Україна в наративній перспективі (за «Полтвою» Р. Андріяшика)

Україна в наративній перспективі (за «Полтвою» Р. Андріяшика)

Оксана Веретюк

Тематичним центром Р. Андріяшика «Полтва», лауреата Державної премії України ім. Тараса Шевченка 1997 р., є Україна, її галицькі землі. Звичайно, розглядати еволюційні зміни жанру на рівні розповіді — основного структурного компоненту епіки за одним твором неможливо. Спробуймо лише простежити, яким чином в даному творі нарація та наратор тематизують Україну, коли та як Україна стає предметом розповіді. «Адже від того, ким є наратор, який зв'язок єднає його з уявним світом, з автором-фізичною особою, яку концепцію нарації обирає наратор, яке його відношення до предмету розповіді — чи він лише розповідає, чи інтерпретує, здійснює оцінку, — від того, яким чином появляється в творі чи зникає, [...] залежить характер усього уявного світу роману».

У наративнім аналізі виходжу з широкого розуміння термінів «нарація» та «наратор» як обов'язкових категорій, що охоплюють увесь уявний світ. Користуюся також тепер уже класичними класифікаціями наративних форм, здійсненими Францом Станцелем, Марією Ясінською та Станіславом Ейле.

Аналізований роман добре ілюструє справу присутності // відсутності наратора (суб'єкта літературного твору, автора) в розповіді, який то стає наочним, то ховається вміло за уявним світом. «Присутність автора означає, що в читацькій уяві поряд з дією, про яку розповідається, конкретизується також сам розповідач і процес розповідання, — пояснює Ф. Станцель. — У цьому випадку, як правило, домінує реляційний спосіб розповіді. Якщо ж переважає сценічний спосіб розповіді, образ наратора не з'явиться в свідомості читача».

М. Ясінська, за способом «мовлення», яке «унаочнює» або «ховає наратора, класифікує нарацію на «голосну й тиху».

Автор підкреслює умовний, приблизний характер такого поділу. «Присутність» // «відсутність» наратора є вихідним критерієм станцелевої класифікації аукторальної та персональної нарації: «Якщо автор виявляється через звертання до читача, коментарі до подій, рефлексії тощо, а читач долає прірву між своїм світом і уявним, ведений за руку автором, розповідь є аукторальною. Коли ж читачеві здається, що він утотожнюється з одним із сценічних персонажів, розповідь має персональний характер. Коли ж обсерваційна позиція не виявляється в жоднім з персонажів, одначе перспектива так збудована, що в читача виникає ілюзія участі в подіях як свідка, — нарація є нейтральною.

Розглянемо видозміни й модифікації наративних технік у романі Андріяшика «Полтва».

Стислий роман у трьох частинах, темою якого є опір молодої української галицької інтелігенції проти полонізації, здійснюваної урядом Пілсудського, розпочинається нарацією від третьої особи з перспективи героїні твору Марти Чорнези — вродливої, шляхетної, непересічної жінки, талановитої журналістки з письменницькою уявою. Марта — особа, яка живе багатим внутрішнім життям, закохана в поезію; появляється вона вперше з пошарпаною, зачитаною збіркою Поля Верлена. Верленівська поезія присутня в кожному розділі, де розповідачем виступає Марта: доповнює її образ, поглиблює, ліризує, створює відповідний настрій; єднає Марту також і з її нешлюбним чоловіком — мудрим, дотепним, сповненим чоловічої вроди й молодечого запалу «професійним арештантом», марксистом Юліаном Господарем (Цезарем):

«Фантоми гарних днів весь час полум'яніли...». «Не розкривайсь, душе, спокуси не зовіть...»

Марта дивувалася. Юліан, її чоловік [...] був людиною веселої, аж надокучливої вдачі. Але його присутність накликала їй Верленові химерні жалі. Спустошливі вогні всю днину шаленіли,

Б'ючи долинну цвіть і виноградну віть,

Не даючи житам до жнив дополовіть І небо палячи...»

«Треба заснути, — звеліла собі Марта. Потому спитала: — Чому ти сьогодні не зі мною, Юліане? Чого я тебе не відчуваю поряд? Сьогодні й Верлен безсилий...»

Мелодія верленівських віршів є лейтмотивом образу Марти та її кохання. Глибоко усвідомлена героїнею потреба у внутрішній мові, її схильність до довгих розмов із собою спричиняють домінування нарації персональної. Щезають чіткі межі між нарацією авторською і персональною; має місце вільний перехід від нарації в третій особі до нарції в першій особі. В другім з цитованих вище фрагментів авторський наратор наче відокремлюється від героїні через взяту в лапки її пряму мову. В першім — функція його зводиться до інформаційної постави щодо її думок і переживань (невласне пряма мова). Марта виконує роль наративного посередника, через призму її свідомості сприймається весь художній світ твору: — міжвоєнна Галичина, сукупність образів (коханий, друзі, товариші-однодумці, колеги, сільська родина, сусіди, випадкові знайомі, природа, історя краю).

