Володимир Яворівський. Марія з полином у кінці століття
(Уривок)
1.
Коріння. Дебеле, жилаве коріння на пiщанiй сiльськiй дорозi. Наче йому тiсно там, пiд землею, i воно важко випручується на поверхню.
Посiчене гусеницями тракторiв, колесами возiв i вантажiвок, кимось зозла порубане сокирами i лопатами, але — живе. Пошрамоване, покручене, на свiжих ранах виступають бурульки живицi. Дорога наче вимощена корiнням, тут можна проїхати в найбiльшу негоду.
Обiч дороги старий сiльський цвинтар. Дерев’яна, проламана в багатьох мiсцях огорожа, зваренi з труб, збитi з соснових брусiв хрести, обставленi воринням i дротяною арматурою могилки, вицвiлi, пожовклi вiд дощiв i сонця фотокартки, дешевенькi пам’ятники. А помiж ними живi, наче викарбуванi з бронзи, сосни, коріння яких обплело пригаслi, приземкуватi горбики могил. Тиша, самотнiсть, запустiння, якi весною вражають майже кинджально.
Мiж могилками пасеться ряба корова з високими i гострими рогами. Як два списи, нацiленi в небо. Скубе молодi кущики чорнобилю, що вже зазеленiв обiч дороги, а тут, на цвинтарi, найдужче. Пасеться, шумко дихає в землю.
До стовбура старої, грубезної сосни прибито дошку, яка попоїздила в бортах машини, бо на нiй i досі проглядає частина державного номера вантажівки - 86-КХЕ. Хтось недбало обцюкав її на кiнцi сокирою, загострив, від руки написав червоною фарбою: «с. Городища». Ледащо, мабуть, i гадки не мало, що цей саморобний вказівник скидається на безглуздий хрест із живої сосни i мертвої сірої дошки.
Корова жадібно скубе чорнобиль знову й знову поглядає перед себе. Що там її зацікавило?
Важко, надсадно дихають два дядьки-гробокопачi. Вилітає мокрий пісок із ями, чистий, із золотавим виблиском. Похитуються шапки грабарів, наче вони виринають з-під землі й знову ховаються в неї. Скрегіт лопат, важке дихання, фонтани піску.
Над ямою в куфайці, в кирзових чоботях стоїть простоволосий хлопець. Федір. Найменший син небіжчика Івана Мироновича. Найменший i глухонімий. З народження. В селі це нікого не дивує. Тут, у Городищах, він i жив при татові й мамі, а оце другий день лише при мамі, бо тато Іван позавчора помер. Грабарі знають про вроджений гандж Федора, тому не церемоняться при ньому, все говорять уголос:
– Стоїть, як гріх над душею, нiмак!
– І пляшки, видать, не взяв, глухар, щоб закропитися на каторжній роботі...
– Покійний сп’яну його зачав. З дурної голови...
– Думав, що то не його Марія, а Настя-полюбовниця. Коли вилупився глухонімий Хведьо, коли второпали, що воно i глухе, i німе, — вже було пізно. Куди його подінеш, як воно все бачить i поніма?
Федір очима допомагає грабарям, його погляд веде кожен кидок піску, кожен рух чоловiкiв у ямі. Здається, якби не сільський звичай (у Городищах родичам споконвіку забороняється копати яму, нести труну), Федір не стерпів би цих ледацюг, сам скочив би у яму i викопав її миттю. Не можна. Яма для тата. Треба перетерпіти п’яндилюг, яких насилу вмовив на це діло (вмовляв на мигах – не могли второпати, про що йдеться, а показав пiвлiтру одразу закивали головами). Щоб не стояти зараз без роботи, Федір відгрібає руками пісок, аби не осипався назад, у яму.
Грабарі зозла рубають коріння, яке трапляється їм під заступ. Січуть i викидають наверх. Федір збирає його
обмацує довгими чутливими пальцями i складає на купку.
– Ну й викрутив рак дядька Івана. Як тріску! Тiтцi Марії не голосити, а... легенько зітхати. Намучилася стара. Рік сушило Івана.
– Пожив, i годі! Вступися місцем іншим. А пожив дай боже! Горілки з цистерну випив...
– І все дурно. То головував у колгоспі по вiйнi, то бригадою командував. Лиш переступи поріг у Городищах – пляшка сама на стіл скаче. В найскупішого з-під землі вилізе i – на стіл, бо голова сидить.
А вдів скільки перетоптав. Чоловіки на вiйнi вилягли, а йому, Мировичу, воля. Ніхто й пику не розквасить. Гуляй, скільки сили стачить. Ото житуха була. Не те що нам дісталося – самі баби та клячi в Городищах. дожилися! Місто всіх путніх молодиць за подолок i до себе, щоб атомники могли вволю поласувати, поки півник кукурікає, бо кажуть, що у них у кожного, хто доглядає реактор, швидко кров рідшає... А нам топчися ото зі своєю, наче ми тільки вдвох на планеті, як Адам з Євою. Годі! Вже яма по очі!
– А й справді, вистачить, бо джерело вдарить зараз! Старий не встане! Рак не чума, вистачить глибини... за такі гроші...
Федір кожному з них подає руку i, важко натужачись, аж червоніючи, витягає копачів із ями. Жде, поки вони віддихаються й витрусять пісок із шапок, з кишень, з-під сорочок, з халяв чобіт. Лице Федора напружене, наче весь час хоче щось розчути, зрозуміти, щось сказати іншим, але не може. Якби не куфайка i кирзові чоботи, якби його перевдягнути в костюм з краваткою, ніхто б не вгадав у ньому селюка — різноробочого колгоспної бригади.
2.
Шматок поля, затиснутого з усіх сторін лісом. Суцільний пісок, по якому абияк розкидано гній. Посеред поля трактор з причепом «Бєларусь». Задроцьканий, з вибитими боковими шибками в кабiнi, замість них фанера.
Розвантажує причеп із гноєм чоловік років сорока, худорлявий, непоказний, у новому костюмі, в чистій курточці з чорного блискучого матеріалу, в бiлiй сорочцi зi строкатою краваткою, в модельних черевиках. Де тепер побачиш такого вантажника гною? Замок його курточки розстебнутий. Квапиться, втирає спiтнiле чоло. Поправляє краватку, що весь час вивалюється з-помiж лацканiв пiджака.
