Михайло Томчаній. ​Тихе містечко

(Уривок)

Частина перша

КУНСАЛЛАШ

Кунсаллаш після Сольнока — діра. Це я відчув одразу, тільки зійшов з поїзда. Навіть звичайно­го візника з одною шкапою не було на привокзальній пло­щі. Я мав усього-іна-всього один чемодан та картонну ко­робку з черевиками, що, перев’язана мотузкою, висіла на пальці лівої руки, але й де «мало» нелегко випадало нес­ти аж до центру.

Чужина війнула на мене непривітністю, пусткою.

Вам доведеться іти пішки в місто,— підказав мені залізничник, що змітав сніг із східців.— Іноді приїжджає до поїзда пан Деметер на своїй машині. Але якщо трап­ляється пасажир за місто, то тут його нема чого чекати. Кожному щось треба заробити, коли хоче жити. А на цьому вокзалі хіба заробиш? Наших панів чекають власні коляски, брички, сани з кучерами... З парадними кучера­ми: одягнені вони в чорну форму, такі ж капелюхи з по­вислою позаду стрічкою.

Я стояв, наче очікував чуда: може, хтось підійде хоч з візком, щоб не тягти важкої валізки. Залізничник мов- чаїв і придивлявся до мене. «Йому за п’ятдесят,— мірку­вав я,— тож не мене першого уже оглядає». Хоч я знав, що доведеться топтати сніг півтора кілометра, спитав:

Скажіть, будь ласка, пошта тут далеко?

У нас усе в центрі, пане,— пояснив залізничник і ще раз оглянув мене, мовляв, який я пан?.. Панич? Ве­ликоможний? Благородний?.. Погляд його торкнувся моїх черевиків, поліз по штанях, перекинувся на пальто...— Пошта, панцю? Напроти міської управи. У нас, пане, все вкупі: і церква реформатська, і ринок, і крамниці, і пош­та... Чую по мові, пан не з наших країв. У вас там багато лісів, дрова. Нам казали: коли вирвемо від чехів ТТітткарпагтя, то і в нас буде досить лісу. Але бідний як меріз, так і тепер мерзне, якщо не має соломи чи кізяків.

У дверях вокзалу появився чоловік з хитруватим по­глядом. Це, як я довідався пізніше, був власник при­вокзального ресторану пан Серемлеї, нілош. Залізнич­ник зразу перейшов на іінпге:

А-а-а, ви не одружені? У нас одружитеся, пане, наші дівчата вже не відпустять вас. Таких красунь ніде немає, як у нас, куманів! 1 Як зашарудить спідницями, як блисне карими очима,— аж голова запаморочиться... Нічого вам чекати,— радив мені . залізничник.— Підете до сходів, зійдете вниз, далі через парк. Доріжка приведе на вулицю Ракоці. Ідіть по ній аж до кінця. Де тротуар піде ліворуч — і ви повертайте. Ідіть метрів п’ятдесят, а там уже спитайте людей, де пошта.

Дякую,— розпрощався.

Доброї вам дороги!

На сходах оглянувся, бо хотів запам’ятати першу лю­дину, яка зустріла мене так привітно. Залізничник стояв на східцях, дивився услід за мною. Усміхнувся й показав рукою, куди мені йти. Я пішов униз по сходах.

На стовпах загорілися бліді електричні вогники. Я з чемоданом і коробкою тупав незнайомим містом, в якому мав жити і працювати. Правда, ходу мою аж ніяк не мож­на було назвати тупанням: хоч чемодан був нелегкий, я йшов, як і належить тим, що притоптують двадцять п’яту зиму.

Переді мною — чуже місто, незнайомі люди, десь у центрі — пошта, де я працюватиму службовцем. Довга вулиця Ракоці, що .хя^лася від вокзалу до міста, була майже безлюдною. Час від часу зривався степовий вітер, нісся кудись вулицями, провулками, спустілими городами, де тут-там із-під снігу стричали качани капусти, коль­рабі. Було холодно. З димарів курився важкий дим з ка­м’яного вугілля і осідав на землю. За дротяною огорожею шелестіла сухими листками забута, одинока стеблина ку­курудзи.

