29-05-2017 Василь Стус 1302

«Від юних літ до юного змужніння» (Рання лірика Василя Стуса)

«Від юних літ до юного змужніння» (Рання лірика Василя Стуса)

Валентина Макарчук

Від лірики до епосу, немов
від юних літ до юного змужніння.
Від радощів, від раю до обмов,
до дикого нічного сатаніння,
як до збереження. Як до тремкої віри,
що тільки так. І тільки так. І щиро.
В. Стус «Від лірики до епосу...»

Справжній діалог В. Стуса з читачем тільки розпочинається. Вихід збірки вибраних поезій «Дорога болю» та численні публікації в періодиці свідчать про це. Сьогодні творчість поета активно впливає на літературний процес, є його частиною. Та повернімося до тих страшних часів, коли чесне, правдиве слово вважалося крамолою. За життя В. Стуса в Україні не було видано жодної його збірки. «Поетові, що має позаду себе 30 років життя, дуже тяжко відчувати себе голим королем із андерсенівської казки», — писав В. Стус 1972 р. Спроба видрукувати свою першу збірку «Круговерть» виявилася безуспішною через негативну внутрішню рецензію М. Нагнибіди. Наступна збірка «Зимові дерева», не зважаючи на позитивну оцінку І. Драча та Є. Адельгейма, так і залишилась у шухлядах видавництва «Радянський письменник». У 1970 р. без будь-якої надії на опублікування Василь Стус підготував третю збірку під назвою «Веселий цвинтар». Вона була видрукувана на машинці в 12 примірниках і призначалася для вибраного кола друзів. Того ж року за кордоном виходять окремою книжкою «Зимові дерева».

Літературний доробок В. Стуса, незважаючи на несприятливі умови для творчості, досить великий. На сьогодні незначна кількість архівних матеріалів зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України. Якщо говорити про поетичну частину переданої до архіву спадщини, то це переважно окремі розрізнені аркуші з автографами і машинописами поезій, здебільшого недатованих. Багато віршів мають по кілька варіантів. У відділі рукописів зберігаються фрагменти першої збірки «Круговерть», варіанти «Зимових дерев», перший примірник «Веселого цвинтаря», кілька списків «Палімпсестів» (на сьогоднішній день ми не знаємо, яким було остаточне впорядкування збірки автором, відомо лише про алфавітний покажчик творів, котрі поет включав до «Палімпсестів»).

Критерієм для визначення приблизного часу написання деяких поезій може бутн дочерк В. Стуса або контекст. Свідчення цьому — загальні зошити, зшитки з віршами, датованими 1957—1961 рр. Оцінюючи свою працю попереднього періоду, Василь Стус записав 1972 р.: «7 років життя — а як мало зробив я доброго!» Саме через цю надзвичайну вимогливість до своєї творчості автор не включав до збірок шість ранніх віршів, крім кількох найдорожчих. Між тими юнацькими поезіями, що були переходовим, початковим етапом творчості, і рядками «Палімпсестів» — неймовірна відстань. Та, незважаючи на різні обставини, в яких творилися ці вірші, можна виділити тенденцію, що об’єднує їх. Передусім — гранична щирість, довірливість, доброта, що їх не пригасили роки страждань. Змінюватиметься тематика поезії, вдосконалюватиметься форма, та незмінним залишиться одне — вірність внутрішній правді, прагнення лишитися самим собою.

З чого ж починався Василь Стус як поет? Відповідь на це питання, дають вірші, писані чітким, дещо школярським почерком. Перші римовані спроби припадають десь на 1951 рік. Неоціненним є свідчення самого поета — невеликий за обсягом автобіографічний начерк «Двоє слів читачеві». Якщо в школі римувалося «щось жартівливе», то інститутські роки — новий, більш зрілий етап. На цей час Стус захоплюється творчістю Рильського, Тичини, Верхарна. «Ще чогось прагнув безтілесний дух», — так оцінює той період сам поет. Після вчителювання на Кіровоградщині, де «витеплів душею», — армія. Служба у війську проходила на Уралі, куди пізніше знову закине його доля, але вже як політичного в’язня. Ще у віршах, написаних в армії, з’явиться образ «чорних сосон» як символ чужини, і «струнких тополь» — туги за рідною Україною. Роки після повернення з армії Стус назвав часом поезії. У листопаді 1959 р. в «Літературній Україні» друкується перша чимала добірка віршів з напутнім словом Андрія Малишка. Згодом — публікації в журналах «Донбас», «Дніпро», «Прапор».

