14-03-2017 Леонід Первомайський 595

«І ми не можемо не дочитать свого життя до кінця...»

Леонід Череватенко

Ознайомитись маємо з іще одним, досі не відомим твором української літератури. Ця мудра і дотепна п’єса, що зветься «Учитель історії, або Відставний солдат на одній нозі», вийшла з-під пера Леоніда Первомайського (1908—1973). І це, можливо, найкраща п’єса з усіх, що були написані україйською мовою в середині XX століття. Виникає закономірне запитання: а чому ж твір, що з’явився на світ 37 років тому, доходить до читача тільки сьогодні? Адже автор її не належав до письменників переслідуваних, гнаних, не був ніколи ув’язнений чи репресований, за життя видав десятки поетичних, прозових, літературознавчих, перекладних книжок, та й у драматургії задніх не пас. «...перша моя поетична збірка («Терпкі яблука», 1929) привернула до себе увагу критики, яка поряд з недоліками книжки відмітила і деякі її достоїнства. Після цього вірші мої стали охоче друкувати, і мені слід би було удосконалюватись у цьому напрямку, але нестійкість прагнень, або, вірніше, — постійне бажання засвоювати все нові форми творчості штовхнуло мене до театру. Я написав п’єсу «Коммольці» в тому ж 1929 році. Вона була дуже недозріла, але репертуарний голод на Україні був, як видно, настільки великий, що її ставили майже всі драматичні театри республіки. Правда, в моїй п’єсі вперше був виведений на сцену комсомол періоду громадянської війни, хоча це відносне достоїнство не окупляло її недоліків. Але хоч як би там було, а в наступні роки я віддав багато зусиль театрові. Мої п’єси «Невідомі солдати», «Містечко Ладеню», «Ваграмова ніч», «Початок життя», «Олекса Довбуш» та інші ставились на українській і російській сцені (театр ім. Франка, ім. Шевченка, ім. Заньковецької, МХДТ II, театр Завадського, Олександринський і т. д.). Проте у режисерів і директорів театрів вони мали більший успіх, ніж у глядачів. Виняток становило «Містечко Ладеню», яке користувалось успіхом повсюдно».

У п’єсах Леоніда Первомайського грали такі видатні актори, як А. Коонен, С. Бірман, М. Мордвинов, Н. Ужвій, П. Нятко, Л. Скопіна, О. Ватуля. Режисер Микола Петров у статті «Зустріч з драматургом» (1957) писав: «Я згадую похмуру і скептичну постать комсомольця Леоніда Первомайського, який від сором’язливості надів маску похмурості й скепсису під час прогонної репетиції його п’єси «Ваграмова ніч». (...) Первомайеький ніколи не йде протореними стежками. Він завжди ставить перед собою трудні завдання: Його ніколи не спокушав легкий успіх, тобто можливість написати таку п’єсу, яку важко провалити. А ми знаємо, що такі п’єси є і автори такі є. Вони навіть вважають створення подібних п’єс геройством. Первомайському чужий цей «звабливий» шлях, тому так цікаво зустрічатися з ним як з драматургом. (...) Які ж головні особливості Первомайського як драматурга?

Перш за все — глибинні задуми його п’єс. Він не бере вузькозлободенну тему, яка прозвучала сьогодні і вмре завтра. А яку ж величезну кількість ми знаємо п’єс, що мають саме цей недолік, називаний сезонністю. (...) Друга особливість Первомайського — це монолітність сюжету. Він не завантажує увагу глядача складними і заплутаними подіями, він не прагне до створення спектаклю цікавих ситуацій, він не приковує уваги глядача саме до цих заплутаних ситуацій, та він дуже добре розробляє сюжет, знаходячи для нього гострі сценічні перипетії й мобілізуючи увагу глядача на психологічних переживаннях своїх героїв».

Дружина Миколи Петрова, актриса Людмила Скопіна: «У нього була своєрідна драматургія, що її треба було збагнути і до якої не можна було підходити з загальною міркою.

Вже по війні, 1956 року, Первомайський написав п’єсу «Вчитель історії, або Одноногий солдат», яку читав Миколі Васильовичу. Той мріяв поставити цю п’єсу, проте Леонід Соломонович вважав, що вона недоопрацьована. Микола Васильович квапив його, але він весь час вносив якісь там правки. Миколу Васильовича дуже цікавила філософська драматургія, а в цій п’єсі було історико-філософське узагальнення».

Як свідчать очевидці, Микола Петров, який поставив, здається, чи не всі драматургічні твори Леоніда Первомайського, кричав від захвату, почувши «Солдата» (в авторському виконанні), ставав перед ним на коліна, вимолюючи дозволу на постановку. Що тішитиметься неабияким успіхом — досвідчений режисер щодо цього не сумнівався. Проте не дав своєї на це згоди Леонід Первомайеький. «Нічого не можу вдіяти з собою, — писав він Миколі Петрову 6 березня 1961 року. — Нині я — це моя праця, мій роман, через що я й виявився безсилим зробити щось для «Відставного солдата»... Я не можу тепер воювати на два фронти. (...) Я мушу концентрувати свої сили на одній меті, аби перемогти, тобто мати їх для завершення цієї своєї роботи, а що буде потім — побачимо... Може бути, наш «Відставний солдат» ще так заволодіє мною, що я не зможу не писати його, все може бути, дорогий Миколо Васильовичу!»

