18-05-2017 Василь Симоненко 2007

Духовний камертон Василя Симоненка

Василь Пахаренко

Могутній вплив геніального автора «Кобзаря» на творчу манеру В. Симоненка самоочевидний, його можна пояснити вже, так би мовити, зовнішніми факторами. Насамперед це — ставлення до Шевченка як до найвищого авторитету і в житті, і в літературі. Ось хоча б написаний ще в двадцять літ вірш «Толока», в якому поет оцінює тогочасне становище у вітчизняній літературі:

Біля керма — запроданці, кастрати
Дрижать від страху в немочі сліпій...
Коли б оцю толоку розорати,
Шевченко міг би вирости на ній!

Масштабніше, в богорівному ореолі, окреслена постать Шевченка — хранителя національної духовності — в болючій інвективі «Прирученим патріотам»:

Хоч раз почуйте, грамотні руїни,
Нікчемні слуги чорного добра,
Як, обіпершись вітрові на спину,
Кричить Тарасова гора:
— Нема на світі України,
Немає другого Дніпра!..

Зближувало обох поетів також загострене почуття власної гідності, честі, категоричне неприйняття конформізму, несправедливості, природний альтруїзм, самоофірність, разюча самоіронія.

Нарешті, неабияку роль відіграла певна схожість епох, у які довелося творити обом митцям: і в шевченківські, і в симоненківські часи метрополія послідовно проводила політику повного національного нищення та гранично можливого соціального визиску українського народу. Пригадаймо хрестоматійні Кобзареві рядки: «Латану свитину з каліки знімають...», «Село неначе погоріло...» і Симоненкові:

І вдови плакали, кричали діти «папи»,
А на сніданок жолуді одні,
І в гарбах пнулися скелети-шкапи,
Худі, немов колгоспні трудодні.
(«47-й рік»)

Вибудувавши свою творчість на Кобзаревій традиції (що не раз підкреслювали П. Тичина, Олесь Гончар, Д. Павличко, М. Сом, А. Ткаченко, В. Моренець, Л. Кореневич), Симоненко уникнув епігонства. Очевидно, тому, що запозичення диктувалися насамперед спорідненістю духовних світів обох поетів. Найвищим ідеалом для Симоненка була народна українська духовність, а осягнення її — метою художніх пошуків. За словами Олеся Гончара, «...непідробна глибока народність органічно притаманна його творчості, його поглядам на світ і на життя, на своє покликання в ньому». Переконливо засвідчує це, скажімо, вірш «Перший», де поет виводить світове літочислення від «простого чоловіка», що першим «хлібину спік»; або «Мій родовід», в якому лунає саркастичний виклик «вельможам пихатим і гордим»: «Та киньте свій гвалт і крик: Я із древнішого роду, Бо я — полтавський мужик», багато інших творів.

Отой народний ідеал, котрий став і Симоненковим ідеалом, найконцентрованіше матеріалізувався в «Кобзарі». Часто, коли говоримо про народність Шевченка, передусім маємо на увазі її зовнішній, легко помітний неозброєним оком, формальний пласт і забуваємо про значно вагоміший, глибинний. Досить чітко окреслено цей пласт у книжці Михайлини Коцюбинської: «Найголовніше, що зумовлює органічність і глибину Шевченкової народності, — це та система народних оцінок, яку поет сприймає як свій морально-етичний кодекс. Народна етична оцінка входить у лад його думання, становить зміст афоризму, оживає в порівнянні, в ліричному відступі, спрямовує логіку розвитку характеру». Ось чому Симоненко пішов слідом за Кобзарем.

Д. Чижевський та І. Фізер визначили як першооснову світогляду Шевченка антропоцентризм. Підгрунтям усіх шевченківських ремінісценцій у Симоненка, на мою думку, було успадкування ним цієї першооснови. Доказом того є хоча б такі славнозвісні Симоненкові твори: «Ти знаєш, що ти людина...», «Дід умер», «Я», «Баба Онися», «Піч», інтимна лірика.

