26 мая 2017 в 16:11 Віталій Коротич 139

...Всі слова, що боліли мені

...Всі слова, що боліли мені

Тарас Салига

Людська пам’ять... Ця тема почала окреслюватись ще десь в перших книжках В. Коротича. «Лиш забування сили забирає, і тільки пам’ять сили додає», — проголошував поет. А потім була, пригадуємо, поезія «Пам’яті вчителів». Та якщо у цій темі десь і вловлюється подібність перегуків з павличківським циклом «Вчителям і друзям», то це аж ніяк не означає, що шлях Коротича до своїх умовисновків не є справді осібним і цікавим.

У стрімкості немилосердних змін, у всіх дзеркал розколотих мигтінні,
де тіні слів гримлять, неначе дзвін, який хитають друзів моїх тіні,
в затіненості пережитих літ підводжуся, в прийдешній день вростаю —
у вік новий, неначе в перший літ, мов з лялечки метелик, вилітаю —
крізь день минулий, як ріка крізь лід...

Простір для роздумів тут, звичайно, необмежений. А найбільше може відводитись у ньому роздумам і осмисленням тих важливих морально-духовних ознак, які постали перед світом зараз. Бо якщо в людські скроні б’є пам’ять про історію «Арсеналу», то вона владна викликати не тільки публіцистичну пристрасність, але й дати волю думкам високого громадянського обов’язку, чіткої позиції, а разом з цим дає можливість авторові відтворити потрібну динаміку малюнка чи звичайної оповіді. Мабуть, якраз тому Коротичеві вдається витворити не скопійовані чиїсь почуття, вони виникають від напруги його власних думань, його ні на мить не влаштовує готова літературна інформація, він прагне витворити свою — таку, яку б читач сприймав як новонароджену і конче йому потрібну і яка б могла будити у нього ще інші свіжі домисли:

Воскресають усі, кого куля й недоля скосили:
Воскресають уроками, згадками, болем, гранітом,
Воскресають, як опери, повісті і як поеми.
Воскресають, як пам’яті, — лиш додається їм сили,
Воскресають, як вибух, і нищать брехню, як гранати.
Воскресайте! Бо з вічностей ваших і ми проростемо.

Якраз цією ж дорогою Коротич веде свого читача на свято братерства народів, де на регістрах високих почуттів виникають поезії-роздуми або присвяти «Тиша в Пантеоні митців на Мтацмінді», «Слухаю голоси грузинських поетів», «Наодинці з собою думаю про Тбілісі» та, власне, всі інші.

Самий тільки епіграф до циклу віршів, взятий з Ф. Достоевського: «...Щось, давно перечитане, прочитаю знову й — немов напружуюсь новою силою; прозираю все, чітко все розумію і сам здобуваю снагу до творення», — про це чітко засвідчує. А для повнішої характеристики таких віршів, тобто ліро-епічних чи лірико-медитативних присвят великим митцям і діячам культури, вдаймось до такої паралелі. Пригадаймо вірш Б. Олійника «Пам’яті Павла Тичини», де є такі рядки: «Коли осінь вмирає на сивому-сизому вітрі, Ми старієм на рік за законами вічного права. Та коли полишають нас дивні поети — повірте, Що на цілу епоху старіє народ і держава».

В. Коротич постійно проймається цим і приходить майже до тотожного висновку: «Поети тяжко так вмирають, але ж безсмертніють тоді». І, власне, те, що ніколи не може забутись, пропасти безслідно, вмерти, стає домінантною основою роздумів, монологів самих діячів культури, які опинилися в центрі художньої уваги автора.

Якщо придивитися до стильової манери таких віршів, то особливо звертає на себе увагу те, що поет оберігається такої образної асоціативності, яка здатна виконувати функцію тільки ілюстрування. Він радше воліє виступати в ролі якоїсь особи, тобто вдаватись до монологічної форми, заряджаючи свої рядки такими важливими раціонально-емоційними імпульсами, які можуть представляти певну духовну концепцію якої-небудь особистості. Наприклад, як от у вірші «Фольклорист Климентій Квітка перечитує свій лист»:

Із самоти цієї до тебе волаю, мила,
на сторінках пам’яті гортаю ім’я твоє,
в безлюдності свого дому
з листами твоїми раджусь.
Лишайся в імені, маленькому, передчуттям радості,
бо, може, велике щастя саме в цьому і є:
усе пригадати раптом — нічого в душі не забути,
і те, що здалось минущістю, домріяти до кінця.