Ця, поза всяким сумнівом, найкраща п’єса Леоніда Первомайського не тільки не виставлена, а й досі не оприлюднена. І то — при нашому голоді на повновартісну драматургію! Що завадило нам — і що стало на заваді талановитому і честолюбному письменникові? Невже сама жага удосконалення? Чи, може, була тут ще якась причина?

Спробуємо дати конкретну відповідь. Але для цього нам доведеться провести «археологічні розкопки» творчої й особистої біографії Леоніда Первомайського.

У його чищеному-перечищеному, неодноразово ним же піддаваному нещадним аутодафе архіві збереглися дві записочки від читачів, отримані на літературних вечорах десь 1954—1958 років. Ось вони: «Скажіть, будь ласка, фамілія у Вас з дня народження чи то псевдонім?», «Скажіть, будь ласка, Первомайський — це Ваш псевдонім чи справжнє прізвище?» Записки написано вже після відомої боротьби з космополітами, після арешту і розстрілу провідних єврейських письменників. Отже, можна припустити, що писалося їх і надсилалося не з дурного дива, не просто заради цікавості. Мабуть, це розумів і Леонід Первомайеький. Невідомо, що саме він відповів — і чи взагалі відповідав. Проте записочки зберігав. Підтекст їхній є прозорий: поставити письменника на місце, нагадати йому, хто він і що він насправді. Але приховувати нема чого.

Ілля Шльомович Гуревич (справжнє ім’я Леоніда Соломоновича Первомайського) народився 17 травня 1908 року в містечку Костянтинограді (Червоноград) Полтавської губернії (тепер Харківської області). Родина була суто реміснича: батько — палітурник, оправляв книги освіченим людям, мати — білошвейка, обшивала заможних клієнток. Далі цитуємо-автобіографію: «Учився в єврейській початковій школі з 1913 до 1917 р. В травні 1917 вступив у підготовчий клас костянтиноградської чоловічої гімназії, де вчився до 1920 р., закінчивши 2 класи. Далі вчився у семирічній трудшколі, яку залишив у 1922 р.

У 1924 році вступив до комсомолу. Тоді ж почав працювати як бібліотекар зачепилівського районного Будинку селянина. Працював завідувачем хати-читальні, в робочому клубі (Лубни), в окружкомах КП(б)У та ЛКСМУ, а від березня 1925 р, — секретарем редакції газети «Червона Лубенщина». З 1926 року був секретарем журналу «Червоні квіти» у Харкові і в листопаді 1928 року за відрядженням Наркомосу УРСР їздив у Туреччину».

Наводимо строфу вірша «З чужини» (Стамбул — Анкара, 1928 р.):

Світла тиша стоїть за нічними дверима.
Ох, чого ж я не сплю і заснути не; можу!
Білий кущ під вікном горять незгоримо,
й краєвид на сторінку з Біблії схожий.

Національне почуття завжди гостро заявляло про себе в його душі. Коли б існувала на той час єврейська незалежна держава, хто знає, як би склалася доля Леоніда Первомайського. Але такої держави не існувало і до її заснування було ще далеко. І народився він у державі, що називалась гордо Країною Рад, проте була нічим іншим, як перефарбованим, модифікованим втіленням Російської імперії. Народився в країні, яка проголосила офіційною ідеологією пролетарський інтернаціоналізм, але сповідувала найдикіший великодержавний шовінізм. В реставрованому Третьому (чи все-таки Четвертому?) Римі, який розпатякував про любов і повагу до трудящих, а насправді мільйонами і десятками мільйонів нищив робітників, селян, а головно — трудову інтелігенцію. До усвідомлення такого стану речей треба ще було дійти, потребувало ж воно або певної — інтелігентської — традиції, або принаймні готовності думати не інакше, а саме так. Проте, провчившись чотири роки в хедері, малий Ілько не перейнявся розумінням того, що його народ є народом Книги, себто має цілком особливі обов’язки перед світом, перед сусідами, перед собою. Можливо, завинили в цьому недостатньо підковані вчителі, можливо — і це найскоріше,— надмірно бурхливий темперамент, можливо, ще якісь обставини.

Уривок з оповідання «Парасолька Пінхуса-Моті» (1926 р.):

«Мені згадалася одна історія, що сталася в невеличкому містечку в ті дні, коли вогонь і буря вирували по степах та шляхах розтерзаного краю і не було притулку та захисту серцям тихим і щирим. Та й сердець таких не було.

Тихих сердець не було...»