Тракторист сидить у кабiнi трактора, демонстративно зневажає «вантажника», курить i розгадує кросворд у замацьканому журналi. Недбало крiзь вибите позаду кабiни скло кидає:
– Я не для гною одягнутий. Поглядає на свої грубi гумаки, забаблянi до верху халяв. Тракторист я, а не жук-гнойовик. Заїло, зараза, пiдйомник, не перевертається причеп. Бери бiльше, кидай далi, атомник... якщо не змiг на своiй атомнiй машину виписати на татiв похорон.
– Не до того менi було. Спiшив. Думав, ще застану тата, поговорю з ним, попрощаюся. Сусiд гнав мотоцикла, щоб встигнути... Не застав. Вiдмучився...
Скiльки ти заробляєш на тому чортовi, Миколоугоднику?
— Вистачає...
— А я на «Жигуля» натоптую. На темно-синього, як вороняче крило. В тебе Людка торгашка. У них грошей як гною. Що, не дає? Скажи: однаково конфiскують! Тепера часи суворi, прокурорськi. Переведiть грошву на маму, помре – матимеш спадщину, пiд яку комар носа не пiдточить. Тiльки при життi заповiт на себе зроби, при життi мами, бо потiм всiляко може бути...
– Не суши собi головы, Архипе, моїми статками. У тебе не позичаю. А моя мама - хай живе довго.
- Якийсь ти, Миколо, недо... недотягнутий до стандарту. Був i залишаєшся недо... тягнутим до нормального городищенця. Скидай гнiй та поїдемо до рiчки, помиєш причепа, бо менi треба свиней дома нагодувати, бичка. На осiнь пiвтори тисячi наросте. Можна брати темчо-синього, як вороняче крило, «Жигуля». Чистi й чеснi, як сльоза, грошi, Миколо...
3.
До показної в райцентрi будiвлi, де розмiстився райком, пiдкотила чорна, лискуча, як черевик спiвака ча сценi, «Волга» нової, тридцять першої, моделi. Номери її аж ряботять нуликами.
З неї неквапливо, втомлено висовується чоловiк. Начеб по частинах вилiзає: спершу ноги, потiм голова в чорному, а ля Фiдель, беретi. Нарештi вибирається весь, випростується. Височезний чоловiк у чорному австрiйському макiнтошi. Худий, незграбний, зрiст
за два метри. Вiк, коли звичне звертання «молодий чоловіче!» сприймається як iронiя i викликає короткий удар печалi. П’ятдесят п’ять, але на вигляд бiльше. Коли розмовляє з людиною, змушений постiйно нахилятися, щоб розчути спiврозмовника там, унизу. Це згинання й випростування стало його звичкою. Складаний ножик, Iван-побиван.
Та не перед кожним вiн завчено нагинається, не перед кожним. Це не автоматизм, а контрольована звичка.
Його iм’я та обличчя багатьом вiдоме з газет i з телевiзiйного екрана. Олександр Іванович Мирович – найстарший син у родині небіжчика – відома в країні людина.
Олександр Іванович опрацював проект дешевого, простого, за його власним висловом, безпечного, як самогонний апарат, реактора-мільйонника, який уже понад десятиліття спокійненько (ну не без невеликих технологічних виробків) ганяє турбіни на багатьох атомних держави, продукуючи найдешевшу в світі електроенергію.
Сашка Мировича – тямковитого, але амбiтного i впертого селюка з Городищ, який наполегливо прів над своєю дисертацiєю в курчатовському iнститутi,— в шiстдесятi роки стрiмко винесла хвиля Освоєння мирного атома, а найголовнiше — потреба в широко мубудiвництвi атомних електростанцiй. Подавалися рiзнi проекти, створювалося безлiч творчих груп, якi шукали варiант найпростiшого i найдешевшого реактора.
Блискавично вiдчувши нове i перспективне дiло, Сашко з групою молодих фiзикiв теж узявся до проекту. Справа була маловiдома для всiх - це зрівнювало шанси, i його трiшки авантюрна натура не вагалася.
На вченiй радi думки спецiалiстiв про варiант реактора групи Мировича розiйшлися, але хтось поблажливо запропонував: подати з iншими проектами на ознайомлення державнiй комiсії на чолi з тодiшнiм Мiнiстром енергетики країни. Сашко не дуже й нервувався, бо, власне, надiй на успiх не покладав. Саме закохався в Ольгу – маленьку, красиву i бездоганно закроєну природою студенточку медичного iнституту, яка була йому, як любив повторювати, «по серце». Щоб поцiлувати її, вiдривав вiд землi й пiдносив до своїх уст. Повiз її показати батькам i родинi до Городищ.
Тiльки переступив порiг батькiвської хати, а на нього вже чекала урядова телеграма: Термiново повертайтеся iнститут».
Реактор Мировича мiнiстр i комiсiя визнали найперспективнiшим на даному етапi, справдi найдешевшим, який не потребує будiвництва велетенських пiдземних шахт в разi аварiї. Його можна ставити всюди, де є рiчка чи озеро. Утвердилася думка, що його можна споруджувати бiля великих мiст, де є залiзничнi комунікації, робоча сила, житло.
Мiнiстр доповiв про це «на найвищому рiвнi», групу щедро фiнансують, змiцнюють потрiбними спецiалiстами, створюють їй особливi умови, щоб у найкоротшi строки готовий, викiнчений у всiх деталях проект реактора можна було видати будiвельникам.
Олександр працював як заклятий. IЦоб не гаяти часу, навiть вiдклав весiлля з Ольгою, i вона мало не вийшла замiж за iншого. Про реактор Мировича злословили, називали його дилетантським. Сашковi й самому такий блискавичний успiх здавався примарпим, чекав, ось-ось його розвiнчають i висмiють i вiн, ославлений, повернеться в свої глухi Городища викладати фiзику в школi. Але могутня адмiнiстративна машина вже пiдхопила проект. Реактор Мировича коштував лише пiвмiльярда карбованцiв (разом з житловим сектором), державi потрiбнi були атомнi електростанцiї, щоб забезпечити електрикою країни Варшавського договору, хтось «на самiй горi» похвалив його, сказав президентовi Академiї наук, щоб той приголубив обдарованого вченого. Мирович отримав .державну премiю, опозицiонери замовкли. Коли реактор іноді називали дилетантським (про це Олександровi Iвановичу доносили). вiн великодушно вiдсмiювався: «Та воно все генiальне на перший погляд здається елементарним, дилетантським, бо геніальне...»
