26-05-2018 Тарас Мельничук 769

Калинові ключі Тараса Мельничука

Іван Гришин-Грищук

Було це ніби вчора, хоча відтоді минуло понад чверть віку. Поет-початківець Тарас Мельничук дебютував збіркою віршів «Несімо любов планеті», де суворо й точно визначив власне кредо «...мені сили вистачить іти по дорозі, якої нема».

Слова здавались трохи піднесеними й сумними, та митець сказав так, як думав, як відчував на зорі юності.

Така була сувора дійсність. Людина не мала сили, щоб її здолати. Одначе Тарас Мельничук. свідомо прирікши себе на загибель в умовах дикого режиму, здобув певність і право, щоб «Не прорости до вітчизни чужих, А бодай прорости маками гарячими на твоїй. Україно, терновій межі». В цьому я переконався, коли він, завітавши до мене зі своїм вірним другом поетом Миколою Близнюком, прочитав мені уривки з поеми «Калинові ключі». То була наша перша зустріч.

Він сидів на дивані, випроставши ноги в бурих від бруду кедах без шкарпеток, м'який комірець теніски в нього вистромлявся тільки з одного боку над коміром твідового піджака з протертими на ліктях дірками, — сидів і читав строфи лунким мелодійним голосом, не схожим на його звичайний. Ця раптова театральність не збентежила мене, навпаки, вірші здалися мені найпрекраснішими з усіх, які я будь-коли чув. Я не знав, що вони написані тридцять років тому, я гадав, що їх надруковано в якійсь книжці, не відаючи, звісно, що вони перебували у в'язниці за сімома замками. Більше того, поет поніс за них кару. Вірші надихали мене, розкривали мені страхіття буття, показували, як треба жити, за що боротися. Я відчував Тарасову безмежну безкорисливість, він щедро дарував мені все, чого я прагнув, — дарував, складаючи в рядки, які вражали до глибини моєї душі.

Мені запам’яталися його руки блідо-жовті, мов тютюнові листки, наскрізь просякнуті нікотином. На тлі чорного створу, я бачив його змарніле обличчя, обрамлене буйно окладистою білою бородою, виснажене старістю й самотою. Рідке волосся, на скронях притрушене попелом, спадало майже до пліч, а довгі пальці нервово тарабанили по колінах, немовби посилаючи сигнал якійсь далекій душі. Уся кімната була виповнена Тарасом, навіть шиби у вікні віддзеркалювали його зосереджене обличчя. Поет, чия пристрасть і вогненне слово завжди хвилювали, скінчив читати вірші й сидів тепер принишклий, спустошений, зовсім не помічаючи, як до вікна крадькома заглядає світанок. Про що він думає? Про вже перейдені віхи життя? Чи про роки самотності, що чекають на нього? То була дорога в безвість або, може, в щось незрівнянно більше й значуще — повернення.

Не вбачаючи в тому жодного криміналу, Тарас Мельничук на порозі 60-70-х років здійснив відчайдушний прорив у майбутнє. Він написав і підготував до друку збірку поезій «Чага», рукопис якої як речовий доказ кримінальної вини поета перебував в ув'язненні кадебістських потаємних казематів-спецсховів понад двадцять літ. Тепер дістався на волю й побачив світ у коломийському видавничо-поліграфічному товаристві «Вік» накладом півтори тисячі примірників.

Художникові було «дано святе право згоряти самому й палити інших». Знав і відчував серцем, інакше не написав би у вступі до поеми «Осанна» прозаїчних, але пророчих слів: «Хаос, непевність у завтрашньому дні, почуття приреченості, панічний жах перед подіями, що наближаються, перед майбутнім — з одного боку, і непохитна віра в те майбутнє, в неминучу близьку перемогу найдорожчих і найпотаємніших людських ідеалів Краси, Добра, Людяності, Братерства, Свободи — з другого, — проймають серця землян». Жодних угинань, проста й чітка думка.