Так, не вклав Господь миру і злагоди в серце Ілька Гуревича, котрий опинився серед тієї єврейської молоді, що вирвалася після революції з містечкових гетто, переступила межу осілості, відчула свою значимість. Але, вирвавшись на свободу, захлинулась цією свободою, зап’яніла, захмеліла — і розгубилася. Точніше, була здезорієнтована підкинутою вчасно ідеєю світової революції. Завдання висувалося більш аніж ясне: будуємо спочатку справедливе суспільство на 1/6 земної кулі, потім — на 1/3, потім — на 1/2, ну, а тоді... Заперечити необхідність всесвітнього оновлення було важко, але при цьому якось випускалося з овиду, що далеко не всі, мабуть, були згодні, щоб їм накидали щасливе майбуття зверху чи збоку. Гай-гай, не всі на це приставали, не всі погоджувались!

А коли не згоджувалися, то з ними годилося поводитись, як з ворогами — ворогами людства і ворогами народу. Залізною рукою загнати їх у загірню комуну! В такий спосіб найкращі поривання і прагнення обертались на свою протилежність, а те, що мало принести щастя і радість, завдавало шкоди і лиха. Перетворювалось на щось абсолютно антилюдяне й антинародне, чому навіть немає слів для визначення.

Вірш 1924 року «Ми». Звучить красиво, як присяга, і Леонід Первомайський передруковував цю поезію в усіх зібраннях творів. Та були й інші поезії, що їх автор згадував неохоче, соромився. Приміром, «Лист із Києва» (збірка «Зброя»):

Датується «Лист» березнем 1933 року. Того ж місяця в «Літературній газеті» (16 березня 1933 р.) разом з Постановою загальних зборів радянських письменників м. Харкова «Художнім словом боротися за те, щоб зробити всі колгоспи більшовицькими» з’являється ще один лист Леоніда Первомайського: «Беру на себе зобов’язання протягом двох місяців закінчити поему «Хліб», яка трактує боротьбу за виконання хлібних плянів на Україні взимку 1932—1933 р.». Немовби завзятий автор не відав, що відбувалося в українських селах взимку 1932—1933 років! «Передовизм» оцей інакше, як затьмаренням, сьогодні назвати не можна, втім, куди ж дінешся: Леонід Первомайський перебував серед тих молодих, одчайдушних і одурених, які повірили, що насильством треба пересотворювати світ, кровопролиттям — удосконалювати недосконале життя. Краще від усіляких слів і коментарів допоможе нам осягнути це явне збочення довжелезна промова «Ровесники п’ятирічки» — палкий виступ Леоніда Первомайського на VIII Всеукраїнському з’їзді ЛКСМУ 9 січня 1931 року. Нагадаємо: письменникові не виповнилося ще й двадцяти трьох. У серці його «клекоче гнів». Його переповнюй прагнення повалити стару і витворити нову культуру, пролетарську. Як він каже, «культуру Дніпрельстану».

Що ж, шлях у загальнолюдське благоденствіє розпочинався весело: бадьорі марші, комсомольські співи, гучні заклики. А одночасно — каральні експедиції по навколишніх селах, залпи осназівських загонів, терор супроти «бандитів», чекання нічного нападу. Про це зосібна розповів чесно, не криючись, Лев і Копелєв. Розповів і Леонід Первомайеький — по-своему, романтизуючи й героїзуючи. Складно уявити собі, що діялось у головах і душах цього бойового покоління, у того ж таки Леоніда Первомайського, якщо гасла конкістадорства, загарбництва, завойовництва, зовсім не шляхетні ідеї кровопролиття, примусу, диктатури ототожнювались у них із закликом до всього людства єднатися і брататися, асоціювалися з Дев’ятою симфонією Людвіга ван Бетховена! Ось вам непередбачувані наслідки необережних, надто ризикованих філософувань про насильство як єдину повитуху історії!

Отож, замість плекати і, розвивати, людську особистість, замість розбудовувати культуру і духовність, революційна молодь пристрасно дбала про людство і цілу, планету. А тих несвідомих індивідів, що не вельми квапилися причаститися неосягнутого і неосягненного блаженства, тих ставили на місце. Тобто до стінки.

Те, що Леонід Первомайеький думав, діяв, писав, як думала, діяла переважна більшість людей його походження і покоління, не дивує. Дивує те, що він спромігся стати іншим, що його мучило і не задовольняло таке становище, — і він перестав ТАК думати, діяти і писати. Щоправда, знадобився час і 1937 рік, щоб Леонід Первомайеький второпав: немає принципової відмінності між переможцями і переможеними, між тими, хто нищив, і тими, кого нищили. Він повірив радянській владі, новій політичній системі, а вони його зрадили — його й решту подібних. Коли він побачив на власні очі, що побудова найпрогресивнішого суспільства перетворюється на будівництво гігантського концтабору, коли уздрів, на яке страхіття обертається мрія про щасливу прийдешність, коли почали на його очах гинути не лише «колишні», не лише зарозумілі інтелектуали, вчені й літератори туманно-гуманної орієнтації, а й такі перевірені в класових боях «пролетарські письменники», друзі, як Іван Микитенко, Іван Кириленко, Іван Кулик, і навіть «веселі чекісти» потрапили під безжальні жорна чисток і репресій, — отут Леонід Первомайеький не витримав.

