10-05-2017 Роман Андріяшик 218

Роман Андріяшик. Додому нема вороття

(Уривок)

Півтораста пар коліс рубали гірське сутлиння. Коли дорога спиналася на перевал, колеса ледве крутилися і скрипіли на всю околицю. Відтак нова западина, липка зеленувата глина, важко відсапуються коні.

На підводах їхали в святковій гуцульській ноші: закосичені пір'їнами кресані, гаптовані кептарі, вогнисті гачі, лисніючі у відсвітах вологи постоли.

— Рубайте гілля! — знову закричали в тумані, що хмарою завис над урвищем.

Зацюкали топірці. Я ступив у темний заморосений ялівчак і взяв перед себе оберемок гілля.

— Осьде кидай! — гримнули над головою.

Я пошпурив гілля в баюру і одійшов на узбіччя. Гамір і двигіт уздовж шляху осівся, немовби мало щось важливе відбутися, та, тільки стрельнули батоги, обоз заторохтів далі.

— Ну, здохляки!

— А тебе хто прикував? Підсоби!

Я наліг на затильник, думаючи: "Якби мало щось статися, розмовляли б пошепки".

— Вйо! Вйо, вже недалеко!

"Говорили б тихо, — додав я собі і тут же зауважив гугнявим Крицяковим голосом: — Ти небезпечно прямолінійний, парубче".

— Боги-пани-добродії! — десь поруч, у тумані вилаявся Данило Крицяк.

— Стариня! — покликав я.

Крицяк не озвався. Тоді я випередив підводу. Данило, здавалося, плив у тумані, тягнучи за собою пужално.

— Треба було вивчитися на пароха, — мовив я.—Душ-пастирі почувають себе на фронті ліпше, ніж генерали.

— Атож.— Крицяк або таки не встиг стримати посмішку, або вона мені привиділася: крива, лінива, втомлена слугувати на побігцях. — Атож, — потвердив Крицяк, і я зрозумів, що почав не з того.

Гидка Криця ко в а посмішка запала мені в пам'ять того дня, коли ховали маму. На обійсті було повно людей, усі чогось нетерпляче чекали, а коли з хати винесли труну і жінки вибухнули ревом: "На кого лишаєш сиротину!" — до мене протовпився Данило, смикнув за чуба і осміхнувся. Я метнувся пріч, та, доки протискувався до труни, віко прибили. Я заплакав, силкувався нагадати собі мамине лице, та перед очима, як тінь на осонні, колихалася крива Крицякова посмішка. Вона дратує мене й досі.

— Дайте вогню, стариня! — сказав я, відчувши, що ненавиджу і себе, й Данила.

Крицяк простягнув люльку. Я помітив, що його руки тремтять. Запалюючи самокрутку, я спідлоба поглядав на свого покровителя.

— Ніяка дорога, — проказав Данило, одвертаючись.

— А дорога з дому завше ніяка,— мовив я в тон йому. — Навіть коли в полонину йшли — і то або мрячить, або туман полоще.

Крицяк кивнув. На його бровах зібралися крапельки вологи. Він примружився, ніби про щось міркуючи.

— Боїтеся — запитав я: мені скортіло познущатися з цього самошанованого хирляка.

Данило хмикнув. Я чекав, що він скаже: "Який-бо ти прямолінійний, парубче!" В його устах це означало: "Треба бути обачливим, хитрим, підступним. Треба бути облесливим. Треба..." Не раз за словом "прямолінійний" мені вчувалася велика промова про те, яким треба бути, аби жити й жити непогано. Одначе Крицяк не наважувався її виголосити, а тепер навіть не назвав мене "прямолінійним". Його обвислі щоки були фіолетові, й мене майже ушпилив жаль, бо колись я намагався полюбити його як батька. Коли Данило бував у доброму гуморі, я подовгу вдивлявся в його обличчя і мені ставало затишно. Але, коли згадував його сина Трояна, бачив такі ж холодні зеленкуваті очі, пожадливий рот, повсякчасну готовність розпустити язика чи зціпити кулаки і мене охоплювала відраза.

— Боїтеся! — посміхнувся я.

На Крицякові губи набігла виснажена од вжитку посмішка.

— Вйо, здохляки! — замахнувся батогом. — Вйо! Дорога з дому завше ніяка!