Духовним кодом людини у Шевченковім всесвіті є образ Матері. Він надзвичайно полісемантичний — уособлення життя, добра, гуманності, чистоти, символ України, а ще — трансцедентної істини, щастя, сенсу буття. Духовна градація цього образу у Шевченка багатоступенева — від «Катерини» до «Марії»:

Все упованіє моє Молюся, плачу і ридаю:
На тебе, мати, возлагаю. Воззри, пречистая, на їх,
Святая сило всіх святих! Отих окрадених, сліпих
Пренепорочная, благая! Невольників...

Той же код (зрозуміло, в контексті свого часу) в тому ж русі від приземлено-конкретних до біблійно-вселюдських вимірів спостерігаємо і в Симоненка — від «Матері», «Баби Онисі» до «Казки про Дурила». Ключове слово, що позначає життєве середовище для Людини духовної у Шевченка, а відтак і Симоненка, є Правда — і не тільки як категорія пізнавальна, але і як вияв вищої гармонії, справедливості. Згадаймо такі полум’яні вірші-пророцтва:

... Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі Невольничі діти!..
(Т. Шевченко «Стоїть в селі Суботові...»);

І встане правда і любов на світі,
І на сторожі правди стане труд.
(В. Симоненко «Гранітні обеліски...»)

Бачимо тут одну й ту ж систему світоглядних координат.

В обох поетів вибудувані дві протилежні концепції досягнення Правди — месницька й християнська. Аби збагнути цю видиму методологічну суперечність, треба пам’ятати, що й за характером мислення, і за творчою манерою Шевченко й Симоненко були романтиками, тому цілком природньою є контроверсійність їхніх духовних пошуків.

Переймаючись болем розіп’ятої матері-України, палкі душі обох поетів волали до помсти, до зброї:

... А щоб збудить Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить.
(Т. Шевченко «Я не нездужаю, нівроку...»)

... Бережи свої набої,
Але життя убивців не щади, —
На байстрюків свавілля і розбою
Нещадним смерчем, бурею впади!
Веди із ними кулями розмову,
Вони прийшли не тільки за добром —
Прийшли забрати ім’я твоє, мову,
Пустити твого сина байстрюком.
(В. Симоненко «Курдському братові»)

А водночас одухотворена думка, вигранена основоположним антропоцентризмом, дедалі наполегливіше підказувала інший, значно тяжчий, але істинний шлях до визволення. Формула того шляху — у словах Ісуса, які були гаслом Кирило-Мефодіївського братства: «І пізнаєте правду, — а правда вас вільними зробить» (Євангеліє від святого Івана).

Отже, в осягненні вищої, божественної справедливості, в просвітленні нею інших, в наближенні того часу, коли «...люде темнії, незрячі Дива Господнії побачать», — шлях до щастя особистого й усезагального, сенс творчості, життя як ідеалу.

Етапними щодо цього стали для Шевченка поема й повість «Варнак», у яких досліджено моральне рідродження месника-вбивці через спокуту. А далі з’явилися вершинні твори — «Неофіти», «Ісаія. Глава 35», нарешті, «Марія».

Симоненків же шлях до істини був значно тяжчим. Причин тому, гадаю, три (всі вони тісно зв’язані між собою): 1. романтично-комуністичні переконання, що тяжіли над митцем з дитинства і впали тільки за рік-два до смерті; 2. глибоко закорінений в душі атеїзм, що був у поета перебільшеним виявом заперечення всякого духовного диктату; 3. кайдани приписів соцреалізму.

Отож, не лише «проклята газетярська поденщина», а й ці полуди спричинилися до появи в талановитого, чесного поета деяких одверто сірих, мертво-декларативних віршів. Сам Симоненко болючіше й чіткіше, ніж будь-хто інший, збагне це в кінці життя й підсумує в щоденнику зі спопеляючою безжальністю до себе: «Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного й доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати й бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше — навчився бути нещирим. Брехня — мабуть, моя професія».

Зрештою, перипетії своїх світоглядних шукань поет блискуче відтворив у «Казці про Дудила». Але пригадаймо, як закінчується «Казка»: Дурило не мордує старшин Раю, а вибиває двері затурканості, глупоти й випускає з печери дівча «щастя-правда», старшини ж самі зникають непомітно й закономірно. Лише по тому герой досягає мети — знаходить Матір (оту шевченківську «великую в женах») на квітучій рідній землі. Таким чином, «Казкою» Симоненко вирвався зі свого «кола на іншу орбіту» (Є. Сверстюк), і ця поема виявилася найбільш самобутньою, та, на жаль, і останньою з його шевченківських ремінісценцій.