Два десятиліття політичної облуди, некритичного захоплення більшовицькими програмами, засобами і способами боротьби закінчилися пострілом у груди. Леонід Первомайеький поціляв у серце, проте промахнувся — прострелив ліву легеню. Кажучи до слова, це і спричинило передчасну смерть письменника, що сталася 9 грудня 1973 року. Через багато років розплата його наздогнала. Все відбулося так, як він змалював згодом у вірші «Рани», що ввійшов до збірки «Древо пізнання» (1971 р.):

Не ті болять, яких ти сам зазнав колись
В боях твого життя чи в битвах з вітряками,—
Заблйзнились вони давно і затяглись,
Зосталися від них лиш невигойні шрами.
То озивається в твоїй душі тепер
Все, чим перед людьми ти завинив у світі...
Від цих смертельних ран ти й досі не помер?
Він звичкою вже став, твій біль несамовитий?
Невже, як кожен з нас, і ти не відав теж,
Що серця не сховать у вутлій клітці ребер?
Той біль, якого ти наосліп завдаєш,
Неначе бумеранг, вертається до тебе.

Але тоді, після фатального поетрілу, вижив Леонід Первомайеький: врятували його лікарі. Вже наступна його збірка, видана 1940 року, «Барвінковий світ», разюче відрізняється від попередніх книжок. Якщо їх зіставляти, може скластися враження, що це написала зовсім інша людська істота. І хоча в програмному вірші «Березневого неба глибінь...» ще оспівуються (очевидно, за інерцією) сумнівно-героїчні подвиги комсомольських загонів, тут виникає тема рідної землі. Разом з усвідомленням того, що не все воно гарно в цій «передовій» системі та «прогресивній» ідеології, гаряче ним розтиражованих, щиро сповідуваних, надійшло усвідомлення своєї причетності, невідривності від долі своєї — «від землі, за яку ми бились, тої, де ми колись народились, тої, в яку нас колись покладуть». Ці рядки — з вірша-заповіту вже шістдесятих років, як і цей, наприклад, уступ: «Дерево не думає про грунт, на якому виростає, його завдання — вирости і принести плоди. Воно не знає також, що ці плоди належать скільки йому, стільки ж і тому грунту, на якому воно зросло. Але людина не мусить заспокоювати себе прикладом байдужості природи, яка поміж інших дарів наділила нас також почуттям відповідальності і за грунт, і за плоди, що виростають на ньому». Втім, ще в тридцяті, наприкінці тридцятих років Леонід Первомайеький несподівано виявив, що біблійною, обітованою землею для нього є ось ця, де він народився і куди його покладуть, Україна. З особливою, пронизливою потугою це відчуття забриніло у воєнних поезіях Леоніда Первомайського.

Як знак любові, відданості й злуки,
У віщім сні, в моїм останнім сні,
На серці похололому нетлінно
Лежатиме, не спалений в огні,
Шматок землі твоєї, Україно!

Вірш «Земля» написано в лихому жовтні 1941 року. «Землю» й інші вірші Леоніда Первомайського, які утворили збірку «Солдатські пісні», друковано було як листівки й розкидувано з літаків над окупованою Батьківщиною Леоніда Первомайського — над Україною. Загалом він дуже добре повівся під час Великої Вітчизняної війни. Власне, до війська він потрапив за покликом сумління. Він був короткозорий настільки, що майже нічого не бачив, отже, знятий з військового обліку. Проте, щойно німецькі літаки збомбували Київ, Леонід Первомайеький подався до військкомату і наполіг, щоб його призвали. З липня 1941 року — в діючій армії. З рядового виріс на майора. Він брав участь в обороні Києва і Сталінграда, визволяв Київ і Харків, здобував Бухарест, Будапешт і Відень. Працював на радіомовленні Південно-Західного франту, військовим кореспондентом газети «Правда». Від початку Вітчизняної війни аж до самого кінця воєнних дій Леонід Первомайський перебув під кулями.

Падіння Берліна. Парад Перемоги на Красній площі. Капітуляція Японії. Здавалось би, у Леоніда Первомайського були підстави торжествувати. Та ось уривок з його листа до Леоніда Вишеславського (28 вересня 1946 р.): «...у мене особисто закінчення війни хоча і було пов’язане із святом в душі, але забарвлювалося ще чимось тривожним, тоді неусвідомленим передчуванням, а нині вже з виразним усвідомленням неминучості нової боротьби — тут не мовиться про те, коли вона спалахне, — нової боротьби і нових зусиль заради того, аби день нових випробувань зустріти у всеозброєнні». Що ж, інтуїція не підвела поета. Вже по війні чекали на нього дві ганебні кампанії — боротьба з українськими буржуазними націоналістами і боротьба з мерзенними космополітами. В обох кампаніях Леонід Первомайськин взяв безпосередню участь. У силу свого темпераменту встряв, не втримався, поліз у бійку. Завдавав ран іншим, сам зазнавав ударів. Зрештою, опинився в Ірпені, де на своїй приміській дачі мав час і можливості зализати рани, а заодно переосмислити все, що сталося з ним і з його ровесниками. Заховавшись, як у нору, в свій затишний, проте спорожнілий будиночок, Леонід Первомайський піддав жорстокому аналізові як власний життєвий шлях, так і славну історію свого суспільства.