Під липкою опинкою хмар на кроснах порогів шкварчав Черемош. Млосно рипіли вози. Валка то зупинялася, й ми закидали ковдобини, то рушала з місця, і ми розбігалися до мокрих сидінь. А тут роєм обліплювали гадки, впивалися в мозок, краяли серце... Мені здавалося, що кожний з нас уже робив крок, аби порозумітися з сусідом. Одначе ніби чорти неоо перелетіли: ми стали іншими людьми.

Крицяк безперестанку курив і лиш раз оглянувся. Гандрабатий, мов журавель, він ішов урівень з кінськими головами твердою сягнистою ступою, тягнучи пужално.

"Одоробло! — подумав я. — Олена десь голосить, товче головою".

Я любив, коли вона стане навпроти, склавши докупи носки румунок, і пнеться вгору, мов хоче переконатися, що її слова затримуються в твоїх зіницях. Вона балакуча. Оповідає весело, захлинаючись дрібненьким смішком. Я її ніколи й не слухав: вцілуюся зором в її очі й думаю: "Якби мені така жінка!" Якось пригорнув Олену й поцілував в уста. Вона аж немовби з тіла почала виходити, але я лишив її розгублену й недобру посеред обійстя, мов стояла там не дев'ятнадцятилітня красуня, а засушена черниця.

Видно, мене таки наламали до культури, бо жоден гуцул так би не вчинив. Ми, як каже Крицяк, "вийшли на кш історії"", та далі в горах менше дівчат, ніж хлопців, і сватають у пелюшках, і, як у давнину, коли ти сирота чи нема кого засватати, мусиш дівчину чи молодицю красти на рівнині або в сусідньому хуторі. Уздовж потоків нерідко можна подибати легеня, який немовби щось загубив. Вибереться дівчина по ягоди, аж гульк: "Беру тебе за жінку". Якщо леґінь не припав дівчині до вподоби, над потоком починається бесіда здалека. Дівчина при тому миє ноги, а він поправляє обладунки, поки не зведе рушницю на беркута. Дівчина мовчить — птах падає їй до ніг. Тепер залишається скрикнути, мовляв, серце обливається кров'ю од жалю, і цього вже досить для життя, розлучатися просто гріх. Не пощастить викрасти дівчину в сусідньому селі — треба їхати в діл. Останні п'ятдесят років "мудрого" цісарського владарювання знамениті тим, що гори знову переповнилися втікачами. "Зрадник цезаря" будує над скитом колибу, старає кожухи, корову, коня, тоді скаче в діл вистежувати наречену. На цей випадок цісарських приписів нема. Бранку треба перекинути впоперек сідла — і в гори. Три доби попостить узаперті — серце розм'якне. Але, поки той "зрадник" чи місцевий паруоійко спроможеться на хату та на живність, приголубити чужу жінку — не злочин. Отож я, мабуть, перший наламався до культури, бо не шкодую, що не розважився з Крицяковою Оленою.

Данило взяв Олену в Путилі на ярмарку. А замолоду його спіткала невдача. Це був найздібніший у Роздучі парубок: коваль, стельмах, різьбяр, лимар, гончар. Його хапали зусібіч, бо, хоч і полюбляв гроші, залишався справжнім майстром, умів себе прихвалити, люди були задоволені його роботою.

Крицяк не мав часу на мандри в діл і сподівався здобути собі пару старим випробуваним способом. Якось натрапив на слід голошинської русалки. Схопив за руку: "Будеш мені за жінку!" Дівчина, як належить, сіла над струмком, опустила у воду ноги, одначе й бровою не повела, коли пролунав постріл і в смеречині прошуміло тіло підбитого беркута. Небавом туди примчав брат тої дівчини і мовив: Пожалій сумну скелю". Не второпавши нічого, Данило зиркнув на дівчину і аж зітхнув, така була вродлива. "Не матимеш розради, — попередив леґінь. — Моя сестра глуха й німа . Дівчина ще мить дивилася на струмок, не тямлячи, що стрілась з власною долею, тоді звелася і, не глянувши на хлопців, зникла між деревами.

Опісля Крицяк працював дні і ночі, загараздував і повінчався з удовицею, яка привела йому Трояна. Дарина вмерла, коли ми з Трояном навчалися у Сучаві "часослова, риторики і церковної історії від початків християнства за Євзебієм і скороченої теології Платона...". Поховавши жінку, Крицяк кинув зарібок і весь хист став укладати в осідок. Коли ми з Трояном приїхали на канікули, хата виглядала мов казковий палац: все у візерунках, виточене, вигаптуване, розмальоване, оздоблене міддю, кольоровим склом і фарбованою соломкою. Данило дозволив нам вволю надивитися на ту красу і сказав: "А жити будете в зимарці за ґруником . Більше того багатства ми не побачили: якийсь віденський музей за великі гроші відкупив у Крицяка осідок і вивіз до останньої скіпки. Данило став найзаможнішим ґаздою в Розлучі. Прикупив полонини, витесав скромну хатчину в узворі, а невдовзі за кілька ринських взяв у Путилі від п'яного батька чотирнадцятилітню Олену і почав навчати її, як жити на бобах і молоці.

