Олександр Сизоненко. ​Журавлі

Олександр Сизоненко. ​Журавлі

Летять собі журавлі та й летять. Небо, сине-синє, сте­леться перед ними в імлисті далі. А вгорі тепле й ласкаве сонце. А внизу, під запоною білих ріденьких хма­рок, синіють на землі тихі ріки, жовтіють пусті вже поля, зеленіють ліси і луки, біліють села й міста. І гар­но так, тихо, тепло та сонячно в світі! Здається, не покинув би вік цього краю, а треба ж летіти! Треба.

Молоді журавлики стомились. Вони вдивляються в плеса, що лежать попереду, і думають: там ми сядем, спочинемо. «Сядемо, сядем»,— курличуть вони з на­дією.

Старий вожак летить попереду, веде їх все далі в далі і не зважає на їхнє жалібне курликання. Він тривожиться за прийдешнє. Він знає, що десь там, на півночі, у місцях, які вони покинули вчора чи позавчора, вже холодно, і за оцими сонячними теплими днями повзуть морози, дощі і вітри, від яких важчають мокрі крила і ніде знайти поживу чи затишок.

Він усе знає, розумний і мудрий вожак.
А молоді журавлі нарікають:
Курли-курли! І куди поспішає?
Курли-курли! І чого він боїться?
Чом би не посидіти отам он, на тихих водах, на ясному сонечку.
Боже, який він жорстокий!
Наші крилечка вже зомліли...
А шиї вже стали важкими...

Вожак летить та й летить, все далі та й далі. До да­леких берегів супокою й тепла. Вони йому осоружні, як і лет оцей довгий.
Може, в нього крила гудуть і м’язи на грудях мліють?
Він усе знесе.
Може, хто з журавлів не витримає напруження й ка­менем шугоне на покинуту землю?
Хай!
Він не зупиниться. Тільки журно курликне над на­шою хатою, над селом чи над містом, над полем чи над лісом.
І ніхто не знатиме, чого він кричить і як йому тяжко.

Біографія

Твори

Критика


Читати також