Оптимізму це йому не додало. Але допомогло уяснити: перемога у Великій Вітчизняній не визволила радянський народ з біди і неволі. Не звитяжили в лютій січі ані його ровесники, ані його однодумці, ані сам він — та й не могли звитяжити.

Парад Перемоги на Красній площі завершився парадом калік, ветеранів, інвалідів на вулицях і майданах Москви, Ленінграда, Києва тощо. Чергове потрясіння Леонід Первомайеький пережив після XX з’їзду КПРС, на якому викрито було жахливі злочини Й.В. Сталіна. Лише часточку, невеличку частинку, проте й вона приголомшила і Радянський Союз, і світовий комуністичний рух. Приголомшений був і Леонід Первомайеький, хоча життя добряче витіпало його й випробувало на міцність, хоча, він багато чого надивився і наслухався на своєму шляху. Бойовому і нелегкому. На власному досвіді Леонід Первомайеький пересвідчився: покоління його зазнало поразки не лише у війні з фашистською Німеччиною, поразки воно зазнало і в своїй боротьбі за втілення ідеалу, що виявився не тільки нездійсненним, а й нереальним. Це було більш аніж прикро. Та волати, обурюватися, бити руками об поли, сльозами вмиватися — чи не замало? Замислитись треба, поміркувати, висновків треба дійти: що таке сучасна людина, чому існує в такому Світі, нащо приходить сюди, як виживає, за що змагається і через що не гине? Заради чого живе?

Місцеві люди, ірпінці (чи ірпіняни?) старшого віку, ще пам’ятають невибагливу забігайлівку поряд з вокзалом. Там збиралися погомоніти «за жизнь» ті, кому не вельми повелося в радянській дійсності, а серед них чимало недавніх бійців, офіцерів, які не встигли зняти військової форми, хіба що зірвали погони, а багатьом не по кишені просто було придбати цивільну одіж. В прокуреному, наче штабна землянка, приміщенні під надійним наглядом міліціонера, теж побратима по зброї, вчорашні герої, тепер — інваліди й невдахи, почувались якось певніше в звичному, такому близькому гурті. Вчащав туди і Леонід Первомайеький, запізнившись на приміський поїзд чи висівши з переповненого вагона, — випити холодного пива з бочки, перекинутись гострим словом, послухати і подивитися на людей. Як випливає з розповідей старожилів, деякі з тих завсідників цього нешанованого закладу прямою стежкою втрапили, вскочили на ходу в художні твори, що їх виношував, обдумував небалакучий, похмурий письменник. Зокрема опинились вони і в п’єсі, яку ви оце прочитаєте. Либонь, не випадково серед дійових, осіб «Відставного солдата» з’явилися і популярні естрадні актори, дует Тарапунька і Штепсель. Правда, Юрій Тимошенко та Юхим Березін не промовляли ніколи зі сцени текстів такого літературного рівня, що їх подарував їм, не розголошуючи до пори, до часу, Леонід Первомайський. Власне, по всіх світах, по всіх епохах Відставний Солдат зустрічає своїх друзів, приятелів, знайомих, своїх ворогів і неприхильників. Не помилимось, сказавши, що такими є всі персонажі п’єси — за винятком Пролога, фігури умовної в традиційній драматургії. То вже —данина класиці.

Не забуваймо, автор був вихований на засадах інтернаціоналізму, на вірі в осяйне Завтра. В юнацькому його оповіданні «З Книги Буття» читаємо: «Почуття безмежності входило в його мислі. Світ без кінця, без краю, земля, що люто женеться на просторах всесвіту, густо набитих зорями, стара земля, батьківщина людського духа — світ гіркого і любого життя». Молодий Первомайський не сумнівався в кінцевості власної і всього людства фортуни. По кількох десятиліттях автор в образі Відставного Солдата знову здійснює «мандри душі» по століттях, по епохах і континентах, по державних структурах і соціальних системах: І доходить єдино можливого висновку: ніколи ніде нікому не було, не є і не буде привільно, радісно, гарно. Скрізь, повсюдно, в усі віки, повсякчасно людина зобов’язана боротись за виживання, мусить переборювати поневіряння, злигодні, страждання і муки — і лише так, а іншого варіанту немає для неї, та й не передбачається. Незаперечна істина — настільки, наскільки й самоочевидна. Хоч не зразу спала йому на думку. Щоб її осягти, цю просту істину, знадобилося чи не ціле вікування людське.

