Сніг ішов, аж поки впав...

Сніг ішов, аж поки впав,
як п’яничка на узбіччі.
Довго, довго, довго спав
і, можливо, спав би вічно.

Та закрилась біла книга
і розкрилася — зелена,
у якій не місце снігу.
В ній усе-усе про мене.

Як мене прикликав хтось,
як веселою весною
все із мене почалось
і закінчиться — зі мною.

Я початок і кінець.
Я про милість не благаю.
Гасне свічки пломінець
межи вічними снігами...