Після маминої смерті я ріс трохи в Крицяків, утікав до дяка, до бокораша Максима Третяка, потому Крицяки мене знову прийняли, бо Третяк подався на роботу до Австрії. До Данила я вернувся ще при Дарині, коли мені сповнилося одинадцять років. Пас товар. Вліті Троян за недоумкуватість скнів над підручниками, і я біля нього опанував усю премудрість початкової школи. У Сучаві Троянові стало ще важче, під час канікул я його потроху підганяв у науках. Забачивши це, Данило мало не вигнав мене з осідку, та, розміркувавши, восени одвіз нас обох до Сучави.

Я потрапив у рабство. Скільки таланів у Данила, стільки ж безталання в його сина. До того ж Троян був неймовірно ледачий. Я чистив йому одяг, ходив за нього складати "часослова і скорочену теологію", освідчувався од його імені дівчатам, а найгірше — він мене примушував вступати в поєдинки з румунськими школярами. Від батечка нін успадкував лишень скнарість. Мені щоночі снилося, як я добираю ключа до скриньки з продуктами. Якби не одна пригода, Троян заморив би мене голодом.

Якось я об'ївся нестиглими борівками. Упав, корчить мене різь у шлунку, прошу в Бога смерті. Всевишній справді змилосердився, садовина хлипиула цівкою назад. Нагодився Троян, проте здалека не второпав, що зі мною, а коли наблизився, я затер усі сліди, бо не хотів перед ним принижуватися. "Ти що робиш?" — вражено спитав Троян. "Нічого". — "Брешеш! Я забожився. "Брешеш!" — з жахом пробурмотів Троян і додав, що все добре видів: я проковтнув гадюку. Того дня Оксен Супора сподобався б Данилові Крицяку, бо не був "прямолінійним". Я "зізнався": "Так, Трояне, але нікому — ні словечка. Так, у мені сидить змій-ненажера, коли зголодніє — намагається вилізти крізь рот. Мені треба багато їсти..." Ми з Трояном спали на спільній лежанці. Він став білий від страху. Відтоді уривав од власного рота, аби з мене не вийшов змій.

На останньому курсі Троянові, либонь, допомагав святий Іван Сучавський.

"Через ті школи, — сказав Данило,— я голий перед цісарем і перед тобою. Зоставайся дома". Троян ніби й зрадів. Ще б пак! Я не буду його більше бентежити своєю гадюкою. Ми з Данилом відвезли його до Сучави, і дорогою Данило замріяно говорив нам про Русь від Карпат до Камчатки, про сміливу боротьбу "твердих" з обмеженими консерваторами, та жодного слова не мовив про те, що в моїй долі наступає "крутий перелом". Коли верталися, було сказане недоказане: "А книжки, заслані під бандеролем професором Драгомановим, яко неодвітнії для приміщення бібліотеки, спалено". Можливо, цим Данило натякав, що, стаючи до батога, я не маю за чим шкодувати... Через рік Трояна відрядили до Віденського університету студіювати філософію. Тепер він уже має в тому університеті посаду: професор Троян Крицяк, лідер і провідник буковинських твердих", книжок під бандеролем не засилає...

— Вйо, здохляки! Вйо з рідної землі! Щастя, що не вмієте балакати, бо мусили б навчитися німецької, румунської, польської, турецької! Вйо за цісаря! Вйо на війну! Най буде війна, чорт забирай! Вйо!..

Кобила в мене дурна, а Ломикаменя виплекав з лошати, тямущий гуцульський коник.

— Вйо, Ломикаменю! Тяжко вгнатися за Крицяковими багацькими? Вйо! Всі рівні лише перед лицем смерті, і той мудрий, хто хвалить себе з могили. Вйо за цісаря!..