Найперша ж ремарка у п’єсі лунає, гримить, немов труба архангела, як тема Долі: «Місце дії — Земля. Діється — завжди». Щоб не зникнути безслідно з лиця Землі, щоб не впасти на коліна, щоб не зігнутися під тягарем невдач, людині залишається одне: бути собою, зберігати власну гідність, посміхатися в очі нестаткам, утомі, зрадам, злигодням, незгодам. Крім того, людина має позбутися ілюзій, принаймні зайвих. Але, як показує навіть п’єса про Відставного Солдата, позбуватися ілюзій остаточно дуже тяжко, майже неможливо. Навіть такій людині, як Леонід Первомайський, якому Бог щедро вділив і таланту, і знань, і розуму. А от — не міг, не хотів, не насмілювався. І все-таки: «У самому імені поет є щось веселе, світле, святкове, і саме цей зміст імені закриває для нас реальність життя людини, що творила поезію, тобто дарувала нам радість своєї творчості». Це з викреслених автором «Розрізнених записів». А ось лист (19 лютого 1970 р.) до товаришки юнацьких літ Леоніда Первомайського Варвари Чайки: «Щастя, на мій погляд, полягає в готовності людини до перемоги над своїми вадами і недосконалістю, неуцтвом і косністю, в умінні відмовлятися від негайного успіху заради остаточної мети свого існування.

В цьому сенсі я теж щасливий, хоча не вважаю, звичайно, що в усьому переміг себе. Остаточна перемога є неможлива, оскільки плацдарм боротьби безмежний. Звідси і постійне невдоволення собою. Якщо на одну бодай хвилину повірити в те, що ти всього досяг, то слід одразу лягати в труну — все наступне життя втрачає сенс».

Праця над п’єсою просувалась моторно. Пізньої осені все було доведено до ажуру. На титульній сторінці Леонід Соломонович вивів первісну назву: «Одставний солдат на одній нозі». І поставив дату: «1956». На попередній сторінці уточнює: «27 листопада 1956 р.». І розписався: «Л. Первомайський». Потім з’явився «вставний номер» — використані пів-аркушика з відбитками літер (очевидячки, це сторінка, яку автор «підстеляв» під друкований текст) — і уточнення назви: «Учитель історії, або». І все це підкреслено червоним фломастером. А на останній сторінці чистового авторського рукопису, нижче слів «Тепер кінець» — остаточна дата, яку і можна вважати днем завершення роботи над п’єсою: «19 грудня 1956. Київ».

Згаданий вище режисер Микола Петров наводить — цілком схвально — у своїй статті ще й виступ на обговоренні спектаклю «Ваграмова ніч» тов. Яріна, начальника літвідділу другого експлуатаційного району Південної залізниці: «Треба відзначити те, що прямою ниткою проходить у п’єсі, — це беззавітна відданість справі робітничого класу, підкорення своїх особистих інтересів і переживань справі робітничого класу, справі перемоги революції. Це величезний художній момент впливу на глядача; підкоряти інтереси особисті інтересам соціалістичного будівництва, щоб ні на хвилину особисті моменти не превалювали».

Пізній Первомайський, не зрікаючись надії на те, що рівності, досконалості, розвою може сягнути людська особистість через колектив, через комунізм, думає трохи інакше: «Висловити себе для художника — значить, висловити світ і визначити своє місце б ньому». Кардинально змінилися пункти обсервації! Раптом світ починається у Первомайського довкола — ні, не колективу, а людини. Як у Євгена Плужника. І це дуже важливий момент, якого не можна не зазначити: Леонід Первомайський, який замолоду ганив, сварив, лаяв Плужника за індивідуалізм, за дрібнотем’я і дрібнобуржуазність, наприкінці свого життя, в 60—70-ті роки, стає його прямим і найяскравішим послідовником і продовжувачем! Саме він, як ніхто інший, найпереконливіше втілив оцю Плужникову тему (людина як центр світобудови), підхопив гіркувату Плужникову іронію.

Як писав у листі до сина Василь Стус: «Життя розпанькало Мойсея, але не вбило совісті й честі». Отже, висновок, якого дійшов під старість Леонід Первомайський, був неоригінальний — і невтішний: «нема в світі щастя, щастя не зіськати». Він збагнув: ані його епоха, ані її ідеологія, ані його країна винятку не становлять, лише підлягають невідворотним законам вселюдського поступу і вселюдської трагедії. Позаяк же скрізь і завжди погано ведеться, поодинокою опорою може бути хіба що вона одна — людина. Покладатися вона повинна тільки на саму себе, на свої можливості, на власний хист, винахідливість, честь і чистоту. А ще підтримкою може бути, якщо пощастить, кохання до іншої людини. І край.