Я дивився на освітлені вікна й питав себе: «Де зігрію­ся сьогодні? Де заночую?» У вухах ще дзвеніли слова: «У нас одружитеся, пане, наші дівчата...» Може, заліз­ничник і правду казав? Але де ж вона, та кунська кра­суня, за котрим-із цих освітлених вікон?

Пошта ще була відкрита. Головний бухгалтер Пішта Секереш, який сліпав над денним балансом, взяв на се­бе місію мого опікуна. Він замкнув на ключ кімнату ка­си, повів мене знайомити із людьмиГ

Ми на вас учора ще чекали,— розцвіли дівчата, які «ворожили» на комутаторі й телеграфі.— Пішта вже знайшов для вас квартиру.

Через кілька хвилин я вже був на пошті своєю лю­диною. Але боявся, що це до мене ставляться уважно, бо прийняли за справжнього угорця, «скривдженого че­хами»...

Ти, Дюрку, зігрійся біля наших дівчат,—сказав Пішта,— а я піду докінчувати роботу, в мене залишилося справ на півгодини. Потім підемо на квартиру. Матимеш одну кімнату. Більше тобі й не треба. Аби було де ви­спатися. Ліжко на пружинах, дві подушки, перина, груб­ка кахельна, два стільці, умивальник. Правда, кімната прохідна. В сусідній теж квартирант. Не бійся, не дівчи­на... Ну, я пішов, Дюрку.— Але, зупинившись у дверях, додав: — Іца вже заручена,— і показав па телефоністку.— Ноідшіися, п мої обручка па руці, коли не зняла. її не чі­пай. От до Магди можна залицятися: відкрита дорога. Правда, Магда занадто вибаглива, але, може, тобі по­щастить,— і швидко зачинив за собою двері.

Дівчата розсміялися.

Ілонка співає,— тихо сказала Іца і показала мені на телефонну трубку.— Вона працює на комутаторі в’ Ла­дані,— пояснила.

Я приклав трубку до вуха, затамував подих. Чарівна мелодія! Навколо мене наче все ізникло, і я вже не чув ні вистукування апаратів Морзе, ні дзижчання визивних номерів комутатора. Переді мною простяглася угорська рівнина, безкраї лани: Ілонка співає про колоски і квіти волошкові. Бачу в уяві стежку, що в’ється між пшени­цею. По доріжці йде легкою ходою дівчина, немов русал­ка, по-угорськи — «Шеллев», яка іщойно скупалася в Тисі. Вона зриває волошки й заплітає у свої товсті, пшеничної барви коси, які то відсуваються, то ізнову лягають на дівочі перса. У дівчини й очі горять волошками, стан ви­гинається стеблиною, одяг на ній — подихом. Уже дівчи­ни не видко, зіллялася з пшеницею. А ланом тільки вітер бігає, і під його кроками то вигинаються, то випростовуються колоски. Але дівчина з’явилася знову. Вона сто­їть по коліна в Тисі, заклавши кінці спідниці за пояс, полоще білі сорочки і кладе їх на камінь, що стирчить з води...

Дюрку,— почулося з дверей.

Я здригнувся. На порозі стояв Пішта в пальті.

Коли ми опинилися на тротуарі, Пішта шепнув мені на вухо:

Бачиш того, що йде, спираючись на палицю? Наш начальник, доктор Мартович.

Нам назустріч чвалав чоловік середнього зросту, років під шістдесят. Він уже здалеку придивлявся до мене, на­че намагався вгадати, кого це з чемоданом у руках веде Пішта Секереш, Коробку ніс Пішта. А Мартович, вигнув­шись, ніс нам назустріч своє черевце. Він зупинився пе­ред нами:

Ако са ті у нас пачі, Дюрко? — звернувся неспо­дівано до мене по-словацькому, простягаючи руку.

