту, робили віршовий рядок чіткішим, уточнювали окремі словесні сполучення, але не вносили нічого по суті нового ні до образів дійових осіб, ні до стилю й композиції твору, ні до його ідеологічного наповнення.

Діалог «Три хвилини» належить до мало помітних творів Лесі Українки. Дослідники її творчості звичайно або лише згадують, або коротко переказують його сюжет. Річ у тому, що Лесю Українку почали науково вивчати ще зовсім недавно і навіть деяких більшого значення творів ще як слід не оцінено.

Дія розгортається в епоху Великої французької революції. Перед нами ідейна сутичка жирондиста й монтаньяра спочатку в клубі, а потім у в’язниці. Невелика сцена «У клубі» виставляє їх суперечку без усякої приготови ex abrupto. Вони сперечаються з першого рядка діалогу. Це перечить словам А. В. Ніковського, справедливим щодо більшості, але не до всіх драматичних творів Лесі Українки. «Отже ж у Лесі Українки», писав він, «ніколи не береться контраст готовий, але вона доходить до нього тонким розвитком думки» [Андрій Ніковський. Екзотичність сюжету і драматизм у творах Лесі Українки. – «Літерат.-наук. вісник», т. LXIV, 1913, жовтень-грудень, стор. 70].

Послухай, громадянине, ти знаєш,

я, монтаньяр, ненавижу тебе

і всі твої великопанські мрії…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ви Цезаря свого не пощадили,

аби на титул Брутів заслужити.

О, тії Брути! Се ж і є те кодло,

З якого Цезарі виходять потім!

Хто хоче буть республіканцем добрим,

хай гострить меч на Брута щонайперше.

Відповідаючи на ці слова монтаньяра, жирондист, між іншим, говорить:

Кров Цезаря проливши, Брут обмив

усе болото цезарських тріумфів.

Не думав він про се, меча здіймавши,

і на запитання монтаньяра: «А то й не зняв би?» відповідає: «Може б і не зняв».

Друга сцена – «У тюрмі Консьєржері», куди жирондист потрапив через донос монтаньяра, і де останній за в’язничого. Жирондист, присуджений до страти, сперечається з монтаньяром, чи вмирає ідея разом з тілом, чи переживає його й існує довіку. Пригадуючи наведені вище слова жирондиста («Кров Цезаря» і т. д.), монтаньяр не хоче допустити його страти й тим зробити його в очах народу мучеником за ідею. Він умовляє жирондиста й допомагає йому тікати за кордон.

Нарешті третя сцена – «На еміграції». Три роки прожив жирондист у Швейцарії, спочатку не страчуючи зв’язку з Францією й одержуючи листи від друзів. Але незабаром він став відчувати себе цілком одірваним від рідного краю; саме в цьому стані змальовано його на початку третьої сцени:

Гнітить мене твоя краса, чужино!

Занадто гарне ти, моє вигнання!

Занадто вільна ти, моя в’язнице!

І тужу я до стін Консьєржері,

до тих понурих свідків героїзму,

товаришів високих дум і вчинків…

Він не може більш витримати і, ризикуючи знову попасти до в’язниці або прямо на гільйотину, рушає до Франції.

Історичні п’єси є звичайно або драматизація значних історичних подій, або побутові картини епохи. Але є й інші форми використання історичного матеріалу. Він часто не є самоцінний, а його введено для здійснення якоїсь іншої мети. Автор не має наміру відтворити дух епохи; крізь картину далеких часів ясно проступає яка-небудь близька йому політична, філософська, моральна ідея, які-небудь особисті класові або загальнолюдські переживання. Не завжди цензурні умови викликають таке маскування, іноді це художня маніра, що в основі її звичайно полягає ціла низка як чисто особистих, так і соціальних ознак письменника.

Більшість дослідників погоджується на тому, що драматичні твори Лесі Українки, які переносять нас до різних країн і епох – не історичні по суті. Ще М. Євшан писав, що «її переважно античні й чужі теми, особливо в останні роки, не відчужували від України; вглиблюючись в душу старинного грека чи гебрея, вона думала про Україну, серцем була при нас, писала навіть про наш час і наші обставини» [М. Євшан. Леся Українка. – «Літер.-науков. вісник», т. LXIV, 1913, жовтень-грудень, стор. 51]. Таку ж думку провадить в своїй книжці про Лесю Українку М. К. Зеров.