Почув би Крицяк — не минув би нагоди накинутися: "Але ж ти злий, парубче!" Може, й справді я злий? Я відчуваю, що мене обійдено, хоч маю все, що мають інші, а коли бачу в когось більше, в мені прокидається підозріння... Таки злий! Живих готовий різати, а на мертвих заробляти, як піп чи професор. Мене десь обійдено і, як дурня, кинуто в потік, з якого нема виходу. Недарма Крицяк радив: "Візьмеш себе в руки — стане легше. Життя людині дається для того, щоб вона навчилася перемагати себе". Потому він зробив старечу гримасу і сказав, що кожному з нас слід би вигадати про себе якусь героїчну історію, щоб оживати в цій історії, коли долають втома, розчарування і незлагоди. Ось він умостився на підводі і, задерши носа, смакує якусь героїчну історію, оживає... Осідлав крилатого коня, озброївся двосічним мечем, громить габсбурзький генералітет. Покажи їм, стариня, де раки зимують! Адже ж викурили з теплого гніздечка. Покажи їм! Ади, перехопив на плече бичисько, як карабін. Воїн цісаря!.. Він комусь намилить потилицю, пани-боги-добродії...

Я смикнув віжки.

— Вйо, Ломикаменю!

Коненята рвонулися вперед, випереджаючи Крицякового воза. Данило заволав:

— Ти здурів! Чи батога просиш?

(Мабуть, не встиг зануритися в героїчну історію).

— Чого наїжджаєш?

— Фронт приснився.

— Коли в тебе глузд за розум завертає...— сплюнув. У голові обозу Іван Кошута, розлуцького ватага син, затяг:

Ой покропіть доріженьку, Щоби не курилась, Перекажіть до дівчини, Аби не журилась.

Перекажіть до дівчини, Аби не чекала, Як зблиснула шабля гостра, Голівка упала.

У гущі мряки, мов у нечуваному світі, де ніщо не пропадає, млосно ридало: упала, упала, голівка упала, голівка упала.

Крицяк зіскочив з воза. Я теж не всидів.

— Заждіть, стариня, — вчепився йому в рукав. — А може, я того німака, що нас провадить, кину в Черемош та й повернемо додому? Чуєте, Крицяк?

Данило всміхнувся куцим обрубком своєї слухняної посмішки і пробурмотів:

— Бойчак загилив кизяк, вліпив кизяком — ґудз під оком.

— Я не жартую, стариня! Ви мене знаєте.

— А знаю! — знову той самий обрубок посмішки.— Спочатку налякай, тоді покажи ведмежий барліг.

— Що ж? Лякати і ви вмієте,— мовив я. "Ти вмієш наводити страх! Де ще ходили чутки про мобілізацію, а ти трубив селом, панікував..." — Ви п'ятий рік торочите про війну, Крицяк,— сказав я з люттю, ніби Данило був винний, що нас гнали на фронт.

— Я передчував і готував люд...— Він судорожним рухом поправив кресаню і зітхнув.

"Не терплю, коли гірняк вимацує себе перед світом, як мавпа в дзеркалі".

— Кому від того легше? Може, вам легше, Крицяк? — Він не відповів, і я майже переконався в своєму припущенні.— Вам, Крицяк, таки легше!

І Данило зміряв мене довгим пронизливим поглядом.

— Ти чого розійшовся? Чого?

— Бо у вас від страху губи зсиніли. А коли б вам громада звеліла вбити німака?

Йому, видно, увірвався терпець. Нервово смикнувши вус, гаркнув:

— То бий орчиком суку! Чого чекаєш?

Я зірвав з орчика шлею. "Нема! Нема в горах добрих леґенів. Перевішали. Витлумили. Лишилося таке, що само дає собі руки скрутити. Мертві нейтрали! Лицарі страху! Воюєте, поринувши у вигадані історії..."

— Аби тебе світ не знав! — просичав наді мною Крицяк.— Не вмієш жити в пошані — за мак-зерно пропадеш!

— Авжеж! — прошипів я. — Краще здохнути в сукняному мундирі. Іван Кошута каже, що будуть годувати мамалиґою з бринзою, аби швидше рани гоїлися.

Крицяк вирвав з моїх рук орчик, прив'язав шлею і підштовхнув мене до воза.

— Дурне ти телятко, Ксеню. Велике, навіть трохи розсудливе, але не може, щоб не побрикатись.