Бачиш, тебе вже тут усі знають,— засміявся Се­кереш.— Пошті ж не платити за телефон... Нас давно оповістили, що приїдеш...

Що не хочеш їхати до нас,— поправив Мартович угорською мовою.— Що ти скаржився... Не міг розлучи­тися зі своїм земляком. Правда, це тобі не Сольнок. Зате тут ніхто не загубиться, у нас кожна людина помітна. Велике село, хлопче, наш Кунсаллаш! Але й тут станеш мадьяром! Не жалкуй, Дюрку. Нагрієш собі місце і вже не поїдеш а нашого Кунсаллаша. Тебе тільки понесуть звідси, і то недалеко,— туди, під акації.

Мене аж стрясло, коли зрозумів, що я звідси піду під акції: я не хотів помирати на цій рівнині. Мене вабили гори і життя. Там я хотів жити і вмерти, коли прийде час. Мартович говорив далі:

Одружишся тут, Дюрку, запустиш в землю корінці й... прощайте, гори Карпатські, прощай, русинська зем­ле. Тут пшениця росте — он яка,— приклав долоню до шиї,— а сало, Дюрку, отаке,— і підсунув мені долоню з розчепіреними пальцями аж під ніс.— Покуштуєш, і ні­хто тебе колом не вижене звідси... від нашого валова.

Ми розпрощалися з Мартовичем. Йшли мовчки і ду­мали. Обидва були під враженням слів, сказаних шефом. Мартович пробудив у мені ті думки, які лише на хвилю засинали, щоб, знову і знову прокинутися та з новою силою тривожити життя. «Де стоїть те ліжко священне,— питав я себе,— в якому думатиму про долю свого краю, йтиму на шаблі з ворогом — явним і замаскованим, виго­лошуватиму запальну, притоптану правду? Скільки три­вожних вечорів ще переді мною, скільки недоспаних ранків?»

Вітер ущух. У повітрі закружляли пушинни снігу. Я притишено почав:

Наші люди за шматком хліба мандрували до Аме­рики, до Франції, спускалися у бельгійські шахти, виро­щували каву на аргентінських плантаціях... Де тільки во­ни не були!.. І поверталися додому, до свого гнізда. Тиня­лися по світу, а доживали віку на вітцівщині й віддавали своє тіло землі, яка їх створила, бо хотіли лежати на схилах, куди долітає вічний шелест ялин і гудіння буків, передзвін гірських потічків, де голубка голубові солодко каже: «Цукру, цукру!» І журавлі плачуть по своїх гніз­дах холодної осені, зате навесні як радісно лунає їхнє: «Кру-кру!»

Було тихо, під ногами рипів сніг. Ми йшли нога в но­гу. Цю тишу порушив Соверені:

Я перед тобою, Дюрку, знімаю капелюха... Люби стій край! То по людина, яка відмовляється від свого.— Помовчавши трохи, він продовжував: — Старий Марто­вич — словак, а спробуй про це йому нагадати: тверді­ший мадьяр від... мадьяра! Але як трохи підхмелений, боре старі словацькі молитовники і вголос читає, плаче, небіжку матір згадує, батька-отєцка, декламує вірші:

Я сом бача вельмі старі,

Не дожієм я до ярі,

Не буду мі кукачкі кукать...1

Чому, Пішто, так: тільки ступив до вашого містеч­ка, як усі про моє одруження заговорили? І Мартович, і ти, і залізничник на вокзалі хвалив ваших дівчат. На­че змовились.

А що ти робитимеш довгими вечорами? У нас двічі на тиждень кіно: в середу і неділю. А тиждень, сам внаєш, сім днів має. Ті, у кого багато грошей,— а в нас є й такі,— їздять до Будапешта забавлятися. А таким,

як ти і я, Дюрку, нічого не залишається робити, як одру­житись.

Я мовчав.

