Натюрморт із квітами

Я пам’ятаю, як цвіла чолом
в часи, коли мене ще не було.
І не було часів. І не було чола.
І пам’ять ще почата не була.

А я цвіла чолом, як небом цілим,
цвіла не думкою, цвіла цвітінням.
Бо ж ні добра, ні зла ще не було.
Але чоло цвіло.

Навіщо, Боже, зірвана тобою
із вічного, блакитного стебла,
перецвітаю вік в полоні скла
і дім земний освітлюю любов’ю?

І так мені нелегко між людьми,
між темрявою їхньою і світлом.
Одна щока холоне від зими.
А другу спопеляє літо.

Я в’яну, в’яну... Як голівку п’яну,
схиляю квіт все ближче до землі.
А там... лиш кім’ях пустки окаянний
болить на одинокому стеблі.

О, то не журавель промчав, мов плач
незрячий, —
то в голубій землі коріння плаче.

Отямся. Біль і плач — то наше, то земне.
Переболить, доплаче, промине...
Сяйнуть шибки од голубого вітру.
І в чисте скло нові поставлять квіти.