Василь Стус ретельно стежить за літературним процесом, уважно придивляється до творчості своїх ровесників. У статті «Най будем щирі» застерігає: «Галузева» поезія: пейзажна, філософська, лірична, дидактично-баєчна, публіцистична — небезпечна». На його думку, тільки синтез ліричного, епічного і драматичного начал може дати справжнього поета. Вірші В. Стуса подають приклад такого синтезу.

Рання поезія — багатобарвна й різноманітна, сповнена романтичної юнацької мрії:

Коли тобі вісімнадцять,
В світі тобі видніють
Тільки дороги й обрій І небо — густе вино...
(«Коли тобі вісімнадцять...»)

Який же складний духовний шлях довелося подолати поетові, скількох поневірянь зазнати, щоб через кільканадцять років сказати:

У тридцять літ ти тільки народився, аби збагнути: мертвий ти єси у мертвім світі. І нема нікого Округ. Ти тільки сам. І мрець єси... («У тридцять літ ти тільки народився...»)

А поки що, сповнений сили, енергії, він шукає в житті «дороги невідомої, де будуть радощі, і зради, біль і втома...» («Замріяно пливе ранкова каламуть...»). Пізніше писатиме про це з легкою самоіронією:

Тоді тобі нещастя бракувало.
Ти звав його. Ти думав: молодий упорається.
Бо могутня шия кріпацького поріддя не зігнеться, аби там що ... («Потоки»)

А тоді, зовсім юний, заповідав собі: «... І в життя сторч головою кинься...» («Вигойдався ранок і туман...»). Гартував себе, щоб крізь людську зловтіху, «пересуди, і осуди, й суди» прориватись в поле, до води, «до гір, до зір, до молодого сміху» («Іди — мужній — і сам себе помножуй...»).

Линув до природи, знаходив у ній втіху й розраду. Це чи не найголовніша «дійова особа» ранніх віршів Стуса. Він не просто споглядає красу природи, а пильно вдивляється в неї, вслухається в її тривожну симфонію, прагне причаститися її таємниць. У ранній поезії багато гарних пейзажних замальовок, в яких зримо проступають риси його майбутніх ліричних шедеврів. Це і «Волали блискавки над нами», і «Спить долина, ніжним сяйвом оповита», «На розквітлому лузі...», «Ранній березень», «Тане гомін, мов туман ранковий». Пейзаж тут ніколи не є тлом, на якому розгортаються події. Це вираження внутрішнього стану людини, її єства. Природа і людина — єдине ціле:

...освідчуюсь губами хвиль, своїми шерхлими губами, освідчуюся барабанами бруньок, розтріслих від зусиль. («Весняний етюд...»)

Стусові вдається побачити і, головне, відчути те, що для байдужого ока недосяжне. В його поетичному світі неживі предмети одухотворюються, набувають рівних з людиною прав. І немає нічого дивного в тому, що «тополі вибігають аж на гору побачити, чи не замаяв шлях» («Ранній березень»), а дерева кричать, «молитовно згорнувши руки». Його «дні» і «ночі» живуть своїм життям, і тому день може «супити брови», а ніч можна попрохати, аби вона тебе заколихала. Адже в поета стосунки з природою такі, як у сина з матір’ю (один із віршів так і називається — «Природо-мати»). Земля, природа відповідають йому взаємністю:

Ліс випустив мене з своїх обіймів.
Степам віддавши лагідно.

В основі більшості віршів — враження, переживання. Деякі з поезій побудовані, як діалог з уявним співбесідником:

Гей, мандрівниче, спинися,
І по втомі вечоровій Пий із келиха міцного,
Життєдайну силу пий. («Спить долина...»)

«Життєдайна сила» або «голубе вино» — то енергія, що її отримує людина від спілкування з природою. Сучасний світ непевний і тривожний, сповнений загроз і катастроф, тому тільки довіра між людиною і природою може відновити порушену рівновагу. Людина поступово втрачає себе, відбувається «самопощезання», «самознищення». Віднайти себе, відчути себе собою допомагає природа:

Від самовтеч доби і самовтеч душі найвласнішої утечу в природу, мов до самого себе... («Від самовтеч доби...»)

