Біографія Олександра Сизоненка
Олександр Олександрович Сизоненко народився 20 вересня 1923 року в с. Новоолександрівці на Миколаївщині. Він належить саме до покоління випускників 1941 p., юність яких нагло обірвала війна.
Пройшов криваві дороги війни сержантом-мінометником, а під час штурму Берліна був тяжко поранений. Підлікувавшись у шпиталі, пішов на відбудову Чорноморського суднобудівного заводу в Миколаєві, а заочно вчився на літературному факультеті місцевого педінституту, який закінчив 1955 року.
Перше оповідання «Весна» побачило світ у «Вітчизні» 1949, а через два роки з'явилася й збірочка оповідань «Рідні вогні», за нею й друга — «Рідні краї» (1955). Відтоді О. Сизоненко цілком віддається літературі.
1962 року переїхав до Києва. Працював у сценарному відділі Київської кіностудії імені Олександра Довженка, пізніше був на творчій роботі.
Місцева преса відзначила щирість і поетичність лірико-романтичного письма молодого новеліста. Опублікувавши дві збірки оповідань, він вдався до пригодництва та фантастики: в цьому жанрі написано повість для юнацтва «Зорі падають в серпні» (1957), де підступно діють агенти імперіалістичної розвідки; пишномовністю й сентиментальністю позначена й повість «Для чого живеш на світі» (1961). Не вирізняється глибиною проникнення в життя та майстерністю й наступна «романтична» повість «Жду тебе на островах» (1963), в основу сюжету якої покладена детективна історія, де також діють шпигуни. У творі все дуже красиве й незвичайне: океани й екзотичні острови з пальмовими гаями, що «гудуть на океанських вітрах, немов струни велетенських контрабасів», і гори, і море, і красиві сни... А на цьому ультраромантичному тлі — таке ж «велике» й «незвичайне» кохання суперідеального героя — чекіста Павла Баклана та неземної красуні-іноземки з таємничим ім'ям Родомі.
Збагнувши, що детектив і пригодництво не його жанр, письменник прагне глибше зануритися в дійсність, тісніше пов'язати громадсько-виробничу й особисту сферу життя героїв, і пише роман «Корабели» (1960).
В основу сюжету твору покладено поширений тоді конфлікт між новатором і консерватором — між прогресивним, вольовим директором суднобудівного заводу Іволгіним і партійним чиновником-кар'єристом інструктором міськкому Долгушиним. Твір написано за всіма приписами соцреалізму, хоч тут помітимо й більшу вправність у змалюванні людських характерів, добру обізнаність із предметом дослідження.
Наступним і найпомітнішим серед здобутків автора на той час став роман «Білі хмари» (1965). Власне, це жанрове визначення досить умовне, бо немає в творі ні наскрізного сюжету, ні гострого конфлікту, та й спосіб змалювання людських доль і характерів не такий, як у класичних романах. Це роман-роздум, роман-сповідь, роман-реквієм. Автор знайшов свою форму, яка вдало відповідає змістові. Навіть фабула його навдивовижу проста й безпретензійна: широкою асфальтовою стрічкою вдень і вночі безупину мчить машина. За кермом — герой твору, він же оповідач. Він їде до рідного села, що загубилося в степах Миколаївщини, туди, де минуло його дитинство, де він виріс, змужнів, пізнав життя і де зараз у сільській лікарні від невиліковної хвороби вмирає його батько. Вже початковими рядками автор тривожно застерігає: «Дорога буде далека — через всю Україну. І сумна: в батькову смерть». Він і читача запрошує пройтися цією сумною дорогою, оскільки «рано чи пізно по ній доведеться пройти чи проїхати: це одна з тих наших доріг, які не доводиться вибирати». Далі йде схвильована оповідь про батька та його друзів-ровесників, про добрих і лихих сусідів, про своїх фронтових однополчан, постає ціла низка самобутніх характерів. У «Білих хмарах» О. Сизоненко виявив зрілу майстерність, здатність глибоко проникати в духовний світ, у психіку героїв, малювати яскраві, життєво правдиві картини, перейняті авторовою пережитістю.
Домінантною в творчості О. Сизоненка є тема війни. У вступі до гостросюжетної оригінальної повісті «Петер, Пауль, Йоганн...» (1967) автор зізнався: «Про нашу війну ми будемо думати і згадувати до кінця днів своїх, як про найбільше випробування нашої долі» і як про свій моральний борг перед полеглими.
Свій борг письменник спокутував трилогією «Степ» (1976), «Була осінь» (1981), «Мета» (1983). В ній О. Сизоненко прагнув масштабно, з документальною достовірністю відобразити перебіг подій на фронті й у тилу. З епічно-панорамним розмахом він переносить дію з окопів і вогневих позицій батарей — до командних пунктів армій і фронтів; з окупованого південного села Степівки та приморського міста Лиманська, де активно діють підпільники й партизани, — до штаб-квартири Гітлера тощо.
У центрі трилогії — сімейна хроніка родини Сірашів. Але твір заселено не тільки вигаданими, а й численними історичними особами. З одного боку — це Сталін, Жуков, генерали, партійні й державні діячі; з іншого — верховоди й генерали гітлерівського рейху та Японії. Отже, зроблено спробу поєднати роман-подію з романом-долею і створити багатоплановий твір про початковий період війни. На жаль, ця широкозахватність та багатоплановість подій спричиняються до того, що авторові не завжди щастить органічно й тісно пов'язати сюжетні лінії. І все ж трилогія стала помітним явищем не тільки в творчій біографії письменника, а й в українській воєнній прозі останніх десятиліть, вона відзначена Державною премією України ім. Т. Г. Шевченка.
Роман О. Сизоненка «Далекий Бейкуш» (1990) — твір динамічний, цікавий, читабельний, хоч далеко не у всьому викінчений. Як і в багатьох інших творах письменника, події в ньому відбуваються в рідному краї, а точніше — на «майже казковому» березі моря в Далекому Бейкуші під Очаковим. Тут порушено гострі екологічні та морально-етичні проблеми. Твір спонукає до роздумів, а багато в чому викликає бажання й посперечатися з автором, зокрема, з його концепцією соціальної справедливості.
Твори
Критика
Поділитися