Але найбiльшою радiстю для Олександра Iвановича було те, що уряд пiдтримав Його пропозицiю будувати атомну в отчому краї, за двадцять кiлометрiв вiд рiдних Городищ, у яких бував рiдше й рiдше. Тепер з’явилася начеб службова нагода – закладали блок «А». На п’ятдесятирiччя його нагородили Золотою Зiркою, i авторитет Мировича в атомнiй енергетицi став непохитний. Єдине, чого вiн не досяг iще, звання академiка, хоч академiком його часто називали самi атомнi енергетики i партiйне керiвництво тих регiонiв, де будуються реактори.
Коли помер батько, Олександр Іванович саме був на Україні, в Одесi, поблизу якої зараз спорджують атомну. Ольга зателефонувала йому до готелю, i Мирович виїхав на похорон наступного дня. Секретар обкому дав свою службову машину, i ось вiн уже в Iвангородi, заходить до райкому.
Перший – Андрiй Тимофiйович, присланий з iншого району, вiн нiколи раніше не зустрiчався з такою величиною. Тому й улесливий, запобiгливо-чемний.
– Дзвонили, дзвонили менi з обкому. Радий з вами позвайомитися i поспiвчувати. Жаль, втратили батька, а район iще одного самовiдданого ветерана колгоспного руху i вiйни. Чим можемо прислужитися, Олександре Iвановичу?
– У Городищах тепер бригада, а в Трилiсах голови колгоспу не знаю. Треба труну зробити, вантажiвку видiлити, оркестр зiбрати. Новий голова колгоспу може й не знати татових i моїх заслуг, а клянчитн у нього, пояснювати... самi розумiєте. Зателефонуйте, щоб усе було на рiвнi. Ну i харчу на поминання... –
Олександр Іванович розстебнув макiвтош, вiдкинувся ва спинку крiсла, сяйнула на лацканi Золота Зiрка, i секретар налiг на селектор.
– Споживспiлка? Юрко! Через двi години щоб був у Городищах, у батька славетного нашого земляка, академiка Мировича... Повторюю. Ми-ро-ви-ча, того,
що винайшов реактор. Так-так, iз ваших Городищ. Нiколи менi все тобi поясвювати. Будь там, у батька, який помер... Та не мороч голови: помер батько, а поїдеш до сина. Запишеш усе, що замовлять на помивки, i витруси загашники своїх годувальників...
Перший вимкнув селектор, заусмiхався. Полегшено закурив.
– Головi дзвонив. його розшукують зараз по рації. Буде у вас дома як штик. Не церемоньтеся, то такий вайло, що сам не здогадається або забуде. Треба гнати, а нiким його замiнити. З такими перебудову не зрушиш з мiсця. Будуть якісь проблеми телефонуйте менi по прямому.
Проводжаючи Мировича, секретар вийшов з вим аж до машини i запитав:
– Олексавдре Iвановичу, це ваша ідея будувати в районi атомну станцiю?
– Нi. Це дiло державне, сперте на економiчну полiтику найвищого рангу. В даному разi щаслива випадковiсть...
Машина рвонула i покатила до Горадищ.
Перший, начеб навздогiн їй, кинув недопалок. Зiтхнув випростався. Обличчя стало значуще, навiть набурмосене.
– Сiвба на носi, а я день, вважай, згаяв. Коли ж перебудовуватися?
4.
Мiсто атомних енергетикiв. Молоде, зоддалiк навiть романтичне, наче й не запустило свого корiння в цю землю, а летить над нею; високi старi сосни стремлять над будинками, як щогли, напни вiтрила, і мiсто, що стоїть на березi рiчки, легко попливе по хвилях. Можливо, ще й не позначене на всiх картах, таке воно юне. Його жителi не засмиканi ремонтами квартир і будинків, весь будівничий азарт іде на нові висотні помешкання, на впорядкування дворів, майданчиків для відпочинку. Жителі його лише знайомляться між собою. Місто ще не має своїх традицій, свого неповторного житейського укладу, бо й звичаї сюди привезли з околишніх сіл і районів, як речі, чимось милі твоїй душі, але архаїчні, немодні, отож тільки для власного, без сторонніх очей, користування.
місто це iснує лишс тому, що отам, неподалiк вiд нього, в бетонованих гамiвних сорочках ретельно діють чотири атомні реактори, кожен з яких щогодини впорскує в енергосистему країни мiльйон кіловат-годин. Енергiя ця справдi вкрай дешева, реактори тихо сопуть у бетонних скринях, не чадячи, не пожираючи вугiлля чи нафти. Атомна станцiя чиста i навiть по-своєму красива. Наче й немає її поблизу. Переступивши порiг, весь персонал переодягається в бiлi комбнезони, бiлi черевики, бiлi очіпки, бiлi рукавички. Та лiкарi так не переодягаються, йдучи до хворих у палату.
На станцiї люди швидко доскакують високих посад, бо тут рано йдуть на пенсiю (майже як танцюристи, замолоду, коли ще жить i жить, не косуючи оком на заднi колеса), звiльняються посади. Станцiя на доброму рахунку i в Мiнiстерства енергетики, i в держави, жене свої кiловати щосили, жене майже без передиху. Начальник будiвельного пiдроздiлу вже поблискує Золотою Зiркою i республiканським депутатським значком, подейкують, що вiн ванiть затирає, причавлює своїм авторитетом самого директора станцiї, в якого такi вiдзнаки ще десь попереду, та коли справи йтимуть саме отак, матиме i вiн.
Цьому молодому мiсту найбiльше пасує лiто, коли його вiкна i дверi навстiж, коли його заливає одчайдушна зелень, коли щедро вiддаються його жителям велика рiчка, грибнi i ягiднi лiси. Звiдси одна сiм’я вавiть помiняла свою квартиру на ленiнградську, без доплати, тiльки на одну кiмнатину менше. Мiсто безоглядно занаджує до себе молодь iз сiл прилеглих районiв, од того, природно, села вiдчутно занидiли, деякi стали неперспективними, але... щогодини мiсто дає в енергосистему чотири мiльйони кiловат. Не жарти. Правда, розплачується за це знову ж таки село.
Хоч у мiстi культ лiта, однак i ця рання весна, квітень, що непомiтно перекотиться в травень, теж пора прекрасна. Так уже облесно вилизує його проспекти i мiкрорайони квiтневе сонечко, що мiсто аж розiмлiло вiд давно очiкуваної благодатi.