В інших випадках вміло демонструється практика емоційно-публіцистичного звертання від власного «я». І це дає змогу творити ліричний портрет як у зовнішніх, так і у внутрішніх ознаках:

Тут є стільки пісень, Соломеа моя, Соломіє —
Чом так вірять ці люди наспіваним Вами словам?
Кожен вірить у Вас, хоч не кожен Вас тут розуміє,
Але всі вже збагнули могутність, даровану Вам.

Бачимо, що поет уникає спрощеного, одновимірного зображення в поезії. Отже, бажано, щоб якісь невидимі психологічні імпульси оживляли тканину вірша, чи, інакше кажучи, «заселяли» в неї реальну особу з певним індивідуальним світом. Якщо б поетові цього не вдавалось досягти, то, зрозуміло, вірші його були б позначені поверховістю характеристик, браком внутрішніх заглиблень в образ. Значить, втратили б найпотрібніші для себе якості. Поет знає це, тому такий вимогливий у пошуку витворення розмаїтих художніх модифікацій.

Кілька років тому, рецензуючи вибрані поезії Коротича, В. Брюгген писав: «Що ж... людина складний механізм, а надто творча людина, і поведінка її та настрої не мають незмінного рівня автоматичної установки». Даруйте, але якщо людину, до того акцентуючи — творчу, порівнювати з механізмом, то ясно, що від неї, крім автоматичності почуттів, чогось іншого й не можна сподіватись. Хоч, правда, критик не висуває поетові звинувачень, навпаки, він говорить про позитивне. Можна б і не згадувати цього. Тільки природу таланту слід глибше вивчати, ніж за допомогою порівнянь. Справді-бо, Коротичеві властиво змінювати тон розмови в потрібному для користі твору ключі, щастить інтуїтивно віднаходити такі художні деталі, які дають змогу вирисовувати певну індивідуальну натуру. Розповідаючи, скажімо, про Мустая Каріма, Довженка, Іраклія Абашідзе чи когось там іншого, його мета запалити читача настроями, почуттями, переживаннями. А для цього слід дбати, щоб образне слово не було позбавлене чуттєвого смислу, щоб сягало потрібних широких охоплень. Якби, наприклад, через порівняння можна було пізнати лише одну якусь зовнішню ознаку, то Коротич у художньому пізнанні не пішов би далі звичайних уявлень. В тім-то й річ, що таємниці його слова саме в тому й полягають, що вони дають підстави для ширших асоціативних ходів.

Ви покладіть, Олександре Петровичу, руки на стіл, —
Чорні у Вас вони, як обгорілі цурпалки. Як воно ж буде?
Коли допалає воно — Небо, в якому згоріли і хмари, і птиці,
Хтось, може, знає, коли вже нарешті скінчиться
Ваше чоряюще, не зняте ніколи кіно?

Можна тут говорити, звичайно, про вигострене, як кажуть, чуття героїчних вимірів минулого, про міцні, конче потрібні поезії життєві враження, культурно-етичне і естетичне, що важко переоцінити. Але знаходиться й місце розмові — як тема людської пам’яті переростає в тему духовної спадщини, набуваючи особливо безпосередньої актуальності, міцних контактів з сучасністю. Такі вірші народжують великі осягання людини, оновлюють і збагачують її світлими гуманістичними пориваннями. А для автора це має бути радість, бо врешті така перед ним стояла ціль.

«Є, — читаємо в одній книжці про сучасну поезію, — найвища мужність для поета — бути тихим. Яка то потрібна відвага — вийти до читача без бутафорії, без сурм, без «піротехнічних» ефектів, з розумною і ледве сухуватою мовою. Бути скромним і стриманим, не боятися лишитися непоміченим, не намагатися сподобатися за будь-яку ціну, а дбати лише про одне: відшукати і сказати правду» (Евгений Винокуров, «Поэзия и мысль», М., 1966).

Про поезію В. Коротича, якщо не брати до уваги надмірну раціоналістичну спрозаїзованість, інтонаційну одноманітність деяких ліро-епічних роздумів, либонь, можна говорити саме такими словами.

Л-ра: Вітчизна. – 1973. – № 7. – С. 204-206.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Віталій Коротич, Виталий Коротич, критика на творчество Виталия Коротича, критика на творчість Віталія Коротича, скачать критику, скачать бесплатно, характеристика творчості Віталія Коротича, українська література 20 ст.