Отаким робом він завжди мене гамував. Якби він крикнув, я і його оперезав би батогом, і німака б скупав у Черемоші. "Дурне ти телятко, Ксеню!.." — лисячим хвостом притулилося до моїх вух, бо сказав те самоповажаний, шанований людьми і від природи делікатний гірняк. Попустивши віжки, я ліг на возі. У вухах мені лящали Крицякові слова. Коли минула злість, задрімав і почув голос пароха: "За корону! За великого Франца-Иосифа!" За ним говорив німець, який нас провадив до Вижниці. "Усі найбільші витвори мистецтва — німецькі. Найсильніші гімнасти — німецькі. Найбільші винаходи і найвидатніші вчені — німецькі. Найкраща промисловість — германська. Найкмітливіші робітники — німці. Де в світі організованість і порядок кращі, ніж у Німеччині?!" Гуцулам на чолі з Трояном Крицяком (лідером нової орієнтації) зосталося лишень прилаштуватися до цього славного племені й жити як у Бога за пазухою. "То чому нас, німців, — провадив далі жовнір, — прагнуть позбавити місця під сонцем? Кайзер і цісар люблять вас, пани гуцули, як рідних дітей, і впевнені, що ви горою станете за честь трону". — "Бідовенькі ж ви мої!" — прошепотів Іван Кошута. Парох став читати: "Сергій Верешко, Іван Кошута, Данило Крицяк, Оксен Супора, Максим Третяк, Василь Чигрин..." Усього сорок чоловік. Парох перехрестився і гукнув: "За корону! а великого Франца-Иосифа!" У цю мить німак озирнувся на пасма гір, немов злякався, що кайзер, якого дурний гуцульський попик забув упом'янути, пустить на село блискавицю.

— Ксеню! Чуєш, Ксеню! — термосив мене Данило. Я розплющив очі й передражнив німця:

— Усі найвидатніші в історії подвиги — прусські...

— Тьху!

— Боги-пани-добродії, — надточив я.

— Тьху! — мов під'юджував Крицяк і зблід, сатаніючи.

— Нас комісують, стариня, — сказав я, сідаючи. "Еге ж, відпустять, — й самому скортіло повірити, одначе щось заперечувало: — Не спокусися! Дати зневіреному чоловікові трохи правди — і він глибше влізе в ярмо". І все-таки вголос я додав: — Розпустять, навіть на світ не встигнемо глянути.

— На що там дивитися!

— Тато раз на віку спускався в діл.

— А дідо чого зслиз з рівнини?

— Бо спалив графову скирту.

— Завиграшку?

— За кривду... А німцева шинеля якраз на мене! І карабін придасться: моя рушниця б'є, як розсохла сикавка.

— Вйо, здохляки! — хтось попереду підганяв коней, Крицяк аж скривився од пецесердя. Либонь, дорога стала пекти. Ще раз сплюнув и подався геть, а я подумав: "Вернешся, ще не так припече!"

Тужливо, майже жіночим голосом Іван Кошута виводив:

Ой на горі два дубочки, Явір зелененький, Покидає Яровицю Леґінь молоденький.

— Втечу я з фронту, — мовив я собі так, як колись хлопчаком говорив: "А я ще тебе ошукаю, Трояне!"

Крицяк справді вернувся.

— Ксеню, може б, дременути в ліс? — зацьковано блимнув очима.

— Обом?

— Можна б і посполом...

— А якщо облави?

— То зітни його з коня! — В Крицякових очах набухли злі сльози. Він поквапливо затуркотів: — Але вночі, аби ніхто не здогадався. Вночі в ріку метнеш. Чи зітни і заховай... Вночі...

Ми заніміли один перед одним, мовби намагалися второпати, на що ще здатні, коли й далі бути одвертими. Нараз Крицякові очі подобрішали.

— Цього місяця Олена буде родити,— коротко схлипнув.

Смеркалося. Уздовж обозу запалили смолоскипи.

— можна сказати, що німак задрімав у сідлі й звалився в пропасть,— невпевнено міркував Крицяк.

— Будь-що можна сказати.

— Пильнуй, щоб не стрельнув. Бо коні рвонуть з дороги.

— Не встигне.

— Забери папери, в них ми всі записані.

— Один тевтон — на сорок опришків! — пробурмотів я, застібаючи кептар.

— Що вдієш!

— У нього приємне обличчя. Теж лишив десь жінку, діток... Може, тільки оглушити?..

— То дивися сам.— Мабуть, Крицяк відчув тривогу, вилаявся.

— У кого ви перейняли цих "богів-панів"? — засміявся я, внутрішньо одганяючи думку про німця й майже силоміць виволікаючи перед очі Сергія Верешка.