Глибока інтроспективність Марти, її безперервна розмова з собою, із завжди присутніми в її думках Юліаном й прийманою донькою Олесею, яка заподіяла собі смерть, всіляко обгрунтовують нетривкість меж поміж різними формами персональної нарації в обсязі одного і того ж розділу. Нерідко взаємоперехід цих форм важко побачити, оскільки автор уникає особливих займенників («я», «вона»). Ось приклад такої нарації:

«Ішла мимо дитячого притулку. Верталася з ринку сердита — бо голіруч, того дня на ринку було порожньо. На додачу стріла двох Юліанових товаришів. Обидва не зняли капелюхів, вдали, що не бачать. Як мовиться, друзі пізнаються в біді (неясно це авторська нарація з перспективи Марти — говорить наратор з позиції Марти? чи персональна — говорить сама Марта?). Далі знову пряма мова, без нараторського впровадження: «Але мені було прикро. О, коли ти ходив на волі, Юліане, вони мене помічали за квартал і старались не проминути...»

«За чавунним пруттям огорожі мелькали дитячі личка. Якась дама в чорному [...] просунула між пруття руку, а якесь дівчатко несміло взяло цукерку, позадкувало, соромливо одвернулося. Я саме порівнялася з тим місцем, де воно стояло похнюпившись [...] Я озирнулась. [...] оченята з такою пильністю впинаються у мене!.. Що я в них побачила, Юліане, за ті секунди? Смуток, докір, ненависть, тугу? Нарешті перемогло щастя. «Мамо!» (внутрішній монолог, звернений до Юліана в невласне прямій мові). [...] Олеся засміялася спросонку, і Марта аж стрепенулась від несподіванки (авторська нарація).

В цитованому вище, розлогому фрагменті (історія Олесі) кілька разів змінюється форма нарації, переважає, однак, ліричний внутрішній монолог Марти. Цей монолог, як і багато інших, — то розповіді Марти про її переживання. Андріяшик, продовжуючи й трансформуючи наративні традиції, започатковані Іваном Франком («Перехресні стежки», 1899). свідомо психологізує нарацію, не затаює своїх намірів: то посилається на Стефана Балея, то на Зігмунда Фрейда.

Право до нарації від першої особи автор «Полтви» надає не лише Марті. «Полтва» схожа на своєрідний монтаж переказів кількох «я», що говорять, змінюючи один одного. То одне, то друге «я» розповідають про своє життя й переживання. Отож, у життєве поле Марти входить її господиня, а також сусідка, Марцелла, яка початково розповідає від третьої особи. Згодом має місце її автопрезентація зі сповіддю. В свою чергу, в оповідь Марцелли автор уводить рукопис казання її батька, поступового священика Новачука (проповідь про катарів, які згоріли, та не зреклися вітчизни), інформаційні історичні фрагменти (окупація Львова Галлером у 1919 р., опір усусівців. злочини галлерівців, вчинені над місцевим населенням).

У граматичній формі першої особи звертається до Марти в своїх листах Юліан; взяті в лапки, включаються вони в мисленнєвий потік головної героїні. Самостійної функції набуває першоособова нарація Юліана у вигляді його широкого (майже весь III розділ у книжці другій роману) монологу.

Виголошений «професійним арештантом» щойно по його звільненні з ув'язнення, монолог той є його тривалою розмовою з присутньою, але мовчазною (вся перетворилася в слух) Мартою, що засвідчують повторювані час від часу звертання: «чуєш, Мартусю», «згадав собі, Мартусю...» тощо. Цей момент важливий не лише в конструктивнім значенні, а й в смисловім: професійний політичний діяч оповідає про своє арештантське і постарештантське життя, включає власну оцінку політичної ситуації в краї (полонізація й колонізація української Галичини, опір української інтелігенції та її завдання).

