Володимир Забаштанський. Колядники
Надворі крутить веремія, свище,
Ми з призьби тягнемось до вікон ближче,
Гуртом гукаєм: “Вам колядувати?”
А звідтіля: “Не маю що давати!”
Ми знаєм, що нема у діда хліба.
А каганець сумний у шибі кліпа.
Та ми ніколи дідом не гордуєм,
Ми дідові і так заколядуєм.
Де взять йому для нас горіхів стільки?
Зате – чого дід не розкаже тільки.
Куди улітку з нами лиш не піде,
Та й хто колядок нас навчить, крім діда?…
А дід, зворушений, виносить чемно
В полумиску картоплю нам печену,
Усіх припрошує: “Гаряча… з груби…
Беріть, колядники, погрійте зуби…”
Що може ліпше бути в завірюху?
Ми кидаєм її з руки на руку.
І знов мчимо селом поміж хатами.
І місяць попереду, як отаман.
Спливли літа, і розгубили пам’ять,
Які і хто виносив марципани нам
У ту важку добу негоди й скрути,
А дідову картоплю – не забути!
Давно не бігаєм колядувати
Ватагами від хати і до хати.
А дід у новорічну ніч щороку
Забуде усі справи і мороки,
Сидить і жде біля вікна до рану,
Чи не гука до нього хто з туману.
У нього ж є сьогодні що давати, -
Чому ж ніхто не йде колядувати?
Твори
Критика
Поділитися