28-03-2017 Іван Світличний 592

Шевченкознавчі розвідки Івана Світличного

Галина Коваленко

Проблемно-тематичні орієнтації Світличного-літературознавця й критика показові для розвитку української літературно-критичної думки 50-60-х років XX ст.

Особливе значення в літературно-критичному доробку Світличного має осмислення ним — у новому суспільному контексті, в новій ідейній атмосфері шістдесятницького ренесансу — творчості українських письменників-класиків. Таких праць небагато, вони невеликі, проте знаменні — в плані народження нових підходів, руйнування звичних табу. Вплив соцреалістичної догматики в цих розвідках відчутний меншою мірою порівняно з працями Світличного на теми теорії літератури та естетики.

На кожному етапі розвитку української культури, української духовності найголовніші проблеми так чи так сфокусовано в образі Шевченка, у трактуванні його мистецької спадщини. Світличний був серед тих, хто прагнув в умовах ідеологічних утисків вивільнити образ геніального поета від стереотипів: од просвітянсько-хуторянського стереотипу «батька Тараса», радянського стереотипу революційного демократа й апологета класової боротьби, стереотипу співця гайдамаччини, поборника національної різанини. Особливу увагу він приділив творам дискусійним, найбільш спотвореним ідеологічно. Серед Шевченкових творів, які особливо потребували такого «очищення» перше місце, мабуть, посідав «Великий льох» (1845). Поема ця ніяк не вкладалася в рамки соцреалістичного трактування, в коментарях її ідейний зміст тлумачився викривлено.

Дослідження І. Світличного «Художні скарби «Великого льоху» є оригінальною й цікавою спробою підсумувати доробок на цю тему, який існував в тогочасному літературознавстві. Світличний погоджується, що Шевченкова поема-містерія є «одним із найменш вивчених» творів, але не менш суперечливим. Він солідаризується з думкою про те, що літературознавцям «давно пора» більш обережно домислювати, договорювати поему... «адже символи поеми... не припускають подвійного тлумачення».

Стаття Світличного безперечно має наукову цінність, оскільки засвідчує нетрадиційний підхід до постаті Шевченка. Її слід розглядати з урахуванням того часу, коли вона писалася.

1962 рік. Це час появи й визрівання шістдесятників, час бурхливих змін і переоцінки цінностей. Але й далі обов’язковим лишався суто ідеологічний підхід в оцінці літературних явищ, будь-які відступи від якого вважалися неприпустимими. Звичайно, такі умови не сприяли виробленню нетрадиційних висновків, не схиляли до відвертої, науково обґрунтованої полеміки. Тому правду доводилося частіше шукати між рядками. Це стосується й аналізованої статті, яку автор писав, сподіваючись на публікацію. Заперечення Світличним версії Смаль-Стоцького, очевидно, слід сприймати як «правила гри», дотримуючись яких можна було детальніше подати цитату засуджуваного радянським літературознавством автора та ще й зробити посилання на варшавське видання Шевченка 1935 року. Отож припускаємо, що це робилося з метою донести до українського читача різні точки зору на розглядувану проблему й дати йому змогу самостійно знайти відповідь. Для того часу така позиція була сміливою, бо «уже за саме це цитування, навіть у супроводі примітивної «відсічі», можна було легко дістати звинувачення у пропаганді ворожих поглядів під виглядом їх спростування».

Отже, цінність статті передусім у тому, що в ній було звернуто увагу на далеко не «хрестоматійний», як на той час, Шевченків твір, котрий тлумачився радянським літературознавством тенденційно. Крім того, очевидно, що ця стаття має глибокий і вельми актуальний тоді підтекст, який спрямовував увагу читача на важливі, заборонені теми й проблеми.

Протистояння офіційним доктринам у недемократичних державах завжди каралося. Отож письменникам доводилося шукати різноманітні способи приховування «крамольних» думок у глибинних змістових пластах зовні лояльного тексту. Такий стан речей був цілком характерним і для періоду посткультівської «відлиги», коли розпочався процес переоцінки цінностей. Побоюючись втратити панівну роль, партія цей процес всіляко стримувала, і тому твердження про антигуманність, антидемократичність радянського суспільства вважалися крамольними. Все це змушувало митців подібні думки й переконання висловлювати «між рядками». Як не згадати з цього приводу вислів Г.С. Сковороди: «... люблю тое, что сверху ничто, но в середке чтось, снаружи ложь, но внутри истина».