В одному з його дворiв граються у класи дiти, стрибаючи на однiй нозi по теплому асфальту, вимитому двiрничкою Одаркою, яку привiз сюди iз села дядько Степан, бо дружина його померла, залишивши хлопчика i дiвчинку без мами. Привiз, щоб тiтка Дарка стала мамою Руслановi й Лiдi.
З досвiтку працює в дворi прибиральницею. Он вона сидить на вишурганiй, ще не пофарбованiй до Травневих снят лавчинi бiля входу в будинок.
Одарка вродлива, але врода ця тиха i спершу непоказна зовсiм. Треба з Даркою поговорити, окремо роздивитися її очi з якоюсь рухливою прозеленню й теплими iскорками, й м’яко викоченi губи, рiвне, завжди трiшки зволожене вiд хвилювання чоло. Отодi лише зрозумiєш: вродлива.
Зараз погляд її покiрний, начеб винуватий перед кожним, хто виходить з будинку чи заходить до нього. Сорок лiт їй ще немає, але сама вона вважає, що вже їде з торгу, спродалася, що вже тiтка, хоч своїх дiтей i не народжувала.
Іде з магазину бабуся з сiткою картоплi – сусiдка, яка живе над ними.
– Не з’явився, Дарочко?
– Буде, зараз прийде Степан. Затримався, либонь, на роботі. Не журiться...
– Менi, Дарочко, байдуже, а от ти поневiряєшся за що? До мiста тебе забрав? А яка б дурна пiшла на двоє чужих дiтей, та ще й за п’яничку? Не одну просив за милу душу, навiть приводив зо три... але не втрималася жодна.
– Прийде вiн, тiтко Марино, бо знає: тато мій помер учора. Вискочив Степан замок дружку вставити у дверi. Зараз буде.
– Агiй! Вставить замок, розчавлять пляшку, тодi годинник у них зупиняється, язик меле час...
– Прийняли «сухий закон» у мiстi. І не п’яничка вiн у мене, а так... не без того... інодi. Жiночих рук на похоронi треба, мама сама не впорається, а я сиджу осьдечки, як бариня. Встидно без дiла чипiти.
Бабуся прокашлялася, безнадiйно махнула рукою i пошургала розтоптаними суконними бурками до будинку.
Дарочка запечалилася знову. Поглядає то на своїх дiей, якi граються в пiску, то на годинник на руцi, то в бік вулицi. Нема чоловiка. Вранцi побiг випити пива i нема вже третю годину. Невже доведеться їхати до Городищ самiй з дiтьми?
Бiжить дiвчинка зi школи, сусiдська, доця якогось начальника з атомної.
– Добрий день! А я вашого дядька Степана бачила! На проспектi Енергетикiв. Де сiк у пластмасових чашечках продають. І морозиво з вишнями. То пiд’їхала мiлiцейська машина-будка, взяла його i повезла кудись...
— Ти помилилася, доню. Дядько Степан пiшов до товарища, в сусiднiй будинок замок вставити. Я ось чекаю його… Здалося тобi... Таких, як вiн, багато...
Дiвчинка нiяково знизала худенькими плечима, поправила шлейку шкiльного фартушка, проскакала на однiй нозi в класиках i побiгла додому.
Одарка краєм чорної хустки втерла уста й очi, встала. Покликала до себе дiтей, взяла двi важкi сумки з наготовленими на похорон харчами, повільно пішла на мiську автостанцiо.
– А тато де? – запитує в автобусі малого Руслана городищенська молодиця.
- Замок у міліції ставить, а тодi приїде в Городища поховати дiда Iвана в яму.
- Не в яму, а у великий дерев’яний ящик, – поправила братика Ліда й стала облущувати помаранчу. Не по-дитячому задумалася, нахилилася до вуха Одарки й пошепки запитала: – дiдуся Iвана заховають. як нашу першу маму заховали в землю? Назавжди?
5.
Маленька холостяцька квартира-«гостинка» в молодіжому гуртожитку. Чисто, акуратно. Навiть занадто, як для неодруженого хлопця. Одначе важко повірити, що обставляв це помешкання хтось один, бо впереміш тут смак i несмак. Стелаж з кижками. Дві справжні старі ікони з колишньої городищенської церкви. Самобутні воироба з кори, з коріння. Витка зелень вазона звисає з дивана, старанно засланого гуцульським ліжником. Мисливська рушниця. Намисто гуцульських писанок. Вишивані рушники замість штор. І поруч вирішки із закордонних журналів та вітчизняних каталогів мод – дівчата, які дивляться зухвало-похітливо, а деякі (звісно ж, зарубіжні, не наші!) геть непристойно. Їх безліч: на стінах, на дверях кімнати, на ложі рушниці, на кухонній шафі, на стелі. На вішалці старанно відпрасований кітель і штани капітана пожежної служби. Навіть цього достатньо, щоб зрозуміти: франт і чистун тут мешкає.
Григорій стоїть біля дзеркала у ванній. Сліпучо-красивий, з молодецькою поставою і зухвалим поглядом. Йому вже тридцять п’ять, але ще квітує в ньому молодiсть, нерозтраченiсть на житейську суєту, жага подобатися iншим дiвчатам насамперед. Проте вiн не рафiнований «спiдничник» чи просто вродливий блазень-бабiй, а надiлений вродою, приязний i розумний мужчина, якого, правда, трiшки зiпсували жiнки, але на свою ж таки голову.
Побачивши красиву жiнку, вiн спалахує, натхненно обожнює її в свой уявi, iдеалiзує, прагне знайомства, а тодi й близькостi i, не вiдчувши тепла духовного (чи душевного), переживає спустошення та, як каже старший брат-реакторник Микола, iде на розхолодження.
Погляд його нинi присмучений, але отi лукавi бiсики таки проглядають з глибини. Може, й сам вiн того не хоче, а проглядають. Одягнутий у цивiльне, помолодняцькому, наче не на похорон батька їде, а квапиться на побачення. Iншого одягу в нього просто немає. Скромнiшого, солiднiшого не носить. Шкiряна курточка на замках-блискавках, сорочка-сафарi, чорнi вельветові джинси в дудочку, масивнi кросiвки.