Органічно пов’язана з образним освоєнням природи інтимна лірика поета. Ці поезії в основному традиційні за формою, та вони ваблять і обеззброюють особливою, трепетною ніжністю, повагою до жінки. Поетичний світ В. Стуса не обмежений фізичною реальністю. Він стократ збагачений уявою, мрією; сновидінням. Межі між дійсністю і мрією, сном хисткі і при бажанні легко руйнуються:

І день здається сном і сон напіввидінням,
Де бачене й омріяне зійшлись... («З уральського зошита»)

Природа і образ коханої зливаються в одне. І небо стає таким самим «зеленаво-неприступним», як очі коханої: «...ти їм даруєш усмішку уклінно, вони ж тебе байдуже проводжають».

Ключове місце в ранній поезії Стуса належить образові матері, яким одухотворені передусім спогади про дитинство, про рідну хату:

Усе забувається.
Усе зникає.
Окрім матері.
Мати. Дитинство. Світ... («Усе забувається...»)

Пресвята мати в «картатій грубій хустці» супроводжуватиме поета все життя, наказуючи: «лишень не зрадь» («Що, коли може статися так...»). Ще один образ стає провідним уже в ранній поезії — образ України. І на далекому Уралі, під час служби у війську, вона приходила до нього в снах:

Тільки в снах заіскрять в повертанні Краєвиди моєї землі... («Глухо сосни скриплять на світанні...»)

У таборовій поезії образи коханої, матері, батьківщини зіллються:
Що день за днем, що рік за роком, вглядаюся й сумне вікно —
І бачу мигдалеве око,
Вітчизно, Матере, Жоно!

В інтимній ліриці поета, уже в ранній період, можна простежити еволюцію від певної сентиментальності, романтичної абстрактності до суворої стриманості, мужності. Якщо напочатку ще дуже відчутна гіперболізація почуттів, коли розлука чи розчарування подаються в масштабах життєвої трагедії:

Розвіялось кохання, наче дим,
І я лишився знову, як завжди,
Самітній, безнадійний і безсилий («В 20 років своїх...»),

то пізніше слово стає виваженішим, жорсткішим. Характерним зразком такої «чоловічої» лірики є вірш «Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?» із «Зимових дерев». І стосується це не лише любовної лірики. У вірші «О скільки люблячих тебе, народе мій!..» поет зізнається, що не вміє «велеречиво» освідчуватися в любові до народу. Адже «панегірити солодким віршем» — то не справа «мужа, воїна, бійця...».

Василь Стус — поет лірико-філософського складу. Філософічність його поезії виявляється не на рівні теоретизування, а є властивістю світовідчування, світобачення. «Один з найкращих друзів — Сковорода», — так напівжартома напише він 1969 р. Якщо напочатку у віршах часто зустрічається ім’я філософа — поет намагається відтворити якісь біографічні моменти («Вмовкали голоси до безгоміння», «Блакитний світ — як блекота»), то пізніше сковородинівське «пізнай самого себе і через себе — світ» глибоко й органічно ввійде в його поезію, визначивши певною мірою сенс його «самособоюнаповнення». Дедалі частішими стають роздуми над власного долею, над своїм покликанням бути «співцем Всесвіту», над долею свого покоління:

Ми не перші і не останні Під розгойданим небом стали ...
Ми добою до бурі поставлені Лицями славними. («Ми не перші і не останні...»)

Уже в ранній поезії беруть початок характерні для Стуса мотиви смерті й глибокої самотності, тривога за долю народу як предвісник «смертних конань» свого віку. Духом тривоги, подекуди ще не усвідомленої, пройнято всі вірші:

Кому повім свої тривоги ранні?
І крик і оклик. Окрик і луна. («Надворі сніг. Зима. Побіля тину...»)

Тривожний стан поетової душі проектується й на природу: «схід розтривожено тремтить», промінь «виграє тривогу», вітер «тривожить віти чорних сосон». Спочатку ця тривога «яснолика» — як передчуття радості, як зазирання в «невідомінь», і тому «так тривожно й хороше на цій землі». Це «тривожний крові шал і перші поривання» людини, що тільки-но вступає в життя. Перед цими незнаними дорогами поета проймає «якась тривога невідома», невиразне передчуття чогось лихого. Те, що пізніше виллється у гіркий підсумок:

Сховатися од долі не судилось:
Ударив грім — і зразу шкереберть
Пішло життя... («Сховатися од долі не судилось...»)