До свободи, до незалежності України, коли під синьо-жовтими прапорами на повен голос залунала заборонена «Червона калина», лишалося ще добрих півтора десятка років, а Тарас Мельничук уже відважно розмережив свої вірші символічними метафорами, епітетами й порівняннями, серед яких зустрічаються і жовті плеса, і золотий ранок, і сині води, і висока блакить, і волошковий цвіт, такі милі та рідні кожній українській душі. Водночас поет застерігає:

Я живу у вогні і воді.
Пережив і богів, і вождів,
Пережив сотні бур і негод.
Я — людина, я — світ, я — народ.

У цьому квінтесенція світовідчуття поета, суть його творчості. За кожною думкою, за кожним віршем Мельничука криється насамперед людина: ми відчуваємо всі удари її серця, пульсування крові в її жилах. Заради поезії митець зумів пожертвувати власним благополуччям, кар'єрою, усіма перспективами особистісного характеру. Життєві бурі й негоди брежнєвських часів гнали його, як гонить вітер перекотиполе, не даючи найменшого відпочинку ні тілу, ні душі. Йому не давали змоги вчитися в університеті, звільняли з праці в редакціях газет, обставляли на кожному кроці донощиками й сексотами (не забуваючи навіть корчми-буфета). і він геть так. як потерпілий у морі, що вже не має чогось втрачати, плив через життя, не лякаючись, що наткнеться на скелю чи підводні рифи. Вірив людям. Мандрував Сибіром і Крайньою Північчю, працював землекопом, теслею і лісорубом, слідуючи власному заповіту «у битій радості По дорозі у битий час».

Заради віднайдення «свого слова» йому справді треба було звідати «усі безнадії і надії», спізнати й перетерпіти всякий біль, який гнітив людину, уярмлену неволею, зазирнути в кожну прірву, що загрожувала смертельною небезпекою. Це потрібно було для втамування страшної спраги життя, для наповнення його пристрастями і для заспокоєння того немовляти, яке він любив понад усе на світі і яке зветься поезією. Певен, що «імперії салом не знищити. — Чуєте, раби сала!» — він застерігає: «Чим раб нижчий — тим імперія вища», і тут же, кинувши мимохідь, що «нема волі без кресала», стверджував: «І слово моє недаремне: Слово на те, щоб іскра жила». В цьому був зміст його життя, безсистемного, неупорядкованого. Він сам не раз казав у колі близьких друзів: «Мої вірші, супроти того, що для іншого діла я не знаходжу простору, — стали моїм цілим життям». Прагнучи гармонії самого з собою та рвучись до свободи, поет усміхався і ніби забував про те, що на нього чекає. Але серця не обманеш: «Я вмію радіти. Як радіє той, Хто на небо дивиться Перед стратою». Що це, самозаспокоєння чи іронія? Важко сказати. Проте поза всяким сумнівом: митець відчував, що страта неминуча, інакше б він не вигукнув з відвагою приреченого: «До смерті! Лише туди. Веди! — стоянням повні ми ущерть... Назустріч смерть — смерть. Веди!» Він не прикрашає веселковими барвами тяжку й суперечливу дійсність. Його порив до радості народжується з болю спотвореного життя: «З мішка вилізло шило і в серце. І в серце! На пустирі валують Пси паршиві». Як зберегти себе в цих безвідрадних умовах? «А хіба збережеш? — риторично запитує поет і сам же відповідає: «Розмізерять душу чи стопчуть. Якщо в табуні, як усі, не заржеш — оббілують, — скажуть: «Ік чорту!». Так і сталося: розмізерили душу і оббілували. 11 травня 1972 р. «...Судова колегія в кримінальних справах Івано-Франківського обласного суду, розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Івано-Франківську справу про обвинувачення Мельничука Тараса Юрійовича, 20 серпня 1938 року народження, уродженця і мешканця с. Уторопи Косівського району... встановила: підсудний Мельничук Т.Ю., будучи незадоволення радянською дійсністю по дріб'язкових мотивах особистого характеру, з метою підриву та ослаблення Радянської влади, незважаючи на неодноразові попередження його органами радянської держави, на протязі 1965-71 років виготовляв, зберігав та розповсюджував в усній та письмовій формі віршовані твори, в яких зводив злісний наклеп на радянський державний і суспільний лад, закликав до боротьби проти Радянської влади... засудила: Мельничука Т.Ю. визнати винним і покарати за ст. 62 ч.І КК УРСР на три роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режим), без заслання». (Витяг з протоколу подано скорочено- зі збереженням стилістики оригіналу. — І.Г.-Г.)