Бачиш цю дорогу, що веде на Будапешт? Вона ви­брукувана, а бічні вулиці -— море болота. Дві пари круто­рогих волів, буває, ледве тягнуть порожній віз, колеса грузнуть по самі голоївки. А висохне болото — пилюка здіймається за возом, наче його хтось підпалив. Навесні йдеш тротуаром по цих бічних вулицях,— а тротуари в нас вузенькі,— і чуєш, як під ногами жаби лопають, наче міхури. І обійти не можна, стільки їх! Зате наш край — багатий. Люди тут робітні.

Хіба нема таких, що не працюють?

Пішта глянув і надовго залишив на мені свій погляд.

Ну, що так дивишся? — питаю.

ДЮРКУ> кУДи ти тягнеш мене? Тільки по твердій дорозі ступай! Зійдеш — в болоті загрузнеш.— І, посміхнувшись, погрозив мені пальцем: — Я ж казав, яке в нас болото...

Хіба воно ніколи не замерзає, хіба його сонце не висушує влітку?

Ліпше поговорімо про дівчат,— порадив Пішта.— Це таке «поле», де почуваєш себе твердо. Скажи мені, які у вас, в горах, дівчата?

Наші дівчата, як сарни, прудкі. Говіркі, як струмо­чок гірський, шепчуться з парубками, немов ялинки з віт­ром, а поцілунки їхні — наче п’янкий подих весни.

Не був у ваших краях,— пошкодував Секереш.— А варто би поїхати...

І гарний же голос у тої Ілонки з Ладані,— згодом сказав я Пішті.

Ми часто його чуємо і милуємось, хоч ніколи не бачили Ілонки.

Дівчина з таким голосом — в Ладані, коли її місце в Будапешті! — кажу Секерешу. .

Голос — ще не все,— пояснив Пішта.

Ілонка просто зачарувала мене своїм співом.

Ага! Я не казав, Дюрку? Зачарувала! Як вміють наші дівчата приворожувати!.. Ось ми вже вдома.

Пішта постукав у двері.

СОН У ЧУЖОМУ ЛІЖКУ

Хоч багато гусей віддало своє життя, щоб моя перина стала товстою, але теплою вона зроби­лася тільки після того, як я зігрів її. А в цьому я мав до­свід ще з дитинства — мій няньо не присилав грошей з Пенсільванії! тоді було скрутно з роботою в Америці, а нам вдома — сутужно із дровами. Я накривав голову хо­лодною периною і сам нахукував тепла. Та хіба людині багато треба?! І зараз так само нагрів собі місце, відтак відкрив обличчя, бо не вистачало повітря. Тепер уже за­важала мені електрична лампочка, яка горіла на стовпі саме проти вікна. Світло дратувало і заважало думати. Я вислизнув з-під перини, закрив дерев’яні віконниці, що були зсередини, і знову опинився ,в ліжку.

Сон чогось не приходив до мене на цю квартиру, наче заблудився. Не знайшовши старого знайомого у Сольно- ку, де я працював досі, тепер, либонь, блукає по містах та містечках — шукає мене. Та він, зрештою, прийде. Я не боявся за зблуканий сон, але разом і шкодував його: па дворі стояв мороз і тягнув зі свистом холодний пітрищо. В пітьмі почали воскресати давні думки і наро- джуиатися попі. Вони завжди живуть з людиною і не покидають її, як тінь у ясну днину.

Там, у Сольпоку, залишились мої сліди, на які вже почали сідати перші пилинки часу. І попливли згадки...

Як я не хотів їхати в Угорщину, як важко відривався" від свого села, від пупка- рідної землі! Та вдруге надісла­ли за мною листа з поштової дирекції, з Дебрецена, щоб з’явився прямо на пошту в Сольноку, взявши з собою документ про освіту і хресного листа. Таке повідомлення дістав. і мій односельчапип, який уже знав трошки по- угорському. Ми з ним були ровесники і обидва мали за­кінчену середню школу та відбуту службу в чехословаць­кій армії.