Міркування стосовно поеми Шевченка «Великий льох», висвітлені в аналізованій вище статті, яка так і не побачила світу, Іван Світличний розробляє в пізнішій ґрунтовнішій праці «Коментар критичний до коментаря наукового». Перш ніж перейти до розгляду критичного коментаря Світличного, відзначимо, що аналізована ним у названій праці книжка Ю. Івакіна «Стиль політичної поезії Шевченка» (1961) була на той час одним з найповніших, науково обґрунтованих досліджень, хоча й цьому авторові доводилося писати під тиском панівних ідеологем і заборон. У своєму коментарі Світличний висловлює також слушні думки щодо таких відомих творів Шевченка, як «І мертвим, і живим, і ненарожденим...», «Розрита могила» та 136-й з «Давидових псалмів». Тут також критик робить лише певні зауваження, ставить риторичні запитання, якихось же конкретних висновків не подає — вони приховані між рядками. Проте вже й ці зауваження та запитання відповідно спрямовують думку читача і допомагають звільнитися від ідеологічних штампів в інтерпретації ключових Шевченкових творів.

У своєму «Коментарі...» Світличний сміливо й однозначно заперечує будь-яку спробу вбачати в тому чи іншому творі Шевченка «якусь розроблену політичну програму» чи «практичні «рекомендації» конкретних терористичних актів». Він впевнено виступає проти зведення художніх узагальнень поета до суто соціологічних чинників, бо це «призводить до збіднення і звуження завдань Шевченкових творів». Критик застерігає від поверхового й прямолінійного розуміння спадщини великого поета й заперечує абсолютизацію будь-якого закріпленого за ним стереотипу. Він наголошує, що поширена в літературознавстві думка про «вичерпаність Шевченкового питання» є лише ілюзією.

Такі твердження критика протистояли тогочасному «соцреалістичному» трактуванню Шевченка, намаганням ввібгати думки й слова великого поета в прокрустове ложе марксистсько-ленінських схем, підпорядкувати диктату ідеологічних чинників. Статті Світличного стали, по суті, одним із перших кроків літературознавства до справді наукового й деідеологізованого висвітлення постаті Шевченка.

Ще одним яскравим прикладом заперечення Світличним вульгарного соціологізму, характерного для більшості наукових досліджень 60-х років, стала його гостро полемічна стаття «Гармонія і алгебра», надрукована в ж. «Дніпро» (1962, № 1). Тут критик знову сміливо виступив проти псевдонауковості й схоластики, тепер уже в мовознавчих дослідженнях творчості Шевченка, не оминаючи при цьому високих авторитетів, серед яких був і тодішній віце-президент Академії наук УРСР І.К. Білодід.

Світличний розглядає «чотири видані останнім часом найфундаментальніші дослідження про мову Шевченка» — Н.О. Петрової «Шевченкове слово та поетичний контекст», монографії В.С. Ващенка «Мова Тараса Шевченка» та І.К. Білодіда «Т.Г. Шевченко в історії української літературної мови» та збірку статей «Джерела мовної майстерності Т.Г. Шевченка». В іронічно-насмішкуватому тоні він говорить, що ці науковці хотіли прищепити любов до творів Шевченка, але не звичайну, а «наукову... капітальну й фундаментальну».

Критик висміює бухгалтерські підрахунки, переклад поетичної мови на мову арифметики. Аналізуючи книжку І. Білодіда, Світличний, зокрема, висловив сумнів щодо тієї легкості, з якою авторитетний науковець оголошував крилатими словами й фразами цілі абзаци, а то й сторінки Шевченкових творів; викликала заперечення і їх класифікація. Критик доходить висновку, що це «...класифікація без системи, систематизація без будь-якого стрижня», добір матеріалу за принципом «що перш під руку потрапить».

Таким чином, проаналізувавши праці про мову Шевченка, Світличний доходить слушного висновку про їх недостатній науковий рівень.