«Правда, вона старалася не помилятися проти колориту місця й часу, наводила справки, переглядала відповідні матеріали, щоб не допуститися явних недоречностей та анахронізмів, але далі цих «негативних» заходів, можна думати, вона не йшла. Її не цікавило відтворення пережитої доби… Археологізм уяви був Лесі Українці чужий, як і справжній екзотизм з його виключним замилуванням до інакшого, далекого, в корені одмінного… Її вавилоняни й єгиптяни мають сучасну психологію, а її американські пущі, середньовічна Іспанія, Рим і Єгипет – то тільки більш-менш прозорі псевдоніми її рідного краю. Справжнім «пафосом» її творчості було розв’язування загальнолюдських проблем і вічних колізій, найулюбленішою її сферою – був світ ідей» [М. Зеров. Леся Українка. Критично-біографічний нарис. К. 1924, стор. 53. Див. також М. Драй-Хмара. Леся Українка. Життя й творчість. К. 1926, стор. 113].

І в «Трьох хвилинах» теж не видно, щоб автор намагався відтворити характерні сцени з епохи Великої французької революції; переживання жирондиста, відірваного з своєї доброї волі від громадського життя рідної країни, на нашу думку, є центральні в цьому творі Лесі Українки. Той факт, що власне жирондист є центральна постать діалогу, підкреслений в такий спосіб.

Підзаголовок «діалог» не зовсім точний [В чернетці рукопису підзаголовку нема. Чи його вставила в чистовий рукопис сама Леся Українка, чи редакція, – невідомо]. Тільки дві перші сцени в клубі та в тюрмі є діалог.

Третя сцена складається так: більшу її частину заповнює монолог жирондиста, потім іде коротка розмова його з «жінкою», нарешті з’являються син «жінки» Конрад, який згоджується одвести жирондиста до Франції. В цій сцені немає монтаньяра, що дуже показово для всього твору. Той факт, що монтаньяр виступає лише у перших двох сценах, а третя – остання – малює переживання жирондиста, зовсім перебудовує твір в уяві читачевій, викриваючи його основну тему й головну дійову особу. Після читання третьої сцени стає ясно, що центр ваги «Трьох хвилин» не сутичка монтаньяра й жирондиста сама по собі, не їхня суперечка про Брута й Цезаря, про те, чи живе ідея вічно і т. ін., а переживання жирондиста на чужині, цебто третя сцена. І як що в такій початковій драматичній формі може бути герой, то це безперечно жирондист, а не монтаньяр.

Але переживання жирондиста зовсім не характерні саме для Франції кінця XVIII століття, – вони можливі скрізь і завжди. Якби навіть було з’ясовано, що Леся Українка вичитала змальований в «Трьох хвилинах» факт із мемуарів якого-небудь сучасника Великої французької революції, то це ніяк не вплинуло б на сказане вище. Адже ж мова йде не про виникнення замислу, не про історію твору, а про його конструкцію.

Можливо, що за стимул для зародження замислу послужили особисті переживання Лесі Українки, коли їй надокучила краса чужих країн, і вона всією своєю істотою поривалася до рідного краю, а потім шляхом низки складних асоціацій вона прикріпила їх до Франції XVIII століття. Можливо, що думаючи й читаючи про французьку революцію, вона уявляла собі психологічне становище жирондиста-емігранта [Це зовсім не визначає того, на чиєму боці симпатії авторові. Гадаю, що для Лесі Українки були ближче ідейні позиції монтаньяра]. Можливо, підставою замислу були певні явища сучасного їй українського громадського життя. Це нам невідомо. Але так чи інакше виникли й утворились «Три хвилини», а уставлення твору, як закінченої конструкції, не в його «історизмові», а в «психологізмові» [терміни умовні й не досить удатні].

Чи були в протиставленні монтаньяра та жирондиста які-небудь натяки на сучасні Лесі Українці ухили українського суспільства? З цілої низки інших її драматичних творів спокусливо зробити висновок, що були. Проте ми не маємо абсолютно ніяких фактичних даних, що на підставі їх було б можливо розв’язати це питання. А. Музичка пише:

«Боротьба, яка почалася поміж УСДРП і Спілкою (УСДС), тією соціал-демократичною «Жирондою» та «Горою», як теж незгоди між більшовиками та меншовиками в РСДРП, визвали з-під Лесиного пера діалог «Три хвилини». Ми знаємо, як Леся ґрунтовно студіювала всі явища, як вона підходила до них з наукового боку. Мабуть бачучи початки революції в Росії 1905 р., вона пильно студіює першу французьку революцію, а рівночасно її здоров’я таке, що не позволяє їй брати участі у боротьбі, й Леся часто мусить виїздити на чужину. Це переживання та згадана вище боротьба викликають у неї цей діалог» [А. Музичка. Леся Українка. її життя, громадська діяльність і поетична творчість. Одеса, 1925, стор. 45].