Сіли на поїзд і прибули в Угорщину? В Сольноку не­далеко від вокзалу була їдальня. Її власник Раковецький- бачі', походженням із наших країв, забрів сюди за Авст­ро-Угорщини. Люди порадили, щоб ми зайшли до нього, бо він знає українську мову. Старий володів румунською, німецькою, французькою. Замолоду служив офіціантом на кораблі, що плавав по Атлантиці... Любив пляшку,

мав двох гарних доньок та ніби з хреста зняту, замучену і висушену жінку, яка не знала усмішки. Може, вона ко­лись спробувала посміхнутися над своєю долею, та замість посмішки виходила гірка гримаса, яка навічно застигла в неї на обличчі. Ніби нагадувала про те, що ця жінка покуштувала кисле яблуко.

В їдальні ми зустріли наших бокорашів, які тут зупи­нялися. Вони були одягнені в широкі конопляні ногави­ці, засмаровані та пропахлі смолою ялиці. В кутку лежа­ли їхні клунки, каїзанки, сокири, цапіїни... Бокораші, ма­буть, і ночували тут же, на підлозі. Раковецький окинув нас поглядом і водночас згинав високу постать у поклоні.

Пани своєю появою ощасливили мене!

Дядько кйітливо вивчав нас. Ми вже чула про нього і приглядалися до його постаті. Мав продовгасте обличчя, над яким панував не ніс, а носище; Раковецький був ви­сокий, в хребті трошки зігнутий, з малими жвавими очи­ма, завжди готовий до послуг. На руці тримав рушничок не першої свіжості. Штани носив широкі,— тоді це було модно,— на колінах витягнуті — здавалося, посварились із праскою. Вони виділися ще ширшими, якщо дядько поспішав за перегородку, де його дружина готувала їжу. Я тоді подумав: «Раковецький — тонконогий, вроджений кельнер». Через хвилину не вийшов, а вибіг на арену, де мав показати своє мистецтво. Він ніс для нас чисту ска­тертину, а через руку вже висів чистий рушничок. Лице сяяло, руки з нетерпінням шукали роботи. Звідкись узя­лися вишукані кельнерські рухи, які межували з фокус­ництвом.

Він уже стояв біля нашого столу з усмішкою на об­личчі й чекав на замовлення. Побратим, який доводився мені родичем, почав калічити угорську мову з такою мі­ною, ніби говорив прекрасно. Попросив нам відбивні, які тут називають «бейчі селет» !. Старий знов оглянув нас, наче робив переоцінку. Він витягнувся, щоб показати свою повну висоту, чи може, так вдавалося, бо ми з то­варишем сиділи...

Біда з ним, нехай покаже, який насправді він на зріст! Хай його хребет випростається!.. Відтак Раковецький за­говорив по-українському про свою фірму, де можна роз­мовляти всіма мовами світу. Тут він втягнув повітря на повні груди і спитав:

Парле ву франсе, шпрехен зі дойч, шті роминеште?

, ;— Нуштю, нуштю,— я сміявся, бо розумів ці слова по-румунському, та й прозора була гордість господаря за своє підприємство. І попросив по-українському: — Дайте нам відбивні.

Від земляків ми довідалися, що наші предки з глибо­кої давнини возили по Тисі сіль із Солотвинських ко­палень. Сплавляли її на бокорах чи човнах, прив’язаних до плотів.

Причалювали й тут,— пояснював дід,— викладали сіль у сольники, що стояли на березі, дерево відвозили на склади, а потім поверталися додому, як оце ми зараз, щоб провести по річці нові бокори... Зараз їдемо залізницею, а предки йшли пішки проти течії Тиси. Наші люди пра­цювали й на соляних складах. Вони назвали місто, яке виросло коло сольників — Сольноком. Отара назва зали­шилася й понині.

Повісти правду, в Сольноку майбутні колеги зустріли нас привітно. Водили обідати, доки ми не привчилися до незнайомих вулиць... Згадалися слова мого родича. Коли ми в Сольноку лежали ліжко в ліжко, він сказав:

Приймають, як міністрів!