Та поет не зосереджується тільки на власному стані, він хоче «возвеличити тривогу в краї». Свідомо накликає собі труднощі: «Хай сурмач зіграє знов тривогу». Від початкового усвідомлення, що «нема неплинного в житті, неплинна тільки смерть», він приходить до подолання природного страху смерті:

І зважитись боротися, щоб жити,
І зважитись померти, аби жить... («Не можу я без посмішки Івана...»)
А ще — усвідомлена потреба самоти:
Полюби, неспокій самоти... («Ні на що не нарікай з печаллю...»)

У своїй статті про В. Свідзинського Василь Стус підносить як органічну для поета потребу «зупинитись навпроти самого себе». «Єдиний еліксир проти гангренозної ери сталінського культу» вбачає у «самовідданому індивідуалізмі». Поезію Свідзинського розглядає як «спосіб шляхетної герметизації власного духу і водночас — його отілеснення...». Ці слова значною мірою стосуються і самого Стуса:

Кам’яній, кам’яній, кам’яній.
Тільки твердь — символ самозбереження.

Перегуки поезій В. Стуса і В. Свідзинського очевидні. Обом довелося спізнати те, що В. Стус називає «герметизацією духу». Для обох самота не тільки вимушена, а й бажана. Часто це можливість «повернутися лицем до себе». Проте вона неодмінно пов’язана зі смутком.

У Свідзинського: Як інколи сумую самотою,
Не знаючи, відкіль пливе печаль.
У Стуса: Ти весь на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, наче равлик.

Повернення в минуле, в дитинство — ще одна із спроб залишитися самим собою, не відчуваючи себе насильно вирваним із природного ряду і включеним в ряд моральний, де особистість залежить не так від бездуховної матерії, як від собі подібних. І тому настанова В. Стуса «пронести свою з дитячих літ подобу» виявляється дуже важливою. Світ «зінакшав», змалів, і «вже навіть немовлятко й те обіцяє стати нашим катом» («Порідшала земна тужава твердь...»). Тому хочеться «утекти від себе геть світ за очі у небачене, нечуте, у немовлене...» (У В. Свідзинського: «Як хочеться покинути себе, свої гризоти, спогади бажання...»).

До улюблених поетів В. Стуса належать ще Гете і Рільке, над перекладами яких багато працював. На думку дослідників, рання творчість Рільке грунтується на почуттях, зріла — більше на досвіді. Він ставив собі за мету добитися чіткої пластичної сили виразу, позбутися аморфності, невизначеності. Подібна еволюція творчої манери і в Стуса: в ранній поезії — намагання осягнути весь світ, в пізнішій — звуження тематики (інколи свідоме, а почасти зумовлене силою обставин).

Поезія Василя Стуса — це відкриття, точніше — постійне відкривання. Настрої і почуття відображені в процесі їх формування. Поет «пропускає» світ крізь себе, «помножуючи» себе і тим самим помножуючи світ. «Шлях у себе» веде до пізнання світу. І хоч «між світом і душею виріс мур», В. Стус докладає зусиль, аби зруйнувати той мур, віднайти втрачену гармонію.

Ми не знаємо, як би склалася творча доля поета, коли б не ті трагічні випробування, що їх довелося йому зазнати. Чи був би це той самий Стус, якого ми знаємо (хочемо знати)? Починаючи від ранніх віршів і до «Палімпсестів» — то прокладання, свідоме шукання нових шляхів у поезії. Це дорога «за духом навздогін». Дорога, що вела до Голгофи:

Торуй свій шлях, той, що твоїм назвався,
Той, що обрав тебе, як побратим,
До нього змалку ти заповідався Сумним осердям, поглядом сумним.
(«Терпи, терпи — терпець тебе шліфує...»)

Л-ра: Слово і час. – 1992. – № 8. – С. 64-70.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Василь Стус,Василий Стус,критика на творчество Василия Стуса,критика на творчість Василя Стуса,скачать критику,скачать бесплатно,характеристика творчості Василя Стуса,українська література 20 ст.

Читайте также