Погляд його нинi присмучений, але отi лукавi бiсики таки проглядають з глибини. Може, й сам вiн того не хоче, а проглядають. Одягнутий у цивiльне, помолодняцькому, наче не на похорон батька їде, а квапиться на побачення. Iншого одягу в нього просто немає. Скромнiшого, солiднiшого не носить. Шкiряна курточка на замках-блискавках, сорочка-сафарi, чорнi вельветові джинси в дудочку, масивнi кросiвки.
Обдивився себе з нiг до голови, провiв долонею по щоцi: треба поголитися.
Хурчить електробритва, а Грицько говорить своему двiйниковi в дзеркалi:
– Ну от, Грицю, вже нема тата. Тепер мама дасть прикурить. Нiкому й захистити тебе, волоцюго. Тепер як привезу на оглядини чергову наречену, мама з дрюком вийде аж до ворiт зустрiчати. І тато вже не вступиться.
І раптом причувся татiв голос:
«– Я, телепень, вженився у дев’ятнадцять, зав’язав
з тобою, Марiє, вiку, то хай Грицько погуляє. І за
мене, дурного, вiдгуляє, хай i моя кров погарцює
в його жилах. Так що ти, бабо, не захищай косатих.
Чим пiзнiше ожениться, тим менше часу лишиться,
Щоб розлучатися... Гуляй, Грицю..»
Коли тато захищає його, то мама не змовчить:
«Я йому, огировi, погуляю. Он уже сивина в чуприну стрельне, а вiн, чортисько, пiд кожну спiдницю зазирнути хоче... Весь у таточка свого. Порiддя Мировичiв, ваша мировицька кров на аналiзах самi б дурощi показала...»
«Якi там спiдиицi? Вони теперка всi в штанях ходять. Не дуже й заглянеш. Он i Людка Миколина на свiй «лафет» вiд стодвадцятидвохмiлiметрової гаубицi теж натягнула штани на заклепках, щоб не репнули. А кров, Маріє, кров не вибирають. Яка вже трапиться... Гуляй, сину. Гуляй, сину. Гуляй, поки кров не зледащiла...» – прозвучав Григорiєвi татiв голос.
– Бачите, мамо, а ви казали: «Ти, Iване, заженеш мене в могилу, а сам ще й оженишся. І не раз оженишся, Іване...» А аже нема тата. Знали ще торiк – не вiдступиться рак, знали. А тепер нема. Це точно. Був, жив, але нема й не буде. Вже я без тата, вже я з однiєї сторони незахищений. Тiльки з мамою. Тiльки з мамою. Тiльки з нею... Та ще з Дарочкою i братами... Та ще з Наталкою... Не квапся, Грицю, не кидайся в полум’я, ще раз пiдсмалиш крила. Погуляй, Грицьку. Є мама. Дарочка. Брати. Оголився фланг. Фланг, який може прикрити лише... жiнка? Ні! Жiнка може забезпечити лише тил. А фланги? Тiлько твої дiти...
Грицько збiгає по сходах, вискакує на обтягнуте вепровою шкiрою сiдло своєї «Яви», шарпає стартер мотоцикла й вилiтає з двору.
Виїздить на тротуар, аж під самий козирок телефону-автомата. Нервово сіпає диск, набираючи номер.
… Однокімнатна квартира, перетягнута поздовж грубою брезентовою ширмою, розділена надвоє. Дзвенить телефон у коридорі. Кругленький, ледь пузатенький молодик з ранніми залисинами, с портивному костюмі з лампасми неохоче встає з канапи, бере трубку:
– Нечипоренко слухає… Ну, говоріть же! Заціпило? Говоріть. Я й так знаю, хто це.
– Гукає за брезентову ширму:
– Ваш «вогнегасник», мадам. Пожеж у місті нема, то він свою вогненну пристасть хоче біля вас погасити…
6.
На одній з городищенських вулиць, біля розчинених навстіж воріт, людно. Старі жінки збилися в гурт, скрушно похитують головами, перешіптуються між собою. Чоловіки курять, вигріваються на сонечку, відірвавшись від роботи на городі. Діти граються, голосно зверескуючи.
Хата Миновичів нічим не відрізняється від інших. Збудована давно, але вже не раз підновлювана, перекрита бляхою, піднята на бетонований підмурок. До неї приліплено великий, просторий ганок, де влітку сплять онуки, яких привозять з міста Микола й Одарка. Сашкових дітей тут знають лише по фотокартках і розповідях.
Неподалік від воріт стаїть вимитий Миколою трактор «Бєларусь» з причепом. Борти причепа відкинуті, днище його встелене чорнобилем і глухою кропивою – це єдине зілля, яке не лише зазеленіло, а й викинуло листя, вигналося над землею в цю ранню пору. В кабiнi трактора курить, спльовує на пiсок i розгадує кросворди тракторист Архип. Позиркує на годннника i в дворище Мировичiв: чого вон зволiкають?
Пiдкочує до двору задроцьканий в руду пiщану юшку уазик. З нього майже випадає голова колгоспу. Довго виймає колгоспний прапор, бо столярi зробили довгий держак, ледве запхнули його в машину. Голова ставить прапор біля хвіртки і по-качачому тупцює до хати.
З жіночого гурту почулося:
– Будуть виносити Івана – начальство приїхало.
– Давно пора. Думала, нині вспію картоплю з погреба витягнути, хай обігріється. Де там? Вже завтра…
– Тобі треба, Параско, бути до кінця і пом’янути душу його многогрішну. Ти ж, вважай, як Марія йому була. І то довго. Підночовував на твоїх подушках аж поки Гагарін не полетів у коспом. Ні, брешу, Параско, опки грошова реформа не почалася…
– А тобою погордував, бо ти й діівкою була, як копистка. Я в дев’ятнадцять годочків вдовою зосталася з дитиною на руках. Чотири літа ждала свого Павла. Як кам’яна баба стояла біля воріт, виглядала ще. Так би й скам’яніла, а Мирович оживив мене, одігрів. То не сікайся, Тетяно, вже й Івана нема. Я йому все прощаю…
– А мене вдари раз, як ланковою була. Він головував тоді. Погризлися за оплату конопель. Написали всією ланкою скаргу в область на Івана, а вона до нього й вернулася, щоб розібрався на місці. Він збісився тоді і… Врем’я дурню ще було, психи з людей лізли, війн з нервів виходила, як зашпори з пальців. Марія мене спросила не заявляти нікуди та я й не збиралася… Прощаю…
Під’їздить до двору колгоспна вантажівка, забейкала у силос і жом. Зупиняється біля чорної обкомівської «Волги», якою приїхав старший Мирович. Водій вантажівки, обстрижений хлопчисько-допризовник ремигає жувальну гумку, лізе під капота, щось налагодить у моторі. Перегнувся так, що видно лише його витерті на гузиці джинси.