Апофеозом, цієї всесвітньої безпритульності, цього невиліковного сирітства виявився для Леоніда Первомайського перекладний Франсуа Війон: «Великий Тестамент та інші поезії» — «книга, якій судилося стати останньою». Переклад виконано без знання старофранцузької мови, з російського підрядника — втім, тут важило більше знання іншого оригіналу: своєї душі. А ця субстанція переважує часом, як відомо, те, що вичитати дозволено з мудрих томів, а почути можна від новоспечених академіків. Безпритульність, бездомність, безтолковість середньовічного школяра і злодія зворушили українського поета. «Перекладати його богохульства і лихослів’я мені дарує справжнісіньку втіху, — писав він у листі до Олександра Борщагівського 1 лютого 1970 року. — Ні, це не те слово — яку ще втіху може подарувати дотик до чужої біди, страждання, безвиході. Тут потрібне інше визначення, проте я його зараз не знайду». А в листі до Арсена Тарковського (11 січня 1970 року) він теж нахвалює Франсуа Війона, «який був такий нещасливий, що навіть не відчував», наскільки він великий, а просто блазнював, лихословив і богохулив із зневаги до того світу, в який закинув його випадок народження».

Сутність творчості, за пізнім Первомайським, не в тому, щоб здобувати славу світу сього, а в тому, щоб перебрати на себе провини та обов’язки людства. Є в нього навіть вірш, що так і зветься: «Я винний в тім, що світ не ліпший».

Я винний, і нема хвилини,
Щоб я не пам’ятав про те, —
А ви, сучасники, провини
Своєї не визнаєте?

Будівничий «нового суспільства», «нова людина» поразки зазнала передусім тому, що дозволила собі переступити людські закони і кордони моральності. З листа до Олександра Борщагівського (5 серпня 1968 р.): «Грішна людина, я все-таки гадаю, що найголовніше завдання літератури лежить в етичній, а не в якійсь іншій площині. Якщо не мати на оці людини та її внутрішнього світу, одразу ж виходить непоправний перекос, усі явища постають у викривленому вигляді, хоча б вони і були подаровані самою реальністю».

З листа до Олександра Борщагівського (7 листопада 1964 р.): «На жаль і на сором мій, я написав чимало сторінок, які годилося б піддати знищенню вогнем з причини їхньої нікчемності і ложності. Не знаю, хто винний в цьому. Найімовірніше, я сам», А це «З розрізнених записів»: «Творчість — не тільки пізнання світу, але й самопізнання. Недосконалість наших творів — це найчастіше наша власна недосконалість». Наприкінці життя Леонід Первомайський неодноразово і пильно переглядав свій доробок, чистив свій архів. До написаного раніше, особливо в роки юності комсомольської, ставився він дуже суворо, піддавав його ревізії перманентній, перебирав, відбирав, ліквідовував те, що не подобалось, не відповідало вимогам і духові часу. Написав заповіт, в якому розпорядився, що має входити до посмертних видань його творів, а що він категорично забороняє передруковувати. Вельми шкодував, «що ніякі заходи не можуть попередити й унеможливити незалежні від нашого бажання публікації наших друкованих писань». Багато чого (як друкованого, так і недрукованого) Леонід Первомайський спалив: «умів писати — знищити зумій» (Євген Плужник). Зрештою, зрозуміти його треба, зрозуміти, можна, проте кажуть недарма люди: скажеш — не вернеш, напишеш — не зітреш. А ще: написаного пером не витягнеш і волом. Нагадуємо про ці прикрощі зовсім не для того, щоб пред’явити запізнілий і недоречний рахунок видатному письменникові. Нагадуємо про це для того, щоб таке не повторилося ще раз, щоб хтось інший, талановитий і марнославний, не ступив на хибну стежку, виконуючи новітнє соціальне замовлення, догоджаючи сучасним володарям держави. «Доля всепам’ятна, всечула, всевидюща» (Василь Стус) нічого не прощає і нікому не вибачає. Втім, хоча й не можна забути, стерти, перекреслити попередні писання - перекрити, перевершити їх своїми новими творами все-таки можна. Хоча — далеко не у всіх на це вистачає снаги, далеко не у кожного відкривається друге (чи третє) дихання. Леонідові Первомайському вистачило, у нього відкрилося. Чому? Наведемо два рядки з пізнього Первомайського:

Не вбити пам’ять. І вона жива,
І поруч з нею не вмирає совість.

Помиляючись, роблячи дурниці, збиваючись на манівці, вагаючись і хитаючись, падаючи і зводячись на рівні ноги, Леонід Первомайеький загартував свою волю, своє поривання до перемоги, до кінцевої мети. Але він, на відміну від інших, не загартував, не додумався загартувати свого сумління. І воно не лише йому боліло — він ще постійно, щодня і щогодини, роз’ятрював його своїми сумнівами, своїми болями, караннями — роздирав до крові, не давав загоїтись. Ще один лист до Олександра Борщагівського (25 квітня 1970 р.): «Порятунок у небажанні самозаспокоїтись, яких би тортур це не коштувало, в усе більшій вимогливості до себе і до свого мистецтва. Це єдино можлива відповідь — для мене принаймні — на всю підступність життя, котре піднімає з дна й виносить на поверхню всіляку погань тільки для того, мабуть, щоб не спала і не погоджувалася з ним людська совість.

Нині я читаю книгу віршів Гідаша. Вона вся, від першого до останнього рядка, просякнута пекучим болем існування... Чи не це почуття витворило з нього поета?

