Іван Чендей. Теплий дощ

(Уривок)

Дружині Марії

Листа в смугастій рамці — ознака авіапошти — відкла­ла на краєчок стола й помандрувала за великі й чисті шиби.

Тепер, здається, нічого не відділяло її од світу перед нею — від кущів для окраси під самим вікном, від пле­каних дерев у фруктовому саду, рядів винограду й квіт­ника з пізніми бутонами троянд, за літо відрослих буй­них гортензій і шпалерки груш — груші стояли невисо­кою огорожною попід хату при викладеній з плескатих плит дорозі.

Звівши голову якось мимоволі від баченого, задивила­ся в глибину осінньої похмуреної блакиті — здається, на­висала зовсім близько, затуляючи горизонт. У таку пору, коли осінь брала своє першою студінню, в теплій кімнаті справді ставало особливо привітно й затишно.

Знайомий почерк колишнього її випускника в школі на конверті засвідчував характер уже складений. Таким в юнака був у старших класах на відміну від окремих уч­нів, що знала і вчила їх не один рік. Класним наставни­ком стежила й спостерігала, як її вихованці росли, фор­мувалися й ставали. Тепер почерк його на конверті мов подорослішав, а тому уявляла і свого учня змужнілим, не тільки з вищою освітою, але й з певним життєвим до­свідом.

«А все могло скластися інакше... Зовсім інакше... Хто винен був би тоді?»— питала себе враз. «Найрозумнішим, найсправедливішим ставленням до людини є милостиве ставлення...»— при думці з’явилися слова, й дивувалася, а чого досі не приходили до пам’я­ті. Такими словами могла знову й знову виправдати себе у відношенні до колишнього учня, послатися на них при звинуваченнях колег у м’якості, ба й відсутності принци- піальності. Коли найбільша потреба на слова ці була, по­губилися, тепер же раптом зазвучали й окреслилися в стрункому рядку. А тому навіть бачить вона сторінку книги, ймення прозаїка, що пам’ятні для неї слова напи­сав, рік і місце видання. Все тепер стає близьким, а тому дорогим в книзі, що скоріше нагадує давній-прадавній розтрясений і пошарпаний молитовник, аніж том прози.

Думає, а якій з книг більше уваги віддала б вона — чепурній, в мантії-обкладинці з витонченим тисненням у золоті, обтягнутій шкірою, чи таки оцій зачитаній, поста­рілій вже і від тягаря літ. І певна в тому, що саме оця, остання, співзвучна серцю, озивається до неї, наводить і підтверджує, переконує ба й виправдовує, а тому зали­шається надійним другом.

Все в’язалося тут не єдино з отриманим листом, але й з думкою про неповторність світу кожної окремої лю­дини...

І

Маріє Іванівно!.. Прошу!..— озвався хтось чолові­чим голосом, як затіненою пізнім вечором і крислатими деревами набережною проходила вона від школи на око­лиці міста до пішохідного моста.

Від несподіванки здригнулася. Світло високо піднятих ламп по асфальту розстеляло просторі сірі простирадла.

То я!.. Батько Йосифа... Альберт Гейзович!..— чоло­вічий голос заспокоїв її.

Ви так пізно?—мов зраділа, що нагодився батько учня-випускника й бодай затемненою зовсім алеєю не йтиме одна, хоча два десятки літ міряла цю дорогу в різ­ні пори року і в різну погоду.

Ішли мовчки.

Вона вчила його сина Йосифа й сподівалася, що бать­ко тут знову випрошуватиме оцінки — траплялося кілька батьків і таких, що просили, клопотали, сумнівалися в ставленні окремих вчителів до подорослілого чада, з класним шукали зустрічі наодинці, турбуючись не так знаннями, як табелем чи атестатом.

Ваш підтягнувся... Видно, що в праці і дружбі з Андрієм хлопцеві легше... Правда, належало взятися ра­ніше— багато втрачено, надолужити майже неможли­во...— вчителька викладала так, мов розмірковувала й цим батька не лишень заспокоювала, але й відводила від докучливих просьб, з якими, мабуть, й підстеріг її на до­розі з школи.

Підбитими каблуками Альберт Гейзович цокав — з лі­вобережжя луна котилася до правобережжя. Раптом Ма' рія Іванівна згадала, як чула це важке взуття в довгому коридорі — тут чекав, певно, поки вийде вона з класу ТО’ ді. Цілий урок проговорили.