Окремим рядком записано: «Речові докази — збірку віршів під назвою «Чага» залишити при справі». Про те, як рукопис потрапив у каземати, скажу трохи нижче. Це потрібно для нашої окраденої історії.

Задовго до ганебного судилища в Івано-Франківську поет відчував, що на нього чекає, і тому-то не випадково записав у збірці поезій «Чага» відкритим текстом, вкладаючи в «Дух Кампанелли» свій біль і розпуку:

Проходим крізь мури, тортури і кримінали,
Проходим, немов крізь костри,
Крізь чужі прапори.
Покірного завжди топчуть Чужі і свої вандали.
На непокірного завжди знайдуться Диби і костри.

Уже після виходу в світ першої збірки віршів «Несімо любов планеті», хоч вона й не містила нічого «кримінального», над поетом простерлася невидима рука зловісного демона, яка весь час штовхала його на Голгофу. Він не тільки змушений був перейти тяжку школу безладного життя, а й був відданий на поталу найстрашнішим сумнівам, змушений був стати на прю з найлютішими люциперами, що хотіли знищити в зародку всю його віру в Бога, людину, державу, націю І так від юних літ — «Полум'яніти — і не згоріти. Стократ зродити — і розцвісти» — звик бачити над собою зловорожу силу, звик іти над прірвою і дивитися в її безодню.

І йшов тільки туди, де на нього чигало горе. Це яскраво підтверджують монологи циклу «Леся», списані з героїчного життя-подвигу Лесі Українки, яка була для поета провідною зорею «в любзільні українські ночі». Чи то за чаркою вина, чи за чашкою чорної кави Тарас не раз казав: «У моєму найглибшому єстві є смуток, а моя любов — це болісне зречення себе». Часом він саркастично сміявся з людської глупоти: «І рече бог Єгова: — Спочатку було Слово. І сатана: — А потім — тюрма». І нічого дивного, що навчений таким чином оминати всі радісні хвилини й миті життя, позбуватися всього, шо могло б дати щастя, він дійшов до ствердження самотності, про яку так красномовно оповів у ліричній поезії «Калинові ключі», «Та сьогодні я сам. Сам. Як на вістрі коси роса. Спорожнів мій світ і мій сад...», «кажуть, є в світі щось вище...

Сьогодні не вірю. Коли щось вічне, То це тільки жінка. І жовтий плащ, Забутий нею на спинці ліжка».

Невлаштованість особистого життя, зрада дружини, невміння пристосуватися до суворих обставин спотвореного буття зробили в чуйному серці поета невигойну рану скепсису, яку він носив у собі до скону. Ця рана не давала йому спокою, вічно ятрила, і німий, тупий біль її, мов хробак, підгризав його душевні сили так довго, аж поки він не опинився в коломийській халупі сам на сам у чотирьох стінах. Все це безладдя, яке спіткало його, він передбачив за чверть віку до смерті, зізнаючись, як на сповіді: «А я не вірю, що замаюся щастям...», «А як було!... З розлуки я вернувся... Зернились пшениці... Я сина ніс... І мальви-мальви! — в п'ять рядів, Марусю, Які цвітуть сьогодні не мені. Ми так ішли... І мальви колихались... їх цвіт так синьо синові сміявсь!...Чому все це відснилось, відкохалось?..Чому наш промінь так дочасно згас?!». І це правда всього життя, якого чоловік не вмів пережити, а мучився, терзаючи власне сумління. І нещастя його життя крилося не в тому, що не можна було вдовольнити своїх особистих бажань, а радше в любові до всіх, у бажанні щастя такого, яке було б щастям і правдою для всіх.