Дорогий Іванку! — запалився я.— Дехто в нас ба­чить скривджених людей, інший — збуту мрію, з якою тут носилися майже двадцять років: «відродження» старої Угорщини. Забравши наш край, хортисти розв|язали собі руки. Вони за себе раді, загарбавши нас. Але не всім га- равд: Угорщина поділена. Феодали тримають у пазурах вемлю; бейреші1 сіють і жнуть, а врожай носять у чужі сусіки, земля їм тільки сниться. Хоч бейреш — теж уго­рець, його працю кладуть на рулетний стіл угорські пани.

Наші предки билися пліч-о-пліч з угорцями проти ав- стріяків. Чим були нагороджені? Угорці добились куцої полі. Пани повернули свої маєтки, мадьяр дістав у школі рідну мову. А ми? Нас поплескували, як доброго коня, і нагадували нам, що ми є народом «гене фіделісіма» 2. Вірний, але не раб. І замість нашої мови — дали свою, угорську. Така була платня за вірність. Дякуємо за по­дарунок!..

Моя розбурхана душа являла собою лісовий мураш­ник. Переді мною далі й далі пливло сольноцьке життя.

Спочатку ми працювали під наглядом старших пошто­вих службовців. Час івід часу відвідували старого Ракове- цького. Нас влаштували до відділів, які займаються при­йомом рекомендованих листів, телеграм, телефонних роз­мов, продажем поштових марок, векселів. Телеграми і телефонні розмови приймалися в різні кінці світу, з кож­ною країною були свої тарифи, які позначалися умовною валютою, і нам було дуже важко шукати відповідні тарифи: не знали як слід угорської мови та й не мали достатньої навички у праці. Люди скупчувалися біля приймального віконця, це дуже нервувало. Та ще й дівчата приходили купувати будь-яку дрібничку, щоб із нами завести розмо­ву: вони хотіли чути, як ми розмовляємо по-угорському. Це для них була сенсація, а для нас — важка мука.

Ми швидко знемагали, хоча працювали під доглядом досвідчених людей. І за касу ще не відповідали. Коли на чолах виступали краплі йоту і руки тремтіли, начальник пошти говорив:

— На сьогодні буде досить, хлопці! Ідіть на пляж, скупайтеся.

Нам не потрібно було два рази казати... Тут ми зуст­ріли знову своїх земляків, але не на пляжі. Вони спрова­джували по річці з нашого краю дерево. Тиса в цих міс­цях спокійно несе води, вона неповоротка, як товста ба­ба. По ріці пливло кілька бокорів, зв’язаних у кайлак. Цілий поїзд з деревом, розпластаний па воді. Посереди­ні^— місце, вимощене землею, на якому готують'бокора- ші кулешу. Звідти несло димом. Шматок рідної землі про­пливав безшумно, величаво. Я кричав щось до земляків, як потопаючий, що зсунувся з того бокора, махав рукою, а сльози самі підпливали до очей. Краяни не помітили мене, не чули моїх вигуків, які, здавалось, разом зі мною тонули у цій глибокій річці.

Над водою неслися запахи Карпат і свіжозрубаних ялиць. Легіні, чоловіки стояли при кермі, широким ру­кавом сорочки втирали з лиця піт: важко заробляли свій щоденний хліб...

Якось біля поштового віконця з’явилася Шаріка. Дів­чина того літа закінчила гімназію. Зустрічі наші почасті­шали. Вечори стали гарними, бо вона вже чекала мене. Шаріка розпалила в моїй душі палке кохання, яке пога­сив її великоможний батько. Панові не сподобалось, що

я хотів лишитися тільки самим собою. Мабуть, велико­можний і подбав, щоб мене перемістили до Кунсаллаша.

Ось я і переїхав. Лежу тут, у ліжку, з раною у серці, наче підстрелена звірина, яка намагається в темній хащі зализати свої рани. За дверима — Везерфі, молодий за­лізничник, у якого недавно померла наречена; праворуч^— адвокатська канцелярія, на лівому крилі живуть двоє літ­ніх. Це вони — господарі будинку. їх, мабуть, теж мучить безсоння, яке принесла старість...