Світоглядна спорідненість визначила й художньо-стильову близькість обох поетів, приміром, у композиційному вирішенні багатьох творів, передовсім ліро-епічних (рамка і мозаїчність епізодів у «Сні» Шевченка та «Кирпатому барометрі» Симоненка). Тим же значною мірою зумовлений і добір жанрових форм: послання («Всесвітньому обивателю»), Інвектива («Злодій»), есхатологічне пророцтво («Гранітні обеліски»), притча («Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок...»), нарешті, містерія («Кирпатий барометр», «Казка про Дурила»), жанрові ознаки якої були засвоєні через Шевченка: поєднання фантастичного з реальним, філософічність, тяжіння до драматизації, алегоричність, персоніфікативність.

Суто романтичне світобачення зумовило використання Симоненком шевченківського прийому разючого контрасту (наприклад, російський самодержець і «цар волі» у «Сні» Шевченка — «ідоли обслинені» і «некороновані корифеї» у «Монархах» Симоненка). Певно, найрельєфніше Шевченкова контрастова манера втілилася в оксиморонах Симоненка. Як і великий попередник, він постійно розширював амплітуду оксиморонових рядів — від інтимно-особистісних до глобально-філософських, причому з невпинним зростанням емоційної напруги. Найконцентрованішим вираженням долі України, щирого «ставлення до неї самого поета видаються рядки: «Любове грізна! Світла моя муко! І радосте безрадісна моя!» («О земле з переораним чолом...») За глибиною, силою трагічної афористичності це можна порівняти з Кобзаревим: «На нашій славній Україні, На нашій — не своїй .землі» («Мені однаково, чи буду...»).

Симоненко органічно перейняв Шевченкову манеру іронічно-саркастичного письма, особливо в пластичній побудові самовикривальних монологів антигероїв («Герострат»), у розумному користуванні вульгаризмами («Мій родовід»).

У «Казці про Дурила» помітні риси притаманної Шевченкові романтичної іронії: критико-дискримінуючий погляд на себе і на свій твір, зіставлення величного з тривіальним, карнавалізація світу, фрагментація форми.

Багата, глибока Симоненкова метафорика. Думається, й тут саме від Шевченка йде прийом, що його В. Моренець визначив як «опредмечення етичних категорій» («Божа сокира», «три ворони», «церков-домовина», «розрита могила» у Шевченка — і «кукурудзяний качан», «ворон», Лоскотон у Симоненка). Вплив Шевченкової метафоричної системи бачимо також у дедалі частішому й філіграннішому застосуванні Симоненком метафоричного порівняння та в метафоричному переосмисленні побутових реалій. У Шевченка: «Мов лату на латі, На серці печалі нашили літа» («Сліпий»); у Симоненка: «...неначе в жорнах, дужі наші руки перемололи варварську орду» («Жорна»).

Найпомітніші у Симоненка мовностильові запозичення з «Кобзаря», але на тлі іманентного зв’язку вони цілком органічні: природність пафосу, найвища емоційна напруга у слові, нагромадження різко експресивних епітетів, синонімів, дієслівних мікрообразів, що створюють активний пафос фрази: «Хоронили байдужість, Ніжнішали квіти, Били в бубони неба Розчулені віти — Воскресала любов» («Веселий похорон»). Майже до висот шевченківського звучання сягає поет, застосовуючи градації («Народ росте, і множиться, і діє...»), а також численні риторичні фігури: звертання («Україно! Ти для мене диво!»), оклики, запитання («І чи тоді мізерне та смішне Не оберталось раптом у страшне?»).

З ритмомелодикою «Кобзаря» часто суголосні й інтонаційні-малюнки Симоненкової поезії, насамперед розкутістю фрази, рухливістю ритму, особливо в поемах. Поступово, завдяки каторжній праці над словом, митцеві вдалося досягти високого рівня майстерності і в пластичному довершенні образу різноманітними алітераціями, асонансами.

Л-ра: Слово і час. – 1993. – № 2. – С. 3-7.

Біографія

Твори

Критика