Уся творчість Тараса Мельничука є певного роду голосом сумління свого часу. Вона — свідчення не лише високої свідомості й історичного моменту, моральних завдань у твані тодішнього застою «світлого майбутнього», а й також пристрасна, фанатична проповідь, клич до духовного відродження нації: «Не буде повстань. Як не буде пришестя Христа. Бо не останні: на землі Трумен, Гітлер чи Сталін (Кров на устах. Кров на містах). Буде смерть. Буде сталь, А поки що страх і кров на устах...». Він протиставляв неправдивій свідомості свого часу правду серця, брав під захист сумнів людини, затуманеної сатанинською ідеологією, й осуджував тих, хто руйнував віру. Відповідаючи на запитання власного сумління, «Коли поети стають великими, знаменитими, як пророки?» — відповів однозначно й точно: «Лиш тоді, як їх голос стане голосом Віку. Голосом роду, народу і світу широкого». Він мав право сказати:

Я уставав.
Вставав і жив.
Вставав я за живих і мертвих,
За кожне сонечко роси, —
Й вкраїнський не умер безсмертник,
Вкраїнська не погасла синь.

Долаючи крутосхили й підіймаючись на верховину його поетичної думки, гостро відчуваєш це його внутрішнє роздвоєння, його творчий фаталізм: «Життя моє, підеш ти прахом, Як скарб, загублений в путі». І чи не тут криється найважливіша причина поетової аскези? Чи не вона примусила його піти тим тернистим шляхом, яким він пішов, не озираючись? Збагнувши, що людина не може бути щасливою в царстві, де «Гуляють, бешкетують, п'ють, В барабани з цапиної шкури б'ють... Та у наших жорнах — Мелють наші душі», поет прагне єдності слова й чину:

Лиш так!
Шляхів немає інших,
Немає інших зір і вір,
Коли десь плачуть нині вишні,
То сльози світу — сльози й грози, і тюрми й штурми.. Йди ж на штурм!

Задля цього він поніс свій хрест на Голгофу. «Тарас Мельничук. «Чага». Справа №37506» — так поіменовано машинописний рукопис на 429 сторінок, що опинився під арештом у кадебістських сховищах. Він обгорнутий коричневим лубом і скручений дротом. На титулі стоять два штампи: «Видавництво «Радянський письменник» та «Спілка письменників України. Вхідний №169. 15 квітня 1971 р. Вихідний номер відсутній — репресивна машинка суворо діє і тільки в одному напрямку, інакше й бути не може. Кожна п'ята сторінка рукопису пропечатана тавром варнака: ОНИЛСЗ. Що воно таке, мабуть і Всевишній не відає.

Закінчивши рукопис, Тарас відіслав ного до ужгородського видавництва «Карпати». Редактори завбачливо спровадили його до Івано-Франківська. Оскільки на місці не було верховного жреця — першого секретаря обкому партії, рукопис залишили поетові Степанові Пушику, котрий тоді працював головою клубу творчої інтелігенції. Пушик повернув рукопис авторові, порадивши йому вилучити зі збірки «крамолу».

Тарас, як і слід було чекати, знехтував порадою колеги й відіслав рукопис до Києва Олесеві Гончару. На жаль, Гончар, заклопотаний власними негараздами з романом «Собор» і не читаючи «Чаги», відіслав рукопис до видавництва «Радянський письменник», де й поставили вхідний №169. А далі сталося те, що мало статися. І Тарас Мельничук, і його рукописна збірка поезій «Чага» потрапили під арешт. Після першого ув'язнення поета звільнили, «Чага» ж і надалі залишилася у тюрмі. Потім було друге ув'язнення Тараса. Знову перехід з «малої зони» у «велику зону». Для «Чаги» переходу не було, вона залишилася в неволі. Рукопис був звільнений аж 1993 р., коли нарешті 20 серпня, на день народження Тараса Мельничука, кадебешники повернули йому рукопис. Та й то, мабуть, лише тому, що роком раніше Тарасові Мельничукові була присуджена Державна премія ім. Т.Г. Шевченка.