Нудний і млосно докучливий Альберт Гейзович замо­рив її в ту зустріч клопотаннями, що оберталися довкруж атестата зрілості й оцінок, що на батькову думку син мав отримати. Уже була хвилина, коли спитала, а чи є в Аль« берта Гейзовича менший школяр, окрім йосифа, й гото' ва була радити, щоб для нього бодай батько частіше до школи знаходив дорогу. Одні кроки наче й були тепер за­мість гутірки...

З чого почати?— нарешті озвався він.

З того, що ближче і найбільше непокоїть!— мовила вчителька.

Яка несподіванка!.. Який скандал!.. Такого не чекав я!..— Альберт Гейзович готовий вигорнути все, коли справді в голосі його була ціла злива на обуренні замі­шаного розчарування.

Зненацька чомусь почав сахтіти, віддуватися і віддму- хуватися, наче рій докучливих комарів обсідав його, а ру­ки для обмахування були зв’язані.

Сахтіння дивом не було.

Коли Марія Іванівна по_ обов’язку класного наставни­ка і навчателя опинилася"в просторому будинку на за­тишній вулиці міста, тільки збиралася викласти про чер­говий бешкет м’ясникового сина йосифа, як школярів батько несхвально озирався по ній. Озирався він так, ні­би важив і зміряв, у зручному кріслі відхилявся й перед собою заламував товсті пальці, стуляв губи, випускаючи повітря між щілками губ.

Поки мав час Альберт Гейзович розміркувати над тим, про що вчителька розповіла, водночас шукаючи підмоги і співучасті у вихованні, Марія Іванівна обводила примі­щення —- кожного разу надибувала тут щось небувале, нове з предметів побуту, а коли всього для заміни, то добротніше, цупкіше, більше й дорожче за те, що звідси було винесене.

А господар сахтів.

Він сахтів тепер, шукаючи слова, як сахтів тоді. Подо­балося те мало, та усвідомлювала — саме ця дурна звичка найменше й повинна заважати розмові. Свідома, що ніхто наказом не зобов’язував мороку собі знаходити з батьками, була певна свого високого покликання й тут уже якесь там пихтіння-сахтіння дійсно не мало її рівно­вагу порушувати.

Навідалася до батьків у суботу. Було пізно увечері піс­ля педагогічної наради, під настрій від слабих учнів з не­похвальною поведінкою. Могла до Альберта Гейзовича й іншим разом, та воліла не відкладати.

Дзвонила з вулиці. Ніхто не озивався, хоч з великого вікна слабе світло й стелилося в середину дворика за ого­рожею. Собака шаленів на прив’язі, коли засвітилося у вікні до вулиці й висунулася жіноча голова.

Хто пізно так?— жінка була незадоволена й підо­зріло сягнувши головою до середини, далі забувшись на її сумці з зошитами.

Добрий вечір! — привіталася.

А... То ви? Доброго здоров’я! Прошу, прошу! — гос­подиня пішла до чоловіка, щоб стрів учительку їхнього сина, Марію Іванівну.

Клацнув замок. Пес гавкав зліше.

У накинутому на рамена кожуху вийшов господар, за­прошуючи до хати.

Неприємною, важкою була зустріч. Не трапивши в ро­зуміння з першого слова, Марія Іванівна охопилася роз­пачем дивної безпорадності. Після виснаження п’ятьма уроками, після затяжної педради, певно, й не треба їй бу­ло відривати батьків недбалого учня від телевізора, але ж двічі бесіду з ними уже відклала.

Альберт Гейзович ліниво зняв і так же ліниво повісив кожуха в прихожій з дзеркалом від долівки до стелі, не пройшов, а ніби пропхався в двері просторої кімнати з телевізором.

Хвильку дивилася на господаря й господиню, мовби за­питувала: «А де школяр наш?»

Не було учня. Не було в світлиці з телевізором, за­ставленій фотелями і шафами-вітринами, що витрішку­вато тупилися дешевим сріблом, хололи місткими чаша­ми, гонорилися кришталем і набором свічників — поволі свічники входили в моду.

А де наш вихованець?— питала.

Ви особисто до нього?..— цікавилася мати — кож­ний шов атласного халату готовий був розлізтися, від­криваючи наготу.