Сергій теж вчився в Сучаві. Австрійці на всі заставки германізували "славів", румуни сооі розперезалися. На своїй мові не можна було слова сказати. Хлопці стали популяризувати українські лайки. Всіх охопила пошесть лихослів'я. Верешко блазнював: "Коли чуємо від вродливої жінки "Поцілуй мене в гузицю!.." — то що в цьому поганого,— мало не виспівував він крізь регіт. — Вродливу молодицю я поцілую і в колінце, і в реберце..."

— У кого перейняв? — весело перепитав Крицяк. — Чи пригадаю! Десь малим підхопив. Ох, товкли за це. І не відвик... Дідо дубасив.

— Карабін собі візьму, — сказав я.

— Набоїв має обмаль.

— Почуваються як дома. Крицяк нервово сіпнув плечем.

— Звикли ми до нагаїв хлопче. Коли приблукав отой Айвас, показує папери...— Крицяк зробив паузу і далі повів мову розважливо, наче йшлося про вимерлий балаган. — Показує папери... Генцар — мій. Максимець — мій. Яровиця —моя. л, каже, купив у трону... Тепер буду вам здавати в оренду. А хто до тартака — тому готові гроші. На паперах — цісарські печатки. З Айвасом гурт озброєних гультіпак. Скільки літ!.. Звикнися до послуху.

Ми порівнялися з водоспадом. Черемош несамовито рвав скелі. Крицякові коні смикнулися до прямовисної обвалини над шляхом. Данило побіг до воза, намотав на руку віжки.

— Ну, буланий. Ти чого?!

Мене обсипало бризками. Під колесами захлюпотіла вода.

— Отут би й скупати німака,— сказав Крицяк, вернувшись.

Я не озвався.

— Ой, скільки тут бокорашів загинуло! Швиргоне дарабою з водоспаду...

Дорога й далі понад прірву.

Я витер спітнілі долоні.

— Ні про що не думай,— порадив Крицяк, підпроваджуючи мене уздовж валки.

Я випередив кілька возів. Піт заливав очі. "Убив! Убив!" — вибамкувало в голові. Обіймав параліч...

Діло було так: або ми на волі, а німакові капець, або німак доведе нас до нашої могили, але і його не мине фронтова куля. Я не вагався б, якби побалакав з кимось іншим. Крицяк перестав для мене бути порадником. Ще вчора він ходив з осідку до осідку: "Буде така війна, що в Празі лишиться три чоловіки, у Відні — п'ять, а з таких хуторів, як наш, не зостанеться й сліду". "Син неба", що будував Китайський мур, мабуть, приписував собі менше заслуг. Данило "готував" людей до несподіванки. А тепер, бач, посилає зітяти солдата, щоб дременути в хащі.

Пересиливши себе, я зробив кілька кроків. Та на шляху вже щось скоїлося. Підводи наїжджали одна на одну, долинав приглушений гомін. Я з кимось зіткнувся у темряві.

— Хто?

— Супора.

— Випрягай, Ксеню, — впізнав я Верешка. — Комісія!.. Словом "комісія", лиш змінюючи інтонацію, Сергій висловлював що завгодно. Тепер воно означало: "Ми гуцули, найчудовіший щеп людського роду". Берешко плеснув мене долонею по плечу.

— Повертай дишло! — Провів мене до кінця обозу. — Ото мій старий втішиться! Коли вже точно було знати, що нас заберуть на фронт, бідакові щось помикитилося. Бубонить про свої рани, про Італію, кожного стрічного питає: "Скажи, добродію, що маю робити з ногами? Так мені, ніби їх кулями відбило". Посеред ночі стогне: "Коли б гори росли, як діти. Якби вони так повиростали, щоб сюди ніякий дідько не видряпався!" А що, Ксеню, якби гори справді росли?

Мені не повертався язик запитати, де німець. Верешко взяв у когось смолоскип. Сергій був на голову нижчий за мене, трохи довгов'язий, з плямкою вусиків під орлиним носом. Щоб виглядати старшим, носив довге, як у літніх гуцулів, волосся. Він намагався бути ощадливим в рухах, спокійним, та аж мінився — так нуртувала в ньому невитрачена енергія. Ідучи, він бубонів про се про те, а мені те було чогось не до нутра. Я думав, що цей парубок здатний пошкилювати з невинної дитини, і тиснув його до возів, аби він або лишився, або пішов попереду мене.

Врешті-решт він згубився. Мене палила гадка: "Що вчинили з солдатом?" кому ще, крім нас з Крицяком, це спало на розум, як домовлялися, кому доручити вбивство?