Я оглядаю пройдену дорогу, як вояк на розвідці, який хоче знати, куди вертатися: дорога має два кінці, два різні обличчя: одне — коли по ній ідеш, а друге, коли по­вертаєшся. Але я хотів знати пройдену путь, аби по ній більш не повертатися...

Хоч у кімнаті було темно, я бачив свої дороги, ніби лафосфоровані... їх ще не було багато, але я вже вгаду- нпп по них своє майбуття: воно накреслювалось переді мною. Я вже знав: мені на долю випали тихі містечка, їх було вже три, зараз починаю жити у четвертому. Зга­далося перше: Левоча. У це словацьке містечко я приїхав 8 дерев'яним чемоданом, покритим чорним лаком. На тому «куфрику» було написано: «Вояк-аспірант Іржі Те- легаиі*. Чореа рік я вже їхав звідси «чертажем-аспіран- том* н Снішську ІІону ВоС...

Я жим між угорцями одним життям вдень, другим — увечері. В ліжку передумував те, що вдень не міг за пра­цею. Здавалося, що пережовую день, осмислюючи бачене й почуте...

Обважнілий від думок і втоми, перевертався з боку на бік: шукав таке положення, в якому б міг заснути. Пру­жини піді мною аж скреготали: залізо не витримувало, плакало, протестувало проти такої ваги. В дитинстві, бу­дучи пастушками, ми навалювались на одного з-поміж нас, иайслабшого, робили на ньому «громаду». І вироста­ла па луці копиця з хлоп’ячих тіл. Малий ледве дихав під навалою, але мовчав, бо знав прислів’я: «Не той сильний, хто б’є, а той, хто витримає!» Це ми так підсві­домо готувались до важкого життя, де ти мусиш на собі когось тримати і посміхатися, мовляв, тобі від цього доб­ре. А сильніший, він же і хитріший, не давав на себе ліізт?, лягав останнім на вершок людської копиці... І за­раз я був знизу, на мене лягали важкі думи...

Ой ви, дороги мої! Чи багато вас переді мною? Мій няньо сходив по світу чимало, Мав вісімнадцять років, коли вперше поїхав до Америки. Слабеньким був на свої роки, то у шахті воду, носив вуглекопам. Іван Телегазі ходив від робітника до робітника, в одній руці — відро, у другій — горнятко. Робітники кликали хто як; Джаном, Яном чи Янком, Іваном... Ось Джан бігає від спраглого до спраглого. Робітник простягає напрацьовану тверду руку, а вія кладе на його долоню горня зі свіжою водою. І здавалося, з темряви чулися давно віддзвеніли слова: «Добру воду маєш, Джане!..» Ніхто не питав того Івана, звідки він прийшов, бо всі знали, що Австро-Угорщина багата на слов’янські руки.

Подумав про воду та й самому захотілося пити. З піть­ми простягнулися до мене долоні. Я їх знав добре, по за­паху відчував натруджені руки, які рубали вугілля. В кожній з них було горнятко свіжої води. З темряви почулись голоси: «Випий, сипку, випий! Такої нам давав твій няньо, коли нас мучила спрага...» Я відчув у кімна­ті батькових друзів, самотність відступила у кутки. З очей потекли теплі сльози. Я не плакав, тільки вони розлива­лись по обличчю, наче забило джерело. Чому потекли сльози? Може, від розчулення добротою твердих долонь, чи їм стало шкода батькової та моєї долі? Я не ганьбив­ся сліз: від них на душі робилося легше, а темна ніч при­кривала їх від чужого ока.

І не помітив, як у кімнату прийшов сон — може, втя­гнувся крізь ключовий отвір. Він забрався до мене під перину, лащився, муркотів. Думки мої почали гаснути, і я входив у сонне царство.

Біографія

Твори

• Брати
• Жменяки
• Тихе містечко

Критика

• Дума про людську долю
• Закарпатські оповідання
• Проза Михайла Томчанія в оцінці критики та літературознавства