Дуже важливою для усвідомлення еволюції Світличного як критика й філософа, вивільнення від панівних тодішніх ідеологічних схем, стереотипів мислення є його стаття «Духовна драма Шевченка», — вона стала своєрідним підсумком життя і творчості не тільки Шевченка (після знаменного періоду «Трьох літ»), а й самого автора, якому судилося повторити той же страдницький шлях. Розкриваючи духовну драму життя великого співвітчизника, критик показав, що за сто з лишнім років духовність лишилася на рів.ні рабського «послушанія» і змирення з усіма негараздами. А ситуація, коли митець змушений відтворювати, з одного боку, Україну, за яку він носить у серці глибокий «національний сором», не тільки не зникла, а ще більше загострилася і стала ще болючішою. Тому Світличний став мовби ближчим до Шевченка з його «караюсь... але не каюсь», а виношувані ним думки тут оформилися, проясніли. Стаття з відомих причин залишилась незакінченою й прийшла до читача фактично вже після смерті її автора як яскраве свідчення протесту проти системи імперського гноблення часів Шевченка й проти бездуховності й демагогічної помпезності в Україні радянській.

Літературознавець порушує тут комплекс проблем, близьких йому самому в зламний період життя. Серед них найважливішою видається проблема духовної деградації народу, яка була і залишається однією з найболючіших проблем українського національного буття. Кількавікове перебування України під національним гнітом позначилося на психології та характері народу, породило як трагічні наслідки манкуртство, громадянську пасивність. Це — одна з провідних ідей Шевченка, його біль і мука, в радянські часи стала забороненою, філософію й соціально-національну проблематику його творів було підпорядковано простолінійній схемі «добрі люди — лихі пани». Світличний спростував й науково довів абсурдність цієї «соцреалістичної схеми» у своєму нарисі «Духовна драма Шевченка». Він показує, як тривале підневільне життя здеморалізувало широкі верстви населення, незалежно від їхнього соціального стану, розкриває постійну Шевченкову антитезу: людини як образу Божого, лицаря, сміливця, козака — і «мільйона свинопасів», «злих людей», які «осудять», «огудять», «одурять», «найдуть тебе всюди». За допомогою влучних цитат критик переконує, що цей мотив проходить через усю творчість поета — від «Катерини» до «Юродивого». Виступаючи таким чином проти «міфологізації» Шевченка, літературознавець виходить на серйозну й актуальну проблему — проблему національного сорому, картання народу за його примирення з духовним рабством.

Відомо, що мотив національної самокритики часто зринав у літературах країн, народи яких зазнавали національного гніту. Шевченко став виразником «в духовному житті України того потужного і безпощадного духу національної «самокритики» та збудником того «національного сорому», що є потребою і передумовою великого соціального й національного відродження і змагання, — і який відтоді в українській літературі звучав невсипуще й гостро, ставши одним із провідних її мотивів...»

Тема народу, Вітчизни в нашій літературі з часів Шевченка мала два аспекти: з одного боку — гордість за свій народ; з другого — картання його за поступливість, мовчазну підлеглість, за згоду на фізичне й духовне рабство. Та в радянські часи цей другий аспект належав до табуйованих. Поняття «народ» ідеалізували й риторично підносили до надхмарних висот. Світличний одним із перших у своєму «невільничому» есе про Шевченка спробував підійти нетрадиційно до проблеми ідеалізації народу. Це тим більше було важливо, що у 60-і роки продовжувалася ідеалізація поняття «народ», що традиційно, ще за народницькими настановами, розумівся як високоморальна селянська спільнота, хоча насправді уже давно такою не був.

Визначивши боротьбу Шевченка за духовне розкріпачення народу й кожної особистості зокрема як провідну ідею його творчості, Світличний ствердив, що тим самим поет пробуджував в українців «національну гідність» і прагнення до духовної суверенності. Ці виплекані критиком ідеї сьогодні звучать особливо актуально. Щоб зупинити процес духовного зубожіння, нам необхідно, нарешті, пізнати справжнього Шевченка і Франка, Лесю Українку й О. Кобилянську, М. Зерова і Є. Маланюка, В. Стуса й І. Світличного. Їхня творчість допоможе сучасним українцям осмислити етичні принципи своєї епохи, протистояти духовному рабству, проти якого боролися кращі митці. Світличний всім підтримав і продовжив ту боротьбу.

Л-ра: Слово і час. – 1997. – № 3. – С. 9-12.

Біографія

Твори

Критика