Я до вас...— мовила спокійно, зиркнувши вбік те­левізора — справді приміщення наповняв гуком.

Альберт Гейзович приглушив звук.

Ваш син вчиться погано... Ані ви, Альберте Гейзовичу, ані ви, Емо Габорівно, не цікавитеся ним у школі...

йосиф вчитися може, тільки потрібна певна дисцип­ліна...

Що нам чинити? Хотів ковзани, ми йому купили. Хо­тів лижі, купили й лижі. Хотів транзистора, має і транзи­стора. Тепер просить мотоцикла!..— мати звітувала, ви­кладаючи школярів асортимент забаганок.

Менше ви купували б, він більше про навчання дбав би!

Купуємо в надії, що зрозуміє...— батько віддих­нувся.

Купите на колесах двох — забагне на чотирьох.

А знаєте, Маріє Іванівно, про ту синову науку я лег­ко сплю. Писати, читати, рахувати, скільки йому потріб­но, знає. Що йому треба іще? — мата йосифа говорила зовсім холодно і спокійно.

Марія Іванівна перевела погляд на батька, чекаючи, що скаже він.

Правду має!—Альберт Гейзович собі. При цьому схвально підняв короткопалу цупку долоню, неначе цим подавав знак, що перечити вже нема чого.

Ви тут — не батько! — коли б вчителі були цеї дум­ки, у нас не було б додаткових уроків у школі для не- встигаючих, ми не заводили б щоденників, не скликали батьківських зборів, не ходили б, врешті, по домівках. Ще багато чого в нашій роботі не було б, і не один ситий лінивець мав би спокій. Але ми про них дбаємо, так часто знаючи і розуміючи, що не тільки вони самі, наші учні, все наше до кінця збагнути нездатні, але й батьки їхні так часто не все розуміють... І ні від кого тут подяк, ви­знань не чекаємо, пам’ятаючи найперше про свій обов’я­зок...— Марія Іванівна говорила спокійно, навіть не ду­маючи, а яким буде ставлення до нею сказаного в цій хаті.

я.. ми розуміємо...— господар вбік дружини — ха­палася іти до начинням заставленого буфета.

Середню освіту належить мати кожному. Нині та­кий час, коли вже без неї важко... Та й що то за люди-1 на, коли...— Марія Іванівна вела якось недоладно, чуючи сухість у словах — раптом годі було дібрати щось істот­не, більше од серця, аніж від холодного розуму.

Куди підемо, як кожен тільки в начальники захо­че?..— господар вже посміхався.

Який абсурд! Школа дає не атестати для завів, по­мів, начальників, ще не знаю кого... Говориться про шко­лу, про знання з школи... Про освіту, яка вже кожному-кожному потрібна! — вчителька готова була доводити й переконувати.

Наш син м’ясником буде! Того, що досі навчився, йому цілком досить!— батько ставив крапку.

А коли м’ясником бути не захоче? А хіба тут, на цій роботі, знання не потрібні? А як захоче бути інжене­ром, фінансистом, учителем? Він тепер ще й сам не знає, ким захоче стати! — вчителька виглядала юнака, щоб сказав слово для власних інтересів.

З виблискуючої холодним сріблом таці господиня ви­клала закуску на білу скатерку серед просторого стола.

За ваше здоров’я!— припрошала, нахиляючись пов­ним тулубом.

Прошу!—Альберт Гейзович собі являв гречну при­вітність.

На широченному тарілі було стільки їдла, що вистачи­ло б для цілого загону. Шинка і відварений гов’яжий язик, плитки паштету і простроченого сиру, грудка мас­ла посередині й червоні смужки виблискуючого марино­ваного перцю — все-все було сервіроване для смаку. Тут же відсвічував оранжевий від налитого питла криш­таль — справді, господиня подавати вміла.

Діло рук хазяїна!—Ема Габорівна долонькою зич­ливо стигла над тарелем, неначе справді благословляла.

Ні їсти, ні пити їй не хотілося. Бо раптом відчула до всього цілковиту байдужість. От води б склянку!

Звичайної води!..— попросила.

— А чорну каву? Мамцю, швидко чорну подай!—Аль­берт Гейзович наказував, а господиня й сама поспішала на кухню.

Гадаю, домовимося! Беріть Йосифа в руки! Де він? Пізно, а школяра дома нема. Уроки виконав?