Викочується з хати Мировичiв, перевалюючись з боку на бiк, голова колгоспу. Невдовзi виходить за ним, низько зiгвувшись, щоб не вдаритися тiм’ям у дверну раму, Олександр. Виблискує на сонцi його непокрита лисина, слiпить бабiв бiля ворiт.
Голова заманює академiка на причiлок, зводиться навшпиньки, щоб Олександр Iванович його краще чув, щоб не нагинався до нього зайвий раз.
– Два вопроси я рiшив: прапор, домовина. І прапороносець є, бригадир теперiшнiй буде нести, вийде в нiби свадкоємнiсть поколiнь. Промовку менi комiсар паписав на двi сторiночки тексту... Вiд молодi може школярка виступити, вiдмінниця .. З музиками, Олександре Iвановичу, не получилося. Їхнi жiнки кажуть, що поїхали веслля грати ва Савчинi хутори, – дак чого ж тодi всi труби висять на кiлочках в оркестровiй клубу? Мабуть, городи садять - час гарячий. Нiчого, професоре, у моїй машинi є магнiтофон, а на плiвцi записано похоронний марш. Я взяв касету. Шофер буде їхати машиною позаду процесiї й грати. Покiйному Iвану Васильовичу все одно, тiльки б музика. Так що всi вопроси рiшили, Олександре Івановичу. Можна починати виносити...
– Скiльки сіл пiд вами, товаришу голово? Троє? – запитав Мирович i наморщив перенiсся.
– Чотири, професоре, чотири бригади по лiсах розкидано. Поки міста не було i старий Пiдкова тримав колгосп на своєму авторитетi, всi села залишалися перспективними, а тепер тiльки Слобода, центральна садиба. Мiсто засмоктує молодь, як пилосос... Щодня пiвтисячi кiлометрiв намотую по пiсках, щоб лад дати, щоб перебудуватися. А кого тут перебудуєш? Бабiв, якi налаштували одяг на свiй похорон? Допоможiть, Олександре Івановичу, вибити чере область пару грузовикiв, цегли будiвельної i насiннєвої картоплi, бо в нашiй якась болячка завелася... Мирович шаснув рукою до кишенi чорного макiнтоша, дiстав пiгулку i кинув її у рот. Раптом, зсутулившись i помалiвши, повiльно пiшов до хати. Голова розгублено провiв його поглядом, дiстав з пiджака
промову i став читати її, щоб не збиватися на цвинтарi пiд час мiтингу. Всi отак приїздять: дай те, дай се,
а для колгоспу нiхто й пальцем не кивне.
Дiти за хатою качаються по молодому чорнобилю
й полину. Їх троє: Одарчинi Руслан i Лiда i хлопчик
Миколин Тарасик, старший вiд них, другокласник,
дитя худеньке i хворобливе (Миколина дружина
Людмила каже, що в нього вроджена вада серця, що
треба його везти на курорт, та все нiколи). Вiн вiдрiзняється вiд Одарчиних дiтлахiв не лише вiком, а й
великими, печально-дорослими очима, якi, здається,
прожили цiле життя. Тарасик весь час намагається
щось малювати: на пiску, на асфальтi, на парканi,
на запiтнiлому склi, на забрудненiй машинi. Чи не в
кожнiй його кишеньцi шматочок кольорової крейди. Та зараз вiн iз Русланом i Лiдою гзяться з бiлим
цуциком Пушком на зеленому морiжку за дiдовою й
бабиною хатою. Батьки про них забули, не покрикують не забороняють — от вони i ласують сонечком, теплом, весняною волею. Вже зазеленіли штанці й колготки, але матерi цього не бачать, а бiлий цуцик нiби навмисне провокує їх: доженiть мене! Коли ще така радість випаде? Правда, дiд Іван уже вмер i не говорить нi до кого.
Біля труни у великій світлиці стоїть вся родина Миновичі. Підковою обступили домовину. В центрі підкови мама Марiя. Маленька, вироблена й легка, як чорна пташка з величезними голубими очима, якi такі не вицвіли за довгий вiк.
поруч з нею згорблений (стеля в хатi висока, але згинається він за звичкою в будь-якому приміщенні, навiть в актовому залi академiї i в театрi) Олександр. З-пiд чоного макiнтоша виблискує Золота Зiрка. Зморшки залягли на чолi глибоко, як шврами. Бiля нього малесенька (менша навiть вiд матерi), все ще красива й зграбна, з матовою, мабуть, постiйво пiдживлюваною кремами шкiрою на обличчi його дружина Ольга. Запнута в грубу селянську хустину, яку їй знайшли у материнiй скринi, вона все одно вродлива. Ольга завiдує вiддiленням у Московськiй експериментальнiй клiнiцi променевої хвороби, має кiлька наукових праць, але найбiльшс пишається тим, що кiльком безнадiйно хворим врятувала життя. Яке вже не є, а життя, і цiни йому немає. Сашкiв батько, либонь, любив її, свою першу невiстку, принаймні нiколи не втручався в їхнє сiмейне життя. А мама iнодi хотiла покомандувати Сашком, а отже, i нею, Ольгою. Вона зараз згадала це, i їй стало справдi жаль старого. Не заплакала, але вiдчула, як нагрiлися i зволожились її очi. Промокнула їх слiпучобiлою хусточкою, що нiжно запахла французькими парфумами «Мiстерiя Роша».