Нехай тебе не здивує, якщо до двох відомих формул я додам ще третю: відчуваю біль, значить, я існую.

Все, що поза цим,— розпад, загибель, небуття».

Це почуття особистої провини, цей тягар непробаченного гріха вилилися в пронизливий (згаданий вже) вірш «Рани» і в разючий висновок: «в світі, перетвореному на катівню, чесніше бути жертвою, аніж катом». Вистражданий афоризм цей — з листа до Марини Чуковської (15 березня 1968 р.), і сказане стосується долі угорського поета, закатованого фашистами, Міклоша Радноті. «Є у Радноті два рядки, заради яких варто пройти всі кола пекла, він мовив за всіх, хто не знайшов свого голосу, хто вмер мовчки, з тією ж свідомістю:

И буду я убит за то, что не жесток,
И потому, что сам я не убийца.

Якби він написав тільки ці рядки, їх було б задосить, щоб стати в одну шерегу з найчистішими серцями людства, які віддали перевагу власній загибелі, та не схилились перед олжею й насильством».

А ось і написаний в ті шістдесяті роки вірш Первомайського:

Коли не замовкає грізний гомін А небо на черінь пекельну схоже,
В розколинах землі — рудих ярах, Де в камінь спікся міжпланетний пил,
Коли виносить почорнілий комин Собі поети право залишають,
У небо разом з димом людський прах,— Всі інші відкидаючи права:
Коли земля всотати вже не може Належати до тих, кого вбивають,
Тієї крові, що хлюпоче з жил, А не до тих, хто холодно вбива.

Знаючи, що писав Леонід Первомайеький, приміром, в двадцяті роки, складаєш справжню ціну такому «вірую». Так, то вже інше, відмінне від молодечого розуміння людини та її покликання, інший вимір гуманізму — не класового, не національного, не політичного, а загальнолюдського, абсолютного. І саме до таких творів Леоніда Первомайського належить пропонована читачам «Дніпра» п’єса «Учитель історії, або Відставний солдат на одній нозі».

Повернімося до проблеми — чому ж усе-таки «Солдат» з'являється на людські очі аж сьогодні? Сава Голованівський, блйзький друг і певною мірою душеприкажчик Леоніда Первомайського, твердив, що Леонід Соломонович «уте хотів брати участі в швидкісному розвінчанні ідолів, яке могло виглядати схожим на спекулятивне намагання скористатися з ситуації: щодо письменницької моралі він був Особливо вимогливий». Той же Сава Овсійович розповідав: років за сім до смерті Леонід Первомайський приніс йому пакунок невеличкий, простягнув і сказав: «Сховайте у себе. Тут відома вам п’єса і купа сатиричних дрібниць. Хай полежить, може, й долежиться».

Останнє, либонь, більше відповідає дійсності. Не волів Леонід Первомайський зайвий раз ризикувати. Навчений лихим попереднім досвідом, не квапився оприлюднювати цю п’єсу, оцього «Відставного солдата» в непевній такій обстановці, коли будь-який учинок, чи дія, чи твір (та ще й гострий) могли закінчитися трагічно. Дивуватись не треба: часи вирували неповторні, мовляв великий поет Тичина, провин накопичилося чимало, а небезпек було ще більше. Письменники мусили доводити свою лояльність до існуючого ладу, свою відданість найпередовішим ідеям доби. Тоді як з тексту п’єси, з її ладу, з її духу випливало незаперечно: в ті ідеї Леонід Первомайський (пізній) не так уже й вірив, той суспільний і політичний устрій не викликав у нього, м’яко кажучи, захвату. «Обмовка» Штепселя («автор... сів за п’єсу») не була тільки естрадною хохмою, принагідним жартом — радше констатацією факту (фактів). Отож Леонід Первомайський і вирішив за краще: голову на плаху не класти, не сунути шию в зашморг.

А що не були безпідставними його побоювання, переконують події, що сталися вже по його кончині. Адже спроби опублікувати цю кращу п’єсу Первомайського робилися — та нічим не закінчилися. Намагалися видрукувати в журналі «Вітчизна» (з передмовою самого Павла Загребельного) — не вийшло. Хотіли втулити в посмертну книгу «Хай лишається вогонь» (Київ, «Радянський письменник», 1983), що її упорядкували Тетяна Стах і дочка Первомайського Сусанна Пархомовська, — вилучили з другої верстки. Вдавалися до інших заходів — не проскочило. Тож не дивуймося з того, що не хотів друкувати Леонід Первомайський «Відставного солдата». Бо не волів наражатися на прикрощі, на неприємності, не хотів на старості ризикувати. Надто був «вчений», себто «в тім’я битий». І не засуджуймо його за це, краще подякуймо за ті твори, що їх він подарував українському читачеві наприкінці свого непростого і многотрудного життя. Доруйновуючи ту стіну, яка поділяла ці два народи — єврейський і український. Кам’яний мур нетерпимості і ворожнечі.

Л-ра: Дніпро. – 1995. – № 1. – С. 86-96.

Біографія

Твори

Критика