Сину передам своє ремесло. Я вже вам казав про це...— батько вчительку заспокоював, наголошуючи на слові «своє», мов саме тут і були найвищі всі атестати й дипломи.

Мовчала. Даремними виділися доводи про яку-небудь професію з тих, що самій могли здатися поважнішими, ба й інтелектуальними хоч би й через те, що певна була сама: поганих професій нема. А тому раптом напала така несусвітна нудьга на неї, коли чула безпорадність. Вона вже бачила Альберта Гейзовича в м’ясній крамниці за нержавійкою обведеним прилавком — був закладений куснями для різних куховарських потреб і смаків; бачи­ла, коли сокирою на короткому топорищі хвацько зма­хував і дробив костомахи на ковбані; бачила Альберта Гейзовича, коли з вправністю ілюзіоніста точив ножа, спритно відтинав м’якоті зі звисаючої на гаку туші.

«І так довге життя? Господи, яка череда, яка отара, який ешелон буде порубано, продано!»— раптом подума­ла для себе всього й уже вишукувала привабливість і в цьому суспільно-корисному, потрібному зайнятті.

Буде інженером...— ураз Альберт Гейзович починав здаля, ніби вибирався в далекі мандри, а для мандрів не все було припасено. Пригладив п’ятірнею коротко стри­жену цупку чуприну й сягнув до потилиці, застиг доло­нею на шиї.

Марія Іванівна чекала.

Буде агрономом? Буде, скажім, начальником на­віть!.. А який заробок?—господар не просто питав, а на­ївно вигукував.

Марія Іванівна холола в подиві. А далі здригнулася р лячній холодній і мимовільній усмішці.

Прошу вас не сміятися! Я серйозно! Кажім, ви учи­телька. А скільки чистими до вас приходить? Скільки приходило до вас, коли ви тільки починали службу в шко­лі?— господар Марію Іванівну підтискав до кута.

Трималася зовсім спокійно, щось ніби пригадуючи з давно вже сплинулого, промовила:

Небагато... Навіть зовсім скромно...

Кажете, що скромно... А скільки вчилися ви, аби вчителькою стати?

До десятьох додайте п’ять!

П’ятнадцять! Не думаєте, що за п’ятнадцять з атес­татом і дипломом вам платять мало? — Альберг Гейзо­вич пробирав її очима наступаюче й уже чекав, а що скаже.

Вона знала, що годі й заплатити трату емоцій, енергії, часу вчителя, коли він весь випалює себе й згорає на роботі, коли він поза школою живе знову ж таки спра­вами школи, її вихованців, несе додому зошити й губить зір над ними допізна, інколи за північ. Та все тут, саме в цій хаті й тепер, виділося нікчемно принизливим. А то­му й мовчала, терпеливо чекаючи, що скаже далі він.

Розумію! Можете нічого не казати. Завтра неділя. Щоб додому іти після роботи, ви приходите до нас, бо вам спокою не дає наш хуліган, з яким не можемо вра^ дити і ми. Тільки вечорілося, пішов з такими, як сам, а коли дома буде — не знаю. А ти, мамцю, знаєш?

Господиня тільки раменами здвигнула.

А він далі:

Минулої суботи були іменини в Катьки Фундерш- тикіної. Додому прибрів аж уранці. Але щоб я чолом бив по стіні? Нині молодим — аби подригати ногами, посіпати патлатими казанками, добре поїсти, а ще ліп­ше випити. Та кудись йому треба й силу витрусити. Дав­но— до баранів, до телят, до корів... Свиней погодуй...— Альберт Гейзович готовий був викласти все про свої тру­ди змалку у батька-м’ясника — той не тільки продавав бите з купованого, але й сам випасав черідки баранів, відгодовував бичків і кабанів на заріз.— Йотьо м’ясни­ком буде, Маріє Іванівно! Добра робота. Відробив годи­ни— вільний. А робота певна, з наваром!..—господар був цілком діловитим. Раптом звернувся до жінки: — Ти ви­кинула копійчину за м’ясо?

М’яса ми не купуємо...— підтвердила жінка,

— Але м’ясо ми їмо! —він підхопив бадьоро.

Що їмо, то їмо!..— господиня підтвердила.

Здається, всього було досить. Взялася іти.