Таке тлумачення ясне, якщо дослідник має загальну тенденцію зробити Лесю Українку одною із керівниць «Спілки» [Про це дивись О. Гермайзе. Нариси з історії революційного руху на Україні, Т. І. Київ, 1926, стор. 280-282], але цілком вільне й непереконуюче.

Відсутність побутових дрібниць і абстрактність, схематичність дійових осіб підкреслює «психологізм», а не «історизм» «Трьох хвилин». Якщо герой відомої п’єси Леоніда Андреєва є людина взагалі, то у Лесі Українки ми зустрічаємось з Монтаньяром і Жирондистом без ніяких індивідуальних рис. Вони не мають імен, ми не знаємо їх віку, зовнішнього вигляду, одягу тощо, жодні авторські ремарки не говорять про це. Абстрактність монтаньяра й жирондиста ще більш рельєфно сприймається через те, що про другорядних осіб, які з’являються на останніх двох сторінках, нам все ж дещо відомо: про «жінку» (теж без імення) ми знаємо, що вона «старенька», а про сина її Конрада, – що він «молодий хлопець у швейцарському гірському вбранні». Цікаво, що спочатку в рукописові не було навіть першої ремарки («Натовп людей, промови, гамір» і т. ін.), але потім Лесі Українці, очевидно, здалося, що сцена дуже абстрактна, й вона внесла декілька слів про місце вчинку. Але ми знаходимо в рукописові й протилежне. Так, в другій сцені, повідомляючи жирондиста про страту Лавуазьє, монтаньяр дає йому бюлетень.

Монтаньяр. Як хутко люди відстають од віку

без добродійства преси! Ось дивись,

вчорашній бюлетень.

(Подає довгий листок в прилозі до газети).

Жирондист (читає, шукаючи по альфаб.)

Ляфарж, Лягран…

немож… неправда… Ох! Лявуазьє!..

Уривка з бюлетенем немає, як відомо, в друкованому тексті. Автору була непотрібна ця побутова подробиця епохи.

Це все показує, що до «Трьох хвилин» не можна пристосувати слів А. В. Ніковського про драми Лесі Українки: «Письменник в загальних і основних рисах малюючи тогочасне життя відповідно і в згоді з нашими сучасними знаннями й думками про нього, тільки додає подробиць, щоб утворити тло реального остільки, оскільки воно відповідаю нашій уяві» [А. Ніковський. Іbid., стор. 62]. Саме цих подробиць, що утворюють колорит епохи, зовсім нема в даному творі.

Багаті різноманітними психологічними переживаннями, гострим і логічним розвитком головної думки драматичні твори Лесі Українки, за винятком двох- трьох п’єс останнього періоду («Лісова пісня», «Камінний господар»), мало сценічні, позбавлені зовнішньої дії. Найбільш виявляється це в такій примітивній драматичній формі, як діалог. Статичність є одна з особливостей його. Натурально, що в «Трьох хвилинах» (ще більш «В дому роботи, в країні неволі») діяння, вчинки лише мінімально супроводжують слова й репліки. Монтаньяр і жирондист більш говорять, сперечаються, аніж діють.

Проте статичність почасти викупається «яскравою загостреністю діалогу» [М. Зеров. Іbid., стор. 47], що його майстерністю Леся Українка володіла досконально. Часто здається, що думку вичерпано, але суперечник подає репліку й знов ллється блискуча, напружена мова монтаньяра або жирондиста. Автор робить це так натурально і разом з тим так рішуче, що читач і не помічає, як логічна переконуюча сила промови монтаньяра примушує жирондиста втікати за кордон.

«Словесний турнір» (Зеров) можна збудувати різними способами. Так, наприклад, О. Уайльд, щоб здійснити його, використовує сполучення дотепних слівець, каламбурів і т. ін. «Високій» драмі Лесі Українки чужі такі засоби. Вона будує діалог шляхом ораторської промови. На ораторську промову орієнтовано й високу лексику, що майже скрізь заповнює «Три хвилини» й цілком відповідає самій темі діалогу.


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка Твори. – [Київ:] Книгоспілка, [1927 р.], т. 6, с. 51 – 57.



Ключевые слова: Леся Українка,Критика,Три хвилини,стаття Ямпольського

Читайте также