Удосвіта на торохтіння возів з хутора повибігало все живе. Бігли з верхових осідків, з далеких зимарок і царин, де прогулювали товар, з прикритих стрішкуватими ровами лісу поточин. Крицякова Олена примчалася з дітлахами, заховала на чоловікових грудях близькі, ще сонні очі.

— Вернулися! Господарики наші!..

Вона полюбляла чепуритися в моїй присутності. Я дивився на неї, вона те знала і довго, з якоюсь насолодою заплітала і вкладала коси, приміряла намисто, розгладжувала зморшки вишиваної сорочки. Для мене вона була занадто владною і самовпевненою. І тепер я опустив очі. Вона обхопила свого хирлявого пророка і месію обома руками з такою жагою, що й він зніяковів, одначе мовив:

— По війні!

Через опуклий Оленин живіт він дотягнувся до її щоки і чогось, мов свідка, узяв мене за руку, наче збирався похвалити: "Ось кому дякуй, його заслуга". Ще раз цмокнувши Олену, запросив мене до господи:

— Поспимо, доки Олена наготує книшів. Ходи, дома тобі нескоро запануть.

Пустили коней на царинку й вилізли на горище. На обійсті попискували дітиська, під головою шемрали бобові стручки. Я думав про німця.

— Спите, стариня?

Данило тільки дужче захропів.

Я сповз із горища й крізь непричинені двері зазирнув до хати. Олена підкидала в макітрі книші, пахло щавником. Оленине лице пашіло великими, як кетяги калини, рум'янцями, губи були розтулені, як у шістнадцятилітньої манірниці. Глипнувши на опуклий живіт, я відступив до виходу, думаючи: "Сам міг підстерегти на призьбі. Може б, не так одиноко було. Все-таки..."

Коли я уздрів Олену вперше, то зрозумів, що віднині чогось повік шукатиму і не знайду. Вдень і вночі перед очима стояло її повне, трохи засмучене лице з великими дичавими очима, і у виразі обличчя було щось трагічне, що викликало болісне співчуття, як материна зажура. Невзабарі, приборкавши набагато старшого Данила, Олена повеселішала, стала найбалакучішою в селі жінкою, але я завжди бачу її такою, як першого разу.

Тепер нам по двадцять два. Я відчуваю, як безповоротно минає кожен мій день, кожна мить.

— Не спиться? — Олена стала біля мене з відрами.

— Нема кому приспати, Олено. — Я осміхнувся.— Дай сюди відра. Може, над потоком якась пригорне.

— А видиш! — Вона опустила очі. — Казала ж...

— Що казала? — Я знову осміхнувся. Якось хлопці присилували Крицяка поставити сулію сливовиці за двійко нащадків, інакше, зважаючи на Оленину огрядність, прилюдно звинуватять його в многожонстві. Вміють сміятися, кляті гуцули.

— Йой, молоко збігає! — Олена зняла з плити ринку і мент стояла до мене плечима.

— Нічого ти не тямиш, сестрице, — пробурмотів я.

— А хто ходив довкола, як коза на кілку? — кинула Олена сердито й голосно. Я переступив з ноги на ногу, показав пальцем на горище, де спав Данило. — Ходив? — ще голосніше запитала Олена.

— Оддалеки,— відказав я сміючись.

— Мене, Ксеню, не один жадав.

— І я, грішний.

— Ні тобі землі, ні неба, — мовила вона пригнічено.— Не один хотів...

— Хіба коник з'їздився?

— Був мед, та гості випили.

— Ще розів'ється квітка, Олено.

Вона метнула на мене швидкий, зляканий погляд й відійшла в глиб хатчини. Коли я брав воду в потоці, побачив її на обійсті. Стояла в задумі, опершись на вориння, дивилася в мій бік, потім несподівано бігцем пустилася на течеру.

"Вклонися на зріст, та питайся розуму,— мовив я собі. Але серце чогось стискалося дужче й дужче. — Що з тобою, Олено? Світ чогось спливає нам, як весняний буркач: без стриму і обачності, і ми чуємо, як б'ється у конвульсіях його дике, розбурхане серце".

Я запріг коней і поїхав до себе на осідок. В уяві знову замаячив німець. "Найсильніші гімнасти — німецькі. Найкраща промисловість — германська..." Він мав просте, нелукаве обличчя. Мабуть, був порядною людиною. Очевидно, це спорт: хвалити те, чого нема. Самоповага, самозвинувачення, самовикриття... А може, лиш оця бридота і дозволяє людині іронізувати зі світу і з себе і тим самим відчувати, що не все втрачено і вона, людина, ще має обличчя, душу, розум. Бо поза цим вона або слугує, або обслуговує! Як той казав: на роботу ходжу кохатися, додому вертаюся працювати?..