Стоїть худий, зi змарнiлим, втомленим обличчям, з червоними вiд безсоння очима Микола. Раннi глибокi залисини. пом’ятий костюм, з’їхала на бiк краватка. Поруч його дружина Людмила, продавець мiського унiвермагу «Енергетик», торгує у вiддiлi дефiцитних товарiв, якi продають лише на зiбранi лiкарськi трави. Не завжди тiльки на цiлюще зiлля, але... з цим строго. Енергiйна, рухлива молодичка, яка з
гіркотою вiдчуває, що молодiсть уже вiдходить, що гоже її тіло почитнає в’янути, жиріти, хоч колись здавалося, зносу йому не буде. Все це вона вже знає й покрадьки думає, що завтра вже жоден чоловік не подивиться їй вслід, і, може, варто скористатися останнім шансом, щоб потім було, що згадати…
поправила чорне велюрове плаття під розстебнутим шкіряним пальтом. Людмила без хустки, простоволоса, але через чоло довкола голови – сорна муарова перев’язь, яка їй дуже пасує. Нахиляється до Миколи і шепоче йомуна вухо:
– Ну на кого ти схожий? Такі туфлі югославські угробив у гнояці! Штани й піджак ніяка хімчистка не прийме. Люди подумають, що я тебе не доглядаю…
Та Миколи вже звик до її нарікань, звик не чути їх. Тим більше зараз. Дивиться на тата в домовині й катрає себе за те, що не приїхав у Городища минулої неділі, не попрощався, не проміняв поїздку до тата на приробіток у бигаді рибколгоспу. Та хай би вони згоріли, ті гроші! Може, тато хотів щось сказати перед смертю?
Схлипує в краєчок хустини Одарка, перев’язує шнурівки та татових черевиках, підтягує шкарпетки і поправляє холоші на його ногаз. Наче й не розуміє, що татові все це байдуже. Їй хочеться, щоб йому було зручно і добре навіть у домовині.
Стоїть Григорій. Незвично серйозний, заглиблений у свої думки. Наче спостерігає себе збоку. Від поруху пліч і рук лунко припує його шкіряна курточка з безліччю замків-блискаов. Тато його любив, як свою молодість. І любив по-справжньому, як тільки можна в старості любити свою молодість. Якщо приїздив до міста, то зупинявся тільки в Гриця. Навідає Миколу і Дарку, а на начліг, на чарку, на запівнічну балачку – до Грицька. Все. Нема тата. Не-ма!
Замикає підкову-півколо глухонімий Федір. Стоїть, дивиться на тата, на маму, на братів своїх, на Дарочку. Ворушть губами, наче всім зараз хоче сказати щось вкрай важливе, але не може. І роботи нiякої нема зараз пiд руками. То вiн намацав у кишенi шматок кореня, викинутого грабарями з татової ями, i обмацує його нервовими пальцями.
В узголiв’ї домовини сидить на стiльцi Марiя. Сидить мовчки. Вже виплакалася. Їй восьмий десяток, але й досi вiдсвiчують на лицi слiди колишньої селянської вроди.
– Що вiн просив в останнi хвилини, мамо?
– Смертi. Тiльки смертi, так йому несвiтсько болiло й пекло у шлунку. Смертi просив i.. понюхати розтертого в долонях молодого чорнобилю...
— А що заповiдав тато? знову запитав старший Мирович.
– Щоб ми всi жили. І шанувалися. І трималися свого роду, своїх родин. Всяким вiн був - ви це знаєте. Гнiзда свого не пантрував, чарка його часто водила, люди ремствували, але всiх вас я народила з любовi до нього. Лише перед смертю став думати про нас, тiльки перед смертю i полюбив нас усiх. То воював, то командував у колгоспi, то гарцював, наче з ланцюга зiрвався, хоч я не прив’язувала його нiколи, то пиячив, коли з начальства подвигнули. Ви це знаєте, i люди знають. З ним умерло все моє. Є тiльки наша родина. Прощаємо йому все, бо iншого тата в нас не буде. Про це ми з ним говорили, коли навiть болячка втомлювалася болiти i вiдступалася ненадовго. Федоре! Нарви за хатою чорнобилю i поклади татовi в домовину.
Вона дивиться на Федора, i вiн зрозумiв її по очах, по рухах губiв. Закивав головою i пiшов.
За ним вийшов з хати i Микола. Став на колесо колгоспної вантажiвки, зазирнув на кузов, з якого навiть не вигорнули решток жому i силосу. Мити вже нiколи, тому пiдганяють її до трактора i навiшують на гак вантажiвки чистий причеп: так краще, не трiскотiтиме татовi «Бєларусь» пiд вухом.
Повипиналося корiння на сiльськiй вулицi. Через нього перечiплюються або ж завчено переступають кирзовi чоботи i лискучi черевики, грубi гумаки i моднi жiночi чобiтки. Зранку пройшов весняний дощик у селi, в пiщаних баюрах стоять рудi калюжi. Пронизливо рипить пiд ногами й колесами мокрий, вимитий пiсок, од якого аж різь в очах.
Попереду бригадир з колгоспним прапором, весь час позиркує пiд ноги, щоб не зашпортатися в цьому триклятому корiняччi, яке за багато рокiв їзди мотоциклом по цiй дорозi витрясло його бригадирську душу. Пiшки вiн майже не ходить, тому й перечiплюється зараз через кожен корiнь.
За бригадиром їде вантажiвка, голомозий водiй якої весь час ремигає жувальну гумку – й тепер у сiльському магазинi продають у навантаження до мороженої риби. За вантажiвкою причеп, встелений зелом, з домовиною Мировича, над якою весь час кружляє оса.
Поодаль гуртик родичiв.
За ними уазик голови колгоспу. Останнiми бiжать дiти i бiлий цуцик Пушок.
Майже всi сущi жителi Городищ вийшли до своїх ворiт, щоб попрощатися з Iваном. Здебiльшого дiди з бабами. На хвильку вiдiрвавшись вiд грядок i городiв, дехто оперся на сапку, граблi чи заступ. Однi никують головою, тонкосльозiшi баби сплакують, та бiльшiсть з цiкавiстю розглядають родину Мировичiв, перешiптуються мiж собою:
– Еге ж, тільки два музиканти зібрали – барабанщика й трубача. Решта пішли на моторках у верхів’я ріки, нагребуть риби сітками. Нерест…
– Іванові вже та музика не нужна. Не почує. Йому вже ангели співають.
– Хто зна, хто зна, може, й чорти підступаються, зав’язавши хвости банитками. Нагрішив небіжчичок, нагішив. Хто зна, куди оприділять його…
– Може, й там у начальство?
– Тепер і там грамотних вистачає…
– Тихіше, Федір он … близько…
– Та він не почує. А як почує – нікому не скаже.
Двоє старих замовкли, бо процесія підійшла до їхніх дворищ, провели очима Іванову домовину, родичів і подалися на город.
Причеп з труною вже порівнявся з іншим двором, біля воріт якого стоять дві бабусі й дідок.
– Боже, а Сашко геть лис енний!
– А що ж ти хотіла? Радіація! Стільки літ з радіацією робить.