З метою інтенсивнішої індивідуалізації та інтимізації висловлювань головної героїні автор кілька наріжних розділів роману (II, III книжки третьої) конструює в формі першоособової нарації. Вузлове значення тих розділів у тім, що про Україну-Галичину говорить особа свідома, компетентна, здібна й освічена. В одну із оповідей Марти автор вставляє її уявну розмову зі Стефаником. Це вдруге Василь Стефаник появляється на сторінках роману: вперше розповідає Марті про нього випадковий зустрічний, візник. Цього разу, в уявній розмові з Мартою, письменник має право голосу; в нарацію героїні раз у раз вкраплюються автентичні фрагменти Стефаникових творів — таким чином, формується своєрідний колаж вимислених Мартою, але дуже ймовірних Стефаникових висловлювань: сама Марта стверджує — щось читала, а щось чула безпосередньо з його вуст. Стефаник, ніби відповідаючи на питання Марти, аналізує підпільну діяльність молодої української інтелігенції, коментує справу організації підпільного українського університету.

[Стефаник] Що нового у Львові?

[Марта] Відкрито підпільний університет.

[Стефаник] Про це я чув. Мені не подобається лише один момент у цій справі. Львівського університету ніхто не закривав. З приходом панів-поляків туди обмежили доступ галичанам, відтак заборонили викладання на українській мові. Майже те саме університет пережив при Австрії, хіба що світовою мовою тоді нарікли німецьку. Але і в ті часи було знайдено багато підпільних форм для вивчення рідного слова й історії українського народу. Ви розумієте, що фактом протиставлення нового університету старому ми порушуємо надзвичайно важливе питання: «Чи ми народ взагалі недержавний (бо світ ще не визнав польської окупації в Галичині), чи ми народ без історії, віковічні раби, які більше протестують, коли жорстокіший пан, і менше, коли пан лагідніший». [...] Те, про що я мовлю, стосується не тільки університету. Я бачу відрубність в інших заходах. Галичани мало звертаються до того, що відбувається за Збручем».

Отже, про Україну розповідають у «Полтві» здебільшого представники української (рідше польської) інтелігенції — як історичні особи (В. Стефаник, В. Бронєвський), так і вимислені (Марта, професор Ридан та ін.). Такі персонажі — цвіт своїх професій, культурний потенціал націй — формулюють суспільні й національні переконання, здійснюють оцінки та порівняння. Крізь призму їхньої свідомості формується образ України-Галичини. Щоб переконати читача у вірогідності художньої візії, автор вкраплює в нарацію основних персонажів фрагменти праці з історії України епізодичного персонажа професора Кривов'яза з коментарем головного редактора газети «Народна доля», вже згадувані вище уривки творів та окремі висловлювання Стефаника. Отже, домінує в романі візія українського інтелігента, гуманітарія; доповнюють її призми бачення кількох резонерів «з народу» (члени сільської родини Марти, Текля-Марцелла, селяни, попутники). Їхня візія України — то Україна без панів, колоністів, осадників та «визволителів».

В сучасних українських творах більшою чи меншою мірою використані три основні техніки точок зору: класичний (традиційний), внутрішній і зовнішній (об'єктивний, «біхевіористський»).

Перший вид частково зберігають, скажімо, романи Уласа Самчука «Волинь», «Чого не гоїть вогонь». Нарація тут зовнішня: проте вона втратила свою необмежену компетенцію, про що нерідко мовлять самі наратори. Другий тип цієї техніки — найбільш розповсюджений: як правило, сучасні українські романи еволюціонували в напрямку психологізму: події, інші персонажі розглядаються в них через знання, відчуття й перцепцію окремих персонажів. Реципієнту з висловлювань наратора доступним є лиш те, що один чи кілька персонажів знають і розповідають. Переважає тут варіабільна внутрішня точка зору: подані перспективи кількох персонажів з метою урізноманітнення оцінки подій. Скажімо, в Самчуковому романі «Чого не гоїть огонь» має місце «multiple internal», оскільки цю саму подію коментують різні персонажі неодноразово. Третій тип техніки, найменш поширений, іноді зустрічається в романах Ірини Вільде «Сестри Річинські», Уласа Самчука «Чого не гоїть огонь» в описах зовнішнього вигляду персонажів, їхніх вчинків. Можна сказати, що сучасні українські автори, в залежності від авторських інтенцій, звертаються до всіх технік, вибираючи одну за провідну. Найчастіше це перспектива внутрішня. Автори зосереджують свою енергію на передачі відчуттів та думок персонажів. Хоча кожен твір репрезентує кілька точок зору, переважно вибираються вони як візії осіб того самого середовища — національного, соціального, культурного. Зіставивши візії різних середовищ, можна сформувати образ України в сучаснім українськім романі на рівні нарації.

Л-ра: Слово і час. – 1998. – № 8. – С. 76-79.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Роман Андріяшик,Роман Андрияшик,критика на творчество Романа Андрияшика,критика на творчість Романа Андріяшика,скачать критику,скачать бесплатно,характеристика творчості Романа Андріяшика,українська література 20 ст.

Читайте также