Повернувшись додому десь опівночі, я знайшов на столі записку. Писав Микола Близнюк. Відійшов у небуття славний син Гуцульщини, великий поет землі української Тарас Мельничук. Відходив, як і жив, у шаленстві неможливий — нескоримо, бунтівничо. Тільки тоді, коли взяв у вже немічні руки сигнальний примірник останньої прижиттєвої книжки «Чага», на устах Тараса Юрійовича промайнула упокорена тиха усмішка: «Тепер я можу вмирати».

Так воно й сталося. Помер він наступного дня у передобідню пору середи 29 березня 1995 року в Коломиї. Їхати до Коломиї не було сенсу: Тарас заповів перед смертю, щоб його поховали у рідному селі, на горі Мальцевій, де народився і виріс, де увібрав у свою душу й жебіт потічка, й крик птаха-підранка, й карпатські похоронні плачі, й бунтарський дух довбущуків, бо Тарас Мельничук — Беркут гір, провісник нової доби.

Рано-вранці у п'ятницю удвох з Миколою вибираємося в село Уторопи.

Цілий день падав мокрий сніг, дошкуляв північний вітер. Тужно трембітали трембіти, сумно дзвонили церковні дзвони, На похорон в Уторопи прибули шанувальники поетового таланту з Києва, Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Коломиї, Косова, Верховини...

З раннього ранку в центрі села збиралися односельці, горяни з довколишніх сіл. Після панахиди в церкві процесія вирушила до місця поховання, щоб виконати волю небіжчика. Люди, сотні людей з прапорами й хоругвами йшли і йшли, долаючи запалі снігами крутосхили уторопських плаїв. Нога за ногою ступають коні, тягнучи сани з прахом покійного в останню путь. Поет Іван Малкович, земляк Тараса, гортає книжку «Князь роси» й стиха читає поетесі Марії Бабій «Незнайомця», в якому Тарас Мельничук пророче передрік свою смерть. Павло Мовчан, голова Всеукраїнської «Просвіти», йдучи поряд зі мною, декламує Тарасову пересторогу.

Ось ми й вийшли-на гору. Звідси видно Стопчатів і Яворів, далекі на овиді темні карпатські ліси. Де колись стояла хата, тепер викопана могила для Тараса. Стою під голим деревом, тим самим, де шість років тому лагідної серпневої днини ми, кілька його побратимів, відзначали 50-річчя поета. Була чарка оковитої й скромні подарунки. Палкі обійми і зворушливі привітання. У проймі дверей, на порозі хати, неначе розп'яття, стояла матуся. Згорьована й стражденна, вона молилася за сина. А Тарас був заклопотаний одним: він із нетерпінням чекав на вихід у світ своєї збірки «Князь роси». Чекав і не вірив, що вона може вийти, що примхлива доля усміхнеться до нього. З рук у руки переходила закрита рецензія, де високо оцінювався доробок митця. Книжка все-таки побачила світ, і творчість поета була відзначена Державною премією імені Т.Г. Шевченка. А доля й далі була немилосердною до поета. Померла рідна матуся. Зреклась мужа жона. Підступні заздрісники спалили хату, єдиний прихисток, де Тарас Мельничук міг прихилити голову й черпати натхнення. Та не так було шкода навіть хати, як тих рукописів, що в ній згоріли. Лишився сам на сам, чужинцем на рідній землі. Крім близьких знайомих, його майже не розуміли. Він же своїх шанувальників постійно застерігав: «Читай вірші і не квапся заглянути в побут поета». Здоров’ям своїм не дорожив, написане ніколи не вмів зберігати, але, як завжди і всюди, відчував себе частинкою Вітчизни.

Л-ра: Слово і час. – 1999. – № 10. – С. 76-80.

Біографія

Твори

Критика