Несамохіть я розміркував, що в горах сталась підлість. Чесні та сердечні гуцули, такі чесні та щирі, що вже ними послуговується найпаскудніша покруч, ніби з переїду збаламутилися і сотнею пар рук розділили між собою куце солдатське життя того німака, аби всі завинили, бо у змові— всі підлягають криміналу і ніхто не посміє видати таємницю.

В хаті не сиділо ся. Можливо, якби вона була розмальована і оздоблена, як та, яку купив у Крицяка для віденського музею австрійський вишколений москвофіл, я лежав би собі мовчки на лаві та й шукав у лініях візерунків якихось натяків на повороти людської долі, як робить ворожка, читаючи з долоні.

Батько тесав хату, турбуючись тільки про те, щоб було просторо дітям, зручно господині. Тут нема прикрас. Нема навіть вишитого рушника. І в мене таке відчуття, що сюди повинен хтось прийти і все змінити. Я люблю гори і не довіряю цивілізованому світові. Сам по собі я чогось навчився, твердо знаю, що й без академій можна чогось осягнути, але стараюся нічому не давати спуску, як справжній гуцул, і того, хто повинен до мене прийти, чекаю не з рівнини. "Діл,— каже старий Кошута, наш примхливий ватаг, який не любить суперечливих визначень,— то пекло. Там — знищення. Там усе так переплуталося, що нема виходу, а історію творять війнами. Там колись тирани замикалися в монастирських келіях, а тепер закопуються в підземелля, і навіть коли вмирають, цього роками ніхто не знає і всі скоряються мертвому". Старий Кошута має свої причини ненавидіти рівнину. А я настільки люблю гори, що мені не кортить бути причетним до справ у долі. Видно, це через Максима Третяка. В нас, любить повторювати він, не зобачиш кланової зневаги. В нас і дик не втратив серця. Максима довкруж величають сепаратистом. Мені здається, він зважає на це так само, як Верешко на жіночу лайку.

Все-таки самому в хаті маркітно. Не знаєш, до чого причепитися. Коли б не ця катавасія з мобілізацією, заробляв би в полонині на хліб. А так — що робити? Навіщо?

Я йшов облазами до водоспаду. На дорозі — ні душі. Черемош за ніч виповнився дощовими струмками, подекуди розлився. На водоспаді ріка стікала широким мутним сувоєм, який, розмотуючись, ніс у долину гуки сотень і тисяч флояр. Високий, зарослий смереками берег набігав з одного боку до самої ріки, а з другого — то ховалася під кручами, то визирала вузенька доріжка, на якій учора мелькнула смерть.

Я вже було ступив на неї, коли з-за гори показалося відділення кіннотників. Через кілометр дорога, минаючи Гребенище, поверне на південь, у пустку, серед якої над Яловичорою і Саратою губиться кілька хуторів, у тому числі й наш Розлуч. Вершники прямували туди, їхали поволі, біля водоспаду стримали коней, походили уздовж кручі і підтюпцем подалися далі.

Я нарубав смерекового гілля, половину спалив на мураві, засипав попелище глицею, рештою віття вкрився. Заснув би швидко, коли б не солдати, що проїхали поруч. "В селі будуть опівночі, — прикинув я. — А завтра надвечір отут проведуть рекрутів..."

Зійшов місяць. Гори зітхали на холоді, шлапав, осуваючись у наповнені таловоддям яри, зернистий провесняний сніг. У цю пору в долах цвітуть сади. А в гори весна придибує пізніше. Я уявляв собі рівнину з розповідей, мабуть, ахав би там з подиву, як ахають у нас рівняни. Якось я бачив на Перекалабі кількох старих гуцулів, що вели на повідках коней, а в сідлах погуцкувалися пани й панянки. Через півроку вчителів синок привіз книжку, написану тими гостями. Коли їдеш верхи, гори вельми привабливі. Не дивно, що гуцули в книжці були змальовані милими варварами, які лиш те й роблять, що вигукують "Мой бри!' і Оле!", а про Стіжок, Яровицю, Козарку, Жупана сказано, що то такі собі чарівні горби, звідки не хочеться злазити.

Вітер доніс шум водоспаду, а мені в дрімоті здалося, що на плиті збігає молоко.

Біографія

Твори

Критика