Господиня схопилася її частувати, до чарок було налито. А вона встала й уже тримала містку сумку з кни­гами і зошита в руці. Господар дорікав жінці, що не вміє пригощати, вчительку вхопив під руку й вів до столу, а вона, Марія Іванівна, ні та й ні! Раптом знайшла стіль­ки недуг, при яких випивати шкідливо, що вистачило б для п’ятьох, й рішуче одягала пальто. Поки господар завпадливо помагав їй, господиня явилася зі згортком. Пакунка вже тримав під пахвою Альберт Гейзович, ози­раючись, а як би гостинця до сумки вмістити. Вона ж розчервонілася й про гостинця не хотіла слухати...

Знову бачила Альберта Гейзовича в магазині за обтяг­нутим нержавійкою великим прилавком, у стінах під бі­лою плиткою, з могутньою рейкою подовж стіни, врешті і ковбаном для розробки туш. Сокирищею порався й пе­ретинав, ножем відсікав, млинком фарш молов, по-жон- глерськи на ваги кидав — подібне тільки в м’ясних крам­ничках й спостерігала щодо спритності та доладності.

І тут її учень Йосиф...

Як мало! Як жахливо мало! Невже лише для цього їй потрібно згорати, викладаючи про душевну красу Пуш- кінової Тетяни, диво «Тараса Бульби» і «Мертвих душ», і ще багатьох див, котрі її не просто по-новому хвилюва­ли, як тільки проникала до них, щоб своїх вихованців до них приводити, але й по-новому кожного разу відкри­валися. І це все не лише для того, щоб сокирищею сягати по тушах — будь і ця робота освячена потребами,— зали­шала недбайливих попрацювати ще і ще, призначала консультації, креслила таблиці для наочності, просиджу­вала над додатковою літературою сама, не тільки навчаючи, але й постійно навчаючись...

Як мало!..

Та ні! Не мало!

«Йосифко хоче до львівського фізкультурного!.. Яко­гось мудрого хлопця, щоб з ним повчився — з пропущено­го мій і собі щось взяв би...» — чула Альберта Гейзовича, коли рушив од вікна в коридорі.

Це було тоді...

Що сталося? Кажіть, Альберте Гейзовичу! — під­бадьорювала батька, що на дорозі чекав і підстеріг її.

Який скандал!.. Примірний ОндрІш — його ви по­радили для науки з нашим Йошком — свиснув цілих сто п’ятдесят карбованців од нас!.. Цілих сто п’ятдесят!..— м’ясник не говорив, а голосно в розпачі шептав.

Оторопіло зупинилася.

Не може бути! —вихопилося.

Костюма для випускного купив!

Костюма? — злякалася.

Костюма!

А ви певні, що це Андрій? — Марія Іванівна розгу­билася.

Він, Альберт Гейзович, наче образився і йшов далі мовчки.

Того на світі не було, хто переконав би її, що найкра­щий, найулюбленіший її учень міг простягнути руку за

тим, що було не його.

Як не вірити батькові? Хіба напастю може іти на Анд­рія?

Ви певні? Про це хтось знає вже?

Сума була відкладена кругленька. Взяв я перелі­чити— хибить сто п’ятдесят! «Ти брала?» — питаю жінку. «Ні!» «Ти брав?» «Я ие брав!» — каже Йошка. Та ми його знаємо і самі що-що, а гроша не кине. «Що чи­нити? Іти на міліцію?» — думаю. Я до Йощки: «Знав Ондріш, де гроші лежать?» «Я йому показував». А оце дізнався, що Ондріш нового костюма купив. А за які гроші, коли його батько цілий світ у горілці втопив би.

Більше не розпитувала, він сам також мовчав. Мабуть, тому цокіт підошов по асфальту тепер уже навіть заспо­коював. Місце було й розпрощатися, а він ішов. Думав, чи правильно вчинив нині, що її зі скаргою підстеріг. Та втішався, що таки належить вчительці знати про все.

— Серед моїх учнів нема такого, щоб ми не обійшлися без прокурорів і суддів!— простягла похололу від хви­лювання руку до Альберта Гейзовича.

Біографія

Твори

• Іван
• Теплий дощ
• Цимбаланя

Критика

• Патріархальний чи патріарх? Спроба прочитати Івана Чендея в рік його 80-ліття
• Поєдинок добра зі злом
• Творча удача новеліста