– Гля, а Одарчиного вдівця нема! Видать, уже розбіглися.
– Зате в місті беду жити, а в Городищах згорбилася б старою дівкою. Відсудить половну квартири у вдівця, може, ще й до неї якийсь пенсіонер-атомник пристане.
– Краще вже дівувати до могили, як на двоє чужих дітей іти.
– А Грицько все Бобилю. Ніяк не вказться, а тоді як візьме якусь шельму мальовану…
– Весь в Івана, мусить вигулятися. Ич, як вифрантився. Наче з гульок на похорон.
– А твій хіба не так з міста приїздить?
– Так то не не похорон…
– Ти, Оляно, вже не побачиш, як і в чому він приїде ховати тебе…
– Микола марний дуже. Нащо йому той реактор, був би, може, бригадиром у нас…
– Це Людка потягла його до міста. Вшелепався і поволочився за нею, видрою. Ба, крутить стегнами, як жорнами. На чепурилася, як з голочки одягнена, а Микола… жалько дивитися…
– Дочка Олеся, в них славна. Казала якось Марія – на віддані, хлопець з армії вертається.
– Ох і вимучило Івана. Все рак з’їв. Самі кістки й шкіра, – нарешті встряв в розмову дідок.
– Хай бог милує від цієї напасті. От заснути б і не встати, оце найкраще.
– Смерть, Віро, вибирають тільки самогубці…
– А Марія вже й не плаче.
– У молодості виплакала всенькі сльози…
– Бо дурна. Любили його без пам’яті
Водій голови колгоспу вмакає магнітофон. Хрипко і розпливчасто лунає похоронна мелодія у виконанні сільських духівників.
– П’ятеро дітей виростив Мирович, а вони навіть музики не найняли…
Бригадир несе прапор з чорною стрічкою. Вітер торигає полотнище, і воно боляче січе прапороносця тороками по обличчю. Та ще й під ноги треба постійно позирати, щоб не перечепитися через коріння й не впасти зпрапором.
Печальна тягуча мелодія несподівано уривається. Щось голосно клацнуло, прохрипіло, і з машини голови колгоспу браво вихопився голос Алли Пугачової:
И снова в зале гаснет свет,
Я смотрю на сцену ортешенно…
Олександр Мирович ураз згорбився і втягнув лису голову в плечі. Бригадир з прапором озирнувся і мало не впав, зазнавши носок черевик під грубий корінь, встиг опертися на держак прапора. Голова колгоспу заметушився, відстав від гурту родичів, замахав кулаком на водія своєї машини.
Водій розгубився, поки до тямив, що сталося, прозвучав куплет пісні «Маестро».
Грабарi на цвинтарi вiдiгнали вiд ями великорогу рябу корову Мироничiв, бо одiйшла дуже близько i стоїть як грiх над душею. Ледве одігнали, розмахуючи блискучими заступами, нова стала неподалiк, впихнувши голову мiж розвiття абрикоси, що викинула перший, ще несмiливий цвiт.
Копачi почули знайому пiсню Алли Пугачової, i Андруха сказав:
– Мироне! Голова їде!
Злодiйкувато допили пляшку, пожбурили її мiж старi могилки, заходилися дожовувати ковбасу з хлiбом.
У глибинi лiсу, де зникає за деревами пiщана дорога з Городищ, зупинилося таксi. З нього вийiшла Наталка. Та сама, яку Григорiй запрошував поїхати з ним на похорон i вона рiшуче вiдмовилася. Наталка поклала на сидiння двадцять п’ять карбовавцiв.
– Я недовго. Зачекайте...
Старий таксист (з таким не страшно їхати жiнцi навiть у лiсову глухомань) байдужо кивнув головою, розвернув машину в напрямку мiста.
Наталка iде лiсом, недалеко вiд цвинтаря ховається за сосну, щоб її не побачили.
Бiля ями командує голова колгоспу, зчиняє зайву метушню. Олександр Іванович згибається майже вдвоє, щось каже йому на вухо, i голова ховає папірця до кишенi, вiдходить до школярки в учнiвськiй формi.
– Отбой! Не треба промови. Мiтингу не буде.
Дивиться в бiк цвинтаря Наталка, притулившись щокою до соснової кори.
Прощаються з батьком дiти, по черзi цiлуючи почорнiле його лице, над яким кружеляє оса. Намагаються одiгнати її, але та прилiтає знову.
Нетерпляче крутять молотки в руках грабарi Андруха i Мирон.
Голова колгоспу штовхає бригадира, щоб опустив
прапор над труною, киває своєму водiєвi — давай
похоронний марш. Але той злякано розводить руками - ризикувати не хоче...
Пiдходить до Іванової труни ряба корова, пiдхоплює довгим слизьким язиком жмуток чорнобилю,
яким обкладено узголiв’я покiйного. Грабарi замахуються на неї молотками, i корова вiдходить у глибину кладовища..
Стала бiля труни Марiя. Спокiйно вклякла на колiна в узголiв’ї свого чоловiка, строго, без голосiнь i слiз поцiлувала його в уста, чоло, в одкритi вiд тюлевої накидки руки. Поправила чорнобиль бiля Іванових скронь, розтерла зiлля долонями й поклала йому на груди.
Встала, тримаючись за край домовини.
– Я тутечки не довго, Iване. Чого менi затримуватися. Побачимось...
Лунко вдарили замашнi молотки трунарiв по головках цвяхiв, що охоче полiзли в дошки вiка. Удари глухо перелунюють мiж городищенськими хатами, в лiсi. Посеред весняного теплого дня звучання їхнє сприймається навiть якимсь веселим зухвальством будiвничих, якi зводять крокви або ж набивають лати. Даленiючи в Городищах, у гущавинi лiсу, вiдбиваючись вiд поверхнi весняної рiки, що тече неподалiк вони так переiнакшуються, що чимось нагадують шпарке цокання настiнних ходикiв, а можливо,
i удари людського серця.
Марiя здригається, стежачи за молотками грабарiв. Не чує їх лише Федiр, але бачить i начеб пiдставля свiй погляд мiж «бриликом» цвяхів і молотком. Його пальці міцно, до посиніння, стискають руку сестри Одарочки і плече брата Григорія.
Твори
Критика
- Глибини джерел
- Розмаїття українського світу (До 60-ліття Володимира Яворівського)
- Рух у тумані з зав’язаними очима
Поділитися